До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Складова частина або протекторат?

Складова частина або протекторат?
Джерело матеріалу:

Чим Майдан зробив Україну для Заходу


Концепція «зовнішнього управління» втілюється і в пунктах Угоди про асоціацію з ЄС, і у вимогах МВФ, і в наполегливих рекомендаціях західних посольств

Підбиваючи підсумки п'яти років після початку Євромайдану, не можна не згадати, що стало для нього приводом: він виник для того, щоб не допустити згортання євроінтеграції. Підтримка Євросоюзу і взагалі Заходу була, безсумнівно, важливою для українців. А після перемоги Революції гідності вона стала ще важливішою, оскільки була вже не тільки моральною і дипломатичною, але й організаційною, інституційною, фінансовою та торгово-економічною.


Єврозради та європеремоги

Серед європеремог слід відзначити, перш за все, внесок в українські реформи — той самий «чарівний пендель Заходу», який змушував нову українську владу ухвалювати непопулярні рішення в економічній сфері та створювати систему антикорупційних органів.

Головною єврозрадою можна вважати мляву і беззубу реакцію ЄС і НАТО на окупацію Росією Криму та згодом на російське вторгнення на Донбасі. Особливо ганебною є відмова Заходу продавати Україні зброю, замість того щоб безкоштовно допомогти жертві російської агресії захистити себе. Також кричуща єврозрада — продовження business as usual, всі ці турбіни Siemens в Криму, «Північний потік-2» тощо.

На тлі цих єврозрад вже і європеремоги виглядають сумнівними. Наприклад, чи не для того Захід став роздмухувати питання про боротьбу з корупцією в Україні, щоб відволікти увагу від свого небажання допомогти Україні у війні з Росією?.. Прикметним є розподіл ґрантової допомоги: вона йде переважно на антикорупційні громадські організації (які для отримання нових ґрантів прагнуть нагнітати антикорупційну істерію), і лише крихти дістаються (якщо дістаються взагалі) громадським організаціям, які допомагають воїнам на фронті й після фронту, пораненим, сім'ям загиблих.

Втім, єврозради теж не варто перебільшувати. Зрештою, Захід не підписувався захищати нас і допомагати нам тільки за те, що ми рушили в його бік. І він не схильний за свої гроші підживлювати наші євромрії. Захід егоїстичний і цинічний, тут немає сумнівів. Але нам все одно йти туди, тому що егоїзм і цинізм Заходу — це верх альтруїзму і шляхетності, якщо порівнювати з Росією.

Пацієнт під наглядом санітарів

Інше питання — чи збирається Захід взяти нас до себе. Якщо порівнювати з тим, що було п'ять років тому, то поки що впевнено можна говорити лише про те, що на Заході вже менше бажаючих відводити Україні роль «моста дружби» між ЄС і Росією. Менше — з тієї простої причини, що Україна таку роль категорично відкидає, вказуючи західним партнерам на Крим і Донбас. До того ж сам Захід вже менше схильний дружити з Росією і більшою мірою сприймає її як загрозу.

Однак це не означає, що Захід, визнавши нереалістичність використання України як «моста», тим самим автоматично став сприймати її як свою складову частину. Швидше схоже на те, що він почав ставитися до України як до своєї колонії або, кажучи м'якше, протекторату. Йдеться насамперед про концепцію «зовнішнього управління», яка втілюється і в пунктах Угоди про асоціацію з ЄС, і у вимогах МВФ, і в наполегливих рекомендаціях західних посольств.

Не будемо зараз чіпати зміст цих рецептів. Припустимо, що всі прописані нам ліки абсолютно адекватні й багаторазово показали свою ефективність (хоча іноді складається враження, що ми лише піддослідні кролики). Але навіть в цьому випадку існує небезпека, що нас надовго залишать в категорії пацієнтів, яким необхідний нагляд санітарів і суворий лікар. І це слугуватиме приводом, щоб з року в рік, з десятиліття в десятиліття відмовляти нам у прийомі до складу ЄС.

НАТО і турецька синдром

У такій ситуації особливе значення набуває інший напрям нашої інтеграції — євроатлантичний. Формально вступ до НАТО і вступ до ЄС — це два абсолютно різних процеси. Більш того, у них зовсім різні модератори. При прийомі нових членів до Північноатлантичного альянсу головний модератор — США. Але до справ Євросоюзу Вашингтон причетний хіба що опосередковано. Там головні модератори — Німеччина і Франція.

Проте вступ до НАТО психологічно важливий саме для позбавлення від синдрому пацієнта і лікаря. Бо не можна ставитися як до пацієнта до того, з ким ти разом ухвалюєш рішення про організацію спільної оборони і хто в разі війни перший прийме удар на себе.

Членство України в НАТО потрібно не тільки Україні, але і самому Заходу. Зокрема, воно потрібно нашим західним сусідам, які хочуть, щоб між ними і агресивною Росією був буфер. Воно потрібно і США, щоб в «день ікс» мати вдвічі меншу відстань і час для підльоту ракет до Москви. За останні п'ять років шанси на те, що Україна буде прийнята в НАТО в достатньо близькій перспективі, зросли дуже істотно.

І все ж не слід надто спокушатися. Крім синдрому пацієнта і лікаря, є інший, для нас не менш небезпечний — турецький. Туреччина стала членом НАТО в 1952-му, підписала угоду про асоціацію з Європейським економічним співтовариством (попередником Євросоюзу) в 1963-му. Відтоді минуло вже понад півстоліття, але членства в ЄС Туреччина так і не набула.

Свої та чужі

Розхожий міф запевняє, що в ЄС нас не візьмуть ніколи, бо ми бідні й розрив між нами і ЄС тільки збільшуватиметься. Це міф, тому що рівень життя взагалі не входить в перелік ні Копенгагенських критеріїв (для прийняття в ЄС), ані Маастрихтських критеріїв (для прийняття в єврозону). Якщо ж говорити про неформальні умови, то головна з них не в тому, щоб бути багатим, а не бідним, а в тому, щоб бути своїм, а не чужим.

І глибинна причина турецького синдрому не в тому, що Туреччина за європейськими мірками бідна, а в тому, що вона для Європи чужа. Можна було б довго перераховувати, в чому це проявляється, але важливіше інше — своя чи чужа для Європи Україна.

Взагалі-то, довгий час після розвалу СРСР Україна залишалася для Європи однозначно чужою — разом з Росією та іншими колишніми республіками СРСР, де продовжувала панувати перефарбована компартійна номенклатура. Європа дивилася на країни СНД і бачила, що там все фальшиво: демократія і вибори, партії та профспілки, свобода підприємництва і ринок, громадянське суспільство і незалежність мас-медіа. Одне слово, суцільний ерзац і жалюгідна імітація того, що повноцінно функціонує на Заході.

Цей стереотип виявився настільки стійким, що Україна не змогла його позбутися навіть після Помаранчевої революції. Деяку нашу своєрідність на Заході, звісно, визнавали ще з 1990-х. Тому і з'явилася ще тоді концепція «мосту», в тому сенсі, що Україна — це все-таки не зовсім Росія, хоча і зовсім поки не Європа. Ефекту Помаранчевої революції вистачило для того, щоб ЄС в 2007-му погодився почати з Україною переговори про асоціацію. Але йти далі асоціації і відкривати перед Україною перспективу членства Євросоюз не збирався.

Зміна ролей

Після Революції гідності цей стереотип щодо України теж не сильно зруйнувався. Більш того, сам Захід не дуже-то хоче його ламати. Й опудало української корупції потрібно йому для того, щоб умовляти себе, що Україна все-таки чужа, і абстрагуватися від війни, розв'язаної Росією проти України: мовляв, це десь там на краю ойкумени чужі воюють між собою.

Але за останні п'ять років набралося дуже багато доказів того, що війна на Донбасі — це лише частина гібридної війни, яку Росія веде не проти самої лише України, а проти всієї західної цивілізації. І на Заході все більше усвідомлюють масштаб і численність фронтів цієї війни. Етапним моментом в цьому усвідомленні стала резолюція «Протидія гібридним загрозам Росії», ухвалена 19 листопада Парламентською асамблеєю НАТО за активної участі української делегації.

В умовах гібридної війни важливі не тільки цінності, але і вміння їх захищати — на всіх фронтах. Але саме тут Захід програє Росії один бій за одним, причому саме через корупцію, масштаби якої тільки починають розкриватися. Йдеться про мільярди, пущені Кремлем на скупку західних політиків і журналістів. Уособленням продажності європейських політиків став екс-канцлер Німеччини Герхард Шредер, який в березні 2006-го, незабаром після відходу з поста канцлера, очолив комітет акціонерів «Північного потоку» (51% акцій Nord Stream AG належить російському «Газпрому»), у вересні 2017-го до того ж очолив раду директорів російської компанії «Роснефть», а днями публічно підтримав російську агресію проти України.

Прикметна істерична реакція МЗС Німеччини на включення Шредера в базу українського недержавного центру «Миротворець», що виявляє посібників російських окупантів. Суть цієї істерики зовсім не в персоні Шредера, а в тому, що пацієнт став вказувати: «Лікарю, зцілися сам». Ця зміна ролей відчувається і в заявах офіційного Києва, наприклад, коли український МЗС звинувачує керівництво Угорщини в тому, що його дії «дедалі більше нагадують стиль Кремля».

Найбільша битва на економічному фронті зараз триває навколо «Північного потоку-2», причому тут союзниками України виступають США і Польща, які прямо звинувачують Німеччину в «змові з Росією». Варто підкреслити, що для України тут важливо не тільки добити сам цей проект, але і відстояти своє право бути суб'єктом, а не об'єктом європейської політики. Можливо, ЄС хотів би дивитися на Україну як на свою колонію, якою можна керувати, не даючи їй права голосу. І якщо Україна хоче, щоб її голос чули, їй обов'язково потрібно говорити, а не мовчати.

Юрій Вишневський, політичний оглядач

+2
147
RSS
21:00
+2
Отак і буває, що тільки вчора Дзвінка Сопілкарка запитувала, яка користо НАТО від нас? Я всіляка намагався пояснити це, однак не надто докладно:

Якщо коротко — то це десь отак. Докладніше… Не хочу, бо вийде стаття, а не коментар. Можливо, днями й напишу…

А тут як «здрасьтє» — ціла стаття на цю тему! Не моя, а прочитана в «ДС», яку лишилося тільки перекласти… _вибачаюсь
21:17 (відредаговано)
+2
Власне, це мій 700-й текстовий матеріал на Світочі… хоч і чекаю я вже на мій 1000-й матеріал _стежу
Вітаю. А ваші власні пояснення були б цікавішими.
На жаль, мені їх довше писати… _шкодую
23:51
+2
Гарний політичний аналіз. І за стилем схоже на почерк друга Тимура. Ось прямо сьогодні дізнався, що генштаб Англії вважає Московію більшим ворогом і загрозою аніж ісламська держава і алькаїда. Такщо прозрівають.
Гарний політичний аналіз. І за стилем схоже на почерк друга Тимура.

Я тому і зробив другий за добу переклад для Світоча, що тут багато чого розонує з моїми поглядами. Особливо розділ "Свої та чужі" — з оцим коментарем

Випадкові Дописи