До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Право на депресію

Право на депресію

Ще днів десять тому слово «псіхоактівісти» було відоме небагатьом. Але вони постаралися заявити про себе. На першотравневій демонстрації в Москві серед колон профспілок, вчителів і студентів виднілися плакати: «Мій біль, мої шрами», «Я знаю свій діагноз. А ти?», «БІПОЛЯРОЧКА не модний аксесуар. Це мій діагноз». Їх несли саме псіхоактівісти, які хотіли заявити про права й існування взагалі людей з ментальними та психічними розладами. Під час акції 25 осіб затримали — активістів, в тому числі людей з психічними проблемами. Затриманих відвезли в Р[айвідділ ]В[нутрішніх ]С[прав] Таганського і Басманного районів, але згодом відпустили. «МК» спробував розібратися, хто такі псіхоактівісти і навіщо вони вийшли на вулиці міста.

Так голосно псіхоактівісти заявили про себе вперше. Політика допомоги людям з обмеженими можливостями виходить з підпілля. Найпоширеніша думка, що звучить при словах «шизофренія», «біполярний розлад», — замкнути таких людей в психлікарні й не випускати на білий світ. Депресію ж як хворобу поза стінами лікарень не сприймають всерйоз досі й фактично знецінюють як явище.

Людям з подібними діагнозами в нашій країні доводиться не жити, а виживати. «Моя дитина з самого народження була дуже гамірливою, рухливою, багато плакала, постійно вимагала уваги, боялася незнайомих і відмовлялася грати з іншими дітьми, — розповідає москвичка Марина Залеська. — Розвивалася він добре, а розумово навіть випереджала однолітків. Лікарі списували примхливість на «прорізання зубків», коліки тощо. Уже в 3 роки ми зрозуміли, що нам потрібна професійна допомога, бо невмотивовані істерики стали дуже потужними і частими. Його неможливо було приголубити, заспокоїти. Але вірний діагноз довго не ставили. Дивно було чути від невролога центру психолого-медико-соціального супроводу — у вас дитина по стелі бігає, ви її спочатку заспокойте, а потім приходьте. Нерозуміння — це те, з чим ми живемо: нерозуміння людей на вулиці, в дитячому садку і школі, нерозуміння навіть з боку родичів. У нашому суспільстві звикли, що погана поведінка дитини — це від поганого виховання. Моє життя не можна назвати простим. Але головна проблема не тому, що син забирає всі сили й емоції, а в тому, що весь час доводиться боротися за його право жити в суспільстві. Школа стала для нас величезним випробуванням. Спочатку Андрюша навчався у звичайній, але він відрізнявся в поведінці від інших діток: більш уразливий, з великими труднощами розуміє умовності суспільства й абсолютно нехитрий. Наприкінці другого класу через нещасливий випадок за участю сина на нього ополчилися деякі батьки. Мені було дуже важко розібратися, що відбувається, бо син зла не пам'ятає і не розповідав, як його зачіпали інші хлопці, як вчителька з англійської називала його дебілом при всьому класі й постійно звинувачувала в тому, чого він не робив. Поступово все це переросло в потайне цькування. Якщо доброго цуцика весь час цькувати й лякати, він перетвориться на злобного звіра. В результаті на початку 4-го класу син потрапив в психіатричну лікарню і провів там майже 3 місяці. Зараз він навчається в школі для особливих діток, його пізнавальні здібності дуже сильно погіршилися, поведінка кульгає, як і раніше. Але тільки ліками це не вилікуєш. Потрібно толерантне суспільство, налагоджена система психолого-психіатричної допомоги не тільки дитині, але й батькам, щоб матуся дитини з яскравими симптомами дефіциту уваги і гіперактивності не по стелі бігала в пошуках допомоги, а звернулася до медустанови, і їй чітко вказали, куди піти і що зробити».

… Вперше псіхоактівісти зібралися в 2017 році в Сахаровському центрі. Після цього вони провели кілька акцій: учасники руху ходять в московські психоневрологічні інтернати, налаштовують комунікацію між пацієнтами і людьми зі звичайного життя.

Псіхоактівісти, в тому числі художниця Катрін Ненашева, своїми акціями намагаються довести: це теж люди, і вони мають на життя в громадянському суспільстві рівно такі ж права. Наприклад, провели психосквош, де змагалися люди з відхиленнями і волонтери. Ще один проект — «Межтуризм», — де маршрут екскурсії пацієнти інтернату розробляли в режимі реального часу. 1 травня вони приєдналися до загальної демонстрації на Красній площі. Точніше, спробували приєднатися.

— Ми намагаємося розробити якийсь окремий напрямок активізму, ми називаємо його псіхоактівізмом, — розповіла Ненашева «МК». — Воно досліджує межі норми, психічну тему як таку і працює з різними психіатричними міськими інституціями. Ми до цього робили різні проекти, і виникла потреба створити співтовариство людей, у яких є психічні розлади, ментальні особливості, щоб у них було поле для висловлювання.

В результаті Ненашева й інші активісти кинули клич по соцмережах і запропонували людям з особливостями вийти, заявити про свої діагнози. Права, за які борються псіхоактівісти, умовно можна розділити на три групи. По-перше, йдеться про дестигматизацію — боротьбу з ярликами і забобонами. Люди з ментальними розладами хочуть заявити про своє право на існування і право говорити вголос про своє захворювання.

— Дуже часто, щойно носії цих діагнозів заявляють про себе, вони втрачають друзів або близьких, — роз'яснює Ненашева. — Тому вони намагаються сказати: «Я такий, який я є».

По-друге, йдеться про середньовічні методи лікування людей з відхиленнями. За словами Катрін, велика кількість людей, які вийшли 1 травня на демонстрацію, піддавалися примусовому ушпиталенню і неадекватним методам лікування, при яких хворим прописували нейролептики і заштрикували препаратами.

— І третє, чого ми хочемо, — це право на можливість працювати, жити в суспільстві й мати якісь можливості, право на відносини. Людям потрібен майданчик, щоб працювати над своєю проблемою, відкрито говорити про свої розлади і спілкуватися один з одним. В якійсь мірі це історія про самоадвокатство: про захист себе самого і права на існування.

Провалилася чи ні демонстрація псіхоактівістів 1 травня? «Депресії немає. Це ви її придумали», — сказав нам омоновець, затягуючи в [авто]зак кількох людей з діагностованою депресією. «Психоактивно» замислювалася як колона для тих, у кого зазвичай немає свого місця для публічних висловлювань», — написала Ненашева на своїй сторінці в соцмережі. Поведінка ОМОНу підкреслила, як багато роботи у псіхоактівістів попереду.

— Це дуже складна для нашого суспільства тема, — каже глава Ліги пацієнтів Олександр Саверський. — Здорові люди завжди з підозрою ставляться до хворих, ситий голодного не розуміє. Але зайва толерантність в цих питаннях часом спричиняє ухвалення дивних рішень. Думаю, що межі толерантності повинні бути чітко визначені, оскільки невизначеність в цих питаннях породжує проблеми. Потрібно зрозуміти, що до людини з психіатричним діагнозом не можна пред'являти тих же вимог, що і до здорових людей. І не бачу нічого критичного в тому, щоб визнати людину нездоровою та їй допомагати, обман тут створює проблеми для всіх. Так що починати потрібно з малого.

Любов Кулябко, Катерина Пічугіна


Від перекладача: Зазвичай я намагаюсь оминати теми, пов'язані з «північним сусідом». Однак наше суспільство ще надто недалеко відійшло від медичної моделі інвалідності… Тому саме ця стаття, як мені здалося, може бути цікавою і для нашого суспільства.

Джерело матеріалу:
+1
50
RSS
16:02
+1
Мабуть, цей матеріал зацікавить Дзвінку Сопілкарку… _соромлюсь
Як педагога і психолога… _соромлюсь
Потрібно зрозуміти, що до людини з психіатричним діагнозом не можна пред'являти тих же вимог, що і до здорових людей.

Якщо людина з будь-яким діагнозом хоче повноцінно жити в суспільстві, вона повинна дотримуватися вимог цього суспільства.
Сліпий не може переходити вулицю на червоний сигнал світлофора тільки тому, що він сліпий. Інша річ, що для людей з вадами зору має бути звуковий сигнал на переході. Так само і з психічними розладами. Якщо поведінка людини не створює проблем, то вона може бути активним членом громади, але у фазі загострення, коли виникає ризик травми для хворого чи оточуючих, абов'язкове медичне втручання. Іноді й силоміць.
У нас в центрі є молоді особи, в яких час від часу виникають напади агресії. Тоді ми викликаємо батьків, щоб відвезти їх додому. І особа сидить вдома тиждень чи місяць, поки не заспокоїться.

Випадкові Дописи