Життя - книга, написана моєю кров'ю
Спокуса зрадити себе, відвернутися від свого життя і з заздрістю дивитися на чуже виникає у мене іноді абсолютно несподівано. Зрадити для мене — означає визнати те, що відбувається зі мною, чимось абсолютно неважливим.
Потрібно залишити все — і опинитися десь в чужому вирі життя. Потрібно терміново почати якесь інше життя. Яке — не зрозуміло, але вже точно не те, яким живеш зараз, — навіть якщо ще годину-другу назад ти був цілком собі задоволений (як мінімум) тим, як ти живеш зараз.
А й справді є чимало місць або подій, де іншим людям добре та радісно й без мене — і це не означає, що їм погано зі мною. Є чимало місць і подій, де іншим добре, бо там немає мене. Є місця, де про мене і не згадують, хоча знають. Є вершини, яких мені не досягти, тому що я обрав підйом на інші, — а хтось опинився там, де я за власним вибором не опинюся ніколи або піднімуся, але значно пізніше. І тоді виникає ця спокуса — відвернутися від свого життя, переживати те, що відбувається зараз з тобою, як не цінне. А те, що відбувається без тебе — як єдино важливе. І тужити від цього, і перестати бачити те, що довкола.
Можна писати кров'ю свого серця — і тоді моя «книга» може зайняти своє місце серед улюблених творів якоїсь хорошої людини
Що допомагає зустрітися з цією спокусою і повернутися до себе, а не нескінченно тужити про те, де мене немає і, можливо, не буде? Що дозволяє бути рівним самому собі, не вистрибувати з власної шкури і не намагатися натягнути на себе чужу? Кілька років тому я знайшов для себе чарівні слова, якими вже раніше ділився тут, — але ніколи не буде зайвим їх повторити. Це слова Джона Толкіна, які він написав своєму видавцеві, втомившись від постійних дискусій про те, чи можна взагалі видавати такий «неправильний» роман, як «Володар перснів», і що, можливо, його варто відредагувати, скоротити десь наполовину… або взагалі переписати. «Ця книга написана моєю кров'ю, густий або рідкою — вже яка є. Більшого я не можу».
Це життя пишеться моєю кров'ю, густою або рідкою — вже яка є. Більшого я не можу, і крові іншої у мене немає. І тому не приносять користі всі спроби зробити самому собі кровопускання з несамовитою вимогою «перелийте мені іншу!»
І «різати ці пальці за те, що у них немає тебе»...
Можна писати кров'ю свого серця — і тоді моя «книга» може зайняти своє місце серед улюблених творів якоїсь хорошої людини. І вона може стояти поруч, на одній полиці, з книгою того, кому я так заздрив і в чиїй шкурі так хотів побувати. Дивно, але вони можуть бути однаково цінними, хоча автори — дуже різні. На усвідомлення цього факту у мене пішло кілька років.
Ілля Латипов
Все, що не вкладалося в рамки, встановлені з'їздом — відкидалося. Саме тому ні про яке «розширення свідомості» в соцреалізмі не йдеться.
Наприклад, ту ж таки фантастику І Всесоюзний з'їзд радянських письменників назвав «засобом науково-технічного просвітництва радянської молоді». Таким чином:
1. мегажанр фантастики був зведений виключно до наукової фантастики (тоді як НФ складає лише приблизно 25% від фантастики в цілому);
2. в свою чергу, НФ була звужена до технократичної, техногенної НФ;
3. фантастика стала розглядатися виключно як «молодіжний» жанр.
Отже, «неканонічними» стали такі жанри, як фентезі, містика, символізм, філософський роман, а згодом — наприклад, сюрреалізм. Не кажу вже про те, що в канони 1934 року абсолютно не вкладається, наприклад, такий сучасний жанр, як «сайєнс фентезі». До того ж, в СРСР побутувало несерйозне ставлення до дитячої та юнацької літератури, й після 1934 року це ставлення розповсюдилося й на фантастику. Все завдяки товаришам Горькому (основний доповідач) та Маршаку (співдоповідач по дитячій літературі). Цитата з Вікіпедії (мовою оригіналу):
Отак техногенна, технократична фантастика була визнана таким собі «наукпопом» для радянських дітей і юнацтва… Все інше відкидалося як «буржуазні віяння».