До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Мамо, відпусти мене!

Мамо, відпусти мене!
Джерело матеріалу:

Пора перестати доводити, робити навпаки, дратуватися, ображатися, боятися батьківської оцінки, чекати чи вимагати допомоги.


Вважається, що нормальний повноцінний розвиток дитини неможливий без емоційних відносин з матір'ю і всім значущим соціальним оточенням. У період дитинства цариною соціального оточення є матір. Матір і дитина складають якусь біологічну єдність, що виражається включенням одне одного в своє внутрішнє середовище. Матір сприймає дитину як своє продовження.

Адже дитина приходить в цей світ слабкою і безпорадною, вона не в змозі самостійно задовольнити свої потреби — матір забезпечує повний догляд, починаючи від годування, перевдягання, купання, переміщення дитини і закінчуючи простим спілкуванням.

Цей симбіотичний зв'язок, злиття, ця фаза здорового розвитку — вона закладена природою і є незамінним фактором для забезпечення життєдіяльності немовляти й матері.

Незабаром, у міру дорослішання, дитина поступово відділяється від матері й відбувається становлення його «Я».

Але стається так, що іноді періоди формування і становлення власного «Я» не відбуваються з багатьох причин і вже, ставши дорослою, дитина, яка полишила рідну домівку і живе своїм самостійним життям, все одно перебуває під сильним впливом батьківських установок, їхніх оцінок і суджень. Може мати місце почуття провини щодо батьків, або намагатися щось доводити їм, намагатися виправдовуватися, вести з ними внутрішній діалог. 

Чому не відбувається сепарація (відділення)?

Сепарація матері. Щоб дати дитині повноцінно розвиватися, матір має почуватися незалежною особистістю, повинна мати свою точку зору, повинна бути впевнена в собі й повинна сама пройти етап сепарації зі своєю матір'ю і мати з нею здорові відносини.

Відсутність батька. Не менш важливим етапом в сепарації є батько чи інший чоловік. Батько грає велику і важливу роль в розриві симбіозу між матір'ю і дитиною. Роль батька полягає в тому, щоб адаптувати дитину до самостійного життя.

Невключеність в соціум. Фаза соціалізації — одна з найважливіших фаз розвитку людини. Чим раніше дитина почне контактувати з іншими людьми, з дітьми, тим швидше вона адаптується до життя і до суспільства.

Буває, що дитину не віддають в дитячий садок, бо вона часто хворіє, і з цієї причини вирішують залишити її вдома з бабусею або з мамою.

Авторитарна і владна матір. Такі матері впевнені в тому, що дитина — це їхня власність, річ, і тому така матір сама вирішує за дитину, де їй вчитися, з ким їй товаришувати, що на неї надягти, чим нагодувати тощо.

Владна матір придушує ініціативу дитини, вимагає тільки послуху і підпорядкування. Діти таких матерів — безвільні й покірні, не мають права голосу, стаючи дорослими, намагаються виправдати надії та очікування матері, повсякчасно доводячи їй свої соціальні досягнення, покладені на них ще в дитинстві.

Гіперопіка. Надмірна турбота і надмірний контроль. Гіпертурботлива матір часто захищає свою дитину від всіляких труднощів. Вона не може змиритися з тим, що дитина росте і має ставати більш самостійною, тому у такої матері ставлення до дитини буде завжди як до немовляти. Це відбувається на несвідомому рівні, навіть якщо дитина вже виросла. Діти таких матерів перестають бунтувати і зазвичай здаються. 

Коли дитина стає дорослою, але досі перебуває з матір'ю в цьому симбіотичному зв'язку, то дитина не проживає своє життя, тому так важливо якомога швидше відокремитися, стати автономним.

Важливо, насамперед, чітко розуміти і усвідомлювати свої межі. Вибудувати свої межі й обмежити доступ до свого особистого життя, доступ до втручання батьків у ваше життя.

Але це зовсім не означає, що ви припините спілкуватися, як раніше. Ви можете продовжувати спілкуватися, але вже як двоє дорослих самостійних людей. Без взаємних докорів і зайвих очікувань.

Навіть якщо ваш батько не хоче відпускати вас, ви повинні з розумінням поставитися до цього, прийняти свого батька таким, яким він є, але дати зрозуміти, що ви маєте право більше не відповідати його очікуванням, і ви ні в чому не винні перед ним. Звільніться внутрішньо і знайдіть себе.

У кожного з вас свій шлях. Свої погляди на життя. Свої помилки. Свої радощі й печалі. Ви є одне в одного і будьте вдячні за це. Вибачте одне одного.

Марина Байдюк

0
254
RSS
13:23
+2
Все добре, окрім останнього речення:

Ви є одне в одного і будьте вдячні за це. Вибачте одне одного.

От цього ідіотизму ну ніяк не розумію! Візьмемо, наприклад, гіпертурботливу матусю: за що її «вибачати» — за те, що вона є такою, якою є?! Це все одно, що вибачати сонце за те, що воно сліпуче або воду за те, що вона мокра…
_вибачаюсь
Ідіотизм!
18:25
+2
Старші люди живуть доти, поки відчувають, що вони потрібні дітям й онукам. Хочеш, щоб мати ще пожила, дякуй за все, що вона робить для тебе.
Тю! А яке загалом моє діло до того, жива мама чи ні?! Це її особиста справа — жити чи померти. Я вже давно стомився від її шантажу на тему: «От помру я, що станете робити?!» — і давно вже пояснив їй, що я далі житиму й досягатиму своїх цілей. Це не означає, що я хочу, аби мама померла… хоча вона і на це намагалася все звернути: «Ну, ти ж тоді відпочинеш від мене! Отож мені краще померти». Знов-таки, це не її діло, коли й від чого мені відпочивати. І звідки вона взяла, що я хочу відпочити від неї саме зараз — коли ми ще про стільки речей не поговорили?!
У мене геть інша позиція:
— Хочеш жити? ОК — живи!
— Не хочеш жити? ОК — помирай!
— Не знаєш, хочеш ти жити чи померти? ОК — вирішуй!
Мама — доросла жінка, старша мене на 20 років. Я не маю права якось обмежувати її вибір. У мене просто заздалегідь продумані на 2-3 кроки наперед всі можливі алгоритми дій на будь-який випадок.
А в цілому…
Я не винен, що моя мама належить до покоління «дітей війни», які тумблер турботи про сім'ю так довго тримали в позиції «Гіпертурбота про дітей», що він прикипів і самозапаявся. І тепер цей тумблер можна або залишити, як він є — або зламати. І говорити їй: "Не живи заради дітей", — не має сенсу. Бо вона інакше не вміє. А попрацювати над собою, щоб відшукати сякі-такі інші цілі в житті, або не може — або не хоче. В будь-якому разі, для мене результат однаковий: мама прагне вилити на мене і на всіх нас свою гіпертурботу! Хоча нам це не потрібно.
Але приймати це?..
Мені ця її гіперопіка серйозно заважає. Тому вибач — не можу!
Вічна проблема матерів і дітей. Татусі якось простіше сприймають дорослішання своїх дітей.
Вам, пане Тимуре, хоч трохи легше, бо мама з вами не живе, лише приходить вгості.
Трохи легше з 2010 року — бо саме тоді ми виселили маму на Троєщину. До того вона з нами жила.
07:07
+2
В селі гіперопіки не буває. Вчора подивився по ТБ НАУКА і дізнався про рекорд України. Найбільша родина Семенюків — 346 осіб. Живуть у селі. Чоловіки бородаті, жінки і дівчата в білих хустинках. Віруючі. В той день змогли зібратися 250 осіб. Як це?? Старші діти доглядають молодших. Коли в родині є хоч 2-3-є дітей, то мови нема про гіперопіку. Є турбота. Коли ж дитина одна та ще й хвороблива, то мати й труситься над нею все життя. Але мама Жанна мала б вже збагнути, що її Тимурчик вже з півсотні раз літав за кордон. Що став золотим письменником України і зробив це САМ. Хай ці дві точки з'єднає, а потім далі поставить третю (без неї) і проведе майбутню лінію життя свого сина. Отака графіка переконає може її…
Найбільша родина Семенюків — 346 осіб.

Ага, бачу репортаж "Найбільша родина в Україні мешкає на Одещині"!

Віруючі.

Я думав, це якісь аміші — але ні, здається, звичайні православні.

В селі гіперопіки не буває.

Я розумію. Проте це справедливо для села старого типу — де успішними були господарства, що мали в своєму складі туєву хучу робочих рук. Сучасне ж село тяжіє до фермерського механізованого типу господарювання — а там велика кількість людей (а отже, дітей) в сім'ї не потрібна. Тому якщо навіть здійсниться твій прогноз на розвиток села (що в майбутньому люди залишать міста і переїдуть жити в маєтки) — це навряд чи призведе до зростання чисельності сільських сімей. Тому і тут виникне ризик зіткнутися з гіперопікою…
07:16
+2
Наш батько відлетів у 1993 р. через тиждень, як співав на весіллі старшої онуки і побачив заручини молодшої онуки. Мати ж відлетіла у 2001р. після атаки на близнюків в Америці.
Вже давно я без них. А так іноді хочеться поговорити з ними, розпитатися про щось… Лиш вони розказали б… Тому, дорогі світочани, цінуйте таку можливість, хто має ще стареньких матерів, бо скоро, ох, скоро летить час…

Випадкові Дописи