До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Життя - книга, написана моєю кров'ю

Життя - книга, написана моєю кров'ю
Джерело матеріалу:

Спокуса зрадити себе, відвернутися від свого життя і з заздрістю дивитися на чуже виникає у мене іноді абсолютно несподівано. Зрадити для мене — означає визнати те, що відбувається зі мною, чимось абсолютно неважливим.


Потрібно залишити все — і опинитися десь в чужому вирі життя. Потрібно терміново почати якесь інше життя. Яке — не зрозуміло, але вже точно не те, яким живеш зараз, — навіть якщо ще годину-другу назад ти був цілком собі задоволений (як мінімум) тим, як ти живеш зараз.

А й справді є чимало місць або подій, де іншим людям добре та радісно й без мене — і це не означає, що їм погано зі мною. Є чимало місць і подій, де іншим добре, бо там немає мене. Є місця, де про мене і не згадують, хоча знають. Є вершини, яких мені не досягти, тому що я обрав підйом на інші, — а хтось опинився там, де я за власним вибором не опинюся ніколи або піднімуся, але значно пізніше. І тоді виникає ця спокуса — відвернутися від свого життя, переживати те, що відбувається зараз з тобою, як не цінне. А те, що відбувається без тебе — як єдино важливе. І тужити від цього, і перестати бачити те, що довкола.


Можна писати кров'ю свого серця — і тоді моя «книга» може зайняти своє місце серед улюблених творів якоїсь хорошої людини


Що допомагає зустрітися з цією спокусою і повернутися до себе, а не нескінченно тужити про те, де мене немає і, можливо, не буде? Що дозволяє бути рівним самому собі, не вистрибувати з власної шкури і не намагатися натягнути на себе чужу? Кілька років тому я знайшов для себе чарівні слова, якими вже раніше ділився тут, — але ніколи не буде зайвим їх повторити. Це слова Джона Толкіна, які він написав своєму видавцеві, втомившись від постійних дискусій про те, чи можна взагалі видавати такий «неправильний» роман, як «Володар перснів», і що, можливо, його варто відредагувати, скоротити десь наполовину… або взагалі переписати. «Ця книга написана моєю кров'ю, густий або рідкою — вже яка є. Більшого я не можу».

Це життя пишеться моєю кров'ю, густою або рідкою — вже яка є. Більшого я не можу, і крові іншої у мене немає. І тому не приносять користі всі спроби зробити самому собі кровопускання з несамовитою вимогою «перелийте мені іншу!» 

І «різати ці пальці за те, що у них немає тебе»...

Можна писати кров'ю свого серця — і тоді моя «книга» може зайняти своє місце серед улюблених творів якоїсь хорошої людини. І вона може стояти поруч, на одній полиці, з книгою того, кому я так заздрив і в чиїй шкурі так хотів побувати. Дивно, але вони можуть бути однаково цінними, хоча автори — дуже різні. На усвідомлення цього факту у мене пішло кілька років.

Ілля Латипов

+2
253
RSS
21:05
+2
_закоханий _закоханий _закоханий Так, щирість — це дуже важливо! _закоханий _закоханий _закоханий
21:28
+2
До речі, коли був письменником-початківцем, теж писав свої книжки «кров'ю мого серця»… Та згодом з'ясувалося, що для людей це занадто потужно: не кожен читач витримає процес читання такого тексту — можуть кинути. Надалі довелось потроху розчиняти кров чорнилами…
_вибачаюсь _вибачаюсь _вибачаюсь
_не_знаю Хоча в цьому тексті йдеться про фігуральну «книгу власного життя, я розумію… _не_знаю
02:44
+2
Ага, стало зрозумілим, що заздрість і є відмовою від позитивної оцінки власного життя.
02:52
+2
А художній твір є картиною зовнішнього життя, яку бачить і переповідає нам автор. Він щасливий, коли з його оцінками читачі погоджуються. А коли відвертаються? Тоді автор підлаштовується під читача, зраджуючи в чомусь своє світосприйняття, тобто відмовляючись в чомусь від свого. Ось про це й пише Ілля Латипов — автор розгадки загадки про ЯМУ.
Тоді автор підлаштовується під читача, зраджуючи в чомусь своє світосприйняття, тобто відмовляючись в чомусь від свого.

_посмішка Ні, просто автор розширює власну свідомість, а не відмовляється від своєї _посмішка
12:03
+2
Так, друже, радянські письменники дорозширювали свою свідомість до соцреалізму.
Ні, соцреалізм — це навпаки жорстке звужування свідомості в рамках, встановлених І Всесоюзним з'їздом радянських письменників (1934 рік, програмна доповідь Максима Горького, співдоповідь Самуїла Маршака).
_шкодую
Все, що не вкладалося в рамки, встановлені з'їздом — відкидалося. Саме тому ні про яке «розширення свідомості» в соцреалізмі не йдеться.
_шкодую
Наприклад, ту ж таки фантастику І Всесоюзний з'їзд радянських письменників назвав «засобом науково-технічного просвітництва радянської молоді». Таким чином:
1. мегажанр фантастики був зведений виключно до наукової фантастики (тоді як НФ складає лише приблизно 25% від фантастики в цілому);
2. в свою чергу, НФ була звужена до технократичної, техногенної НФ;
3. фантастика стала розглядатися виключно як «молодіжний» жанр.


Отже, «неканонічними» стали такі жанри, як фентезі, містика, символізм, філософський роман, а згодом — наприклад, сюрреалізм. Не кажу вже про те, що в канони 1934 року абсолютно не вкладається, наприклад, такий сучасний жанр, як «сайєнс фентезі». До того ж, в СРСР побутувало несерйозне ставлення до дитячої та юнацької літератури, й після 1934 року це ставлення розповсюдилося й на фантастику. Все завдяки товаришам Горькому (основний доповідач) та Маршаку (співдоповідач по дитячій літературі). Цитата з Вікіпедії (мовою оригіналу):

Его содокладчик Самуил Маршак рассказал делегатам о наказах от детей и напомнил, что для юных читателей нужно писать самые разные книги: научные, документальные, художественные.

Отак техногенна, технократична фантастика була визнана таким собі «наукпопом» для радянських дітей і юнацтва… Все інше відкидалося як «буржуазні віяння».

Випадкові Дописи