Анатолій ВИСОТА: ЗЕЛЕНИЙ ГОРОХ-18 (13)

(образок до 14 Собору Вишньої Борії 23 червня  
2013 р. в Києві на Горі Оріяні)

Зірці Вітошинській – світлій душі з
європейських асфальтів

Щоб було зрозуміло
Цей образок з нашого сільського життя, здається, я ніде так і не опублікував. А тепер ось розміщу його на сайті СВІТОЧ. Хтось із світочан прочитає, когось може я й опроміню своєю давньою і теперішньою радістю.

21 червня 2013 р. в п’ятницю раненько вранці радість переповнювала мою душу. А, згадав: у сні я так гарно співав пісню «Несе Галя воду…» та зі всіма куплетами та таким незвичним голосом і як же мене уважно слухали і сприймали. Надворі десь за деревами сходить сонечко і ми обіймаємося з дружиною на ганку.
-Нагостри сапу! – просить Люба. Беру уламок наждачного круга і ретельно точу. Пробую пучкою – лезо гостре. – А тепер наточи й сапачку, але вона вже на городі! Йду на город, торкаю на ходу барвисті тигрові лілії і вони мені тихо вклоняються. А на тій частині городу, де ми косимо траву для мульчі, відросла ніжна отава вся сива в ранковій росі. Яка там сапачка! Я скидаю сандалі і брожу босим по прохолодній від роси траві, залишаючи за собою темнозелені смуги. І подячно проказую: «ТИ РОСИЧКО, БОЖА ПОМІЧНИЧКО, ТИ СКРІЗЬ БУВАЄШ, ВСЕ СОБОЮ ОЖИВЛЯЄШ! ТИ Й МЕНЕ – АНАТОЛІЯ ОЗДОРОВЛЯЄШ. ДЯКУЮ ТОБІ ЗА ЦЕ І РАЗОМ ВИБАЧ МЕНІ, ЩО ТЕБЕ ПОТРИВОЖИВ…».
Вже й сонечко височенько підбилося, як проснулася наша внучка Настуня – дитя з київських асфальтів. Вона вже з місяць у нас на канікулах. Після обіймів тягне мене за руку на город – там у нас аж дві дачки гороху спіє і ми вже три дні пасемося на ньому. Та найсмачніший горошок у напівдозрілих стручках – он скільки його звисає в зеленому листі. Розлущуємо стручки і смакуємо ніжними горошинками. Разом і рахуємо їх. По 7, 8, а буває й по 9 горошин в одному стручку. Трапився й рекордсмен на 10 горошин. Учу внучку переламувати половинки стручка й здирати прозору внутрішню плівку, а ніжну зелень стручка можна їсти. Їмо й так оброблені стручки – смакота!
Разом розказую Настуні, як зелений горох рятував життя нам – дітям. Наша мати Горпина (1924-2001), ховаючись і скрадаючись, мусила вночі красти горох на колгоспному полі. Питає дитина, а нащо це було робити, коли можна і на своєму городі мати горох? Ну як це пояснити дитині? Ми вертаємося з городу і в садку їмо червоні і жовті порічки, а смородина ще лиш чорніє, а бамбурис зелений, то їхні кущі минаємо. Ось і малинка почала червоніти – пробуємо первинку – смачно. Йдемо до вишеньки – вже червоніють, звисаючи ягоди. Кисло-солодкі смачні ягоди. Їмо все підряд, ігноруючи рекомендацію науковців про роздільне харчування. Наш шлях до шовковиці. А там після жаркого тижня стільки чорніє солодких ягід. Зриваємо їх і кидаємо жменями до рота…
Після десятої години в нас еретівський обід і Люба вже гукає до веранди. Наші чорні язики веселять не лише наше дзеркало. А на столі повнюща миска салату і кожному потрошку кашки…
Згодом я знайшов той материн опис про горох у її книзі «Сімейної хроніки». Прочитав онучці. Було це після війни на початку 50-х років минулого сторіччя. У нашій хаті на кінець травня не було й шматочка хліба й лиш корзина картоплі. Чим годувати двоє дітей? Плантація гороху була далеко аж на Широкій Дорозі. Мати встала за північ і темним селом глупої ночі перейшла річку Красну і пішла в бік села Долини. Це була небезпечна подорож, бо той горох охоронявся. Серед плантації, згинаючись, жінка обв’язала поперек хусткою і порачкувала в тій потужній і запашній зелені, зриваючи стручки гороху. Нарвала мабуть більше відра. Бог поміг і її ніхто не схопив і тюрма її минула. До сходу сонця вона встигла сходити на базар в Обухів, а це 5 км в один кінець, і спродати той горох. За вторговане мати купила стаканів із 5 ячної крупи і принесла той вузлик у хату. На сніданок всій родині був вже не пустий супчик…
Перечитую написане Настуні, а вона питає, а хто це Зірка? Розказую, що це добра тьотя. Питає, чи можна їй загадати загадку? Кажу, що можна і я напишу. Каже: «Сидить дівка у коморі, а коса її надворі. Хто це?». І усміхається мені внучка. Я пригадую, як вона поглядала на доглянуті дачки з городиною.
Хліба нині є в нас доволі, та ми його майже не споживаємо…

Минуло 5 років і багато чого змінилося, але діляночку гороху ми сіємо щороку. Ось вже дозріває горох-18. 

І наша онука Настя знову у нас на канікулах. Їй скоро буде вже 13 і вона перейшла до 8-го класу. Тепер вона засмартфонена, як і ми, дід з бабою і її тато з мамою. Ось знову покличу її їсти зелений горох сьогодні, 21 червня 2018 р. 

А Зірка (Євгенія) Вітошинська, мабуть, десь далеко у Франції читає щодня ЖИВЕ СЛОВО і щотижня понеділкує.

Хай нам буде добре!