До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Тимур Литовченко - Автобіографія (1925 рік)

Тимур Литовченко - Автобіографія (1925 рік)
Джерело матеріалу:

Автобіографія


Литовченко Тимур


Я з роду чумацького, але батькові моєму довелося вже чумакувати з торбою по наймах… За рід свій чумацький я згадав лише тоді, коли читав «Чумаки» Максима Рильського:

Ходив чумак до голубого Дону,
Де давній предок умочив шолом,
Суху тараню, жовту і солону,
Возив, помахуючи батіжком...

Мій прадід ще ходив до «голубого Дону», але дід навіть волів вже не держав: зубожів славний рід чумака Павла Стрільця — прадіда мого.

Року 1899-го, 17 листопада ст.ст., в селі Щербанівці, на Київщині, у Наталки й Михайла Стрільців знайшлася перша дитина: Я.

Батьки мої жили вбого, бо мало землі мали — 1/8 десятини, батько, як пам'ятаю, по весні щороку ходив на заробітки — косар був добрий, — а косарів на Херсонщині — в степу, як казав батько, — аж за поли хватали — такий попит...

Пізньої ж осені, повернувшись із заробітків додому, батько щороку йшов працювати до григорівської цукроварні — носив там десь на пасбурах головки цукру. Заробітки його, як робітника-чорнороба, були мізерні: батько все мріяв виїхати десь на Амур, на землі вільні...

Змалку — така вже доля всіх селянських дітей — я пас влітку скот, а зимою ходив до земської школи — в сусіднє село Красне, звідки родом була мати. Краснянська школа — мій перший університет.

Дитячі літа ще й досі стоять мені перед очима, тільки час, здається іноді, заткав їх на якусь хвилину синьою наміткою, — так врізались вони в пам'ять.

Року 1908-го, коли не пізніше, батьки спродали господарство — хату й землю, — і всі ми рушили на той далекий та суворий Амур — виїздили були з України навіки.

Байкал, повноводна Зея, ліси несходимі, корейці, китайці і хата наша березова під стіною предковічного бору — все це до дрібниць зафіксувала моя пам'ять...

Ловив я тоді на Амурі карасі з дідом Сидоренком — рибалили вдвох так завзято, хоч до неокласиків записуй нас.

Батько й мати — пам'ятаю — мазали ту березову хату, щоб на зиму перейти вже до своєї-таки хати; робітник-китаєць сидів на пеньку проти сонця, все намагався розказати батькові щось веселе — він кумедно так вимахував короткими руками, цювкав ротом, як птиця, а слів не зрозуміти… Батько йому на все — «шибко, шанго, ходя, шибко...»

Мати поклали вальок глини на призьбу, сіли поруч того китайця та й заходилися плакати так гірко й страшно, як ніколи до того не плакали:

— Я буду в рідній стороні, — казали вони батькові, — старців водити та дітей годувати… Ти хочеш, мабуть, щоб нас тут, як мишей, хунхузи передавили? Їдьмо додому, я не хочу, щоб мої діти пропадали десь, як ті щенята… Не треба мені твоєї вольної землі, не хочу… Яке тут життя?

Я, а за мною й два менших брати — Трохим та Андрій — розплакалися й собі. Китаєць заспокоював нас — давав Андрію якусь цяцьку, щось промовляв незрозуміле.

Батько довго стояв мовчки, далі витяг двадцять копійок — розплатився з китайцем за робочий день, хоч до вечора ще було далеко.

— Годі робить, ходя. Не хазяйнувати мені тут.

А до матері:

— Не плач, я сам день і ніч думав про домівку… Хіба я ворог дітям своїм? Їдьмо назад — я запряжу себе в найми, виплачу хату, город… Хай вона западеться — земля ця.

І пізньої осені, коли на Амурі шумить тайга та йдуть рясні дощі, ми поверталися на Україну.

Така гнила — пам'ятаю — була того року осінь. День у день дощі, дні хмарні, повиті сувоями густого туману: повновода Біра, що недалеко від її берегів стояла наша хата, от-от мала затопити луги й селища… Вона ревла в тайзі глухо й страшно, а на поверхні своїй несла до Зеї, як дарунок старшій сестрі, дерево, копиці сіна, розбиті довбані човни — все, що злизували по дорозі її каламутні хвилі...

Додому ми приїхали, мов ті старці з убогого ярмарку. Батько запік себе в найми, мати шитвом почали заробляти паляниці, а я пішов по весні полоти буряки — двоє літ зряду полов. Перший раз, як малого, прикажчик послав мене збирати кузьку, але пізніше я дослужився був аж до двох рядків — цілком оволодів фахом полільниці… Восени — я знову в економії — чи то коло машини, чи за погонича коло волів, або за плугом десь стримиш, — аби не лінувався робити.

У вільний час я дуже любив книжки читати, отож завжди надокучав батькові, щоб купили мені в Києві яку-небудь книжку (батько часто на заробітки до Києва їздили — дрова грузити, цеглу на будівлі носити, «лінію» десь копати); батько, бувало, привозили на цілий злотий книжок тих — Шерлок Холмс, Нат Пінкертон, Бова Королевич — багато всякого мотлоху. Батько мій був неписьменний, а книжки купував на око — дешеву — раз, а найголовніш з малюнками.

І горе мені було з Шерлоками Холмсами і Пінкертонами. Я не читав їх, а буквально пив, — путньої ж книжки не можна було дістати, — та й не знав гаразд, чи є такі книжки… Село моє вбоге й дике; школи не було в моєму селі.

Збирався я піти в Красне до вчителя попросити книжку, але він завжди стояв мені перед очима в золотих гудзиках, білосніжній маніжці — пава якась, а не людина: «Тібє что, Стрєлець?» — «На буряки, — кажу, — ходжу, господін учитель...»

Так я і не посмів попросити собі в краснянського учителя книжку; батькові книжки я іноді й тепер перегортаю — я зберіг їх — вони-бо єдині свідки, книжки ці, моєї дитячої любові до слова, до освіти...

Не жаль мені тепер, що батько купував іноді не ту серію Ната Пінкертона чи Шерлока Холмса, — але малим я гірко плакав, коли він приносив мені не ту серію — справді, який злочин: Джекові в першій серії загрожувала була смерть, більше — квартал великого міста от-от повинен був вилетіти від вибуху в повітря, — а тут маєш тобі третю серію: Джек, попиваючи каву й попалюючи сигару, розмовляє з доктором. А друга серія?..

Ні, батькові зовсім байдуже, як пощастило звільнитися Джекові в другій серії, — він з матір'ю має розмову на цілком протилежну тему:

— А ти знаєш, Наталко, — каже він, — оселедці на копійку подорожчали, то було купиш оселедця за три копійки, як собаку, а тепер...

Пам'ятаю, привіз раз батько дивну книжку — «Конотопську відьму» Грицька Квітки; я сміявся з прізвища автора — Грицько Квітка, чому не Півонія, не Деревій, а просто — Квітка?

За Джекові пригоди мати й слухати не хотіла, а коли я почав їм читати «Конотопську відьму», то вони похвалили книжку. «Стародавнє життя, — казали, — гарно списав цей Квітка...»

«Конотопська відьма» — перша книжка, українською мовою писана, що потрапила була мені до рук; Квітчина повість мене дуже вразила й здивувала: є, виходить, люди, що пишуть по-простому, по-мужицькому, а про те, що це книжка українського письменника, я й не подумав, де там, я довго ще після «Конотопської відьми» не знав — «хто ми та чиї ми діти»...

Року 1916-го, цілком випадково, я познайомився на горі Дитинці, в Києві, з гімназистом К., колись я згадаю детальніше за нашу першу зустріч — тепер ще передчасно, — але тов. К. — член молодої тоді української громади — перший скинув з моїх очей полуду русифікації: я став національно свідомим.

Не забігаючи вперед, мені хочеться бодай коротенько розповісти за своє життя на селі до київського періоду.

Так-от: був я дві зими робітником григорівської цукроварні — підносив до рубок кружки цукру, працював у сушках; влітку ж, коли баби йшли на прощу до Лаври, то моя баба Оксана завжди й мене брала з собою. «Гришка грамотний, — казали, — таблиці над святими читатиме...» Літ двоє зряду читав я ці таблиці — напам'ять знав, де повинна була стояти «мироточива голова», де угодники божії — Олексій, Ілля, митрополити всякі й архімандрити...

Читав я добре — голос мав дзвінкий, сильний, на селі мене часто запрошували псалтир над мерцями читати: сяду було побожно за столом, хустка під псалтирем, перед богами горить лампадка, свічки, в хаті пахне ладаном, смирною, а коло стола товпляться ветхі віком бабусі: моляться.

І тоді зривався мій голос над словами царя Давида: «Блажен муж, иже не йде на совет нечестивих...»

Року 1913-го батько одвели мене до сусіднього села Трипілля у волость… Довго, пам'ятаю, вони просили волосного писаря, щоб той узяв мене «за мальчика» — копії службові переписувати.

— Такой, ізвініть, мальчик, розбитной, а дома бєдность… Хай він у вас, господін писар, науку проходить… Я його до школи з дорогою душею оддав би, та не хвата, знаєте, достатків моїх...

Я стояв перед волосним писарем струнко, нерухомо, аж поки не почув з його вуст лаконічну фразу:

— Где ты учился?

— У краснянськой земськой школі... 

Писар посміхнувся собі в пишного вуса, зміряв мою куцу постать, а тоді знічев'я сказав батькові:

— Бесплатно. Почерк нужно выработать, образовать… Приходи завтра.

Батько так сердечно й гаряче дякували за цю ласку писареві, що шапка упала їм з рук, а вони, задкуючи, низько кланялись аж до дверей...

— Слава богу, таки встроїв.

За три карбованці на місяць мав я притулок і харчі в далекої родички баби Трав'янчихи. У волості служив писарчуком до першої мобілізації року 1914-го. Всю систему колишніх управ, усі ті суди селянські, всю сваволю урядників, мирових посередників, писарів та помічників їхніх я не забуду, здається, довіку.

Волость залишив я року 1914-го. Платив тоді мені писар п'ять карбованців на місяць — ледве-ледве на харчі вистачало, а треба ж було зодягнутися, взутися… Дома — в батьків — сім'я все прибувала, а злидні, здавалося, напосідали все жвавіше й жвавіше: батько вже не мав снаги допомагати ще й мені.

Я вирішив їхати на заробітки до Києва. До Києва ми приїхали найматися удвох: батько — грузити на березі дрова, а я — невідомо ще на яку роботу.

Цілу ніч ми розмовляли на пароплаві з батьком, як би то знайти мені кращу роботу; батько раяв мені двірником десь стати — робота легка, а грамотному, мовляв, чоловіку кращої й шукати не треба.

Або, наприклад, черевики від хазяїна чистити; спритний хлопець на три — чотири карбованці начистить за день, а хазяїнові ж треба платити два. Харчі хазяйські, хвартух видається, щоб одежа не псувалася...

Мені більше подобалася остання рада: чистити черевики. Я чистив черевики, а коли прийшли з Подолу одвідати мене батько, я, пам'ятаю, розплакався з жалю: хіба таки мені не можна знайти щось краще, аніж черевики?.. Сидиш на розі, неначе старець який під Лаврою.

Батько купили два фунти свіжої булки — ми мовчки їли ту булку на вулиці, в пилюзі.

— Що ж я, сину, поможу тобі, як я й сам — добре знаєш — ніколи красних днів не бачу: як не коса, то лямка...

І перший раз я побачив тоді, як скотилися в батька по виду дві сльозини.

До речі, випадок у моєму житті завжди грав велику роль, більше — я глибоко вірив, що чиясь незрима рука керує добрими й злими вчинками людей; на сьогодні, цілком зрозуміло, смішно про це говорити, але в моїй уяві — вбогої мужицької дитини, що прийшла до міста шукати щастя, стояв образ незримої, фатальної руки.

Справді, як мені було не вірити в чарівну силу того чи іншого випадку в моєму житті, коли я абсолютно несподівано опинився на посаді реєстратора повітової земської управи — сидів поруч з «панянками», що їм тиждень тому, може, чистив був черевики?..

Молодість свою — оті літа красні, що ніколи вже не повернуться, — я прожив у надзвичайній матеріальній скруті, часто й густо в запеклій боротьбі за шматок хліба.

Перебуваючи на службі в земстві, я за порадою одного студента почав ретельно одвідувати так звані вечірні гімназіальні курси, — склав пізніше іспити за шість класів гімназії.

Року 1920-го я вступив до Київського інституту народної освіти, дійшов до третього курсу, але закінчити інститут мені не пощастило, головним чином через матеріальну скруту...

Писати почав я року 1919-го, коли газета «Боротьба» видрукувала перше моє оповідання «На буряки», писав я свої перші твори легко: за два — три вечори, не маючи жодного уявлення про техніку прози, стиль, — все це прийшло до мене пізніше.

Мої учителі — Винниченко, Стефаник, Кнут Гамсун, Васильченко.

Мрію написати колись бодай одну повість та десятків зо два оповідань, написати їх так, щоб авторові не соромно було говорити в імені української літератури, не соромно носити почесне ім'я письменника: цього імені, на мою думку, я ще не заслужив, як не заслужили його й деякі безпардонно прославлені сучасні письменники.

1925


Від «автора»: Наскільки можу судити, мені приписали біографію… письменника-новеліста і перекладача Григорія Косинки  (1988-1934) з когорти «Розстріляного відродження».

Велика честь! Спробую виправдати.

+3
55
RSS
16:27 (відредаговано)
+2
Я вже давно звик, що про мене гуляє безліч диких чуток і пліток. Зокрема:
— що мій покійний батько був… старообрядцем;
— що в комсомол мене прийняли в 1877 році;
— що я є перекладачем з давньоарабської мови…
Але щойно мені кинули посилання на мережеву бібліотеку, де є моя «Автобіографія», написана власноруч… в 1925 році!!! Нескладно було встановити, що це біографія Григорія Косинки (1899-1934) — але ж скільки цікавого про мене і мій рід з батькового боку я несподівано довідався!..
_стежу _стежу _стежу
Ото років через 200 дослідники вашої творчості будть ламати голови.
_сміюсь
07:33
+3
Григорій Стрілець (Косинка) писав автобіографію в 1925 році, а через 9 років у 1934-му його розстріляли у Києві. Друже Тимуре, саме Київ і українська література пов'язує тебе з Косинкою — обоє талановиті. Але з такою різною долею.
Є ще й інший зв'язок — через проект «Коронації слова», в якому я брав участь:
Воскресіння Розстріляного Відродження
Але зараз не маю часу писати про це — напишу згодом…
14:45 (відредаговано)
+2
Отже, про наш зв'язок через проект «Коронації слова»…
_стежу
Існують різні оцінки кількості української інтелігенції, що потрапила під ніж сталінських репресій. У вікі-статті «Розстріляне відродження» сказано:

Не відомі точні дані щодо кількості репресованих українських інтелігентів у часи сталінських репресій періоду Розстріляного відродження. За деякими даними це число сягало 30000 осіб.

З іншого боку, оцінити кількість репресованих письменників значно легше, і ці оцінки в основному збігаються:

1. За оцінкою емігрантського Об'єднання українських письменників «Слово», 1930 року друкувалися 259 українських письменників, а після 1938 року — лише 36. Отже, під репресії потрапили:
259 — 36 = 223 українських письменника, з них 192 були розстріляні чи заслані в табори з можливим подальшим розстрілом чи смертю, 16 — зникли безвісти, 8 — вчинили самогубство.

2. Мартиролог українських письменників «Олтар скорботи» (чільний укладач — Олекса Мусієнко) налічує 246 письменників-жертв сталінського терору.

3. За іншими джерелами, з 260 українських письменників були репресовані 228 осіб.

Отже, організатори літературного конкурсу «Коронація слова» ставили собі за мету: «засвітити» в сучасній українській літературі не менше нових імен, ніж було знищено в ході ліквідації Розстріляного відродження — себто, не менше 246 літераторів «нової хвилі»! На сьогоднішній день ця початкова ціль вже не тільки досягнута, але й перевершена.
_ура _ура _ура

Я відзначений на конкурсі «Коронація слова» неодноразово (як особисто, так і разом з дружиною):



Отже, безумовно, я входжу в число тих, хто прийшов замість літераторів Розстріляного відродження. В т.ч. — замість Григорія Косинки також.

Зокрема, я брав участь в такому проекті «Коронації слова», як "Воскресіння Розстріляного Відродження". Ось тут наведена моя позиція з цього приводу + моя справжня _сміюсь автобіографія станом на 2015 рік. А ось посилання на мій есей, присвячений Борису Антоненку-Давидовичу й написаний в рамках цього проекту. В принципі, я міг би обрати в якості об'єкта і Григорія Косинку… Однак вибрав Антоненка-Давидовича, оскільки «дотягував» свою українську до теперішнього стану володіння нею, зокрема, за його книгою «Як ми говоримо».

Отже, з Григорієм Косинкою ми також зв'язані і через «Коронацію слова»!
07:39
+2
А Косинка таки вчився у нашому селі Красному. Під школою нині стоїть йому пам'ятник
Автор Михайло Горловий — відомий скульптор з Щербанівки.
Я теж звернув увагу на те, що він згадує село Красне на Київщині! _чудово
І ти, друже Анатолію, з Красного… _чудово
Ой, недарма це, ой, недарма!.. _стежу
14:21 (відредаговано)
+2
Так. Все це недарма. А ще більше це стане зрозуміло, коли ти прочитаєш мій допис про одну письменницьку долю
А-а-а… що за допис?! _здивований
18:37
+2
Завтра сподіваюсь розмістити.
Несповідимі шляхи Господні. Як в цьому світі усе переплетено. От не почала б я шукати інформацію про давніх наших богів, то й не натрапила б на сайт з оповіданнями пана Тимура. І не знали б ми про «його автобіографію». _здивований
От і не вір після цього в "Ефект метелика".

Випадкові Дописи