До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Гравітація Мордора

Гравітація Мордора
Джерело матеріалу:

Україні необхідно будувати Росію,
щоб знищити Москву


Чи може Україна наглухо відмежуватися від Росії, чи потрібно це Україні і де повинна встати стіна між нами? І, нарешті, хто оплатить її будівництво?

Потворно зрощені сіамські близнюки

Розбір нашої економічної прив'язки до Росії може сильно травмувати патріотично налаштованого читача. Зокрема, наприклад, товарообіг між Україною і Росією зріс за 2017 рік майже на третину — на 28,6%, дійшовши до $9,36 млрд (порівняйте з обігом Україна-ЄС: зростання на 27,6%, до $ 29,28 млрд). Значущість російського газового транзиту, навіть якщо прийняти версію про те, що він утримує Кремль від повномасштабної агресії, число українських гастарбайтерів в Росії та багато іншого в тому ж дусі теж не дають приводу для оптимізму.

Так що економіку ми краще поки залишимо, а поговоримо про культуру. Тим паче, що ентузіасти-гуманітарії, які перебувають в щасливому невіданні щодо наших економічних реалій, вже щосили розмірковують в мережі про вихід України «з орбіти Мордора», до того ж буквально за кілька років. А також про те, як ми заживемо, зійшовши з цієї орбіти й які у нас з'являться проблеми та приємні можливості. Ось, наприклад, що ми зможемо робити з ордами російських біженців і як отримати з цього максимум задоволення. Так що культура — тема гаряча. Треба терміново приєднуватися до обговорення, бо ж ненароком випадемо з тренда.

На жаль, але і в сфері духовного наша реальність при найближчому розгляді теж виглядає нерадісно. Проекти, спрямовані на вихід України у відрив у власний простір культурних смислів, ніяк не пов'язаний з російським, як правило, незабаром видихаються. Всі разом вони поки не складаються один з одним в єдине ціле, а кожен з них окремо рано чи пізно впирається в стелю розвитку, за межами якої зв'язок з Росією необов'язково прокремлівською і навіть сучасною, але, тим не менш, хоч з якоюсь Росією стає неминучим. Після чого такий проект або перестає бути зразково-неросійським, або впадає в застій і вмирає. Іншими словами, для створення цілісного, самодостатнього, співзвучного часу, і при цьому зовсім окремого від Росії культурного і ментального простору, в якому комфортно почувались би хоча б 70% громадян України — а якщо їх буде менше, то не варто цього і затівати — у нас поки недостатньо власних культурних ресурсів.

Заперечення винайденої Москвою концепції «братніх народів» тут мало що змінює. Нам нема чого поки запропонувати натомість, рівноцінного за обсягом та охопленням. Культура — скарбничка, що наповнюється багатьма поколіннями, ми ж довго перебували з Росією в спільному просторі, це неможливо заперечувати. Неважливо, чи була ця спільність добровільною. Важливим є те, що наша, зовсім окрема від Росії, виключно українська скарбничка поки порожня. І навіть те, що у нас є, ми теж використовуємо ліниво, зісковзуючи на звичну стежку, що веде до спільної з Росією частини нашої спадщини.

Але, з іншого боку, — чому б і ні? Цей спадок створювався, в тому числі, й українцями, багато з яких, щоправда, задовольнялися роллю малоросів. Він належить нам тією ж, якщо не більшою мірою, що і росіянам.

При такому підході проблема хоча і не зникає, але набуває чітких обрисів. Питання про те, що нам потрібно піти від Росії, кинувши все, на що впала російська тінь, вже не стоїть. Інша річ, що якщо Україна і Росія ніякі не брати, а два потворно зрощені сіамські близнюки від різних батьків, то треба ставити питання про наш поділі і про виживання України в ході цієї операції. Можна, звісно, сказати, що час все вирішить, і ми самі відвалимося один від одного. Але у нас недостатньо часу, щоб чекати, це раз. І немає ознак того, що з часом все вирішиться само, без усвідомлених зусиль з нашого боку — два. А отже, ми повинні взяти ініціативу в свої руки і провести поділ так, щоб отримати при цьому всі життєво важливі органи, а росіянам, нашим безсумнівним ворогам (дискусія про те, чи так це в нинішніх обставинах, недоречна), залишити по можливості мінімум, змусивши користуватися протезами. Поставивши завдання, пошукаємо шляхи його вирішення.

Українці — хто вони?

Тут ми підходимо до важкого питання: кого, власне, вважати українцем?

Етнічне походження? Занадто багато неоднозначних випадків. Знання мови? Справа добра, але, провівши сьогодні межу за мовою, ми відітнемо чимало патріотів України, які в побуті через різні обставини використовують російську. Розумніше позначити це як мети в майбутньому. Якщо все піде добре, то проблема знання мови вже доволі скоро буде закрита. Вона, до речі, значною мірою вже закрита і сьогодні, але навіть поголовне знання української мови не означає обов'язкового витіснення нею російської. Чому це так, було сказано вище.

Наявність громадянства? Втратимо неабиякий кавалок діаспори. Інститут закордонних українців поліпшує справу, але не вирішує всіх проблем.

Якщо ж ми все-таки підемо шляхом ускладнення умов членства в «українському клубі», то ризикуємо отримати України розміром в чотири-п'ять західних областей. Така Україна — мрія Росії, і, якщо ми підемо цим шляхом, Москва, ймовірно, надасть нам повну підтримку. Але чи влаштує така Україна нас?

І ще: куди накажете дівати людей, які мають в кишені український паспорт, і навіть знають українську мову, але стверджують, що Україна — австрійський проект, що вона єдина з Росією, що мишебратья — і таке інше. Визнати їх поганими українцями? Але, якщо вони все-таки українці, то і з їхньою думкою, очевидно, потрібно рахуватися. Сказати, що їх мало і забути про них? Але, судячи хоча б за результатами виборів в Раду, де «Опоблоку» комфортно, це не так.

Отже, спроби визначити українця за формальними ознаками дають поганий результат. На щастя, ми не перші, хто зіткнувся з такою проблемою, а вихід вже знайдений, не ідеальний, але єдиний робочий: надетнічна політична нація. Італія, Німеччина, Франція, Іспанія, Велика Британія — всі пройшли через її формування, а подекуди воно триває й сьогодні, породжуючи спалахи сепаратизму.

Отже, рішення про те, хто такі українці й чим вони відрізняються від не-українців, неминуче буде політичним. Досвід інших народів майже завжди включає згуртування перед постаттю спільного ворога і особистий вибір одного з варіантів самовизначення. Спільного ворога в своїй особі нам нав'язала Росія, і Путіну за цей безцінний для української нації дар ще віддадуть належне. Перші дослідження з снігурем і в алегоричному образі вже реалізовані.

Очевидно, що при такому підході визнати українцями слід всіх, хто, по-перше, в протистоянні України та Росії встав на бік України і, по-друге, твердо заявляє, що він — саме українець. Цього достатньо для старту. А далі потрібно працювати, згуртовуючи націю, створюючи нові зв'язки і сприяючи розриву старих. Що теж неминуче, оскільки майже у всіх у ворожому таборі залишилося чимало знайомих і навіть рідні.

Іншого варіанту у нас немає. У порівнянні з нашим 140-мільйонним супротивником ми нечисленні, й кожна людина на рахунку. Ті, кого ми відштовхнемо, приб'ються до наших ворогів, які візьмуть їх з розпростертими обіймами, втішать і розкажуть, яка ми бандерівська хунта. Тут працює очевидна арифметика: чим менше нас — тим більше їх, і навпаки.

Неминучість спільної історії.
Чому нам дуже бракує героїв

Але, розходячись з Росією вже остаточно, ми повинні поділити те, що нажили спільно, включно зі спільною історією та літературою, а також російською мовою.

Відійшовши трохи в бік, зауважу, що, хоча український мовний простір поки не став полем бою, він неминуче ним стане. Кремлівська пропаганда вже робить спроби працювати також і українською мовою. Найкращий захист — все та ж концепція політичної нації, виходячи з якої не кожен носій української мови обов'язково українець, і, чим швидше ми дійдемо до цього, тим міцнішими будуть наші позиції на українському напрямку. Українець — це перш за все той, хто твердо стоїть на боці України в протистоянні з силою, що заперечує її існування, тобто з кремлівської версією Росії. Якщо це не так, перед нами в кращому разі перекладач окупантів, який намагається вдати свого.

Те, що сьогодні заперечення Росії неминуче виявляється частиною української національної ідеї, — дуже важливий момент. Точно так само заперечення Великої Британії стало важливою частиною національної ідеї США, Ірландії, Індії на етапі їхнього становлення. Росія як Мордор, як анти-Україна, як еталон абсолютного зла сьогодні необхідна нам для національного згуртування. Але це не означає, що ми повинні скинути в пекельну безодню все, що з нею пов'язано. Нічого подібного! Ми повинні послідовно скидати в образ Мордора весь непотріб, а все краще забирати собі.

Отже, що ж ми повинні з Росією розділити, відстоявши те, що може стати нам в нагоді?

Насамперед, російську мову. Подобається це комусь чи ні, але у нас з Росією вона спільна. В житті, а не в мріях авторів, процитованих вище, українці — багатомовна нація. Я б не скидав з рахунків і англійську мову, якою розмовляє значна частина діаспори, але там простіше, там немає потреби відмежовуватися від ворога, з яким жив спільним домом.

А процес поділу полягає зовсім не в тому, щоб дві юрби, стоячи одна проти одної, кричали «це російське» і «це українське». Йдеться про створення свого набору смислів і інтерпретацій, а також, якщо ми в стані війни з Росією, про дискредитацію й осміяння смислів та інтерпретацій, які використовує наш ворог. Німеччина, Австрія й істотна частина Швейцарії розмовляють німецькою мовою, але ці варіанти німецької, мало того, що мають діалектичні особливості, ще й сповіщають про різне. Мова — [це] завжди щось більше, ніж тлумачний словник, це також набір асоціацій, героїв і образів, знайомих з дитинства. Та ж історія з англомовними країнами: є Велика Британія й є США, Австралія, Канада, Ірландія, і навіть частково Індія.

Але, щоб «українська російська» стала реальністю, над цим проектом потрібно активно і усвідомлено працювати. Не йти в бік від усього російського, умивши руки, а працювати з тим матеріалом, який є, не віддаючи Москві без бою жодної п'яді спільної спадщини.

Нам неминуче доведеться кроїти нових героїв, в тому числі й [тих,] які розмовляють російською мовою, але при цьому прийнятних для України, зі старого матеріалу нашого спільного минулого. Точно так само, як в романі Уоррена: «Ми мусимо зробити добро зі зла, бо більше його нема з чого зробити». Одночасно з цим нам потрібно цілеспрямовано знищувати російські смисли. Тому що буття у нас з Росією в перспективі тільки одне на двох, і якщо буде Україна, то не буде Росії, і навпаки.

Бити Москву по вразливостям

Слабкі та сильні місця кремлівсько-російської міфології не є секретом. Найсильніший аргумент Кремля — звернення до тваринних інстинктів і ницих людських якостей, які він свідомо культивує в своїх підданих. Ця гра на пониження і робить російський агітпроп всеїдним, коли в одну колону вдається вишикувати піонерів і комуністів разом з козаками, вручивши їм ікони, портрети Миколи II й Леніна, а також червоні прапори.

Насправді це зовсім не складно зробити — потрібно просто знати матеріал, з яким працюєш. Знати, що ні комуністів, ні піонерів, ні козаків, ані ветеранів в такій колоні немає. Є тільки атомізована й аморфна маса косплеєрів, де кожен кожному апріорі ворог, але вороги зведені в тимчасові групи, об'єднані типом маскарадного костюму, а вся колона насаджена, як на рожен, на одну думку: нас багато, і, хоча кожен тут окремо, — є нічим, всі разом ми — переможці. Чому переможці? Тому що можемо прийти натовпом і все розорити, розграбувати і спалити.

Назвати своїм ім'ям

Якщо німці можуть називати свою країну Deutschland, росіяни її ж — Германією, а українці — Німеччиною, то що заважає нам назвати Росію Московією? З якогось моменту у всіх офіційних документах з'являється нова граматична норма. Звикли, що правильно «в Україні», а не «на» — звикайте і до цього. Не подобається — вирушайте за відомою адресою. Фінською «Російська Федерація» взагалі Venäjän federaatio — й нічого, Лавров не помер. І від «Московитського Союзу» (лат. Foederātiō — об'єднання, союз) теж не помре, а помре — невелика і втрата. Слову ж «Росія» потрібно поступово надати інший сенс.

Таких дрібних, але болючих уколів можна завдати десятки. Йдеться зараз не про план дій, а лише про окремі приклади. Про те, що правильна розстановка слів і понять дуже важлива. Що ми недооцінюємо можливостей системного тролінгу наших ворогів, підтримуваного на офіційному рівні, закріплюваного в офіційних документах і шкільних програмах. Тим часом такий тролінг — відмінна зброя в пропагандистській війні. Відчуваєте різницю: «Росія, яку ненавидять русофоби» і «Московитський Союз, населений невдахами». До Росії, яку ненавидять русофоби, ще можна долучитися добровільно — через образу чи на знак протесту, за принципом «на зло мамі вуха відморожу». А до збіговиська тупих телепнів — вже ні.

Звісно, такі трансформації суспільного сприйняття потребують часу і системних зусиль. Миттєвого ефекту не буде: перетворити Росію на Московитський Союз в свідомості українців можна не менше, ніж років за десять, і то, якщо дуже постаратися. Але воно того варте! Бо вижити як народ і як держава за нинішнього стану можемо або ми, або московити — тільки хтось один з нас. А отже, наша ворожнеча з Московією — назавжди, до її розпаду або нашого поглинання, якщо ми програємо.

Відібравши у Московії слово «Росія», ми можемо почати працювати над його новим сенсом. Росією може бути все, що не визнає над собою владу Кремля і при цьому говорить російською. Це не держава, а простір культурних смислів і мови, і його російська мова — вже не московитська російська мова. Тут можна навскидку запропонувати декілька ходів, які без особливих витрат, за порівняно короткі п'ять-сім років, відокремлять «українську російську» від «російської московитської». Гучна істерика в Москві допоможе міжнародному визнанню їх відокремленості краще за будь-яку рекламу. А українську російську мову, що отримала визнання, вже можна зробити візитівкою тих, хто не підтримує Кремль. Причому не самих лише російськомовних українців.

Московія зовсім не потужна й не монолітна. Кремль і не хоче робити її монолітною й потужною, оскільки це породило б ризик втрати контролю над нею. Кремль працює за принципом «розділяй і володарюй», створюючи між групами росіян суперечливості, які підтримує в тліючому стані. Московію роздирають десятки загнаних у підпілля сепаратизмів як ідейних, так і територіальних. Ті з них, хто здатен вийти за межі, відведені їм Кремлем, мають отримувати нашу підтримку як мінімум моральну та інформаційну. Нам зовсім не потрібно відмежовуватися від Росії! Навпаки, ми повинні вести постійний ідеологічний бій, атакуючи Москву, і по кавалках відриваючи від неї Росію, позбавляючи тим самим і Кремль, і «Кремль другого ешелону» в особі прихильників ідеї «Та сама Росія, тільки без цього Путіна», монополії на право говорити від імені «російського народу».

Тут годяться всі засоби. Можна, наприклад, з тим же успіхом, з яким це робить сьогодні російська пропаганда, грати на слабкостях росіян. На комплексі їхньої "європейської неповноцінності", на страху «бути лохами» і «бути слабаками», на егоїзмі, жадібності й абсолютній соціальній роз'єднаності, коли натовп в декілька тисяч людей спокійно стоїть і знімає на мобільні телефони, як поліція пакує в автозаки тих, кого вона з цього ж натовпу поодинці вирвала. З іншого боку, на відміну від Кремля, ми можемо дозволити собі апелювати і до позитивних людських якостей. Не має значення, до чого ми будемо звертатися, — важливий результат. Ми повинні сформувати в інформаційному полі антикремлівський російськомовний простір.

Але ж такий простір, здається, вже є? Не зовсім. Точніше, зовсім ні. Є дрібні й маловпливові російські сепаратистські проекти. Є проекти формально опозиційні Путіну, але нічим не кращі, ніж він, якщо вони якимсь дивом виростуть до приходу до влади. Грудінін, Собчак, Навальний — все це частини кремлівського механізму, його шестерні та противаги. Є невизначено-ліберальні імпотентні базіки і грантоїди (на кшталт Явлінського), але вони знов-таки розмірковують про цільну Росію, а не про її зникнення з політичної карти. Це все не те, що нам потрібно. До того ж ці карлики наділені непомірною зарозумілістю і не вкладаються ні в яку єдину логіку. Нам же потрібен багатогранний, але цілісний антипод Московії, що базується в українському просторі як фізичному, так і смисловому. Ця анти-Московія, що заперечує, тролить і висміює кремлівський проект в його нинішньому вигляді, включно з законністю його меж, офіційною історією, героїчними міфами і самою концепцією московитської державності, поміщає центр світу в Москву і ставить державу на перше місце в системі цінностей, і має заволодіти назвою «Росія». Така Росія — анти-Московія не потребує власної держави, вона комфортно почувається по всьому світу, за винятком хіба що самій Московії, існування якої вважає зайвим.

Під цю концепцію, як під спільний дах, і треба підтягувати всіх супротивників Кремля, для яких збереження нинішньої державності РФ не є найвищою цінністю. А вже звідти черпати те, що може стати в нагоді нам для будівництва багатомовної України, бо соціальні ролі російськомовного українця й активіста такої анти-Московії в принципі сумісні.

Під цю ж анти-Московію-Росію можна підтягувати і субкультурні проекти, в тому числі й неполітизовані. Всі непідконтрольні Кремлю соціальні мережі, молодіжні течії й музичні групи, хто явно не заявляє про підтримку імперських амбіцій, а хоча б просто мовчить на цю тему, вже можуть бути включені в антимосковське смислове поле, незалежно від явно висловленої ними згоди.

З чого ж нам все-таки робити своїх героїв?

Але повернемося в Україну. При всій повазі до образів героїв боротьби за нашу незалежність вони, на жаль, не складаються в єдине ціле. Про причини цього вже йшлося вище: для створення самодостатньої конструкції українських смислів поки занадто мало.

Це означає, що нам потрібно шукати героїв, яких бракує, у нашій спільній з Московією історії, прочитуючи її інакше з точки зору наших українських цінностей. Якщо герой-московит — це той, хто сприяв зміцненню монструозної держави з центром в Кремлі, то наш герой — той, хто йому протистояв. Таких історичних постатей, проклятих офіційною російською історією, а частіше просто забутих, дуже багато, і серед них є колоритні персонажі. Й якщо позиція офіційної московитської історії зводиться до того, що будь-який негідник, який здійснював лиходійства в інтересах Москви, — національний герой, то ми маємо прославляти тих, хто Москві протистояв. А ті, хто хоча б ухилялися від співучасті в московитських злочинах і військових авантюрах, якщо і не герої, то, безсумнівно, позитивні типажі.

Іншими словами, наша Росія потребує власної версії історії з наголосом на інші фігури і факти, очорнювані чи замовчувані офіційною історією Московії. Це не буде історією виключно України, хоча якісь її частини знадобляться і нам. Крім того, пантеон нинішніх московитських героїв теж являє [для нас] інтерес і має стати предметом уважного вивчення і ревізії. Велика їх частина має бути дегероїзована нами, менша — переосмислена в героїв Росії-анти-Московії.

Безрадісні перспективи

Але ідеологічна війна вимагає зусиль і коштів. Для того, щоб її розпочати, потрібно політичне рішення, засноване на розумінні того, що без ідейного розтрощення Московії нам не вижити, і ніяка стіна, що відділяє Україну від неї, сьогодні неможлива. Пасивна оборона веде нас до поразки. Ми маємо безперервно атакувати московитську ідеологічну територію.

Але такого розуміння немає сьогодні в Україні ні в громадянському суспільстві, ані в політичних елітах. Всі як і досі сприймають наше протистояння з Москвою як минуще: ось піде Путін, і все налагодиться. Як наслідок, ніхто не хоче і розщедрюватися на таку війну — а це цілком собі війна, з недитячим бюджетом і невизначеною тривалістю.

В результаті наше ідеологічне і культурне протистояння з Росією розвивається за найгіршим сценарієм: без ясного плану і продуманої державної стратегії, на основі самих лише сьогохвилинних негативних реакцій. Ініціативу захопили дилетанти, які мріють, як Україна вже післязавтра сама собою «зійде з орбіти Мордора», а той впаде і теж сам собою. Після чого наші диванні стратеги на правах переможців відтягнуться на натовпах мордорських біженців за всі свої життєві невдачі.

А далі — ще гірше. Те, що ці дилетанти просувають в самій Україні — рівно той-таки Мордор, тільки перелицьований навиворіт. Те ж православ'я, але з центром в Києві та службами українською мовою, ті ж злодійкуваті чиновники, але, які міркують правильною мовою про правильний патріотизм, та ж спрямованість у минуле без планів на майбутнє. Це навіть не репліка Московії, одягнена в шаровари та вишиванку. Це мертвий манекен, оскільки і в СРСР, і в пострадянській Московії ідеологію будували професіонали, і державна політика такого будівництва мала і має місце бути. Щоб навіть просто скопіювати її, потрібні вміння і засоби, яких наші дилетанти не мають. Втім, воно й на краще, інакше, бозна в якому жахітті ми могли б якось прокинутися.

Але проблема нашої ідеологічної спроможності залишається при цьому невирішеною. Ми все ще не перестали бути УРСР. Помітна частина наших громадян, які мають право голосу, психологічно перебувають в минулій епосі. Навіть серед тих, хто підтримує українську незалежність, чимало таких, які бачать незалежну Україну маленькою копією Союзу з центром в Києві, а не в Москві, бо нічого, окрім СРСР, уявити собі вони не можуть. Москва ще міцно сидить у багатьох українських головах. Переклад її ідей на українську мову тільки погіршить ситуацію: російські, радянські та знов російські етнічні українці прекрасно вписувалися в усі імперські проекти. І якщо в Кремлі з'явиться лідер, здатний зіграти ва-банк, зробивши в наш бік широкий примирливий жест, ми знов сковзнемо у бік Москви, як це було при Януковичі.

Коли ж ми намагаємося піти шляхом простої інверсії, оголошуючи все, що раніше вважалося хорошим, правильним і героїчним, його протилежністю, на тій лише підставі, що воно виходило з Росії, ми зазнаємо краху. У значної частини нашого населення така операція викликає відторгнення на емоційному рівні, зачіпаючи те, що вона відторгнути не готова.

Змінити ситуацію можна, лише пересортувавши нашу спільну спадщину так, як це описано вище. От тільки хто цим займеться? Тим часом робити це потрібно, поки йде війна. У мирний час все стане набагато складнішим.

Сергій Ільченко

+2
186
RSS
16:47
+2
Це не політична стаття, а, швидше, культурологічна. Хоч там і «многабукафф», однак вона, в принципі, пояснює, навіщо ми з дружиною, відсунувши інші проекти, взялися за історичну епопею «101 рік України». І чому зробили це саме зараз…
18:14
+2
Пересортувати спільну з Росією історію й культуру. Згоден. А справді, що заважає нам дати іншу назву для Росії? Хочби й Московія!
Саме це у мене описано в романі "Орлі, син Орлика":

Орлі, син Орлика

— Козаки не мають ворога лютішого, аніж московський цар. У крайньому разі — тамтешня цариця.
— Ви сказали, «московський»?..
— Сучасні французи називають цього монарха російським імператором, я ж називаю так, як звикли називати усі ми — козаки.
Маркіза зміряла Григорія здивованим поглядом з голови до ніг і промимрила собі під ніс:
— Хм-м-м… Мав рацію Вольтер, називаючи вас дивною нацією.
Григорій розгублено знизав плечима: мовляв, чого ж тут дивуватися?..
— Ну гаразд, гаразд, припустимо, ви самі не вважаєте це аж таким незвичайним. Зрештою, то є ваша особиста справа.

Це написано це в 2007 році, опубліковано в 2010 році. Як бачиш, я для себе все переосмислив вже давно _хитрий _хитрий _хитрий
06:36
+2
Головна думка цієї статті: Московія НІКОЛИ не відчепиться від України. Отже нашій країні доведеться, просто щоб забезпечити своє існування, ліквідувати її. Автор і пропонує маленькі, але ПОСТІЙНІ кроки до цього.
Карфаген має бути зруйнований! ©



_не_знаю _не_знаю _не_знаю
06:40
+2
До цього ж висновку дійшов був і Павло ШТЕПА, написавши в книзі МОСКОВСТВО ще в 1968 р.: Україна заб'є осиковий кілок в могилу московської імперії.
Так, до цього висновку багато хто дійшов — кожен в свій час. Я просто про себе написав, бо почитавши «Орлі, сина Орлика», мені один з письменників зателефонував і в паніці запитав: «Ти що?! Як можна писати таку книгу?! Тебе ж в Росії більше ніколи не надрукують!!!»
_сміюсь
Було це ще тоді, до війни — році десь в 2011-му…
13:10
+2
Я в часи перед розпадом Союзу наївно думав собі, що демократична Росія ніколи не зачепить Україну і буде мирне співіснування двох держав. Мої думки про Росію змінилися, коли вона не відпустила Чечню.

Випадкові Дописи