До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Золота медалька

Золота медалька

Написати це мене змусила публікація Дзвінкої Сопілкарки "Про дівчаток-відмінниць: погляд психолога". Здавалося б, черговий (а тому занадто тривіальний) «наїзд» на медалістів, на який навіть відповідати нецікаво… а тому не варто… Тим не менш, в цьому матеріалі є одна важлива особливість — підкреслювання різниці, так би мовити, між «медалькою для дівчаток» і «медалькою для хлопчиків». Ось типові цитати:


(1) Ну а дивися, а тато? Він також з медаллю закінчив! А чому мені не можна?

(2) Більшість моїх клієнтів – жінки. <...> Ще майже в усіх червоні дипломи.

(3) “Тато закінчив школу з медаллю тому, що у нього унікальний склад розуму” – я пояснюю Лізочці.

(4) Отже, п’ятірки і грамоти, як такі для психічного здоров’я не небезпечні – особливо, зрідка і для хлопчиків.


Це нетипово, бо зазвичай «наїжджають» на медалістів загалом. А тут є явна ґендерна градація, яка доводить до «бінарного» висновку: у своїй більшості хлопчикам золота медалька за школу зовсім не протипоказана, тоді як дівчаткам навпаки протипоказана. Оскільки статтю написала професійний психолог, це щось-таки та й означає. Що ж саме?..

Те, про що постійно кажуть етологи і меншою мірою — представники інших наук: хлопчики й дівчатка, юнаки та дівчата, чоловіки і жінки від природи не є рівними між собою! Образно це звучить так: чоловіки з Марса, жінки — з Венери © 

В традиційних суспільствах (від яких ми відійшли ще надто недалеко) конкуренція між чоловіками відбувається жорстко й явно, а тому й побудовані чоловіками ієрархії також є явними. І статус того чи іншого чоловіка визначається місцем в тій чи іншій суспільній ієрархії. Саме тому, з точки зору професійного психолога — авторки статті «Про дівчаток-відмінниць...», татові Лізочки (героїні матеріалу) мати медаль "можна", а самій Лізочці — "не можна". Бо тато конкурує з іншими «чоловіками з Марса», чоловіча конкуренція є явною, на основі здобутих «призів» вибудовуються явні пірамідальні ієрархії.

А що ж у "істот з Венери" — у жінок?..

А от жінки конкурують неявно, в прихованому вигляді. Й хоча у жінок також є свої ієрархічні піраміди, вони вибудовуються принципово в інший спосіб: як «віддзеркалення» чоловічих пірамід. Таким чином, статус жінки в традиційному суспільстві тим вищий, чим вищий статус чоловіка, який на неї претендує або з яким жінка пов'язана по життю! 

Пам'ятаєте класичну американську кінокомедію «Як вийти заміж за мільйонера» за участю Мерілін Монро?! Три подружки «полювали» на наречених. Двоє хлопців удавали багатіїв, третій — навпаки бідного юнака з автозаправки. Через це дві подружки пов'язали свої долі з лісничим та пройдисвітом-бухгалтером. Коли ж дізналися, що «юнак з автозаправки» насправді є нафтовим магнатом — всі три подружки знепритомніли від напливу почуттів. А що ж чоловіки?! А вони дзеленькнули келихами й випили «за милих дам».

Розумієте? Лісничий, пройдисвіт-бухгалтер і нафтовий магнат чудово знають свої місця в соціальній ієрархії — але це не заважає їм випивати разом. Кожному з них комфортно на своєму місці в своїй соціальній ніші. Натомість у жінок вирішується доля: кого вхопила кожна з них — «принца» чи «жебрака»?! Спочатку всі три подружки вважали, що вискочили за «жебраків». Вони були рівними… Ну, не пощастило — але всім трьом! Як раптом одна з них вивищилася — бо її, виявляється, вхопив «принц». І всі три знепритомніли від напливу почуттів.

От що таке «віддзеркалена» жіноча ієрархія!

Природно, в традиційному суспільстві від дівчинки ніхто не вимагатиме, щоб вона сама заробляла собі в школі золоту медальку. Згідно з законом про «віддзеркалену» ієрархію, від неї вимагається дещо інше — аби на неї звернув увагу золотий медаліст!..

А що ж дівчата, які самі «напрацьовують» на золоту медаль?! Це означає лише, що дівчина (жінка) виступає в нетрадиційній для себе соціальній ролі — бо вона включається в явну й жорстку конкуренцію з чоловіками — в явних «марсіанських» ієрархіях і за їхніми правилами. Ніхто не каже, що це в принципі неможливо. Просто тоді дівчині (жінці) треба готуватися до підвищених витрат духовної, душевної та психічної енергії. Це життя з "депресіями, нападами паніки, тривожними розладами та безсонням". З "невмінням покладатися на себе, довіряти собі, почуватися живими". Якщо вони хочуть мати таке — отже, матимуть. Це їхній вибір. Або… треба народитися років десь на триста пізніше: можливо, тоді ця соціальна роль і стане типовою, хтозна...

Насамкінець, в коментарі Дзвінка Сопілкарка зазначила: "Я теж була відмінницею в школі. І тепер розумію, що з того нічого доброго не вийшло". Я ж згадав відмінниць свого класу — ЛД та НЛ. З них ЛД була протеже директорки нашої школи. Вона належала до «вчительської» династії, після школи мала поступати в педагогічний інститут і (за сімейною традицією) ставати вчителькою. НЛ була протеже завуча, добре розумілася на хімії й після школи мала поступити на хіміко-технологічний факультет КПІ.

Мені ж самому медаль… не світила. Причина проста: дві золоті медалі на випускний клас — це був максимум, який могла собі дозволити школа, щоб не «задаватися» перед іншими школами. Три золоті медалі — це був вже перебір. А отже — вияв нахабства школою. А отже, за найменший прокол високі комісії могли позбавити медалей всіх претендентів… А це була б ганьба для ЛД та НЛ. Я це знав і ставився до цього спокійно. Хоча золота медалька мені б не завадила: адже за тогочасними правилами, маючи медаль і здавши перший з іспитів на «5», я зараховувався до вишу. 

Для мене існувала перспектива: йти в армію чи ні?! Тим паче, райвійськкомат «загріб» мене просто посеред здачі випускних іспитів: мене поклали в лікарню для обслідування очного дна обох очей — отже, цілий тиждень тричі на день капали в очі атропін, потім цілий день вивчали очне дно, а потім ще тиждень очі приходили в норму. Коли від атропіну зіниці розширюються — зір розфокусовується, й читати стає неможливим. А те, що у мене йдуть випускні іспити — лікарів з РВК, м'яко кажучи, нііпьотт… Вони мене ушпиталили на тиждень і заливали очі атропіном, потім я ще тиждень приходив у норму. А іспити ніхто не скасовував!!! 

Тим не менш, я підготувався і все здав завдяки тому, що сам додумався до наступного: з тонкого картону (від взуттєвої коробки) вирізав два кружальця розміром зі скельця окулярів, потім голкою наколов на кожному кружальцю багато-багато дірок так, що вони скидалися на решето, потім примотав обидва диски до окулярів — от таким чином світловий потік послаблювався настільки, що я зміг читати тексти навіть очима, залитими під зав'язку атропіном. Так і іспити здавав: мама привозила мене до школи, я вдягав на очі «картонки» та йшов здавати черговий іспит. А потім назад в лікарню...


UPD. До речі, вже в дорослому житті я зіткнувся з т.зв. «перфораційними» сонцезахисними окулярами! Звісно, мої саморобні картонні кружальця не виглядали настільки ж естетично, але головне, що вони використовували той самий принцип захисту очей від яскравого світла! І додумався я до такого самотужки в 10 класі під час випускних іспитів...


Ну, це так — ліричний відступ з метою показати «ціну питання» для мене. Що ж до ЛД та НЛ, то їм армія, ясна річ, не «світила». Але я не переживав... 

І тут в моєму житті сталося диво — одне з див, яких було багато і до того, і після: за мене несподівано «вписалася» класна керівниця. Не знаю, що на неї напало — мабуть, таки почуття справедливості… Але дізнавшись, що мені медаль не світить, класна керівниця на своєму уроці відкрито спитала, чи правда те, що Тимур Литовченко сильніший від ЛД в точних науках, а також сильніший від НЛ в обох літературах (українській та російській)?.. Самі діти все це підтвердили, ЛД та НЛ не заперечували. Тоді класна керівниця заявила на педраді: якщо мене не висунуть на медаль — вона влаштує грандіозний скандал.

Таким чином, на медалі висунули всіх трьох — всі троє претендентів від нашого класу в підсумку їх і отримали. А от далі...

Ким став я — зайвий раз не нагадуватиму.

НЛ я зустрів років через вісім по закінченні школи. Відучившись на ХТФ КПІ, вона тихенько вийшла заміж, загрузла в сімейних справах і вела життя «сірого мишенятка». Згадали ми й наші медалі, на що НЛ сказала: «Ой, Тимуре, біс його знає, навіщо мені була та медаль?! Це така дурниця...»

Як і було заплановано, ЛД закінчила педінститут і продовжила вчительську династію. Але наскільки успішно — сказати не можу. Всі зустрічі однокласників ЛД успішно не відвідувала, бо щоразу знаходила слушну причину, щоб уникнути посиденьок з однокашниками...

Звісно, це мій приватний досвід. Звісно, претендувати на об'єктивність я не можу… Тим не менш, згоден з висновками статті «Про дівчаток-відмінниць...»: чоловікам шкільні золоті медалі в середньостатистичному більш потрібні, ніж жінкам!


P.S. Хоча є ще один приклад: моя єврейська бабуся Тамара. Теж «козерожка». І теж золота медалістка та червонодипломниця. Була і при високих посадах, і сім'ю в кулаці тримала. Щоправда, померла лише в 48 років… але то було воєнне покоління: сталінщина… та й викурювала вона по 2-3 пачки цигарок на день!.. Тому все відносно...

+1
139
RSS
21:38
+1
Це моя реакція на статтю Дзвінкої Сопілкарки _соромлюсь
Ну, три медалі на клас, це ще не рекорд. Коли я закінчувала школу, то у нас було чотири десятих класи і 22 претенденти на медаль. Ото був скандал в районо. В результаті, медаль отримали 11 випускників, з них 6 були срібними.
Мені медалі не дали, бо я за станом здоров'я була звільнена від випускних екзаменів.
Ну, три медалі на клас, це ще не рекорд.

Я не сказав «рекорд», я сказав інше:

дві золоті медалі на випускний клас — це був максимум, який могла собі дозволити школа, щоб не «задаватися» перед іншими школами.

Отже, коли наш клас «знахабнів» й висунув трьох кандидатів — усіх нас роздивлялися мало не під мікроскопом!

Медальний же рекорд встановила торік наша нова школа: 5 медалістів. Адже наш 10-В клас у майже повному складі прийшов з іншої школи, тому в «своїх» двох десятих класах негайно відшукали по одному кандидату. Ця школа до 1980 року багато часу не давала медалістів загалом, а тут раптом аж 5 — рекорд для нашого району на весь Київ був!!! 16 медалістів на Подільський район, з них 5 — від однієї лише школи — 31,25%… майже 1/3…

До речі: всі троє медалістів з нашого 10-В тоді поступили у виші, а двоє медалістів з «рідних» класів тієї школи… провалилися…
07:07
+2
Гарна стаття. Все таки не «медалька», а золота медаль, бо це таки важка праця. Вражає, що додумався до перфо-окулярів.
Вражає, що додумався до перфо-окулярів.

А у мене вибору не було! В звичайних сонячних окулярах читати багато текстів важко, маючи змішаний астигматизм. Димчасті астигматичні скельця для окулярів для пересічних радянських людей не виготовляли — хіба хо для членів ЦК… Але і в них я б не міг готуватися. Не знаю, заливали тобі очі атропіном чи ні — але коли зіниця не звужується на яскравому світлі, то очі ріже, немов ножем…
Отже, порадившись з моєю єврейською хуцпою, я вирішив: потік світла треба послаблювати кардинально! Сонце розглядають через закопчене скло, а не через сонячні окуляри. І дугу зварювання також… Я завжди дію наступним чином:
— ставлю необхідну мені мету — найкращу, якою б ідіотичною вона не була;
— шукаю навіть неможливий шлях досягнення цієї ідіотичної мети;
— проконсультувавшися зі своєю хуцпою, йду цим шляхом.

Розумієш? Я знав, що готуватися до випускних шкільних іспитів з очима, залитими атропіном, неможливо. Милістю свого райвійськкомату я реально засліпнув на 2 тижні. Але мені не можна було завалити випускні іспити, бо це гарантувало «похід» в армію. А в 1980 році всіх «загрібали» до Афганістану. У мене звідти один однокласник не повернувся — прийшов додому в цинковій труні… нібито з Угорщини, ага. І двоюрідного брата з усохлим після поліомієліту м'язом на нозі туди ж відправили. Розумієш?..
Тому я згадав, як колись розглядав довкілля через друшлячок з дрібонькими — «голковими» отворами. Тоді ж виявив, що розглядання через таку дрібно перфоровану поверхню має «ефект лінзи» — це через властивості світлового променю. Фізика, 9 клас радянської школи… Друшлячок у нас вдома був, але читати через нього одним оком напряжно і неефективно. Потрібні 2 перфоровані голковими отворами кружальця. Бажано — в сполученні з моїми астигматичними окулярами… З чого б їх виготовити?! Тонкий картон — матеріал найбільш годящий.
Лишалося вирізати 2 кружальця з тонкого картону, натикати часто-часто голкою дрібоньких отворів і прив'язати їх на астигматичні окуляри!!! Можливо, це було не дуже естетично. І звісно ж — це було ідіотичним рішенням. Бо «правильне» рішення полягало в тому, щоб здатися, нічого не робити, завалити випускні іспити й піти в Афганістан — на радість нашому РВК.
Тим не менш, через такі саморобні «перфораційні насадки» на астигматичні окуляри я зміг читати настільки інтенсивно, що продовжував підготовку до випускних іспитів. Точно не пам'ятаю всіх — але до іспиту з історії я точно готувався в таких окулярах. І на іспит в них прийшов! І був змушений показати ошелешеній комісії очі з розширеними зіницями й пояснити, що означають «картонки» на моїх окулярах.
_вибачаюсь
Ну, а як іще б я мусив повестися?! Є ідіотична ціль (продовжити підготовку до іспитів у неможливих умовах і здати іспити на «5»). Є ідіотичний шлях її досягнення (самому собі змайструвати окуляри оригінальної конструкції). Беру й роблю… А що це неможливо було зробити — то я це знав… Але мені те знання фіолетове. У мене є моя хуцпа, решта мене не обходить…

UPD. Як там Ейнштейн відповів одній пані, як робляться геніальні відкриття?! Є «щось», про що всі знають: це зробити неможливо. Але рано чи пізно знаходиться якийсь ідіот, який вирішує, що загальноприйняти переконання — це для нього не указ. Тоді він робить це саме «щось» — оце і стає геніальним відкриттям!
_сміюсь _сміюсь _сміюсь
За ті окуляяри 5 з фізики вам мали поставити автоматом.
Знаєте… Коли я асиметрично відповів своєму керівникові диплому + завкафедрою + деканові, принісши ну дуже оригінальний диплом, мені також опісля говорили: на матеріалах твого диплому хтось потім захистив кандидатську дисертацію. Але мені було на це принципово плювати! Мені був потрібен мій «червоний» диплом?! Був потрібен. Я поставив свого «потрійного» керівника в умови, коли він не міг нічого вдіяти, хоча обіцяв?! Поставив. Все!!! Я отримав своє — решта мене не обходить.
_вибачаюсь
Так і тут. Військкомат зробив усе можливе, щоб зірвати мені здачу випускних іспитів?! Зробив: бо що ж іще вони могли утнути окрім того, щоб надіслати повістку, покласти мене в лікарню й заливати тиждень очі атропіном — від чого я ще й другий тиждень відходив… Я здався на милість військкомату?! Не здався. Я знайшов спосіб готуватися до іспитів навіть в неможливих умовах?! Знайшов. Я все здав на золоту медаль?! Здав. Все!!! Решта мене не обходить: іспит з фізики — це всього лише один з іспитів, а мене цікавила золота медаль в цілому, якщо вже класна керівниця сама, за своєю ініціативою «вписалася» за мене.
_вибачаюсь
Тому я навіть не думав про такий варіант. Я просто отримав своє належне, от і все…
В світлі сказаного згадав знамениту «космічну» фразу:

Окрім вищої освіти, потрібно мати хоча б середню кмітливість і, як мінімум, початкове виховання.

_сміюсь _сміюсь _сміюсь
07:08
+2
Виправ у 3 рядку над медаллю: на РОків.
12:48
+1
Тимуре, очі мені закапували атропіном і я знаю, що це таке розширені зіниці. Справді неможливо було дивитися на світло. А закапували чогось, коли в нас і інтернаті був грип.
Це хтось постарався, що підключили військомат.
Все можливо, друже, все можливо… Так, як чомусь смикнули особисто мене, не смикали більш нікого.
_вибачаюсь
Я знаю одне: життя регулярно підкидає мені завдання, які неможливо розв'язати, або примушує стрибати вище голови. Отож мені регулярно доводиться розв'язувати нерозв'язувані завдання та стрибати вище голови!
_пиячимо
Ти це називаєш «школою земного життя». Мабуть, моїй душі буде що розповісти ближньому колу душ, коли настане мій час піти у «тонкі» світи…
_заспокоюю
Бо я знаю не одну людину, яка б на моєму місці двісті разів здалася. А тому нікому не бажаю опинитися на моєму місці! Бо мені періодично доводиться виявляти зовсім не середню кмітливість та креативність.

Випадкові Дописи