До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Анатолій ВИСОТА: Теперішній ЛІВАН очима українця (2008, 1част.)

Анатолій ВИСОТА: Теперішній ЛІВАН очима українця (2008, 1част.)

Діду! Розкажіть українцям,
що в Лівані є гори і море...
(Онука Ліліана Жарамані)

       Пора розказати про Ліван
Бо минуло 10 років, коли ми з дружиною вперше побували в Лівані і це було в серпні 2008 року. Боже, як летить час! Тоді онуці Ліліані було 10 літ, а зараз вже 20 і вона є студенткою четвертого курсу Бейрутського університету і вчиться на інженера-механіка. А зараз, в листопаді-2018 вона приїхала в Україну на тижневий президентський семінар із групою українців діаспори.  (Онука ліворуч з депутатом Верховної Ради України Анною Романовою)


Удруге ми приїхали в Ліван у 2012 р., а втретє у 2015 році, коли побували ще й у Сирії. І про це, гадаю, також варто розповісти. Щоб не було втомливо для читача, я планую описати першу поїздку у кількох дописах. А далі побачимо…

Чого це ми опинилися в Лівані? 

Наша дочка Ірина вчилася в Київському університеті, де познайомилася, а згодом і вийшла заміж за студента Зукана Жарамані. Так склалося, що лише через 15 років з тієї пори ми з дружиною цього літа прилетіли в Ліван, вперше обнялися зі свахою Лутфією та познайомилися із численим родом свого зятя. Зате були ми в цій країні більше місяця, багато чого побачили й почули, про що раніше навіть не уявляли...

 Читай далі

І ти моїми очима побачиш теперішній Ліван...7 серпня 2008 р. ми опинилися у вечірньому і жаркому місті Алей. Обабіч широкої яскраво освітленої вулиці численні ресторани заповнені гомінливою і веселою публікою; весь простір аж до зоряного неба вібрує від ритмічної музики і співів арабською мовою. Вулицею пропливає “корабель”, із квітчастої палуби якого дивляться на нас туристи з різних країн. На тротуарі звелася на передні коліна біла верблюдиця і охоче їсть зелене лушпиння з кукурудзяних качанів, а чергова туристка вже вмощується у сідлі, щоб гойдливо проїхатися на екзотичній тварині. Поруч за столиком вмостилися з кавою дві літні жінки і по їхній непорушності вгадувалася їхня рішучість отак споглядати молодечий світ може й до ранку...

Йдемо далі й бачимо, як через дорогу у відкритому залі, відставивши столики, люди взялися танцювати. Молоді чоловіки й жінки утворили коло, обнялися і під ритмічну народну музику з вилясками барабанів затанцювали злагоджено і радісно… А далі вже на нашому боці вулиці у широкій і ясно освітленій залі ще один танець, тепер вже “змійкою”. Заводіяка, чоловік середніх літ і такої ж статури в європейському костюмі раптом замахав над головою короткою нагайкою, ні, великим разком намиста, та ні, великими чотками у 99 намистин, і повів за собою ліванських парубків, які, поклавши руки на плечі один одного, гордо рухалися у танці, виробляючи ногами немислимі колінця...
Чого ж це ти, українцю, не можеш відвести очей від цього дива? Невже ти раптом усвідомив собі, що ніхто і ніколи не переможе націю, яка ОТАК танцює? 


 Ліванська земля

Що знають навіть освічені українці про Ліван? Що це невелика країна на березі Середземного моря; 

що вона межує з Ізраїлем і колись була біблійно знаменитою ліванськими кедрами; 

що в країні постійна колотнеча і таке інше...

Справді, Ліван є невеликою країною, бо займає територію десь десять тисяч квадратних кілометрів, що менше площі Київщини, і простягається з півночі на південь уздовж східного узбережжя Середземного моря всього на 200 кілометрів. У найширшій частині країна має до ста кілометрів, а у найвужчій — всього до 30 кілометрів. Але гори значно збільшують ту картографовану площу країни. На півночі і на сході Ліван межує із Сирією, а на півдні — з Палестиною.
Одно-двокілометрова рівнинна смужка землі уздовж моря вся вкрита садами цитрусових, фінікових пальм і яснозеленими банановими плантаціями. На схід за пасмами гір висотою переважно від одного до двох кілометрів розташована долина Бекаа, яка є житницею Лівану, там зрошуване землеробство. На узбережжі в столиці Бейруті влітку жарко — до 35 градусів, а взимку “холодно” — до 10 градусів тепла. А в горах на висоті 1000 метрів, де й живе більшість ліванців, температура на 8-10 градусів нижча, що комфортніше. Там сніг випадає раз на зиму і рідко лежить більше від доби.
Як утворилася ця земля? Понад двісті мільйонів років тут хвилювалися води світового океану, дно якого за мільйони років укрилося багатокілометровим шаром мулу. Потім могутні сили підняли те дно високо над поверхнею води і за мільйоноліття той мул закам”янів, поховавши в собі навіки риб та інших живих істот. Згодом потужним внутріземним силам стало тісно і від їхнього буйства захвилювалася земна поверхня й утворилися гори й ущелини. Під дією потоків дощових вод обриси гір і ніби бездонних проваль ще більш окреслилися. Щедре сонце сприяло життєвим процесам і утворився родючий шар грунту — земля каштанового кольору впереміжку із камінням. Схили гір укрилися кущами й деревами, коріння яких проникало в кожну тріщину на багато метрів углибину.
Наслідки всього цього уважний подорожній бачить власними очима: і риб, запресованих у жовтій товщі каменю; і здиблені від горизонталі і аж до вертикалі шари каменю; і родючий червонозем, який, здається, можна змести віником у ряднину із безмежних камінних товщ, а також вкриті зеленню схили гір. Ну як в оцю “землю” посадити картоплю й іншу городину? Тут не підходить звична українцям лопата і сапа. Щоб щось посадити, ліванці розмахуються мов сокирою таким знаряддям праці, схожим на кирку, і видовбують ямку та й садять чи то картоплину, чи деревину.
Вирощування рослин ускладнюється тим, що в Лівані з травня і по жовтень зовсім нема дощу. Винахідливі ліванці запасаються водою у сезон дощів і зберігають її у величезних водозбірниках об”ємом у десятки метрів кубічних. Улітку тією водою і поливають свою городину. І рослини пристосувалися до посушливого клімату: їхнє листя освіжається вологою із туманів, з яких випадає роса на щебенисту землю. Виноградники на терасах ніхто не поливає, та вони дивують нас повноважними гронами. У лісах зеленіють хвойні і листяні дерева і лише вигоріла трава на полянах нагадує про кількамісячну сушу.
Як же оце тут побудувати хату на таких крутих гірських схилах? Оскільки вся земля знаходиться у приватній власності (крім національних парків і землі оборонного призначення), то доведеться спочатку купити свої 10-12 соток за 50-60 тисяч доларів США. Потім з допомогою бульдозера і екскаватора зрізати схил і утворити горизонтальну терасу. А з викопаних брил каміння треба скласти могутню підпірну стіну висотою 4-5 м.
Від часу як був винайдений залізобетон, вже більше як сто років ліванці будують будинки не так, як ми. Згідно із проектом вони визначають на ділянці місце численних опорних колон, копають до каменю-цілика ями, які заповняють залізобетоном. Кожна залізобетонна опорна колона перерізом у 30 см х 40 см підіймається на висоту більше трьох метрів. Потім на горизонтальну опалубку укладають шар залізобетону з пустотами товщиною 25 см — це і є стеля. Проміжки між опорними колонами закладають цеглою і утворені стіни облицьовують білими чи жовтими камінними плитами.
Дивного тут нема нічого окрім того, що ТАК будують по всьому Лівану, починаючи із сіл. Багато чого є відмінним між ліванським і українським селом. Якщо в нас цегляні сільські будинки мають основу від 8-10м х 10-15м, то в Лівані, відповідно, 15м х 25 м!
Ми ходимо вулицями рідного зятевого села Байсур по горі Радар і дивуємося. На терасах, на клаптиках землі, на стрімчаках красуються не будинки, а палаци. Майже кожний із них має підвально-гаражний поверх і зверху ще два-три житлові поверхи. Питаю у заступника голови Байсура пана Надима Жарамані про їхнє село і дізнаюся, що:
— село нараховує близько восьми тисяч мешканців, які живуть у півтори тисячі власних будинків;
— мережа асфальтових доріг має 54 км і є ще десь 10 км грунтових доріг, які ведуть до садів і городів;
— тут вже років із 50 діє централізоване водопостачання і електропостачання;
— в селі діє середня школа на 700 учнів з безоплатним навчанням;
— також тут є поліклініка і лікарня;
— в селі є цех, який щоденно виробляє цегляні блоки, еквівалентні 15 тисячам нашої одинарної цегли;
— якщо додати до чотирьох бензозаправок, трьох СТО, трьох десятків різних майстерень, десятка пекарень ще й магазини, то разом буде 400 (!) переважно сімейних малих підприємств, що є основою добробуту багатьох байсурців;
— число постійних працівників сільради дорівнює 15 (на авральні роботи іноді наймають і 100 чоловік), а їхня середня зарплата складає 500 доларів США;
— коло кожного будинку стоять 1-2-3 потужних автомобілі сучасних марок.

Питаю у п. Надима, що він сам хоче розказати українцям про Байсур.
Подумавши і опечалившись, п. Надим каже, що вони називають Байсур матір”ю полеглих героїв. Село багато віддає Лівану і мало чого отримує взамін...
Я задумуюся, у мене не сходяться кінці з кінцями. Очевидно ж, що ліванці живуть у кілька разів заможніше від українців, але як таке може бути в країні, яка не має власних енергоресурсів, залізної руди і лише багата на гори і море? І мені пояснюють, що основою багатства Лівану є його свободолюбні і підприємливі громадяни — нащадки древніх фінікійців. А! Тепер зрозуміло: тут не було ні радянської влади, ні колгоспів! Податок у 10% (ПДВ) посильний для всіх. У ліванців ЗАВЖДИ було вільно виїхати на заробіток у багатші близькі і далекі країни і повернутися із заробленим на батьківщину.
Ліванці живуть значно заможніше від нас і це, незважаючи на те, що Ліван нині розділений вздовж в впоперек. Ще за триста років до н.е. багаті і волелюбні ліванські міста Тир і Сидон були зруйновані військами Олександра Македонського. Потім Римська імперія поглинула Ліван і сотні років ним управляла. За тим єгипетські мамелюки насадили в Лівані арабську мову й культуру. Двісті років тут панували хрестоносці. Чотириста років Ліваном правили турецькі султани і сто літ — Франція. І лише в 1943 році Ліван отримав незалежність від Франції. 


Окупанти всіх мастей залишили після себе чотири ворогуючі між собою общини: християн — на півночі країни; друзів — у середині країни, а мусульман шиїтів і сунітів — переважно на півдні країни. Колись розумні голови так уклали ліванську конституцію, щоб общини були залежними одна від одної. І тому незалежно від чисельності общин і виборчих уподобань громадян у Лівані завжди має бути: президентом — християнин; прем”єром уряду — суніт; спікером парламенту — шиїт, а начальником Генштабу збройних сил — друз.
Мусульмани, яких разом є більше половини від всього населення, незадоволені таким розподілом влади. Підтримувані близькою Сирією і далеким Іраном, вони утворили власні збройні формування (“Хезболла”), які є загрозою цілісності країни…

        Як живуть ліванці?

Язик вже не повертається сказати, що ліванці живуть у селах. Ні! Вони живуть переважно у містечках або селищах міського типу, яким є Байсур друзів. Наші висновки про спосіб життя ліванців грунтуються на спостереженнях за друзами в містечках Байсурі, Кфар-Матті та Кабрішмоні. Але і в далекому північному християнському містечку Бшаррі і в південному шиїтському містечку Мансурі, чи, наприклад, у східному Баальбеку, де ми були, люди однаково сердечно вітаються одне з одним, споживають таку ж страву і будують однаково просторі і світлі будинки.
Батько віддає дочку заміж лише тоді, коли наречений розпочинає будувати власний будинок, або починає зводити ще один поверх на будинку свого батька. Тому наречений тут років на 6-8 старший від нареченої. Весілля тут, як на українські мірки, скромне, але велелюдне і триває одну добу. Удень у суботу гості сходяться і вітають молодят з одруженням, а увечері десь у ресторані за весільною вечерею гості, значно зменшені числом, веселяться може й до ранку і ніякої тобі “циганщини”.
До тридцяти років жінка народжує, буває, троє-четверо дітей і зусилля батьків надалі зосереджуються на якісному викохуванні своїх нащадків — це так у друзів і християн, а у мусульман народжування дітей продовжується, бо це стимулюється виплатою ста тисяч доларів за кожне немовля із багатих мусульманських країн. У Лівані батько заробляє достатньо, щоб жінка не працювала, а лише давала лад у родині. (За місяць чоловік має 500 доларів на державній службі за півдня роботи і ще стільки ж або й більше у власному мікробізнесі).
Дорослі діти розлітаються із хати батька-матері, але за звичаєм сини утримують своїх стареньких батьків до смерті. Тут не набуло поширення пенсійне забезпечення...
Ліванці хоч раз, а то й двічі на тиждень, ходять один до одного вгості! При зустрічах вони вітаються за руку, сердечно обіймаються і тричі цілуються. Можуть принести з собою те, що вродило у власному саду, наприклад, яблук чи винограду. Вгості приходить вся родина: тато, мама і всі діти, великі й малі. В кожному домі найбільшою кімнатою є вітальня, яку тут називають салон, і площа її близько 30 метрів квадратних, бувають і більші. Отут господарі та гості і спілкуються весело, сидячи у м”яких кріслах. Кожному столик ( іноді й на колесах), а на ньому фрукти, горішки, насіння і солодощі. Не поспішаючи, всі п”ють матті — чай із запарених трав. Отак дві-три години веселої і щиросердечної бесіди дуже зміцнюють родинні зв”язки ліванців. На завершення подають маленькі філіжанки кави і це є ознакою завершення гостини…
До званого обіду чи вечері господарі готуються ретельніше. Тепер вже на великому обідньому столі є ліванський хліб — двошаровий тонкий млинець, який у вправних руках може замінити і ложку. В достатку на великому блюді свіжі, з городу, огірки, помідори, цибуля, перець, листя салату й іншої городини. Окремо смажена картопля-фрі. Шукаю чогось тривкішого і бачу смажену на вуглинах рибу. Кажуть: форель! А ото? — Це риба під назвою “султан Ібрагім”! Окремо — дрібно посічене тушковане м”ясо, мабуть баранини. Ще тарілки з гороховим пюре і пюре із печених синіх баклажанів та соусами. Припрошують скуштувати сирого, перекрученого разом із петрушкою, м”яса.
А що ж випити? Є місцеве пиво “Алмаза” і розбавлена водою до кольору молока анісова горілка арак. Наливають, п”ють, проголошують тости і… не п”яніють. Весела бесіда, сміх, різні історії, а ми все чекаємо, коли ж ці байсурці заспівають. Пояснюють, що вони більше люблять танцювати…
Окремо я відмічаю, що в Лівані нема злодіїв. Вони не крадуть один в одного. Автомобілі з ключами вони залишають незамкнутими на вулиці. На пляжі на столику ми залишаємо свої речі і гроші, а, вийшовши з моря, бачимо все на своїх місцях… А на пляжі аж кишить від людей.
Про світогляд друзів окрема розмова. Лише скажу, що вірять вони в єдиного Бога-Творця і в його пророків Хреста і Мухамеда. Вважають, що для спілкування з Богом посередників не треба. Дотримуються десяти заповідей. Відають про реінкарнацію. Приблизно кожний сотий друз — шейх, а жінка — шейха. Це люди, які добровільно взяли на себе обов”язок праведного життя: трудитися і не пити алкогольні напої, не палити, не брати участь у недостойних розвагах, не брехати, не обжиратися і таке інше. В родині спочатку шейхою стає дружина, а потім вже чоловік і за бажанням — їхні діти. Розрізняють шейхи один одного по одягу темних тонів. У шейха на голові біла в”язана шапочка, а у шейхи — біла накидка. У шейхів дане ним слово — міцніше від кам”яної гори...
//////////////////////////

+5
276
RSS
11:25
+3
Пишу про Ліван, а це є ще одна можливість для українців дізнатися, як живуть інші народи. Живуть ліванці схоже, але не так, як ми.
Живуть ліванці схоже, але не так, як ми.

Ну, оце зовсім не схоже:

До тридцяти років жінка народжує троє-четверо дітей і зусилля батьків надалі зосереджуються на якісному викохуванні своїх нащадків — це так у друзів і християн, а у мусульман народжування дітей продовжується, бо це стимулюється виплатою ста тисяч доларів за кожне немовля із багатих мусульманських країн. У Лівані батько заробляє достатньо, щоб жінка не працювала, а лише давала лад у родині. (За місяць чоловік має 500 доларів на державній службі за півдня роботи і ще стільки ж або й більше у власному мікробізнесі).

_вибачаюсь _соромлюсь _вибачаюсь
Особливо цікаво було б дізнатися, як «власний мікробізнес» суміщається з «державною службою»?! У нас, в Україні це є одним з джерел корупції — бо держслужбовці створюють привілейовані умови для власного бізнесу в порівнянні з іншими громадянами.

Окремо я відмічаю, що в Лівані нема злодіїв. Вони не крадуть один в одного. Автомобілі з ключами вони залишають незамкнутими на вулиці. На пляжі на столику ми залишаємо свої речі і гроші, а, вийшовши з моря, бачимо все на своїх місцях...

_вибачаюсь _соромлюсь _вибачаюсь
І це не надто схоже на сучасну Україну! Що підтверджується вашим здивуванням…
13:39
+3
Як гарно і живо написано! Сподіваюсь дружні звязки України та Лівану стануть ще кріпшими та багвто ліванців відвідають нашу славну Україну!
13:51 (відредаговано)
+2
Наскільки я розумію, назва країни "Ліван" походить від слова «білий». _соромлюсь Мені так здається, саме на це вказує біла широка смуга всередині прапору й герба, а червоні смуги по краях символізують червонуватий колір місцевого ґрунту (т.зв. червоноземи).
_соромлюсь
14:16
+2
Батько віддає дочку заміж лише тоді, коли наречений розпочинає будувати власний будинок, або починає зводити ще один поверх на будинку свого батька.

І в Єгипті так будують, і в Тунісі також.

Дорослі діти розлітаються із хати батька-матері, але за звичаєм старший син утримує своїх стареньких батьків до смерті.

А хто з дітей успадковує нижній «батьківський» поверх в сімейній багатоповерхівці, коли батько й матір помирають?

Тут не набуло поширення пенсійне забезпечення...

Одним словом, держава мінімізувала свою функцію в частині соціального забезпечення громадян. Так сталося, зокрема, в Грузії після «Революції троянд». І далеко не всі грузини цим задоволені…
16:10
+2
Друже, в Лівані люди живуть заможно. Діти живуть заможно і утримання старих батьків не є обтяжливим для молодих.
_не_знаю А при чім тут заможність?! Обтяжливо це чи не обтяжливо — старих батьків доводиться утримувати, якщо треба. І якщо ти не ескімос чи не давній японець… _не_знаю
Пане Анатолію, а якщо людина не може працювати через стан здоров'я і ще й батьків старих має утримувати?
16:14 (відредаговано)
+2
Щодо кольору і назви країни. Ми кажемо Ліван, а вони кажуть Любнен. Молокопродукти лабан і лабні (щось схоже на кефір і сир) мають білий колір.
Я в курсі, як Ліван арабською. _соромлюсь До речі, як на мене, англійське Lebanon більш схоже на арабське слово. А є ще такий топонім, як Левант:

Загальна назва країн, розташованих у східній частині Середземномор'я. В широкому розумінні до Леванту входить увесь напівмісяць східного узбережжя Середземного моря — (Сирія, Ліван, Ізраїль (з 1948 року), Єгипет, Туреччина, Греція, Кіпр); у вузькому значенні — лише Сирія та Ліван.

_соромлюсь Але в основі — назва білого кольору. Білі піски… Біле сонце пустелі… _соромлюсь
17:28
+2
За давнім українським звичаєм молодший син успадковував хату й утримував старих батька й матір. Згадаймо КАЙДАШЕВУ СІМ'Ю Нечуя-Левицького. Там молодший Лаврін утримував Кайдаша й Кайдашиху. А в Лівані це є обов'язком старшого сина.
22:06
+2
Дзвінко, у ліванців у родинах по троє й більше дітей. Дорослі діти дбають не лише за своїх старих батьків, а й за своїх хворих, неповносправних братів-сестер. Якщо в родині тільки дівчата, то за їхніх батька-матір дбають зяті. Там в Лівані нема покинутих дітей і старих.
Знаю одну сім'ю з Волині, там якесь генетичне захворювання, пов'язане з всиханням м'язів. У батьків четверо дітей, син і три доньки, і всі четверо народилися з цим генетичним дефектом, всі четверо хворі, тільки в різній ступені. Хвороба у них підступна, до підліткового віку не проявляється, а потім поступово знижується рухливість, сила, і до дорослого віку людина вже ходити не може, а потім і руки слабнуть. Тож всі вони потребували догляду. Я розумію, що це унікальний випадок, але і таке буває.
_вибачаюсь Все ж тут є три доньки — а отже, троє здорових зятів! Вони й зароблятимуть, і піклуватимуться про всіх хворих, нічого не поробиш… _не_знаю
_не_знаю Інша річ. якщо таких дівчат з поганою генетикою ніхто заміж не візьме. От тоді, мабуть, про них якось піклуватиметься громада… Мабуть так! _не_знаю
Де ж ви бачили, щоб здоровий хлопець брав собі за жінку кволу дівчину, ще й явно з генетичним дефектом? Це дівчина ще може вийти заміж за хлопця з інвалідністю, бо в жінок часто кохання й жалість йдуть в купі.
00:57 (відредаговано)
+2
Бачив. Всяке буває!
12:45 (відредаговано)
+3
п.Анатолію, дякую за цікаву статтю. Немов в Лівані побувала))) А батьки і діти — це болюче питання спокон віків. Є обов'язок в дітей піклуватися за старенькими і це не обговорюється, але що робити коли ти виконуєш справно свій обов'язок, а у відповідь тільки пустота, образи і погані побажання. А чи мають старші батьки якісь обов'язки перед дітьми, які їх утримують???
15:42 (відредаговано)
+2
Є обов'язок в дітей піклуватися за старенькими і це не обговорюється, але що робити коли ти виконуєш справно свій обов'язок, а у відповідь тільки путота, образи і погані побажання.

Нічого тут не зробиш — бо це світоглядний конфлікт!
_не_знаю
Наші батьки — це «діти війни». Це покоління, масово травмоване відсутністю одного з батьків або обох, або ранньою смертю батьків. Почитайте уважно коментарі нашого друга Анатолія Висоти (1946 року нар.): він часто пише в коментарях, що проблема багатьох українців полягає в "недолюбленості" у дитинстві. Але він хоч би прямо про таке пише — отже, усвідомлює це…
Натомість моя мама (1943 року нар.) цього не усвідомлює, хоча «синдром недолюбленості» у неї присутній на повен зріст. Про це вона навіть кричить іноді вголос — коли дуже істерить… Звідси бажання: ощасливити власних дітей своєю присутністю, своєю турботою й опікою. Тому мій тато (1936 року нар., його батька розстріляли як «ворога народу», його матір в 1943 року угнали до Німеччини, й він лишився старшим на цілу ораву дітлахів, аж доки мати не повернулася), коли помирав, то заповідав своїй дружині — моїй мамі «жити заради дітей». Що вона в точності й виконує — хоча психологи цього не радять… Але що таке думка психолога в порівнянні з передсмертним заповітом власного чоловіка?!
_соромлюсь
Отже, покоління «дітей війни», масово виховане в неповних сім'ях та/або травмоване ранньою смертю батьків (яскравий приклад: моя мама втратила свою матір в 19 років, коли ще й вагітною була — виношувала мене, а свого батька — в 24 роки). Тому мама щиро й відверто вважає, що й досі може дати мені, моїй дружині чи нашій дочці (своїй онуці) якусь корисну пораду. Хоча насправді корисні поради мого батька скінчилися, коли мені було ще 17 років, а корисні поради моєї мами — коли мені було 22 роки. Відтоді те, що вони мені радили, можна було використовувати в єдиний спосіб: дивитися, як не можна робити в жодному разі!
_соромлюсь
Звісно ж, коли ти вчиняєш не так, як радять батьки — вони ображаються. Бо виходить, що вони не здатні прислужитися власним дітям. А отже, не виконують свою «жертовну» функцію — головний сенс свого життя: жити заради дітей!!!
_подумай
Оборотний бік тієї ж медалі в тому, що покоління «дітей війни» сприймає власних дітей як «живих ляльок». Отже, про своїх дітей треба вічно піклуватися — але де Ви бачили, щоб ляльки піклувалися про дітей, які з ними граються?! Це дівчинка, сидячи в пісочниці, ліпить своїм лялькам «пироги» з піску — але зворотна ситуація (коли лялька зліпить «пісочний пиріг» своїй «мамі») є неможливою. Це вже американський фільм жахів про ляльку Чакі, в яку за допомогою ритуалу вуду переселилася душа маніяка-вбивці:
Чакі
Тому вся турбота нашого покоління про наших батьків сприймається як… несправжня! Хоча у нашого покоління вже своя функція — гіпервідповідальність і за себе, і за наших «недолюблених» батьків, і за наших дітей
Яскравий приклад. Мама приїхала до «своїх діточок» (до мене і до моєї дружини — до її невістки) з протилежного кінця Києва голодною — бо після трансмурального інфаркту вона не може тягати непідйомні сумки з повним шлунком. Бо дорогою її знудить… Не тягнути нам повні сумки (по 10-15 кг) вона не може: «А хто ж вам ще принесе?! Краще б подякували». Розшифровую: якщо вона погано приноситиме себе в жертву нам — то не виконає ні свого призначення в житті, ані останнього заповіту свого чоловіка…
_ангел
Але далі ще цікавіше! Починається благання тихесеньким голосочком: «Нагодуй мене, синку». Найкраще виходить варити каву. Але моя кава або надто міцна, або (коли розбавляю її молоком) холодна — отже, мою каву треба підігріти. А що ж дати поїсти?! Багато не давай — мама не може їсти багато, щоб її не знудило дорогою назад. Мало не давай — бо у мами не буде сил приїхати назад… Дай «хоч кавалочок хлібу» — як Буратіні:

А ми хліба майже не їмо!.. А те, що я пропоную — це або «таким в ресторанах годують, таке вдома не можна їсти», або «там забагато прянощів — я такого не їм», або «це не їжа, це закуска», або «це я вам через весь Київ везла, мені це їсти совість не дозволяє». В підсумку, я нічим не можу нагодувати маму. Вона все ж відщипує щось із того, що привезла нам (щоб власних дітей не об'їдати), п'є каву і з порожнім шлунком їде додому. Де їй зле від голоду — про що вона мені доповідає телефоном.
_шкодую
З цим нічого не зробиш: «лялька» не здатна нагодувати свою хазяйку!..
19:25
+2
Твоїй, друже, героїчній мамі Жанні ще й не таке прощається. Як все ти точно описав. І дай — погано, і не дай — теж погано. Мамі треба інша їжа. Щоб ти щиро розмовляв з нею, жалів і метушився, як невістка перед свекрухою.
_шкодую Я знаю. Але тут все дуже складно… _шкодую

Випадкові Дописи