До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Почуття провини - це плата за свободу

Почуття провини - це плата за свободу
Джерело матеріалу:

Людина народиться лиш тоді,
Коли вперше скаже «ні».

А. Менегетті


Відносини «батько — дитина» по своїй суті — це процес поступового, послідовного, поетапного розставання. Це стосується як фізичного, так і психологічного рівня: від найближчої близькості — злиття — до фінального розставання.

Цей процес — природний закон життя. Розглянемо динаміку цього процесу на психологічному рівні.

Дитина в перші місяці після народження (акт фізичного розставання з тілом матері) все ще перебуває в психологічному злитті з нею. Більш того, характер їхніх відносин являє собою симбіоз психосоматичний, який багато в чому зберігає елементи не тільки злиття психічного, але і фізичного. У перший час життя дитина не сприймає себе окремо від матері, не розмежовує внутрішній світ і зовнішній, Я і не-Я. Не випадково, характеризуючи якість відносин в діаді «матіри-дитя», ряд дослідників (Дж.Макдугалл, Г.Омон) використовують такі поняття-метафори, як «тілесно-психічна матриця», «психосоматична пара», «психосоматична єдність», «одна психіка на двох». Хоча фізичні пологи вже і відбулися, акт психологічного народження ще попереду.

Суть психологічного народження — в послідовному емоційному відділенні дитини від батьків. Це тривалий процес, що супроводжується кризами, кожна з яких є черговою сходинкою дитини в розвитку її автономії. Кожна криза — потенційна можливість для дитини, можливість стати більш автономною і водночас — необхідність віддалитися від батьків.

Найбільш значущі кризи в розвитку емоційної (психологічної) автономії наступні: 

  • криза 3-х років;
  • підлітковий вік;
  • вихід заміж/одруження;
  • смерть батьків.

Кризу трьох років часто називають психологічним народженням дитини. Хоча справедливості заради треба сказати, що це лише перша зі сходинок на шляху її автономії. Цю кризу іноді метафорично називають кризу «Я сам», тим самим підкреслюючи момент появи на психічній сцені Я і його меж. Так руйнується психосоматичний симбіоз. «Я сам» — яскравий тому приклад: виділення з системної єдності окремого системного елемента неминуче пов'язано з появою його меж. Межі ж необхідно захищати, обстоювати. І дитина активно обстоює цінність-цілісність своєї новоявленої системи Я, що проявляється в таких характерних для цього етапу феноменах відносин, як непослух, впертість. Я, я, я… Так з'являється (народжується) в людській галактиці нова зірка — Я. З унікальним набором психічних параметрів — можу, хочу, відчуваю, думаю… Дитина немов «пробує на смак» своє Я, і в актах цих проб отримує (підтверджує) досвід свого існування. Ці проби не завжди знаходять підтримку серед близького оточення дитини. З новим Я потрібно якось рахуватися, не помітити, ігнорувати його неможливо. І тут від близьких для дитини людей багато в чому залежить її старт в психологічну автономію. На жаль, далеко не всі батьки психологічно готові до такого першого акту відділення від них їхньої дитини.

Батьки можуть утримати дитину від цього кроку в бік її автономії. Як правило, це ті батьки, які самі не є психологічно дорослими, автономними, у яких є проблеми з їхньою Я-ідентичністю. Такі батьки народжують дитину для себе — для компенсації власних потреб, дитина потрібна їм як об'єкт потреби їхньої ідентичності, для того щоб заповнити діру в їхніх [власних] Я. Психоаналітик Джойс Макдугал в зв'язку з цим в своїх книгах «Театри душі» й «Театри тіла» пише про матір як «безодню» й дитину як «корок».

Дитина виконує для батьків сенсоутворюючу функцію — заповнює «дірку» в структурі їхнього Его. У цьому випадку енергія, яка могла б бути спрямована на розвиток батька, спрямовується на утримання дитини. Дитина виявляється обплутаною павутинням «великої батьківської любові», яка є нічим іншим, як їхнім егоїзмом та інфантилізмом. І тут не варто судити батьків, потрібно швидше пожаліти їх, це не їхня провина, а скоріше їхня біда — вони без допомоги психотерапевта навряд чи зможуть вирватися зі своїх сценарних постановок, ігор їхніх душ, щиро прийнятих ними за «життя». Кожен з нас схильний поводитися з іншими так, як раніше поводилися з ним, — стверджує Джон Боулбі.

Наслідки такої батьківської любові добре відомі як в житті, так і в клініці. Діти таких батьків, ставши дорослими, завжди залишаються інфантильними, зберігаючи з батьками співзалежні відносини, або (в разі більш позитивного результату) створюють такі відносини з іншими людьми — їхніми партнерами по життю. Варіанти такого роду життєвих сценаріїв були описані нами (з Наталією Оліфірович) в книзі «Казкові історії очима психотерапевта» на прикладі героїв казок «Рапунцель» і «Сестричка Оленка та братик Іванко» й отримали назву «синдром Рапунцель» і «синдром сестриці Оленки» (див. тут).

У подальшому житті у дитини зберігається шанс вирватися з міцних обіймів «батьківської любові» в моменти наступних криз розвитку. Серед таких одним з найбільш потенційно можливих шансів руху в бік психологічної автономії дитини від батьків є криза підліткова. Тут ми спостерігаємо прояви таких спроб руху від батьків, як підлітковий негативізм, бунт проти батьків. Але і в цьому випадку (як в кризі 3-х років) сили ще не рівні й ті батьки, які не готові послабити свої емоційні пута-прихильності, легко можуть придушити цей бунт. На озброєнні батьків є як силові засоби (агресія, залякування, погрози), так і маніпулятивні (провина, сором). Останні, до слова, є більш дієвими і стійкими. Якщо у дитини, проти якої застосовується сила, ще є шанс зрости, набратися фізичних сил, «скинути» силовий режим батьків і вирватися на «орбіту контрзалежності», то у дитини, яку батьки утримують за допомогою психологічного тиску — маніпуляцій за допомогою провини, боргу і сорому — такого шансу практично немає.

У обплутаних провиною і боргом перед батьківською любов'ю дітей залишаються примарні шанси звільнитися і колись психологічно народитися. Навіть формально залишаючи батьків (наприклад, в разі [укладання] шлюбу), вони залишаються завжди в сильному емоційному зв'язку з ними. Цей зв'язок проявляється:

  • як зв'язок очевидний — у вигляді ідеалізації батьків (наслідування їхнім порадам, підкоряючись їхній волі);
  • так і парадоксально-нескінченними скаргами на батьків, докорами, претензіями або, як у випадку контрзалежної поведінки, підкресленою демонстрацією своєї незалежності аж до відмови від батьків.

Валентність почуттів (позитивні-негативні) значення не має. Сама наявність почуттів до об'єкта свідчить про зв'язок з ним. І чим сильніше це почуття, тим сильніший зв'язок (прикладом тому можуть служити полярна пара почуттів — любов-ненависть).

Що зазвичай відбувається з такими вже дорослими, але психологічно неавтономними людьми?

Звісно ж, вони не вмирають. Або не вмирають у фізичному сенсі. Психологічно ненароджені, вони продовжують жити не своїм життям, скаржаться на апатію, депресію, душевне спустошення, іноді на втрату сенсу життя… Все це — симптоми проживання не свого життя, втрати (або неотримання) свого Я.

Який з цього вихід?

Розставання. Воно в даному випадку неминуче, такий закон життя. І хтось має за нього заплатити. Чим платити? Душевним болем, неприємними, хворобливими переживаннями — сумом, тугою.

Для батьків кроки їхніх дітей в бік автономії — це хворобливий, але природний процес. Мудрі батьки беруть на себе цю плату за розставання — переживання душевного болю, коли дитина віддаляється від них. В цьому суть справжньої любові до дитини — коли ти її любиш, то думаєш про неї й відпускаєш її в життя, до інших людей. Надмірна любов тут ніщо інше, як батьківський егоїзм.

Коли мені телефонує мама і просить допомогти її дитині, я завжди ставлю їй запитання: «Скільки років дитині?». Повірте, це важливо, бо мені багато разів доводилося чути — 25, 28, 33… У такому разі я рекомендую приходити на терапію мамі.

Якщо ж цього не відбувається і батьки не готові відпустити свою дитину, у неї залишається ще один шанс піти. Але в цьому разі платити доводиться вже самій дитині — почуттям провини за розрив відносин з батьками. Далеко не кожна вже доросла дитина може сказати своїй мамі, яка наполегливо не бажає помічати, що син уже виріс, і продовжує активно порушувати його психологічні межі, так, як це зробив один з моїх клієнтів: «Мамо, не лізь до мене в ліжко, в рот і в дупу!». В іншому ж разі дитині доводиться розплачуватися своїм життям, неможливістю психологічно народитися, подорослішати, стати автономною, прожити своє життя.

Цей шанс народитися з'являється у неї за допомогою терапії. Це «неприродний» спосіб психологічного народження (на відміну від описаного вище), оскільки дитині доводиться брати на себе (не свою) відповідальність за акт свого народження. І тут їй неминуче доведеться стикатися з вже згаданими почуттями: боргом перед батьками, провиною — цим «клеєм співзалежних відносин». Загалом, з переживанням зради своїх батьків.

Їй доведеться знов:

  • Зіткнутися з прихованими маніпуляціями з боку батьків (їхніми апеляціями до слабкого здоров'я, різних захворювань, зо загострюються в моменти спроб руху дітей в бік автономії). До того ж, до цього часу батьки вже часто перебувають в похилому віці, що ще більш ускладнює процес сепарації, загострюючи переживання їхньої зради;
  • Пережити відкриті закиди в невдячності, у відсутності любові до батьків (Я жив/жила для тебе, а ти...»);
  • Зрозуміти, що провина — це плата за свободу, і бути готовими залишатися в ній, переживати її.

Важливо для себе зрозуміти, що в даній ситуації зрада не тільки неминуча, але і природна, життєдайна. І тут необхідно робити вибір — вибір на користь дорослішання й автономії. Якщо ж цього не робити, то ти все одно «обираєш не обираючи», але в цьому випадку — не себе і не своє життя.

Геннадій Малейчук

+1
275
RSS
23:44
+2
Пережити психологічний дискомфорт при розставанні з гіпертурботливою матір'ю допомагає старий шкільний анекдот про Дідька, що завершується філософічним: «Отаке я лайно!..»
_сміюсь _сміюсь _сміюсь
19:48
+2
Життя є постійними ЗУСТРІЧАМИ І РОЗСТАВАННЯМИ.

Випадкові Дописи