До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Шоста мова кохання

Шоста мова кохання
Джерело матеріалу:

Є такий дядько — Гарі Чепмен, він написав книгу «5 мов кохання». Ідея непогана: у кожного з нас мова кохання своя (одна з п'яти), і якщо партнер розмовляє з нами не нашою мовою, а своєю, то хана цим відносинам.

Ось, скажімо, ваш мова кохання — «слова підтримки». Вам потрібно, щоб вас хвалили і підбадьорювали, самооцінку підвищували: «Мила, шкода, що я не слон. Бо висмоктав би хоботом твій чудовий суп за хвилину. Ані краплі нікому не залишив би. Я був би безсовісним гурманом». Але на жаль, у вашого чоловіка мова кохання — «дотики». Причому, він спеціалізується на діалекті «секс». І замість слів підбадьорення, на які ви так чекаєте, хапає вас за попу.

Але ж ви його не хапаєте ні за що. Ви дякуєте за вимиту після супу каструлю, вважаючи, що проявили кохання. А як на нього, то краще б хапали, а не хвалили. Загалом, повне взаємонерозуміння.

Або ще одна мова: «якісний час». Спілкування, коли ваша увага безроздільно належить іншому, а не ділиться між ним, мобільним телефоном та дітьми. Якщо це не ваша головна мова кохання, а партнер жадає контакту — берете себе в руки і спілкуєтеся. Не цікаво? Терпіть, якщо хочете підтримувати теплі відносини. Або не терпіть, але вас звинувачуватимуть в егоїзмі. Хоча… стоп… якщо «нецікаво», хіба ми все ще говоримо про кохання (з його мовами)?.. Та хтозна. Кохання ж у кожного своє, й іноді воно цілком химерне.

А ось є така мова — мова «допомоги». Ви зашиваєтесь, намиваючи посуд, роблячи уроки з дітьми, вкладаючи їх спати — і вам дуже хочеться, щоб інший взяв на себе частину турбот. Зробить — то ви ж потоне в почутті подяки. Але інший цього не знає. І не розуміє, що його жарт про слона вам не «заходить». Ви хочете реальної допомоги, чорт забирай.

І ще одна, остання (за Чепменом) мова — мова «подарунків». До речі, от ні, не треба вважати, що це мова жадібних бабищ. Пам'ятаю, я якось привезла другові камінчик, який підібрала на вулкані Етна в Італії. Не зовсім камінчик — шматочок застиглої лави. І була вражена, як друг відреагував. Він був мені вдячний! За якусь непотрібну фігню! Бо річ не в матеріальній цінності подарунка, а в куточку, відведеному цій людині у вашій пам'яті. Помітили, що в подорожах пам'ятаєш лише про найближчих? Решті ж скопом закуповуєш сувенірчики, бо інакше образяться. Ми так, давно ще, з моїм ексом накупили в Таїланді дешевих фігурок бога Ганеші (а тому екс називав їх «гавнешами», жодної поваги до релігійних почуттів вірян). Але обдаровані «гавнешею» були однаково задоволені, уявляючи, що ми про них пам'ятали.

Якщо я вірно зрозуміла ідею Чепмена, треба вчити мови. Але спершу дізнатись, якою саме володіє ваш партнер досконало. Та ще й пояснити йому, якою володієте ви. Бо коханий до вас — з розмовами, а ви скаженієте, що він не виніс сміття. Ви йому — шкарпеточки в подарунок, а він жадає, щоб ви в стрінгах навколо жердини танцювали.

Мені здається, біда в тому, що вчити чужу мову клопітно. І заговорити нею вийде виключно, якщо ви і справді кохаєте — або того, іншого, або… мови вчити. Інакше доведеться все життя «зі словником» спілкуватися. Я знаю одну дівчину, вона по дому розвісила post-it'и, нагадуючи собі про те, що основна мова кохання чоловіка — «дотики». Але якось замилилися ці записочки: не тягнуло її на обіймашки. Це як німецький зубрити — слова довгі, незрозумілі, та ще й відмінки. Не лізе.

Але я до чого. Я б сказала, що мов не п'ять. Є ще шоста, яку не вивчиш. Якщо на ній «говориш», то шукаєш собі подібного. Тут не розвісиш записочки, не дістанеш «словничок». Але зустрівши іншого, схожого на тебе — алілуя! — багато пробачиш і чимало приймеш «в доважок» до цієї чудової мови кохання...

Що ж це за мова?

Розповім одну історію. Сталося це минулої осені на Салоні російської книги в Парижі. Я два дні сиділа на автограф-сесії зі своїм романом «Кокліко. Щоденник Лілі» і спостерігала за подіями...

Отже, є Він, Вона і Він. Він-чоловік віднедавна повернутий на езотериці, лікує на відстані, ворожить на метафоричних картах, грає на спеціальному бубні, заряджає все навколо енергіями, почуття гумору наближається до нуля. Вона-дружина — заводна, сміхотлива, пише дитячі книжки, у самої двоє — дівчинка і хлопчик… бубон і карти їй ну ніяк не «заходять». І другий «Він» — Він-друг-чи-вже-більше, розумник-веселун, живе далеко від Парижа, але з Нею щодня на зв'язку, в Скайпі та на телефоні. Ось приїхав її підтримати на Салон. І звісно не очікував, що намалюється Він-чоловік, якому дитячі книжки до лампочки (він же весь у бубново-картярських справах), але ось почув, що приїхав здалеку Він-друг, і вирішив познайомитися нарешті.

Паніка на кораблі — Він-друг вік би Його-чоловіка не бачив. Але бігти нікуди, хіба що на презентацію в сусідньому залі.

Шкода, але мені пора, тому чим закінчилося, я дізнаюся наступного дня.

Коли я з'являюся, ці двоє, Вона і Він-друг, вже на місці й лягають від сміху.

«Ну як, — питаю, — зустріч відбулася?»

«А що мені було робити? — знизує плечима Він. — Я втік на презентацію і сушив там мозок як зникнути. Думаю — чи не влаштувати собі серцевий напад? Приїде «Швидка», вивезе на каталці, й я врятований. Але корки ж, а Шаман вже на підході. Залишалося просто здохнути. Запхнуть мене в пластиковий мішок, ото й усе, ніяких зустрічей. Ха, якби ж то! Шаман все одно прорветься до мене, щоб милостиво осяяти бубном на прощання».

Вона реготала, вона кохала його. Так, вони розмовляли однією мовою… мовою посмішки. Найпрекраснішою мовою, яку не можна вивчити, з нею можна тільки народитися.

Жартувати не навчиш.

Дурниця, здавалося б? Ну посміялися і розійшлися. А от і ні! Все набагато цікавіше...

Для чоловіка смішити жінку — це володіти нею. Тому що сміх — неконтрольована реакція, вірніше, контрольована… тим, хто жартує. А в той же час за конфетті ендорфінів жінка на край світу піде… Невипадковою є французька приказка: «Жінка сміється — майже віддається».

З чоловіками, схоже, складніше. Вчені (там, в Америці) провели експеримент: демонстрували дітям смішні ролики і просто «життєствердні». Отож дівчатка «западали» на смішні відео, тоді як хлопчики цікавилися «позитивними». Чоловіків так легко «на сміх» не візьмеш...

І все одно, як на мене, то найбільш чудова мова кохання — це мова посмішки. Мова сміху. Якщо вона ваша — шукайте собі подібного.

Адже життя з нею стане настільки яскравішим… Озирніться на своїх колишніх. Хто з них залишився у вас в пам'яті? Отож. Як сказав французький письменник Анрі де Реньє, жінки пам'ятають лише тих чоловіків, які їх смішили...

Ірина Кудесова

+2
281
RSS
14:49
+2
Подібне тягнеться до подібного, веселий — до веселої _підморгування
18:43
+3
Гарна стаття
Треба запам'ятати: мова посмішок
— мова кохання
і ще: жінка сміється — майже віддається
О так, почуття гумору — це в чоловіках найважливіше. Як казала одна моя знайома: «Для чоловіка важливо три речі, щоб чистив зуби, міняв шкарпетки і мав почуття гумору. Рашта значення не має».
01:29
+3
Тепер мені зрозуміло, що не лише читанням своїх фантазій один студент підкорив серце гонористої студентки.
Ооооо!.. _сміюсь
Олену я «штурмував» в дуже оригінальний спосіб — граючи!.. _сміюсь
Всі, хто були до неї небайдужі, ділилися на 2 великі групи:

  • перші починали її тупо лапати — за що негайно діставали по голові (одному такому «залицяльникові» Олена одним ударом змістила шийні хребці, бо вона ж на плавання ходила, мала дужі руки, навіть була в олімпійському резерві до операцій апендециту, коли їй все черево перепанахали);

  • другі боялися до неї підступитись, бо боялися дістати по голові — отож були нецікаві самій Олені...

Ситуація була нібито безвихідною: почнеш приставати — полетиш від дужого удару за десяток метрів, не почнеш приставати — не зацікавиш… Як бути?!
_стежу _стежу _стежу
І тут з'явився я. Й повівся геть нестандартно: раптом чмокнув Олену в губи — й негайно ж відскочив назад, весь знітився, голову в плечі втягнув — але при цьому дивився на неї прямо, посміхаючись і дуже мило кліпаючи очима…
_сміюсь _сміюсь _сміюсь
Від такої поведінки Олена геть розгубилася. Бо вона не знала, як поводитися. Нібито треба було дати мені по голові… Але ж я її не лапав, рук не розпускав, а поцілував! Інші її не цілували, а розпускали руки. Далі, інші або нахабно наступали (в стилі альфа-самця горили), або просто боялися підступитись. А мою поведінку як зрозуміти?! Я нібито і в губи поцілував нахабно, й відступив негайно, всіляко демонструючи… незрозуміло що… чи то побоювання, чи навпаки загравання… Тільки загравання не в стилі альфа-самця горили, а білого й пухнастого зайчика… Ну, і як же можна такого зайчика по голові стукнути?!
_сильно_сміюсь _сильно_сміюсь _сильно_сміюсь
Отак я моментально заплутав горопашну дівчину! І вся її продумана, здавалося б, бездоганна система оборони від юнацьких зазіхань вмить виявилася безглуздою!..
_язик _язик _язик
Я ж намацав безпечний підхід до неї: робити все дуже-дуже поступово, обережно, мізерними кроками — але вперто наполягати на своєму! Причому в формі гри!!! Так з нею не поводився ніхто, як мені протистояти, вона не знала… але такий підхід їй несподівано сподобався!.. Не знаю, можливо, це був єдиний спосіб розбити глуху оборону цієї «неприступної фортеці», який я винайшов миттєво і суто інстинктивно… Принаймні мені єдиному це вдалося. І все у нас вийшло, як бачиш…
_соромлюсь _соромлюсь _соромлюсь
20:31
+3
Є в мене друг С. — запеклий холостяк. Оце йому треба вивчити всі ці мови кохання, особливо шосту. Та й твій, Тимуре, досвід йому знадобиться.
Щодо мого досвіду… Може, воно і зайве?! Можу лише повторити, причому на повному серйозі: Олену боялася половина хлопців нашого факультету! Та історія, коли вона довбанула хлопця й одним ударом змістила шийні хребці, мала продовження: після того Олену хотіли «за бійку» з інституту відрахувати. Викликали її до замдекана, у нього на столі документи про відрахування. Замдекана їй каже:
— Ну що ж це Ви, студентко Семенець, руки розпускаєте? До Вас цей хлопець, можливо, з любов'ю, а Ви битися полізли. Таким у нас не місце.
Олена його питає:
— А що ж було робити?
Замдекана:
— Треба було йому дати. Ноги розсунути. Подумаєш, недотика!
Тоді Олена й каже:
— От ви скиньте штані, розсуньте булки й дайте йому!
Уявляєш?! Студентка. Сказала це заступникові декана. Який готовий був її відрахувати. Тим не менш, замдекана негайно ж порвав документи на її відрахування.
_стежу _стежу _стежу
Також Олена не спускала жодних зазіхань жодному викладачеві. Був у нас один викладач — Михайло Іванович. Він обожнював дві речі: обирати серед студентів «жертву» й доводити її на лекціях до сказу. А також, коли йому приносили креслення, він чорним фломастером (!!!) писав на них зауваження. Після чого все доводилось переробляти начисто. Отже, на першій же лекції він підійшов до Олени й втупився їй у виріз кофтинки на груди. То вона одразу спитала:
— Михайле Івановичу, Ви там щось забули?!
То він одразу ж дременув на інший кінець аудиторії. А коли Олена принесла до нього на консультацію креслення, й він приготувався розмалювати його фломастером — викрутила йому руку, кинула фломастер на підлогу, розтоптала одним наступанням і сказала:
— Не чіпайте моє креслення! На словах розкажіть.
Отак! Після того Михайло Іванович (гроза всіх студентів) був з нею дуже ласкавим. А коли ми з Оленою збирались одружуватися, я був на практиці в Запоріжжі на майбутній «МоторСічі». Й вів ту практику у нас саме Михайло Іванович. Мені треба було на місяць раніше поїхати, бо РАГС був у нас призначений на 3.08.1984. Отож я до Михайла Івановича: такі справи — одружуюсь, треба на місяць раніше їхати додому. Він спитав: на кому? А дізнавшись, каже:
— Ну що ж, студенте Литовченко, пишіть заяву: «Я, Литовченко Тимур Іванович, маю їхати додому з практики на місяць раніше, бо я заслабнув на голову, з'їхав з глузду й вирішив одружитися зі студенткою Семенець».
_сильно_сміюсь _сильно_сміюсь _сильно_сміюсь
А ще на першому курсі у них на потоці термістів навчалися азербайджанці. Можеш уявити, яким «кулаком» вони трималися, як стояли один за одного і як їх всі боялися… Це було мало не 1 вересня — ще до того, як Олена довбанула того, якому хребці змістила… Отже, цей азербайджанець натурально дістав ніж (були свідки!) й сказав Олені:
— Підеш зі мною, я тебе ви*бу, інакше заріжу.
А вона, не моргнувши оком, теж дістала ножа і сказала:
— Ще хто кого заріже…
Вона ж з Тюмені приїхала, там зеків повно, тож ходити без ножа дівчатам було небезпечно — зґвалтують в усі дірки, не замислившись. У Олени ж до всього мама лікаркою була, тому з дитинства читаючи медичні книжки, Олена прекрасно обізнана в анатомії. Знає, куди бити. Коротше, той азербайджанець ошизів. А головний серед азербайджанців-студентів — Тебріс негайно став між ними і мовив:
— Облиш її, вона в Ташкенті народилася, буде нам як сестра.
Після того всі знали, що варто Тебрісу оком моргнути, й усі азербайджанці за названу «сестру» порвуть будь-кого на британський прапор! І нічого їм за те не буде… А після того, як Олена одним ударом хлопцеві шийні хребці змістила… Її просто і тупо боялися. Хоча половина з тих, хто боявся, потайки пускала за нею слинки.
_сміюсь _сміюсь _сміюсь
Розумієш, до якої дівчини я залицявся?! Довкола було повно дівчат, значно доступніших, ніж Олена. А з нею ж ніхто не знав, як поводитись! Якщо її боятися — ти цим дівчину не зацікавиш. Якщо полізти нагло «брати своє» й доводити, «хто кому Кінг Конг» — можна було огребти по повній. Причому в будь-який спосіб: Олена могла і язиком відбрити, й руками, і Тебрісові поскаржитись. І невідомо, що гірше…
Що робити?!
_не_знаю _не_знаю _не_знаю
І от знайшовся один-єдиний хлопець на весь факультет (а це десь 1000-1200 студентів, серед яких близько 60-70% були хлопцями), який здогадався, що таку дівчину просто треба заплутати, спантеличити!!! Але то був направду штучний варіант, бо довкола було значно більше значно доступніших дівчат… Тож мій досвід може згодитися дуже обмеженому колу чоловіків. Не всі ж бо дівчата такі особливі, як моя Олена!..
14:16
+3
Нє, в нас в університеті такого не було. Хоч Василь Кожелянко в СТАЛІНЦІ такоого понаписував і саме про наш університет, про наш гуртожиток на вулиці Ломоносова в Києві. А ми, студенти, про це не знали ні сном, ні духом. В 1964-1969 роки.
20:58
+2
Всі мови кохання божественні.

Випадкові Дописи