До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Анатолій ВИСОТА: Станіслав ЛЕМ – щира душа (1, 11.18)

Анатолій ВИСОТА: Станіслав ЛЕМ – щира душа (1, 11.18)


Хто з нас пам’ятає хоч щось про своє дитинство? А з якого віку?
Ось дві картинки з мого раннього дитинства. Наді мною пливе туди й назад біла стеля. І все навколо мене таке велике. Десь далеко двері і темні вікна, внизу далеко стіл, то наближається, то даленіє. І чути мені тужливу пісню і я простягаю ручки з колиски до матері. Мати сидить на ліжку й гойдає колиску, причеплену до сволока й співає: «Чорноморець, матінко, чорноморець// Вивів дівку босую на морозець// Вивів дівку босую та й питає// Чи є мороз, дівчино, чи немає?//.
У нас у хаті коло дверей стояв великий казан із кулястим дном. Туди зливали помиї і справляли вночі малу нужду. Я рачкував до того казана по долівці, хапався рукою за стінку, казан важко нахилявся, і з нього хлюпало теплим на долівку. Так приємно було мені плескатися другою рукою в тому казані, робити хвилі, розгладжувати пролите по долівці. Баба сердилася: ось я зараз як дам віником! А мати ласкаво питала: Толику! Ким ти будеш, як виростеш? Я відповідав без сумнівів: — Апітаном! Бо той казан був моїм і морем, і кораблем. Ось дві картинки і я не знаю, скільки було мені: рік чи вже два… І де вилучене з пам’яті, а де з розповідей рідних.
Капітаном я так і не став, але воду люблю, навчився сам рано плавати. І коли вперше побачив дорослим Чорне море в Одесі, а потім Середземне море в Лівані, то радів як дитина. А ще коли чую далекий басовитий гук з пароплава або корабля, то щось віддається щемом глибоко в душі…

Що знаємо про Станіслава Лема (1921-2006)
Це видатний письменник-фантаст з Польщі, поляк, а за походженням з єврейської родини. 

А ще він написав дивний роман «Соляріс». Чогось видатні люди соромляться писати про своє дитинство, а Лем написав цілу книгу «Високий замок» про своє дитинство і юність. Він родився у Львові на землі, відтятої Польщею в України. Отже будинок на вулиці Браєрівській (нині вулиця Богдана Лепкого) став для малого Стасика рідним. 

Батько Самуїл був військовим лікарем ларингологом, а мати Сабіна була домогосподаркою, виховуючи єдиного сина. Родина заможна, бо коли треба було, викликали пралю або швею на цілий день-два. В родині розмовляли, мабуть, польською, але львівським євреям допомагали. В 1946 р. родина, скориставшись репатріацією, виїхала до польського Кракова.
Станіслав Лем у 1939 р. закінчив львівську гімназію і вступив до вишу – на медичний факультет львівського університету. Але завершив вищу освіту вже в Польщі, ставши лікарем. Але не надовго, бо його захопила літературна творчість.

       Про раннє дитинство
Усвідомлення себе самого серед світу кожному дається в різний час. Про це письменник чесно пише: «…По правді, я не пам'ятаю, коли вперше надзвичайно здивувався тому, що я є. А водночас, певно, трохи налякався. Адже мене могло взагалі не бути або я міг бути якимось патиком чи кульбабкою, козячою ногою чи слимаком. І навіть каменем». Пригадати, яким він був маленький допомогли рідні: «…те, що я, ще зовсім маленький, тероризував оточуючих — це правда. Їсти я погоджувався тільки за умови, що батько стояв на столі й то відкривав, то закривав парасолю. Ще хіба дозволяв годувати себе під столом. Цього я, звісно, не пам'ятаю, це були початки, що знаходяться за межами пам'яті».
Батько любив свого одинака і дозволяв йому чимало: «…Я знайомився з батьком, видряпуючись на нього щоразу, коли він сидів у кріслі з високою спинкою. Він не боронив мені нишпорити по кишенях свого чорного, пропахлого тютюном і шпиталем вбрання». Там він знаходив чимало цікавих для себе речей: металевий циліндр із багатьма лієчками; олівчик у золотій оправі з висувним грифелем; металеве пуделко, яке грізно клацало і дивне збільшувальне дзеркальце із діркою посередині та інше.
Про хорошу пам’ять свідчить опис того, що містилося в батьковому столі:
«…У бюрі були замкнені ще дві невимовно прекрасні речі. Маленька механічна пташка в пуделку, оздобленому перламутром, походила зі Східних Торгів і була експонатом — непродажним! — якогось екзотичного павільйону. Побачивши, як після натискання мініатюрної клавіші відмикається пласка перламутрова кришка, а під нею, у золотій клітці, ще одна, як звідти вискакує пташеня, менше за ніготь, темно-веселкове від блискіток, і, тріпочучи крильцями, рухаючи дзьобиком, пострілюючи очками, крутиться, наче флюґер, і співає».
Малий Станіславчик любив халву і мав нестримний характер: «…А я боровся з двома, геть суперечливими бажаннями — чи поглинути почастунок миттєво, а чи навпаки — насолоджуватися процесом його поглинання якомога довше. Як правило, я поглинав усе відразу». А ще був дослідником, бо його цікавило, як там усе всередині крутиться: «…Мав пташечок, які дзьобали; каруселі, що крутилися; перегонові авта; ляльок, які перекидалися, — і все це я безжально випотрошував, видобуваючи з-під лискучої фарби коліщатка й пружинки. Магічну лампу фірми Пате з французьким емальованим когутом я мусив обробити важким молотком, хоча грубі лінзи об'єктива довго опиралися моїм ударам. У мені жив якийсь безглуздий огидний демон знищення. Не знаю, звідки він взявся, так само, як не знаю, куди він згодом подівся». А коли річ не розкривала свої тайни, то малий діяв радикально: «…Я трощив усі забавки. Найганебнішим із моїх вчинків можна назвати акт знищення прегарної маленької музичної скриньки — лискучого дерев'яного пуделка, у якому крутилися під шибкою золоті зубасті коліщатка, обертаючи латунний валик з колечками так, що з цього поставали кришталеві мелодійки. Я недовго тішився тими розкошами. Серед ночі рішуче встав і не вигадав нічого іншого, як підняти скляне вічко й насюсяти всередину».
Водночас хлопчик був жалісливим: «…Я ще не вмів читати, але часто декламував віршики перед гостями. Одного, хрестоматійного, про комара, що впав з дуба, я ніколи не міг завершити, бо щойно доходив до місця, у якому наслідки цього падіння виявлялися геть фатальними (комар зламав собі куприк), то заходився плачем, і мене, зарюмсаного, випроваджували з товариства. Тоді існувало чимало створінь, яким я гаряче й водночас безнадійно співчував, як отому комарові». Я собі уявляю, як би ридав Станіславчик, коли б дізнався про українського комара, який, падаючи з дуба, «потрощив, поламав ребра й кості».
Письменник дуже рано навчився читати й писати. Ось як він написав свого першого листа: «…На четвертому році життя я навчився писати, хоча й не мав якихось особливих новин для письмового повідомлення. Перший лист, якого я написав до батька зі Сколе, куди поїхав із мамою, був лаконічний і повідомляв про самостійне випорожнення у справжньому сільському кльозеті з діркою у дошці. Але я не повідомив, що водночас упустив до тієї дірки всі ключі нашого господаря-доктора».

       Яким був на вид
Станіслав Лем геть не жаліє себе, описуючи свою поставу: «…Коли мені було близько десяти, я до шаленства закохався у майже дорослу панну, дівчину, старшу від мене на чотири роки. Здалека я пасивно спостерігав за нею в Єзуїтському садку. Був я тоді вже доволі опасистий, моя постава починала нагадувати грушку, хоча досконалої її форми — найширшої нижче середини — я дійшов лише в гімназії. Обличчя мав пампулясте, очі звичайні й помітно витріщені, бо ж був від природи цікавий. А ще я часто роззявлював рота, бо, здається, вважав, що це додає мені шарму».
Хлопець ріс полохливим: «…Звичайно, я нікого не мордував, крім ляльок і грамофонів, тим паче, що був слабкий фізично та боявся репресій з боку дорослих. Батько не бив мене ніколи. Мама часом штурхала, от і все».

       У гімназії
Я вчився в ті часи (1953-1964), коли в класах були парти, за якими сиділо по двоє; як правило, розсаджували хлопця з дівчиною, щоб менше учні казилися. Ось як описує письменник парти ще до другої світової війни: «…Людина часів палеоліту карбувала на камені, гімназисти — на парті. Це було вдячне твориво. Знати, парту проектували винятково мудрі теслі з думкою про міріади учнівських хвиль, які невтомним прибоєм намагатимуться розтрощити дерев'яні окови. Краї кришок із часом шліфувалися, мов слоняча кістка, — там, де за них розпачливо хапалися долоні незліченних поколінь, викликаних до відповіді. Піт і чорнило всотались у грубе дерево, яке звільна набуло своєї невимовної сіро-буро-синюватої барви. Сталеві пера, вістря ножиків чи просто нігті, а хтозна, може, й зуби, позначили його хитросплетами таємних знаків, рядками ієрогліфів, які пластами накладалися один на другий. Адже кожна наступна генерація поглиблювала працю попередньої. Відтак поставали глибокі вигадливі отвори, бо сізіфова праця шкільних годин надала незрівнянної гладкости діркам від сучків. Але й це ще не все. Коли в повітрі пахло грозою і слід було сидіти з чемно складеними руками, тоді очі, ці слуги душі, непідвладні педагогічному складу, в останній спробі ухилення й утечі спочивали на візерунку давніх стільниць. Належно сконцентрувавшись, можна було оглухнути до професорських слів».


       Дивне заняття 
Станіслав мав добру пам’ять і навіть почуте краєм вуха у класі дозволяло йому мати хороші оцінки. Він не вирізав ножиком на парті, а закрившись палітуркою підручника поринав у творення документів: всіляких довідок, дозволів, приписів і циркулярів, наприклад про дозвіл викопати скарб під Піщаною горою. Усі документи мали свої номери і серії. Відривна частина мала видаватися якомусь «офіцеру» і для перфорації паперу учень використовував дзигу від годинника. Усі документи засвідчувалися підписами і скріплялися печатками: трикутною, чотирикутною і найважливішою – круглою. Для секретних документів Станіслав розробив окрему таємну мову. Ці навики канцелярщини, мабуть, допомогли йому і його батьку-матері – євреям, врятуватися у Львові і не попасти в гетто, де загинули його тітки й дядьки. Сам же Станіслав був світловолосим і сміло ходив по Львову під пильним німецьким оком.

        Винахідник 
Розробкою і творенням документів Станіслав забавляв себе у школі. А дома він мав інше заняття: він творив спочатку іграшкові телефони, а потім зумів виготовити дома(!) електродвигун. Основою більшості його винаходів була електрика, механіка та прикладна хімія. Звичайно ж він розробляв і вічні двигуни.

       Високий Замок 
У Львові на горі є місцина, знана усім городянам. Ця паркова зона була недалеко від гімназії: «…Високий Замок був для кожного з нас тим, чим для християнина є небо. Ми ходили туди завжди, коли через несподівану відсутність професора відміняли якийсь урок». Читаючи цю автобіографічну книгу, я сподівався знайти хоч щось українське. Є три скупі згадки. У шибці дома малий помітив отвір із зірчастими тріщинами. Батько пояснив, що це слід від боїв у 1918 р. У гімназії у старших класах один день на тиждень був присвячений військовій підготовці. Перед виїздом влітку у військовий табір коло Татарова учнів-курсантів попередили про небезпеку контактів із місцевим населенням, бо можна заразитися сифілісом. Якось у селі Станіслав помітив, як нужденно живуть гуцули і це було третьою згадкою. І це при тому, що в гімназії майбутній фантаст учив українську мову і добре володів нею.

      Як письменник став фантастом
У п’ятидесяті роки минулого двадцятого століття Станіслав Лем працював лікарем і став писати оповідання. Потім написав повість і його замучила цензура, бо згадаймо, що це була комуністична Польща. Якось якийсь огрядний видавець сказав, що в Польщі ніхто не пише наукової фантастики і запропонував це робити початкуючому літератору ще й пообіцяв контракт. Лем тут же погодився і за кілька тижнів написав повість «Астронавти». Її видали і лікарська практика була забута. Крім рафінованої фантастики Лем писав і реалістичні твори, як от роман «Нежить», в якому він проявив неабиякі знання хімії і фізіології.
Із кількох десятків творів окремо стоїть роман «Соляріс». 

Колись давним-давно я бачив екранізацію Тарковським цього твору, здається після 1973 року. Мене вразив сам задум письменника описати взаємодію людства із іншою цивілізацією. Це був мислячий океан на планеті Соляріс, яка оберталася навколо подвійної зірки. Станіслав Лем був атеїстом і мабуть не визнавав реінкарнацію. А саме отримання нового тіла душею дозволяє виправити помилки попереднього життя (Карма). Він придумав, як можна виправляти помилки в теперішньому житті. Мислячий океан Соляріса витягував із свідомості астронавтів ті події, в яких вони завинили. Головний герой Кріс не вберіг свою юну дружину Гері від самогубства. І ось той океан прислав у герметичну станцію точну копію давно загиблої жінки. Кріс обманом відправив ту жінку на ракеті в космос і посивів від усвідомленого горя. А другу копію він полюбив так, як ніколи не любив свою справжню дружину.
Я прочитав ще й сам роман, а тоді подивився американську екранізацію «Соляріса». Повне розчарування. І я знайшов той давній радянський фільм і з охотою ще раз його подивився. Раджу й вам.

       Наостанок
Перед нами життя чоловіка. За свої 84 роки Станіслав Лем чимало зробив. 

Він наситив наукову фантастику філософією – це головне його досягнення.
А я так і не став капітаном. Тепер бачу, що десь схибив. Моє покликання — це публіцистика. Мене дехто називає громадським діячем районного рівня. Пригадайте і ви за своє дитинство і як це вплинуло на ваше доросле життя.

Хай же буде! 

+7
112
RSS
09:06
+4
Людина досліджує космос, а сама себе майже не знає. От як впливали події дитинства на подальше доросле життя? Не взагалі, а от конкретно на вас, світочани, і на всіх, хто читає цей допис
09:40
+2
Станіслав Лем – конструктор танків

Танк Станіслава Лема

В надрах Центрального Архіву Міністерства Оборони Російської Федерації зберігається один вкрай цікавий документ, який змушує по-іншому поглянути на гіпотетичну гілку розвитку польських танків, пише блоґер Юрій Пашолок. Машина, яка описується в ньому, абсолютно спокійно займає вершину, більше того, за своїми характеристиками вона є справді страшним супротивником. Не менш цікавий і автор даного проекту, його особистість в Польщі (та й за її межами теж) входить в розряд культових. Шанувальники даної людини і не здогадуються про цю сторінку біографії, він же у своїх спогадах обійшов дану тему стороною.
Танк Станіслава Лема
17 жовтня 1944. У Державний Комітет Оборони надходить лист, надісланий із недавно звільненого міста Львів. Автором листа, підписаного як «Проекти технічних інновацій в оборонній промисловості», є якийсь Станіслав Лем. Лист написаний польською мовою, в нього вклеєні ілюстрації того, що автор, згідно з листом, пропонує Червоній Армії як допомогу в боротьбі зі злочинним нацистським режимом. У листі пропонується ряд технічних проектів, включаючи танкетки, колісні танки і навіть реактивний снаряд, але нас цікавить машина, яка йде першим пунктом.
Запропонована Станіславом Лемом машина носила назву Czolg P (Pancernik), або «танк-лінкор». За параметрами, які задав автор, це дійсно був кишеньковий лінкор. Бойова маса надважкого танка становила, за оцінкою автора, 220 тонн, довжина 10 метрів, а ширина 4 метри.
Загалом, виходив надважкий танк, що по заданим параметрам як мінімум не поступався аналогам. Втім, розробка Лема нікого не зацікавила – своїх наземних крейсерів вистачало в надлишку.


Танк Лема-1

Танк Лема-2

Танк Лема-3

Танк Лема - модель

На мою думку, дуже добре, що ці проекта не втілилися в життя, бо такі, з дозволу сказати, танки мають величезні недоліки, як-от низьку прохідність, велику помітність, неможливість перевезення ж/д транспортом, величезні витрати палива тощо. При всьому пієтеті до Станіслава Лема, хріновий з нього танковий конструктор…
_дідько
11:10 (відредаговано)
+2
Пригадайте і ви за своє дитинство і як це вплинуло на ваше доросле життя.

Я вже стільки писав про це на Світочі, що аж незручно повторюватися!
_дідько
Тим не менш, «прямі мемуари» вважаю контрпродуктивним марнуванням часу: бо краще запустити своє alter ego в той чи інший художній твір! Тоді письменник встигне більше створити. Приклад: Мартін Іден, герой однойменного роману Джека Лондона, є alter ego письменника.
11:47 (відредаговано)
+2
Щодо творчості Станіслава Лема… Тут все дуже непросто.
_стежу

В «Библиотеке приключений», яку мені назбирав тато (за що йому величезна подяка!) є томик Станіслава Лема "Магелланова хмара":
Магелланова хмара (книга)
Це одна з книжок, на якій я сформувався, як особистість…

Я обожнюю к/ф «Соляріс» — саме екранізацію Тарковського!
В т.ч., і за використану музику Баха: я загалом обожнюю орган без голосового супроводу:


З іншого боку, я читав і роман Лема. Згоден, що він геніальний — бо подібного сполучення («океан-мозок, який перебуває в дитячому віці») я не зустрічав більш ніде…
_чудово
З третього боку, мені шкода, що к/ф «Соляріс» я дивився не настільки часто, як міг — бо попри жахливу затягнутість, я відверто балдію від цієї стрічки! Але мама до нестями боїться психоделічних кадрів з цієї стрічки («киплячий» океан, «водорості-волосся») — отож категорично забороняла мені дивитися «Соляріс», доки ми жили разом…
_шкодую
З четвертого боку, я чудово розумію, чому Лем посварився через цю екранізацію з Тарковським: бо останній справді зняв не «Соляріс», а «Злочин і покарання» під виглядом «Солярісу» (формулювання Лема).
_шкодую
І так — американська екранізація бліда й немічна. Вона є беззубим мавпуванням екранізації Тарковського — тільки без «тарковщини».

А ще був репетитор-фізик, якого мама наймала мені перед вступом до КПІ про всяк випадок — якщо я не здам на «5» перший (письмовий) іспит з математики… Але я здав його на «5», тому додаткові уроки Миколи Анастасієвича з фізики мені не згодилися.
_крутий
З іншого боку, Микола Анастасієвич був фанатом "Зоряних щоденників Йона Тихого", часто цитував і самого Йона Тихого, і професора Тарантогу, використовував під час своїх занять приклади із «Зоряних щоденників...».
_соромлюсь
А потім була епохальна публікація "Професора Доньди" в журналі «Техника — молодежи».
_сильно_сміюсь
Закон Доньди про взаємну трансформацію матерії, енергії та інформації — це таки щось!..
_чудово

  • Але… При всьому пієтеті до Станіслава Лема… _нудно _нудно _нудно
    Наприкінці життя він терпіти не міг, якщо його називали «письменником-фантастом»!!! Вважав себе чи то «футурологом», чи то «прогностиком» — але ж не фантастом!.. Я таких самозречень терпіти не можу. І це мене завжди насторожує — зокрема, і в постаті Лема.
12:46
+4
Може тому, що англійською наукова фантастика пишеться ...fiktion, тобто ФІКЦІЯ. Тому Лему приємніше було почуватися футурологом .
12:09
+3
І останнє… У мене є НФ-роман "Приречений жити", який, схоже, просто обігнав свій час, причому надовго. Бо критики зазвичай не знають, з чим його порівняти…
_стежу
Є буквально пара творів, з якими хоч якось співвідносять «Приреченого жити», й один з них — це саме «Зоряні щоденники Йона Тихого» Станіслава Лема. Але одна-єдина риса, що є підставою для співвіднесення — це вільне, без найменших застережень поводження з темою Бога. В головах решти фантастів, які цієї теми торкалися, все ж таки існують хоч якісь запобіжники. Єдині, хто запобіжників не має — це Станіслав Лем і Тимур Литовченко. Одна у нас діаметрально протилежне розкриття теми: Лем — абсолютний атеїст, а я — абсолютний вірянин.
_стежу
На мою думку, це всього лише підтверджує стару істину: єврей може любити Бога, як праотець Яков-Ізраїль, євреї може боротися з Богом, як праотець Яков-Ізраїль, але одного єврей не може — бути байдужим до Бога!..
12:42 (відредаговано)
+3
Знаючи з описів твого, друже Тимуре, дитинства я, читаючи ВИСОКИЙ ЗАМОК, порівнював тебе із Лемом. Ви обоє були одинаками в родинах. Ви одруженими в своїх родинах маєте по дитині: Лем — сина Томаша. За зовнішню схожість я вже й не кажу. Ви обоє гранично відверті. Обоє в шкільні роки виготовляли книжечки із зошитів. Обоє стали явно золотими письменниками.
Нюууу…
_соромлюсь
Станіслав Лем все ж таки був у мейнстрімі наукової фантастики, його твори перекладалися іншими мовами, екранізувалися та ін.
_вибачаюсь
Тоді як я не належу до сучасного мейнстріму в жодному разі! Я давно помітив, що написане мною починає більш-менш нормально сприйматися читачами в середньому через 5-10 років після написання. І все одно до моїх творів навіть тепер, після «Золотого письменника України» читачі ставляться з певною пересторогою — бо я завжди без жодних застережень навантажую читацький мозок, а це не всім подобається.
його твори перекладалися іншими мовами, екранізувалися та ін.

Тут у вас все ще попереду.
У мене «тут попереду» нічого немає. Все є у моїх творів — власне, саме так сталося з творчістю Олександра Гріна, якщо його «символізм» розглядати як різновид фантастики. Бо Грін помер на початку 1930-х років, при житті його видавали не дуже охоче. А бум його популярності припав на «Відлигу» — межу 1950-1960-х років.
За зовнішню схожість я вже й не кажу.

Краще порівняй Станіслава Лема не зі мною, а з Ісааком Бабелем:

13:29 (відредаговано)
+3
Мене ж якщо й порівнювати зовнішньо, то або таки з Бальзаком:



— або з Ярославом Гашеком:



Бо рот і губи у мене й у Станіслава Лема ну абсолютно не схожі!!! У мене, як у Бальзака й Гашека — «губки бантиком», акуратні. У Лема, як у Бабеля — губи великі та м'ясисті.
Люблю твори Лема. Треба буде перечитати Соляріс.
14:21 (відредаговано)
+4
Схожість, більш психоемоційна. Обоє ви в дитинстві росли хворобливими і полохливими. Але найголовніша схожість: це любов до систематизування, до творчості і головне — талант! А щодо схожості Тимура з Оноре, то і це також є. От якби ж ще прочитати хоч щось про Бальзакове дитинство…
07:09
+3
Мені творчість Лема як-то не зайшла.Не моє.Айзек Азімов, «Фундація», ото да, перечитую, для мене то шось на кшталт біблії.
07:17
+4
Таню, та і я не багато читав з творів Лема. От подобаються мені його романи СОЛЯРІС і НЕЖИТЬ. Маю його величезну книгу КІБЕРІАДА, але так і не дочитав. Проглядається його іронічність і песимізм…
07:19
+3
Дзвінко, ти львів'янка як і Станіслав Лем. Чи була ти на Високому Замку? Як виглядає зараз ця окраса Львова?
14:01 (відредаговано)
+2
Тю! А як Дзвінкій Сопілкарці туди піднятися з її обмеженими можливостями?! Я і то тепер не видерусь… А от раніше, коли ще тільки з ціпочком бігав — от тоді так:



Це 2006 рік
Була на Високому Замку кілька разів, але вже дано.
Стоїть та гора, як і стояла. Кожен турист вважає за необхідність туди зійти і подивитися на місто Лева. Дорога туди крута, але в порядному стані. А з добрими людьми можна не лише на Високий Замок на інвалідному візку виїхати, а й Карпатські вершини здолати.
18:08
+4
Да, чудова нагода згадати про своє дитинство, дякую за чудову розповідь
19:20
+4
А от я був у Львові не раз, а на Високому Замку так і не побував.
19:23
+4
Лем пише, що туди навіть трамвай їздить.
Можливо в часи Лема і їздив трамвай, але точно не на саму гору. У Львові вже кілька років обговорюється тема фунікулеру, але коштів на цей проект ще не знайшли.
Ну так, Сашко Левченко (він в Пустомитах живе) повіз нас кудись на трамваї, а вже з трамвайної зупинки ми пішки піднімалися. _вибачаюсь
22:22
+4
Дякую за цікаву статтю. Читала і бачила «Соляріс», насправді вразило форматом мислення.
А от я в дитинстві точно знала ким не хочу бути: це лікарем та вчителем.
Пам'ятаю гіркуваий запах троянд з клумби за нашим будинком у Шостці, кожного разу намагалася уже дорослою відтворити цей запах. Також були тіні на стелі від фар проїзджаючих автомобілів, коли засинала маленькою. А ще оті канати та драбину, які ти татусь змайстрував для нас маленьких…
04:19 (відредаговано)
+3
Боже мій! Це ж я колись зумів зробити дво-ярусне ліжко для наших дівчаток! А от за КАНАТИ по яких ви, Іринко, лазили. я вже й призабув. А потім згадав. Їх було два: один вертикальний, а інший навскісний. Попробуй це прилаштувати у кімнаті звичайної квартири…
05:22
+3
От написана книга ПОВЕРНЕННЯ З ЗІРОК. А як взагалі можна подорожувати Всесвітом? Є суперечність між можливостями людини і безмежністю Всесвіту.
Вік людини десь 100 років. Швидкість світла 300 000 км/с. Всесвіт такий великий, що відстані в ньому вимірюються світловими роками. Наша Галактика Чумацький Шлях має розміри 100-200 тисяч світлових років. До найближчої галактики Магеланові Хмари 160 тисяч світлових років. Як при таких умовах можна кудись злітати та ще й повернутися живими на Землю?
_вибачаюсь Для того і шукають "кротові нори", вони ж "червоточини" _вибачаюсь
Про це знято чудовий х/ф "Інтерстеллар"!
Просто треба вийти в четвертий вимір.

Випадкові Дописи