До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Листи в минуле

Листи в минуле
Джерело матеріалу:

Досить часто на лекціях і на прийомі батьки просять розповісти про якісь не дуже складні, не надто довгі, але при цьому працездатні методики. Не завжди ж і не у всіх є можливість піти до психолога. І далеко не завжди психологи допомагають. Та й просвіта — річ однозначно корисна. Адже напевно є методики, за допомогою яких батьки можуть самотужки змінити свою ситуацію на краще.

Такі методики є, і сьогодні хочу поділитися з читачами однією з них.

Кому вона може виявитися корисною? Сім'ям, де є підлітки і вже розгорнулися на повен зріст складнощі спілкування з ними. Там, де все приблизно отак:

— Вона мене взагалі не чує. Я їй кажу, кажу, і все — немов об стінку горохом. Іноді просто відмахується, а може і нахамити...

— А що ви їй говорите?

— Ну як що? Найзвичайніші речі. Щоб ліжко заправила, щоб уроки вчила, щоб не сиділа весь час в цьому своєму телефоні. Я вже не кажу про те, щоб щось по господарству зробила, допомогла мені. Мені, якщо чесно, прикро. Я дуже, дуже дитину хотіла. У нас складнощі з зачаттям були, я так раділа, коли дізналася… Вона маленькою така ласкава була, весь час говорила: давай, мамо, обіймемося. І кмітлива. У садку її завжди хвалили, вона так швидко всі завдання виконувала. Я просто думала, вона відмінницею буде. Куди все поділося? Що сталося? Можливо, я сама винна? Але в чому? Я все життя працюю, прагну, щоб у них з братом все було, вдома стараюся, щоб чисто, затишно, їжа щоб було різноманітною, в музеї ось раніше водила, та тепер вона не хоче вже, і не змусиш же. Знаєте, іноді мені здається, що вона останнім часом не розвивається, а навпаки, деградує.

Або отак:

— Він нічого не хоче, розумієте? Найголовніше — не хоче думати. Йому ж невдовзі вирішувати: куди після школи? Ми його питаємо: чого ти хочеш? Він так і каже: нічого не хочу. Тоді ми запитуємо так: що ж ти робитимеш? В армію підеш? Він каже: в армію я теж не хочу, але якщо доведеться, то піду. Але це рік. А потім? Мені просто лячно це бачити, якщо чесно. Якісь емоції, тільки коли в комп'ютер грає. Іноді я зриваюся, кричу на нього. Це від страху. Один раз він сказав: так ви ж завжди все за мене вирішували, чого ж ви тепер від мене хочете?

Або отак:

— Вона в школі на хорошому рахунку. Ніколи я її не примушувала уроки робити — завжди сама. Раніше іноді щось у мене запитувала, але тепер вже давно цього немає. Вона знає, ким хоче бути, куди поступатиме, і, найшвидше, вступить. І друзі у неї є — я їх бачила: розумні, спокійні такі юнаки і дівчата. При них вона зі мною нормально поводиться, мабуть, соромиться показати...

— Показати що?

— Ми з дочкою вже років зо два майже абсолютно чужі одне одному люди. Вона зі мною майже не розмовляє. Тільки якщо їй щось треба — гроші або речі. Їсть у себе в кімнаті та загалом майже звідти не показується. Не вітається зі мною і нічого про своє життя не розповідає. Я тільки обхідним шляхом можу щось про неї дізнатися. Якщо я намагаюся поговорити, вона кричить, щоб я не лізла не в свою справу. Так, був період, вже після розлучення з її батьком, коли я намагалася влаштувати своє особисте життя, можливо, я тоді недостатньо приділяла їй увагу, і тепер вона так мене карає. Але невже бажання бути щасливою — це така вже велика провина?

У всіх трьох наведених вище і їм подібних випадках ми маємо досить серйозні порушення дитячо-батьківських взаємодій. Характеристики та історія формування цих порушень різні, є у них і витоки, що лежать ближче або далі в минулому цих сімей. Але жити якось треба тут і зараз, спілкуватися, дивитися в майбутнє, формувати його. Саме сьогодні підліток на контакт не йде, та й батько загалом не дуже розуміє, як і на чому цей контакт будувати. Ті чи інші спроби налагодити взаєморозуміння, як правило, вже відбулися і ні до чого не привели.

Мені подобаються методики, побудовані на парадоксі, на руйнуванні шаблону.

Тут, в цих історіях, шаблон очевидно такий: «Ми йому говоримо, говоримо, а він нас не чує, не слухається, не помічає, не поважає тощо».

Руйнуємо шаблон.

Не кажемо йому.

А що ж робити? Мовчати? Але як же з мовчання народиться бажане взаєморозуміння?

Не народиться, звісно. Тому треба говорити. І не з ним, а з собою.

Але не з собою теперішнім.

Бажаючи випробувати цю методику на практиці, ви говоритимете з собою-підлітком. Точніше, ви напишете собі листа. Скільки років тому це було? Двадцять? Ось там, на відстані двадцяти років в минулому, і знаходиться ваш адресат. Згадайте його якомога детальніше. Постарайтеся його побачити, почути, згадати. Можливо, треба переглянути фотографії. Як вам сьогодні хочеться до нього звернутися? «Дорогий Сашко»? «Привіт, Сашко!»? «Господи, Шурко, якби ти тільки знав!»

Отак і почніть свого листа. Забудьте на час про свого сина або дочку — зараз ви розмовляєте не з ним і не з нею, а з тим підлітком, яким ви колись були. Дивлячись в його очі (можна покласти перед собою фотографію, яка вам подобається), розкажіть йому про минулі роки все, що ви вважаєте важливим. Що цікавого або сумного з вами сталося? Поскаржтеся або похваліться, якщо є чим. Якщо хочете, спробуйте дати йому поради (раптом є паралельні всесвіти і кожне життя проживається неодноразово?). Якщо хочеться бути дидактичним — будьте. Якщо хочеться підбадьорювати і вселяти надію — зробіть це. Хочеться поплакатися — не соромтеся. У вашій чесності — запорука успіху.

Не факт, що цей лист буде написано за один раз. Не поспішайте — вам нема куди поспішати, він завжди вас почекає там, в минулому. Поговоріть з ним стільки разів, скільки вам буде потрібно, щоб сказати все, що ви хочете сказати.

Далі зрозуміло?

Не має значення, пошлете ви цей лист своєму синові (дочці) електронною поштою або просто покладете на його стіл списані аркуші, викладите текст на своїй сторінці в Фейсбуці або на «Прозе.ру» і дасте йому посилання.

Тільки, заради бога, не кажіть мені, що ваш підліток це не читатиме!

Вони не впевнені в собі та світі, вони болісно, жагуче й ревниво придивляються до навколишнього. Ви, батьки — вже можливо не центральна, але улюблена і одночасно подразнююча частину пейзажу. Вони в вас виросли, ви — це їхня рідна країна. Вона надзвичайно важлива. Людина, яка тридцять років тому емігрувала на інший бік земної кулі, автоматично вихоплює очима газетний заголовок про її колишню батьківщину. А чи підліток упустить можливість дізнатися щось несподіване (розрив шаблону!) про батька? Та облиште!

Робоча методика, я застосовувала її багато разів. Не завжди, але часто — діє, відносини зсуваються з мертвої точки, змінюються конструктивно. Часто батько щось розуміє і змінює свою стратегію і тактику вже просто в процесі написання листа. Бували й такі випадки, коли лист був написаний, але так і не наісланий синові або дочці. Дивно, але відносини в цьому випадку все одно змінювалися.

На завершення, з дозволу авторів наводжу три невеликих витяги з листів у минуле:

«… тоді це здавалося таким важливим, я пам'ятаю. А зараз я думаю: господи, та яка різниця, хто кому що сказав! І чітко видно справжні важливості — тепер я думаю, що такого друга, як Кеша (ми з ним товаришували з п'яти до п'ятнадцяти років!), у мене більш ніколи не було. Чому я тоді послухав Ігоря і не пішов за ним, досі не можу собі вибачити...»

«… я ридала, отримавши четвірку… Тепер дивлюся: як вплинуло на моє життя те, на що я здала геометрію в восьмому класі? Та ніяк. Але батьки говорили мені, що я маю… та ні, нема чого на них все валити, я і сама так вважала. Чомусь думала, що, просто вступивши до інституту, гарантую собі щасливе життя. Дурепою була. Зараз так дивно це згадувати… А щастя, яке все-таки було, виявилося зовсім не тим і не там...»

«… Люба, навіщо ти всім брехала і все це вигадувала? Я тепер вважаю, що це від побоювання здатися нецікавою. Я і зараз себе іноді на цьому ловлю, але в основному навчилася справлятися: я ж живу не для того, щоб розважати довколишніх. А для чого? Боюся, відповіді я і зараз не знаю… Можливо, треба було не йти на економічний, а спробувати стати письменником? А можливо, і зараз ще не пізно?»

Катерина Мурашова

+2
289
RSS
12:58
+2
Цікава методика! Стаття привернула мою увагу тим, що колись за порадою покійного батька я (і весь наш клас за моїм прикладом) написав листа… собі майбутньому!
_стежу
13:45
+3
Ми теж закінчивши коледж писали листи. Я чк сьогодні пам'ятаю що працюввати психологом в службі у справах дітей, або в школі і мрії через 15 роківздійснилися))
17:16
+2
Друже Тимуре, а ти опублікуй той свій лист ЗАРАЗ!
Зараз не вийде. Перша велика роздача листів сталася на 25-річчя нашого випуску — себто, в 2005 році. Це була перша відносно велика наша зустріч за довгі роки — чоловік з 10 зібралося. Всі, хто прийшов, отримав «лист з минулого» від себе. Тоді ж і я вскрив власного листа. А потім… Хто новий приходив — також отримував листа. Однак після переїзду в нову квартиру в 2013 році течка з листами десь загубилася — досі не знайду.
_шкодую
Втім, я прекрасно пам'ятаю, що в тому листі з 1980 року до себе майбутнього я побажав собі тільки одного: якнайбільше ПИСАТИ в усіх сенсах — і в прямому, і в переносному! Адже мріяв про те, щоб стати письменником… Але оскільки в шкільні роки ніхто не вірив у таку можливість для мене, я й висловився от таким чином.
_вибачаюсь
Що ж, я писав, писав… і таки дописався!
ТЛ - ЗПУ
06:24
+2
Ще раз перечитав цей допис. Цікавий і корисний. Рекомендую.

Випадкові Дописи