До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Парадокси першої українізації

Парадокси першої українізації
Джерело матеріалу:

Блог історика:
1923 рік. Парадокси першої українізації


1 серпня 1923-го, 95 років тому, почалася перша хвиля радянської українізації. Того дня ВУЦВК — попередник Верховної Ради — спільно з Раднаркомом (тодішнім урядом) ухвалили постанову «Про заходи забезпечення рівноправності мов та про допомогу розвитку української мови».


Перша «ластівка» нового курсу з'явилася ще 27 липня у вигляді урядового декрету «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ».

Він передбачав обов'язкове запровадження української мови в усіх школах і закладах культури.

Натомість парламентсько-урядова постанова, ухвалена 1 серпня, започаткувала українізацію органів державного управління.

В постанові назвали неприйнятною рівність двох найпоширеніших у республіці мов — української та російської.

Рівність оголосили три роки тому, 1920-го, постановою того ж ВУЦВК — обидві мови офіційно набули державного статусу.

Відтепер мовний паритет скасовано. Передбачені численні заходи, що мають зробити українську єдиною мовою в центральних державних органах. А також у органах місцевої влади. Але не всіх — лише там, де українське населення складає більшість.

У місцинах, де українське населення не має більшості, українська функціонуватиме паралельно з мовою однієї з нацменшин. Ця норма охоплюватиме 12 національних районів та 572 національні сільради, а також утворену 1924 року Молдавську автономну республіку.

Курси і санкції

Народний комісаріат освіти [Микола Скрипник] відкрив мовні курси для урядовців.

Ті, хто володіли українською тільки на початковому рівні, мали відвідувати тримісячні курси, а хто взагалі її не знав — дев'ятимісячні. Наприкінці навчання слухачі складали іспит.

Водночас парламентсько-урядова постанова передбачала санкції.

Зокрема, забороняла брати на роботу в органи влади людей, які не володіють досконало українською та російською одночасно. Тим, хто вже працює у владних структурах, встановила термін — рік. Хто не опанує українську мову до 1 серпня 1924 року, буде звільнений.

Крім того, запровадили інститут інспекторів з українізації. Надали їм повноваження раптово з'являтися з перевіркою до будь-якої державної установи і з'ясовувати два моменти. Чи здійснюється діловодство українською? Чи працівники спілкуються українською?

Ніхто не карав

Попри зазначені санкції, відвідуваність мовних курсів виявилася низькою. Адже нікого з управлінців не зобов'язали скерувати туди підлеглих, які не володіють українською.

Дрібні чиновники, котрі записалися на курси за власним бажанням, побачили, що їхнє начальство байдуже до нових віянь — і припинили відвідувати заняття. В результаті курси українізації закінчували менш як 15% тих, хто починав ходити.

Була ще одна причина невисокої відвідуваності.

«Чимало дурниць роблять, — зауважив щодо курсів академік Сергій Єфремов. — Вчать не так мови, як граматики та всяких хитрощів граматикальних, пишуть диктовки, забивають голови правописними дрібницями, до того ж не усталеними».

Інколи кількість слухачів була настільки малою, що курси закривали.

Тим часом керівники державних органів продовжували брати на роботу тих, хто не володів українською мовою. Ніхто їх за це не карав.

В робочих кабінетах теж не поспішали переходити на українську.

Один мовний інспектор доповідав, що коли він інкогніто завітав до якоїсь установи, там усі чиновники балакали по-російськи. І лише коли збагнули, що мають справу з інспектором, швиденько перейшли на українську. Якою мовою вони спілкувалися далі, коли інспектор пішов, можна лишень здогадуватися.

За таких умов кінцева дата повної українізації регулярно переносилася: спочатку визначили 1 серпня 1924 року, потім відсунули на 1 серпня 1925 року, далі призначили на 1 січня 1926-го…

«Українізація за декретом»

Чому ж республіканська влада не контролювала виконання власних настанов?

Важко повірити, але вимога розпочати українізацію йшла… з Москви. Саме там на ХІІ з'їзді РКП (б) у квітні 1923-го проголосили політику «коренізації». Тобто залучення корінного населення до місцевого керівництва і надання їхній мові офіційного статусу.

В Україні ця політика набула форми українізації.

Тогочасне керівництво республіки не схвалювало вимогу Москви. Наприклад, перший секретар ЦК КП(б)У Еммануїл Квірінґ побоювався: «комуністична» українізація може перерости в «петлюрівську». Представник поволзьких німців, він майже не говорив по-українськи і керувався швидше стереотипами. Тому підтримував українізацію з певними застереженнями.

А другий секретар Дмитро Лебідь був її ворогом. «Зараз не час боротися за повну українізацію наших центральних органів», — наполягав він.

До речі, російські пропагандисти закидають тогочасній Україні «примусову українізацію російського населення». Насправді було з точністю до навпаки: вимагала саме Москва, а Харків (тодішня столиця України) чинив спротив.

Першу хвилю українізації — тривала до квітня 1925-го — люди називали «українізацією за декретом». Тобто «правильні» постанови влада ухвалювала для годиться, але справу бойкотувала.

Щоправда, керівну вказівку з Москви не дуже сприйняли й пересічні комуністи республіки — підтримка була на рівні 18%.

Поборники українізації — Микола Скрипник, Володимир Затонський, Олександр Шумський — зосередилися переважно в Раднаркомі.

Натомість головні політичні важелі знаходилися в ЦК КП(б)У.

За російську — прочухана!

Звісно, не можна сказати, що перша спроба українізації 1923-1925 років зовсім нічого не дала.

Наприклад, побільшало шкіл з українською мовою навчання: з 50% у 1922 році до 78% 1925-го.

За той же період кількість україномовних профшкіл виросла з 2% до 22%, технікумів — з 16% до 31%, вишів — з 17% до 24%.

Певних успіхів досягли у видавничій справі. Кількість (якщо рахувати за назвами) книжок українською мовою збільшилася в республіці з 31% до 40%, журналів — з 32% до 45%, газет — з 38% до 39%.

В органах центральної влади вдалося українізувати лише 10-15% діловодства. Але й тут помітні зрушення.

Якщо раніше у ВУЦВК неофіційно існувала практика, що листів українською мовою попросту не читали і доводилося писати їм по-російськи, то тепер навпаки — ВУЦВК дав прочухана Академії наук за лист російською мовою.

На місцях усе залежало від регіону. Приміром, на Київщині значну частину діловодства здійснювали українською мовою. Натомість рівень українізації на Донбасі майже дорівнював нулю.

Українізація мала кілька хвиль і тривала загалом 10 років — її остаточно згорнули з призначенням Павла Постишева «другою людиною» в Україні.

То сталося в січні сумнозвісного 1933-го. Кремлівський ставленик розпочав терор, під час якого більшість активістів українізації загинули чи вкоротили собі віку, інші залишили Україну.

Почалася русифікація, натомість українізацію затаврували як «буржуазний націоналізм» та «націоналістичний ухил».

Письменник, краєзнавець Станіслав Цалик

+1
94
RSS
11:13
+1
В дискусіях з прибічниками «всього радянського» часто доводиться чути, як прекрасно почувалися українці в «братній сім'ї народів» і, зокрема, якими небаченими темпами розвивалися українська мова та література за часів СРСР. Отож пропоную завсідникам Світоча пильніше придивитися до першої радянської спроби «українізації за декретом»…
Силою ніколи нічого доброго ще не зробили.
12:28
+2
Корисна стаття.
13:27
+3
Але ж наш Донбас був україномовний, нащо його було ше й українізувати, шото тут не те.
Потребувати української той край почав десь 35-40 рр. коли почала перти орда в хати, виселених або розстріляних не засудженою, на жаль, комуністичною сворою, українців.
Тут йдеться про українізацію радянського чиновництва та культурно-освітніх закладів:

...«Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ».
Він передбачав обов'язкове запровадження української мови в усіх школах і закладах культури.
Натомість парламентсько-урядова постанова, ухвалена 1 серпня, започаткувала українізацію органів державного управління.

Якщо на держслужбу та в культурно-освітні установи набиралися місцеві кадри — вони українську мову знали без питань. А якщо це були якісь російські більшовики, тим паче перевірені в боях з «контрою»?!

Уявіть, наприклад, що епічний червоноармієць Федір Сухов все ж таки дійшов додому. Це мотаючись пісками під білим сонцем пустелі, він мріяв, як заживе разом з Катериною Матвіївною. Але після повернення додому Партія каже: «Товаришу Сухов! Нумо кроком руш на Донбас вугільним трестом командувати». Він-то піде, але не знаючи української, не викликатиме довіри у місцевого населення. Отож йому і треба терміново вивчати українську мову!..
20:29
+1
Таню, будьмо!
Україномовними були села, як і нині. А центрами русифікації здавна були міста. Влада була Московська, зосереджувалася в містах. І малороси охоче зкацаплювалися.

Випадкові Дописи