До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

"Україна не тільки для українців..." М. Грушевський

"Україна не тільки для українців..." М. Грушевський

Одного разу перший президент Української Народної Республіки Михайло Грушевський сказав: «Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе в Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю». Цими словами він заклав основу сучасної української демократичної держави.

Мудрість М. Грушевського неможливо застосувати до одного певного відрізку часу, тому що вона підтверджується сторіччями – після нього і навіть до нього.
Зазирнімо в часи Київської Русі, які описані в романі І. Білика «Меч Арея». Грекові Адамісу, що його забрав у раби провінційний боярин, за порятунок життя самому князеві була дарована воля. Після цього вже в Києві він знайшов собі роботу до душі, а ставши заможнішим, зміг одружитися з дівчиною, що її давно вже кохав. Він став повноправним членом суспільства. «Він перейняв і мову, й звичаї людей, серед яких оселився, і незабаром уже нічим не відрізнявсь од русинів-киян, хіба що був трохи смаглявіший». Відтоді всі руси його поважали й поводилися з ним на рівних, адже в нашого народу не прийнято складати судження про людину за її належністю до іншої нації.
Минає сім сторіч – і вже у молодій козацькій державі Запорозькій Січі з’являються неписані правила, що проголошують: кожен може стати козаком, вивчивши українську мову та прийнявши православну віру. Серед козаків зустрічались як українці, так і поляки, кримські татари, навіть французи. І всі вони мали рівні права, тому що однаково любили Україну й однаково накладали за неї головою. Про це є свідчення в історичній повісті «У запалі боротьби» А. Кащенка. Іван Чорнота мав напівкровне походження: його мати була українкою, а батько – польським шляхтичем, який її знечестив. Маючи огиду до всього шляхетського, Іван зрікся своєї польської крові – і невдовзі вже став відомим козацьким ватажком, якого шанував сам Богдан Хмельницький.
Зараз, через п’ять сторіч після заснування Запорозької вольниці, ми нарешті маємо те, за що боролися десятки поколінь наших пращурів – вільну і незалежну Україну. Однак боротьбу ще не скінчено. Зараз Україна на герці, до якого була не готова, оскільки її туди втягнув той, кого завжди вважали братом. Тепер має вагу кожен воїн на всіх фронтах – у зоні проведення бойових дій, на міжнародній арені, у державній політиці й навіть у повсякденному житті, де необхідно підтримувати й поширювати українську культуру і мову. Адже недаремно кажуть: «Кожне російське слово – це куля в нашого солдата; кожне російське речення – кулеметна черга». Прикро, що зараз чимало корінних українців розмовляють мовою країни-окупанта і пишаються цим, цитують Висоцького і Єсеніна, не знаючи найвідоміших творів Лесі Українки і Володимира Сосюри, а найголовніше – відверто захоплюються такими катами українського народу, як Сталін і його поплічники. За таких сучасників соромно перед Іваном Багряним, перед безжально розстріляними у Харкові кобзарями і ще перед мільйонами свідків і жертв страшного терору.
Але водночас як гріє душу зустріч з етнічним вірменом, який розмовляє українською, або репортаж про білоруських і грузинських добровольців, які покинули свої домівки для того, щоб захищати Україну від російського окупанта! Напевно, українцями не народжуються, а стають; і називатися українцем має право кожен, хто щиро любить Україну і робить щось для її розвитку.
Хотілось би, щоб Україна врешті-решт досягла свого «золотого віку», щоб вона стала успішною і шанованою, щоб усі хотіли не виїхати за кордон, а повернутися додому. І цей час настане. Але найголовніше – щоб такою нашу державу побачили з небес усі убиті й замучені, усі, хто заради цього терпів тортури і знущання, усі ті, хто не зрікся України, незважаючи навіть на примус. Усі ті, хто, можливо, навіть не мав у своїх жилах жодної краплі української крові, але натомість був вірним сином України у душі.
+4
245
RSS
17:53
+3
Прекрасно написано! Хоча… маю деякі зауваження. Насамперед, загальне: треба обережніше ставитися до відображення історичних реалій в художніх творах.

Відтоді всі руси його поважали й поводилися з ним на рівних, адже в нашого народу не прийнято складати судження про людину за її належністю до іншої нації.

Останнє слово і цьому реченні ріже око, бо поняття "нації" в сучасному розумінні сформувалося, якщо не помиляюсь, аж у XVIII-ХІХ ст., тому пишучи про Давню Русь, доречніше було б застосовувати інші терміни — «плем'я», «язик», «народ».

Минає сім сторіч – і вже у молодій козацькій державі Запорозькій Січі з’являються неписані правила, що проголошують: кожен може стати козаком, вивчивши українську мову та прийнявши православну віру.

Тут знов-таки є питання щодо часових меж. Ми з дружиною детально вивчали історію Запорозької Січі, створюючи історичні романи «козацького» циклу. Отож запевняю, що православна віра як умова залучення до лав козацтва, виникла вже після Берестейської унії. Дуже схоже на те, що майже все XVI ст. і до нього на Січі могли бути і католики, і навіть мусульмани! Зараз це звучить дико — і тим не менш…
_стежу
19:42
+4
До речі, дуже цікаво про католиків і мусульман! Дякую, що поділилися)
19:41
+4
Дякую за зауваження, в майбутньому намагатимусь уникати подібних помилок. А якщо брати до уваги, що твір писався на конкурс серед студентів, як би ви його оцінили, беручи до уваги всі можливі критерії, включно з вашими зауваженнями? В принципі, однією з цілей публікації було дізнатися думку незалежних читачів, а особливо літераторів) можливо, ви бачили мій допис на ФБ, у якому я коротко описую обставини; якщо ні, то після вашої відповіді розповім _посмішка
Ага, навіть так… _здивований Тоді Ви мене просто наповал вбили.
Тоді, звісно, я б оцінив його на «5» за 5-бальною системою…
_соромлюсь
В пам'ять про власну курсову роботу з етики, написану мною на ІІ курсі інституту…
_соромлюсь
Було це в 1982 році, навчався я тоді в Київському політехнічному інституті (нині НТУУ «КПІ»). Коли треба було писати «курсач» з етики, я зробив приблизно те саме, що і Ви: обрав тему щодо відображення національного питання в літературі ХІХ століття. Зокрема, розібрав ставлення до персонажів-євреїв в романі Вальтера Скотта «Айверго» (Ісаак із Йорка та його дочка Ребекка) та в повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба» (жид Янкель). За курсову роботу отримав «5», але викладач етики після того перестав зі мною вітатися і загалом розмовляти, скільки ми потім не стикалися.
_стежу
Історія мала продовження. В 1985 році в КПІ ставили щось на кшталт соціального експерименту: вирішили дозволити перспективним п'ятикурсникам підготуватися до здачі кандидатських мінімумів ще в період переддипломної практики. Від нашого факультету висунули мене. З моїм дипломом була окрема дуже цікава історія, а навесні 1986 року — буквально через пару місяців після захисту диплому сталася аварія на ЧАЕС і почалося та-а-аке!.. Коротше, я встиг підготуватися лише на кандмінімум по філософії. І от коли ми сиділи в аудиторії й готувалися, туди раптом зайшов… мій викладач етики!!! Побачивши мене, він перемінився в обличчі, потім схилився до екзаменатора і щось довго шепотів йому на вухо…
_шкодую
Іспит я здав, але єдиному з усієї групи мені поставили «задовільно». І такий момент: коли я йшов на метро, щоб їхати на роботу (бо тоді вже працював в ІЕЗ ім.Патона), то знов зіштовхнувся з цим викладачем етики! І він раптом (вперше за чотири роки) звернувся до мене:
— Ой, Литовченко! Доброго дня! Давно не бачилися! Як ваші справи?
Хоча він мене бачив на кандидатському іспиті буквально пару годин тому…
_соромлюсь
Отака моя історія. Ну, то як ще я можу оцінити Вашу студентську роботу?! Тільки «5».
13:56
+3
В мене подібна історія, хоча й не така цікава, як у вас _посмішка
Я тему не обирала, вона була загальною для всіх учасників, як і правила (наводити конкретні приклади своїх тверджень з історії чи літератури). У нашому місті всього 5 ВНЗ, причому найперспективнішим вважається металургійний технікум, бо його фінансує одна відома публічна особа. Ну а мені «не пощастило» потрапити туди (хоча питання вступу в «метал» навіть не розглядалося: занизько як для мене).
Тож, усі конкурси відбуваються на базі «металу», цей не виняток. Журі, як я зрозуміла, теж складалося лише з викладачів технікуму. Принаймні, від нашого коледжу в журі не було нікого. І — дивний збіг: учасники від «металу» першого місця не зайняли, тож і ніхто не зайняв. Усі поділили між собою друге і третє місця, причому моєму творові дісталося саме третє. А коли журі пояснювало, чому вони ухвалили саме таке рішення стосовно моєї роботи, то почали суперечити самим умовам конкурсу (мовляв, забагато посилань на книги) _подумай
О, вже ці конкурси, журі та «свояки»/«чужаки»!.. _шкодую
Повірте, Ваша історія зовсім не нова! Є такий фільм — «Почесний громадянин»:


На жаль, там не надто талановита режисура + не в усьому актори «дотягують» (ну, не голлівудські «зірки» там знімалися!) — тим не менш, сама ідея фільму!.. а також відносини між персонажами, які «варяться в казані» маленького провінційного містечка!..
_стежу
Коротше, фільм вартий одноразового перегляду. І Ваша ситуація там є. А дія розгортається в Латинській Америці, до речі, а не в сучасній Україні!..
23:40
+3
Олю, гарний допис. Патріотичний. Подобається порівняння слова з кулею, а речення з кулеметною чергою. Я розробив таке гасло для українців: ОЦЕ ОСЬ МИ, А ОТО ВОНИ. Без чіткої самоідентифікації українцям надалі буде, ой, як важко. А те, що інородці стають українцями по духу і дії — це добре!
13:59
+3
Дякую за відгук, до речі цитату колись бачила десь у просторах мережі. Причому під час написання ганебно забула, як вона звучала в оригіналі, і згадувати довелося мамі _сміюсь
23:45
+2
Вкінці сторінки є рядок РЕДАГУВАТИ ДОПИС. Олю, можеш і нині вдосконалювати допис, вносячи в нього зміни. Я б написав так:, ПЕРЕД безжально розстріляними… Почитай речення з цією зміною і зрозумієш, чому.
Не знаю, як там в смартфонах, але у мене на лаптопі «жовтий олівець» редактора розташований вгорі-праворуч сторінки:

00:30 (відредаговано)
+2
А от що я би порекомендував Ользі — то це вставляти в матеріал заголовну картинку!
На Світочі вона обрізається і зменшується до 256 пікселів.
Окрім того, коли матеріал стоїть першим — демонструється лише 60% картинки по висоті в середній частині:

Отож я спочатку обираю перспективну заголовну картинку, потім зменшую її розмір та обрізаю на квадрат 500 пікселів при роздільній здатності 72 dpi, а потім у мене є набір заготовлених заздалегідь рамочок, комбінуючи які, я остаточно дооформлюю картинку. Ну, а при завантаженні програма сама зменшує її з 500х500 на 256х256, це вже діло техніки…
_соромлюсь
Наприклад, на заголовок до цієї статті ідеально пасує портрет Грушевського. Наприклад, отакий (в оригіналі синього кантика нема, це я обвів, щоб було видно розміри портрету):

Далі, у початковому портреті збільшуємо розміри білого поля до 500х500 пікселів:

А далі застосовуємо одну з рамочок — добре, що центральне зображення ідеально вписується в вертикальний овал!

_танцюю І оцю картинку я завантажую як заголовну... _танцюю
14:02
+3
Дякую за зауваження, виправила) а стосовно того, чим поділився пан Тимур, подумаю, як краще за все відредагувати)
14:03
+3
Файно-то як _чудово якщо чесно, то мало що зрозуміла з пояснень, айті — то не моє _вибачаюсь а можна використати вашого Грушевського?)
_вибачаюсь Та будь ласка, використовуйте мій дизайн портрета Грушевського! _вибачаюсь
І це не аж таке «айті» — це всього лише Фотошоп _посмішка
14:55
+3
Не дружу з ним _соромлюсь і ще раз дякую за фоточку
О!!! Зовсім інший вигляд у матеріалу, погодьтесь! _браво
15:17
+3
Так _плачу
13:52
+4
Ольга, вітаю на Світочі! Дякую за цікаву публікацію, будемо чекати наступних.
14:05
+3
І вам дякую, за коментар _радий гадаю, публікації ще будуть)
14:48
+3
Гадаю, Олю, наш спільний друг Тимур дозволить. Він не лише щира, а й щедра душа.
Гарний допис, Олю. Розумний.
Але водночас як гріє душу зустріч з етнічним вірменом, який розмовляє українською, або репортаж про білоруських і грузинських добровольців, які покинули свої домівки для того, щоб захищати Україну від російського окупанта! Напевно, українцями не народжуються, а стають; і називатися українцем має право кожен, хто щиро любить Україну і робить щось для її розвитку.

Чиста правда. Недавно була на майстер-класі з барабанного тім-білдінгу. Його проводив грузин, який народився в Києві, виріс у Грузії, а живе у Львові. Має тут свою барабанну студію, де кожен охочий може пограти на різних етнічних барабанах. Що найдивніше, цей грузин прекрасно говорить українською, без жодного акценту, а коли переходить на російську, одразу з'являється акцент.
Що найдивніше, цей грузин прекрасно говорить українською, без жодного акценту, а коли переходить на російську, одразу з'являється акцент.

Мабуть, російською він вчився розмовляти у людей, які самі розмовляли з акцентом.
16:15
+2
Дякую. Писала з того, що сама бачу в повсякденному житті. До речі, теж знайома із однією грузинкою, вона голова української діаспори у Тбілісі, прекрасно і також без жодного акценту розмовляє українською, а познайомилися ми в літаку. Я якраз верталася до України (була в гостях у своєї сестри), два тижні життя у Грузії не пройшли безслідно і в літаку я до неї звернулася рос мовою (грузинську не встигла опанувати аж так, щоб вільно нею говорити, хоча розмови на деякі теми розумію цілком непогано). Вона мене проігнорувала. Після цього минуло близько години, по літаку почали ходити стюардеси, які розносили їжу й напої. І уявіть собі, вона звернулася до стюардес українською. Після цього спілкування пішло, ми познайомились і тепер періодично у моїй стрічці з'являються дописи від неї. Грузинською та українською

Випадкові Дописи