УВАГА! Сайт буде працювати до 11.04.2021. Якщо тут є якісь важливі для вас публікації, будь ласка, збережіть їх собі, або перенесіть на інший сайт до вище вказаної дати.

Золота медалька

Золота медалька

Написати це мене змусила публікація Дзвінкої Сопілкарки "Про дівчаток-відмінниць: погляд психолога". Здавалося б, черговий (а тому занадто тривіальний) «наїзд» на медалістів, на який навіть відповідати нецікаво… а тому не варто… Тим не менш, в цьому матеріалі є одна важлива особливість — підкреслювання різниці, так би мовити, між «медалькою для дівчаток» і «медалькою для хлопчиків». Ось типові цитати:


(1) Ну а дивися, а тато? Він також з медаллю закінчив! А чому мені не можна?

(2) Більшість моїх клієнтів – жінки. <...> Ще майже в усіх червоні дипломи.

(3) “Тато закінчив школу з медаллю тому, що у нього унікальний склад розуму” – я пояснюю Лізочці.

(4) Отже, п’ятірки і грамоти, як такі для психічного здоров’я не небезпечні – особливо, зрідка і для хлопчиків.


Це нетипово, бо зазвичай «наїжджають» на медалістів загалом. А тут є явна ґендерна градація, яка доводить до «бінарного» висновку: у своїй більшості хлопчикам золота медалька за школу зовсім не протипоказана, тоді як дівчаткам навпаки протипоказана. Оскільки статтю написала професійний психолог, це щось-таки та й означає. Що ж саме?..

Те, про що постійно кажуть етологи і меншою мірою — представники інших наук: хлопчики й дівчатка, юнаки та дівчата, чоловіки і жінки від природи не є рівними між собою! Образно це звучить так: чоловіки з Марса, жінки — з Венери © 

В традиційних суспільствах (від яких ми відійшли ще надто недалеко) конкуренція між чоловіками відбувається жорстко й явно, а тому й побудовані чоловіками ієрархії також є явними. І статус того чи іншого чоловіка визначається місцем в тій чи іншій суспільній ієрархії. Саме тому, з точки зору професійного психолога — авторки статті «Про дівчаток-відмінниць...», татові Лізочки (героїні матеріалу) мати медаль "можна", а самій Лізочці — "не можна". Бо тато конкурує з іншими «чоловіками з Марса», чоловіча конкуренція є явною, на основі здобутих «призів» вибудовуються явні пірамідальні ієрархії.

А що ж у "істот з Венери" — у жінок?..

А от жінки конкурують неявно, в прихованому вигляді. Й хоча у жінок також є свої ієрархічні піраміди, вони вибудовуються принципово в інший спосіб: як «віддзеркалення» чоловічих пірамід. Таким чином, статус жінки в традиційному суспільстві тим вищий, чим вищий статус чоловіка, який на неї претендує або з яким жінка пов'язана по життю! 

Пам'ятаєте класичну американську кінокомедію «Як вийти заміж за мільйонера» за участю Мерілін Монро?! Три подружки «полювали» на наречених. Двоє хлопців удавали багатіїв, третій — навпаки бідного юнака з автозаправки. Через це дві подружки пов'язали свої долі з лісничим та пройдисвітом-бухгалтером. Коли ж дізналися, що «юнак з автозаправки» насправді є нафтовим магнатом — всі три подружки знепритомніли від напливу почуттів. А що ж чоловіки?! А вони дзеленькнули келихами й випили «за милих дам».

Розумієте? Лісничий, пройдисвіт-бухгалтер і нафтовий магнат чудово знають свої місця в соціальній ієрархії — але це не заважає їм випивати разом. Кожному з них комфортно на своєму місці в своїй соціальній ніші. Натомість у жінок вирішується доля: кого вхопила кожна з них — «принца» чи «жебрака»?! Спочатку всі три подружки вважали, що вискочили за «жебраків». Вони були рівними… Ну, не пощастило — але всім трьом! Як раптом одна з них вивищилася — бо її, виявляється, вхопив «принц». І всі три знепритомніли від напливу почуттів.

От що таке «віддзеркалена» жіноча ієрархія!

Природно, в традиційному суспільстві від дівчинки ніхто не вимагатиме, щоб вона сама заробляла собі в школі золоту медальку. Згідно з законом про «віддзеркалену» ієрархію, від неї вимагається дещо інше — аби на неї звернув увагу золотий медаліст!..

А що ж дівчата, які самі «напрацьовують» на золоту медаль?! Це означає лише, що дівчина (жінка) виступає в нетрадиційній для себе соціальній ролі — бо вона включається в явну й жорстку конкуренцію з чоловіками — в явних «марсіанських» ієрархіях і за їхніми правилами. Ніхто не каже, що це в принципі неможливо. Просто тоді дівчині (жінці) треба готуватися до підвищених витрат духовної, душевної та психічної енергії. Це життя з "депресіями, нападами паніки, тривожними розладами та безсонням". З "невмінням покладатися на себе, довіряти собі, почуватися живими". Якщо вони хочуть мати таке — отже, матимуть. Це їхній вибір. Або… треба народитися років десь на триста пізніше: можливо, тоді ця соціальна роль і стане типовою, хтозна...

Насамкінець, в коментарі Дзвінка Сопілкарка зазначила: "Я теж була відмінницею в школі. І тепер розумію, що з того нічого доброго не вийшло". Я ж згадав відмінниць свого класу — ЛД та НЛ. З них ЛД була протеже директорки нашої школи. Вона належала до «вчительської» династії, після школи мала поступати в педагогічний інститут і (за сімейною традицією) ставати вчителькою. НЛ була протеже завуча, добре розумілася на хімії й після школи мала поступити на хіміко-технологічний факультет КПІ.

Мені ж самому медаль… не світила. Причина проста: дві золоті медалі на випускний клас — це був максимум, який могла собі дозволити школа, щоб не «задаватися» перед іншими школами. Три золоті медалі — це був вже перебір. А отже — вияв нахабства школою. А отже, за найменший прокол високі комісії могли позбавити медалей всіх претендентів… А це була б ганьба для ЛД та НЛ. Я це знав і ставився до цього спокійно. Хоча золота медалька мені б не завадила: адже за тогочасними правилами, маючи медаль і здавши перший з іспитів на «5», я зараховувався до вишу. 

Для мене існувала перспектива: йти в армію чи ні?! Тим паче, райвійськкомат «загріб» мене просто посеред здачі випускних іспитів: мене поклали в лікарню для обслідування очного дна обох очей — отже, цілий тиждень тричі на день капали в очі атропін, потім цілий день вивчали очне дно, а потім ще тиждень очі приходили в норму. Коли від атропіну зіниці розширюються — зір розфокусовується, й читати стає неможливим. А те, що у мене йдуть випускні іспити — лікарів з РВК, м'яко кажучи, нііпьотт… Вони мене ушпиталили на тиждень і заливали очі атропіном, потім я ще тиждень приходив у норму. А іспити ніхто не скасовував!!! 

Тим не менш, я підготувався і все здав завдяки тому, що сам додумався до наступного: з тонкого картону (від взуттєвої коробки) вирізав два кружальця розміром зі скельця окулярів, потім голкою наколов на кожному кружальцю багато-багато дірок так, що вони скидалися на решето, потім примотав обидва диски до окулярів — от таким чином світловий потік послаблювався настільки, що я зміг читати тексти навіть очима, залитими під зав'язку атропіном. Так і іспити здавав: мама привозила мене до школи, я вдягав на очі «картонки» та йшов здавати черговий іспит. А потім назад в лікарню...


UPD. До речі, вже в дорослому житті я зіткнувся з т.зв. «перфораційними» сонцезахисними окулярами! Звісно, мої саморобні картонні кружальця не виглядали настільки ж естетично, але головне, що вони використовували той самий принцип захисту очей від яскравого світла! І додумався я до такого самотужки в 10 класі під час випускних іспитів...


Ну, це так — ліричний відступ з метою показати «ціну питання» для мене. Що ж до ЛД та НЛ, то їм армія, ясна річ, не «світила». Але я не переживав... 

І тут в моєму житті сталося диво — одне з див, яких було багато і до того, і після: за мене несподівано «вписалася» класна керівниця. Не знаю, що на неї напало — мабуть, таки почуття справедливості… Але дізнавшись, що мені медаль не світить, класна керівниця на своєму уроці відкрито спитала, чи правда те, що Тимур Литовченко сильніший від ЛД в точних науках, а також сильніший від НЛ в обох літературах (українській та російській)?.. Самі діти все це підтвердили, ЛД та НЛ не заперечували. Тоді класна керівниця заявила на педраді: якщо мене не висунуть на медаль — вона влаштує грандіозний скандал.

Таким чином, на медалі висунули всіх трьох — всі троє претендентів від нашого класу в підсумку їх і отримали. А от далі...

Ким став я — зайвий раз не нагадуватиму.

НЛ я зустрів років через вісім по закінченні школи. Відучившись на ХТФ КПІ, вона тихенько вийшла заміж, загрузла в сімейних справах і вела життя «сірого мишенятка». Згадали ми й наші медалі, на що НЛ сказала: «Ой, Тимуре, біс його знає, навіщо мені була та медаль?! Це така дурниця...»

Як і було заплановано, ЛД закінчила педінститут і продовжила вчительську династію. Але наскільки успішно — сказати не можу. Всі зустрічі однокласників ЛД успішно не відвідувала, бо щоразу знаходила слушну причину, щоб уникнути посиденьок з однокашниками...

Звісно, це мій приватний досвід. Звісно, претендувати на об'єктивність я не можу… Тим не менш, згоден з висновками статті «Про дівчаток-відмінниць...»: чоловікам шкільні золоті медалі в середньостатистичному більш потрібні, ніж жінкам!


P.S. Хоча є ще один приклад: моя єврейська бабуся Тамара. Теж «козерожка». І теж золота медалістка та червонодипломниця. Була і при високих посадах, і сім'ю в кулаці тримала. Щоправда, померла лише в 48 років… але то було воєнне покоління: сталінщина… та й викурювала вона по 2-3 пачки цигарок на день!.. Тому все відносно...

+1
371
RSS
20:38
+1
Це моя реакція на статтю Дзвінкої Сопілкарки _соромлюсь
Ну, три медалі на клас, це ще не рекорд. Коли я закінчувала школу, то у нас було чотири десятих класи і 22 претенденти на медаль. Ото був скандал в районо. В результаті, медаль отримали 11 випускників, з них 6 були срібними.
Мені медалі не дали, бо я за станом здоров'я була звільнена від випускних екзаменів.
Ну, три медалі на клас, це ще не рекорд.

Я не сказав «рекорд», я сказав інше:

дві золоті медалі на випускний клас — це був максимум, який могла собі дозволити школа, щоб не «задаватися» перед іншими школами.

Отже, коли наш клас «знахабнів» й висунув трьох кандидатів — усіх нас роздивлялися мало не під мікроскопом!

Медальний же рекорд встановила торік наша нова школа: 5 медалістів. Адже наш 10-В клас у майже повному складі прийшов з іншої школи, тому в «своїх» двох десятих класах негайно відшукали по одному кандидату. Ця школа до 1980 року багато часу не давала медалістів загалом, а тут раптом аж 5 — рекорд для нашого району на весь Київ був!!! 16 медалістів на Подільський район, з них 5 — від однієї лише школи — 31,25%… майже 1/3…

До речі: всі троє медалістів з нашого 10-В тоді поступили у виші, а двоє медалістів з «рідних» класів тієї школи… провалилися…
06:07
+2
Гарна стаття. Все таки не «медалька», а золота медаль, бо це таки важка праця. Вражає, що додумався до перфо-окулярів.
Вражає, що додумався до перфо-окулярів.

А у мене вибору не було! В звичайних сонячних окулярах читати багато текстів важко, маючи змішаний астигматизм. Димчасті астигматичні скельця для окулярів для пересічних радянських людей не виготовляли — хіба хо для членів ЦК… Але і в них я б не міг готуватися. Не знаю, заливали тобі очі атропіном чи ні — але коли зіниця не звужується на яскравому світлі, то очі ріже, немов ножем…
Отже, порадившись з моєю єврейською хуцпою, я вирішив: потік світла треба послаблювати кардинально! Сонце розглядають через закопчене скло, а не через сонячні окуляри. І дугу зварювання також… Я завжди дію наступним чином:
— ставлю необхідну мені мету — найкращу, якою б ідіотичною вона не була;
— шукаю навіть неможливий шлях досягнення цієї ідіотичної мети;
— проконсультувавшися зі своєю хуцпою, йду цим шляхом.

Розумієш? Я знав, що готуватися до випускних шкільних іспитів з очима, залитими атропіном, неможливо. Милістю свого райвійськкомату я реально засліпнув на 2 тижні. Але мені не можна було завалити випускні іспити, бо це гарантувало «похід» в армію. А в 1980 році всіх «загрібали» до Афганістану. У мене звідти один однокласник не повернувся — прийшов додому в цинковій труні… нібито з Угорщини, ага. І двоюрідного брата з усохлим після поліомієліту м'язом на нозі туди ж відправили. Розумієш?..
Тому я згадав, як колись розглядав довкілля через друшлячок з дрібонькими — «голковими» отворами. Тоді ж виявив, що розглядання через таку дрібно перфоровану поверхню має «ефект лінзи» — це через властивості світлового променю. Фізика, 9 клас радянської школи… Друшлячок у нас вдома був, але читати через нього одним оком напряжно і неефективно. Потрібні 2 перфоровані голковими отворами кружальця. Бажано — в сполученні з моїми астигматичними окулярами… З чого б їх виготовити?! Тонкий картон — матеріал найбільш годящий.
Лишалося вирізати 2 кружальця з тонкого картону, натикати часто-часто голкою дрібоньких отворів і прив'язати їх на астигматичні окуляри!!! Можливо, це було не дуже естетично. І звісно ж — це було ідіотичним рішенням. Бо «правильне» рішення полягало в тому, щоб здатися, нічого не робити, завалити випускні іспити й піти в Афганістан — на радість нашому РВК.
Тим не менш, через такі саморобні «перфораційні насадки» на астигматичні окуляри я зміг читати настільки інтенсивно, що продовжував підготовку до випускних іспитів. Точно не пам'ятаю всіх — але до іспиту з історії я точно готувався в таких окулярах. І на іспит в них прийшов! І був змушений показати ошелешеній комісії очі з розширеними зіницями й пояснити, що означають «картонки» на моїх окулярах.
_вибачаюсь
Ну, а як іще б я мусив повестися?! Є ідіотична ціль (продовжити підготовку до іспитів у неможливих умовах і здати іспити на «5»). Є ідіотичний шлях її досягнення (самому собі змайструвати окуляри оригінальної конструкції). Беру й роблю… А що це неможливо було зробити — то я це знав… Але мені те знання фіолетове. У мене є моя хуцпа, решта мене не обходить…

UPD. Як там Ейнштейн відповів одній пані, як робляться геніальні відкриття?! Є «щось», про що всі знають: це зробити неможливо. Але рано чи пізно знаходиться якийсь ідіот, який вирішує, що загальноприйняти переконання — це для нього не указ. Тоді він робить це саме «щось» — оце і стає геніальним відкриттям!
_сміюсь _сміюсь _сміюсь
За ті окуляяри 5 з фізики вам мали поставити автоматом.
Знаєте… Коли я асиметрично відповів своєму керівникові диплому + завкафедрою + деканові, принісши ну дуже оригінальний диплом, мені також опісля говорили: на матеріалах твого диплому хтось потім захистив кандидатську дисертацію. Але мені було на це принципово плювати! Мені був потрібен мій «червоний» диплом?! Був потрібен. Я поставив свого «потрійного» керівника в умови, коли він не міг нічого вдіяти, хоча обіцяв?! Поставив. Все!!! Я отримав своє — решта мене не обходить.
_вибачаюсь
Так і тут. Військкомат зробив усе можливе, щоб зірвати мені здачу випускних іспитів?! Зробив: бо що ж іще вони могли утнути окрім того, щоб надіслати повістку, покласти мене в лікарню й заливати тиждень очі атропіном — від чого я ще й другий тиждень відходив… Я здався на милість військкомату?! Не здався. Я знайшов спосіб готуватися до іспитів навіть в неможливих умовах?! Знайшов. Я все здав на золоту медаль?! Здав. Все!!! Решта мене не обходить: іспит з фізики — це всього лише один з іспитів, а мене цікавила золота медаль в цілому, якщо вже класна керівниця сама, за своєю ініціативою «вписалася» за мене.
_вибачаюсь
Тому я навіть не думав про такий варіант. Я просто отримав своє належне, от і все…
В світлі сказаного згадав знамениту «космічну» фразу:

Окрім вищої освіти, потрібно мати хоча б середню кмітливість і, як мінімум, початкове виховання.

_сміюсь _сміюсь _сміюсь
06:08
+2
Виправ у 3 рядку над медаллю: на РОків.
11:48
+1
Тимуре, очі мені закапували атропіном і я знаю, що це таке розширені зіниці. Справді неможливо було дивитися на світло. А закапували чогось, коли в нас і інтернаті був грип.
Це хтось постарався, що підключили військомат.
Все можливо, друже, все можливо… Так, як чомусь смикнули особисто мене, не смикали більш нікого.
_вибачаюсь
Я знаю одне: життя регулярно підкидає мені завдання, які неможливо розв'язати, або примушує стрибати вище голови. Отож мені регулярно доводиться розв'язувати нерозв'язувані завдання та стрибати вище голови!
_пиячимо
Ти це називаєш «школою земного життя». Мабуть, моїй душі буде що розповісти ближньому колу душ, коли настане мій час піти у «тонкі» світи…
_заспокоюю
Бо я знаю не одну людину, яка б на моєму місці двісті разів здалася. А тому нікому не бажаю опинитися на моєму місці! Бо мені періодично доводиться виявляти зовсім не середню кмітливість та креативність.

Випадкові Дописи