До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Як лікувати дитячі травми

Як лікувати дитячі травми
Джерело матеріалу:

Продовжуємо розмову про те, як впливають на наше доросле життя відносини з батьками і як лікувати свої дитячі травми.

Ось тут був початок розмови і ми говорили про те, що буває з нами в житті, якщо нам чогось не додали в дитинстві батьки.

Власне, як впливають, нібито в загальних рисах розібрали. Тут, звісно, багато деталей і нюансів, які в одній статті не охопиш. Буду цю тему і далі розвивати, вона невичерпна.


А поки давайте рухатися до практичного компоненту теми.


Припустимо, з'ясували ми, що батьки (обидва або хтось один) не задовольняли наші базові психологічні потреби. Що ж робити тепер з цим усім?..

Як лікувати свої дитячі травми?..

Простих рішень типу «наплювати і забути» не буде, одразу попереджаю.

Одна з найбільших наших помилок в цьому місці — це «ампутувати» собі цю незадоволену потребу. Начебто її й не було, і вона нам зовсім навіть і не потрібна.

Адже можна ж прожити, скажімо, без маминої любові. Ну, не любила… то і хрін з нею, з цією любов'ю… таке просте рішення начебто.

Але це аж ніяк не рішення.

Не можна «розхотіти» маминої або татової любові. Не можна, розумієте?..

І, як би ви не намагалися заперечувати у себе цю потребу, щоб захистити себе від страждань, нічого з цього в результаті не вийде. Заженіть почуття вглиб, а потім все одно бабахне, рано чи пізно.

Давайте я тоді на прикладі «Мама не любила» далі на цю тему поміркую.

Потреба в любові матері — природна і базова потреба кожної людини. Але не всім ці люблячі матері дістаються «на роздачі». І це нічия вина, просто так стається.

І ось проблема — потреба не була задоволена в дитинстві й не може, тим паче, бути задоволена в дорослому віці.

Чому не може в дорослому?..

[По-]перше, тому що мами, котрі не люблять своїх дітей, як правило, такими й залишаються до кінця життя. Зміни на краще тут бувають, але рідко, на жаль.

[По-]друге, ми вже з вами знаємо, що шукати маминої любові в інших людях — партнерах (партнерках), друзях-подругах, колегах і навіть своїх власних дітях теж не вийде. І шуканого не отримаємо, і відносини зруйнуємо.

То що ж нам робити?

Як це не сумно, але треба погодитися з тим, що потреба ця так і залишиться незадоволеною. Минулого ми не змінимо ніколи і ні за яких умов.

І, щоб рухатися далі та щоб відбутися, як особистість, потрібно визнати це своє безсилля. Не зможу я вже отримати цієї любові ніколи й ні за яких обставин. Так, мене любитимуть інші люди, але вони — не мама! А мама ніколи не полюбить так, як мені б хотілося.

І ось тут, в цій точці, за цим безсиллям і неможливістю отримати те, що дуже потрібно (на психологічній мові це називається «фрустрація») вам відкриється ціла купа різних почуттів, від глибокого смутку до люті. І кожне з цих почуттів треба пережити і прийняти.

Що це означає — виявити в собі це почуття, зрозуміти, звідки воно і навіщо саме, висловити це почуття в світ (через розмову або дію). Можна це, звісно, робити на самоті в обіймах з улюбленою подушкою, але краще, набагато краще, щоб свідком цього виразу ваших почуттів були люди.

Тоді обмін зі світом буде більш повноцінним, двостороннім і свого роду «задокументованим».

Ви йому свої почуття на маму, яка вас не любила, а він вам у відповідь теж щось. Якщо ви вірно обрали людей, з якими [вирішили] поділитися цими почуттями, то у відповідь вам прийдуть розуміння, підтримка і співчуття.

Тому що всі ваші почуття, навіть дуже негативні — в цей момент їхні висловлення будуть доречними і правильними. Вас обділили чимось дуже важливим, і ви маєте право лютитися й ображатися з цього приводу.

Якщо ви зможете розплутати цей клубок по ниточці, від безсилля і далі за серпантином ваших почуттів, то незабаром, свого часу, ви прийдете до глибокого, щирого смутку.

А чи знаєте ви, що саме там, на глибині нашого найглибшого смутку, який часом може здаватися таким безвихідним і нескінченним, знаходиться благословенна точка змін? Точка, яка, немов катапульта, викине нас наверх з цього похмурого і темного колодязя смутку.

На жаль, нам часто просто не дають можливості намацати цю точку. Наша культура дуже боїться смутку й негативних переживань. Нас весь час підбадьорюють і «підтримують»: «Не думай про погане!», «Тримай хвіст пістолетом!», «Не опускай руки!»...

І цим самим не дають нам опуститися на глибину цього колодязя, туди, де наш біль, смуток і відчай від неможливості отримати щось дуже для нас важливе, досягнуть свого піку. І де ми отримаємо полегшення й енергію для подолання цього дефіциту, за умови, що ми організували собі підтримку і безпечні умови для «спуску на дно».

Отже, перше, що потрібно зробити, щоб залікувати свої дитячі рани і травми, це визнати те, що збиток від них є, і він нікуди не дінеться. І чесно «поглянути в очі» своїм почуттям про це. Плакати від безсилля, лютитися, ображатися і засмучуватися. Щонайповніше, до самого дна.

Обов'язково з підтримкою (краще професійною), одному з такого роду катарсисом не впоратися, одразу говорю.

Можна з друзями-подругами, звісно, але тут багато що залежатиме від того, що це за люди, і чи зможуть вони супроводити вас туди, куди вам потрібно, і чи підтримуватимуть вас. Бо ж як може статися — пірнете у воду разом, а друзі вас або наверх витягатимуть, не пускаючи на глибину, або, навпаки, топитимуть, образно висловлюючись.

А потрібно, щоб не тягнули ні туди, ані сюди, а пливли з вами поруч, підставляючи вам плече, коли це потрібно вам. І щоб ви знали, що, якщо ви раптом почнете захлинатися на глибині, вони допоможуть вам виплисти наверх.

Отож поставтеся, будь ласка, серйозно до цього процесу й організуйте собі безпечний і підтримуючий простір, де ви зможете зануритися в цей «вир» переживань. Адже він життєво необхідний, щоб звільнитися від тягаря непростих почуттів з приводу недоданого вам батьками, і рухатися далі в життя.

Але це ще не все.

Наш перший крок, який ми обговорювали, — це визнати, що незадоволена потреба є, нікуди не зникла і, що найсумніше, ніколи не може бути задоволена.

Подивіться ось тут роботу чудового Тоні Роббінса з дівчиною на ім'я Сієнна, яка лютиться на батька-наркомана і сумує за його любові, яку так і не отримала в дитинстві.


Від перекладача: на жаль, відео в оригіналі для мене недоступне, бо зараз вихід з України до Рутубу (чи куди там ще) унеможливлений...


У цьому фрагменті роботи Тоні Роббінса, він говорить дівчині, з якою працює: «Ти ненавидиш себе за те, що як і раніше любиш його (батька), попри все?»

Так, любить, і як і раніше чекає його любові і потребує її. І заперечувати це безглуздо і навіть небезпечно.

Цей незавершений гештальт породжує багато почуттів, які потрібно усвідомлювати і розміщувати в навколишньому світі.

Обговорювати (на терапії, з друзями, на тренінгах), сублімувати в творчості (писати про це вірші, книги — пам'ятаєте блискучу книгу «Поховайте мене за плінтусом» Павла Санаєва? — ось саме з цієї опери), знімати кіно, писати картини і створювати скульптури, і що завгодно ще, якщо це приносить вам полегшення та є безпечним для світу.

А далі, після того, як ці почуття випущені на волю і відреаговані, потрібно переходити до фази 2. Творчої.

В ситуації, коли у вас є дефіцит чогось, у вас завжди є два шляхи.

  1. Перший — проклинати цей чортів дефіцит, шукати винних, які недодали, недогледіли й упустили, пояснювати ним, цим дефіцитом, свої невдачі й неуспіхи.
  2. Другий — забити на те, чого у вас немає, і спиратися на те, що є.

І тут знов Тоні Роббінс був чудовий (дивись відео вище).

Він запропонував дівчині, яка має цілком розумні претензії до батька-наркомана, пред'явити йому так само претензії і за все хороше, що він їй дав. Наприклад, за її енергію і пробивний характер, який сформувався саме в протистоянні з ним. Список, як ви розумієте, можна продовжити.

Звучить парадоксально, але, відбираючи у нас щось важливе, батьки тут же, іншою рукою, дають нам щось не менш важливе й цінне.

Відбулося масштабне дослідження на Заході. Точних посилань у мене немає, це давно було, але точно не фейк.

Спостерігали за дітьми з сімей різного соціального рівня протягом багатьох років. З'ясували, що діти з благополучних сімей (де їх, мабуть, дуже любили і добре доглядали) в більшості своїй в дорослому віці виявлялися приблизно на тому ж рівні соціальної успішності, що й їхні батьки. Плюс-мінус туди-сюди. Загалом, передбачувано.

А ось діти з неблагополучних сімей показали дивовижну картину.

Половина повторили долю своїх батьків — «вкрав, випив, у в'язницю». Зате друга половина «вистрілила» набагато сильніше, ніж благополучні дітки. Ця друга половина домоглася набагато більших успіхів і, що найважливіше, показала набагато вищий рівень задоволеності своїм життям, ніж їхні ровесники з хороших сімей.

Здогадуєтеся, за рахунок чого?..

І їм не завадило тут ні те, що батьки їх били, не любили і фрустрирували їхні базові потреби щодня з ранку до вечора.

Вони, ця друга половина, пішли іншим шляхом. А перша, відповідно, обрала перший. Ну, так, хто що обрав, той те й отримав.


Запам'ятайте, друзі мої, це золоте правило:
завжди спирайтеся на те, що у вас Є,
а не на те, чого у вас нема.


Так, батьки вас вже не «долюблять». Зате світ запропонує вам величезний вибір різних можливостей і шляхів для розвитку і зростання. Світ дасть вам мільйон шансів стати щасливими і успішними. Світ пошле вам безліч різних людей, які будуть готові вас любити і даватимуть вам те, чого у вас немає.

То беріть же це двома руками, а не чіпляйтеся за минуле, якого не змінити!

Відкрийте очі, розум і серце назустріч тому розмаїттю виборів, які вам дає світ. Дає всім однаково, зауважте!

Просто, доки ви дивитеся назад, в своє минуле, ви не побачите свого сьогодення і майбутнього. Поверніть голову, друзі!


І будьте щасливі!


Олена Галочкіна, психолог, гештальт-терапевт

+2
293
RSS
21:09
+3
Якесь воно неоднозначне все… Спочатку сказано, що «забити» на нелюбов батьків не можна і все одно не вийде. А потім пропонується… прийняти те, що тебе недолюбили! Хіба це не одне і те саме?!
_стежу _стежу _стежу
А потім стверджується:

Отже, перше, що потрібно зробити, щоб залікувати свої дитячі рани і травми, це визнати те, що збиток від них є, і він нікуди не дінеться. І чесно «поглянути в очі» своїм почуттям про це. Плакати від безсилля, лютитися, ображатися і засмучуватися. Щонайповніше, до самого дна.
Обов'язково з підтримкою (краще професійною), одному з такого роду катарсисом не впоратися, одразу говорю.

Але мені довелося робити це самому!!! Не було у мене іншого виходу в шкільні роки — в 1970-х… Бо тоді не було навіть отаких розумних психологів, які б писали отакі розумні статті!..
_вибачаюсь _вибачаюсь _вибачаюсь
І що ж?! Якось впорався… Отож відзначене попередження, найшвидше, можна вважати «заманухою» на консультацію до гештальт-терапевта.
05:57
+4
Теж відчула «замануху». Слава богу в нас поки що не заганяють лозиною до психотерапевтів-мозгоправів. _заспокоюю
От саме тому я й намагаюся не перепощувати матеріали гештальт-терапевтів, бо саме за ними чомусь спостерігаю цей гріх — саморекламу! Ну, не можуть саме «гештальтники» від неї втриматися… Але в першому матеріалі самореклами нібито не було, отож я й «купився»…
_шкодую
Тут гарно описаний катарсис від усвідомлення і прийняття свого безсилля. Просто «забити» означає заперечити існування проблеми. В такому випадку, велика частка нашої енергії йде на стримування негативних почуттів. А коли ці почуття не стримувати, випустити назовні, то енергія звільняється, і людина отримує сили, щоб повноцінно жити далі. Жінкам тут легше. Вони можуть самі «виплакатися» в подушку чи на плечі у подруги, а чоловіки все в собі тримають. От їм тільки терапевт допомогти може.
Просто «забити» означає заперечити існування проблеми.

О! Добре, що Ви про це сказали. Бо я просто не став на цьому наголошувати… Але беремо в самій же статті (!!!) два важливі моменти.

1. Теза — просто «забити» на проблему не вийде:

Одна з найбільших наших помилок в цьому місці — це «ампутувати» собі цю незадоволену потребу. Начебто її й не було, і вона нам зовсім навіть і не потрібна.

2. Антитеза — на проблему потрібно просто «забити»:

Другий — забити на те, чого у вас немає, і спиратися на те, що є.

При цьому я не бачу синтезу тези й антитези!!! Тому від статті у мене лишилося враження якоїсь незавершеності. Якщо можна — скажіть, що Ви думаєте з цього приводу?..
Я не є гештальт-терапевтом, тому не можу бути авторитетом у цій сфері. Але в моєму житі було 2 чи 3 катарсиси, причиною яких був мій стан здоров'я. Може я б легше ставилася до своєї інвалідності, якби у батьків не було ідеалізації фізичної досконалості. А так я росла в переконанні, що головне це фізична краса і сила. Тато, в юності, був спротсменом, хоч і не чемпіоном, а мама — красунею, на фотках вона чимось схожа на Людмилу Гурченко. А я народилася ось така, недосконала, яку незручно на люди показувати.
І перший раз криза накрила мене теж десь років у дванадцять. Мені тоді зробили непотрібну операцію, після якої я вже не могла ходити без стороньої допомоги. Другий раз, криза настала, коли я остаточно сіла у візок. Це був рік 2002 чи 2003. Третій раз був не так давно, 2012 чи 2013, коли знову було погіршення здоров'я, ще й МСЕК мене «ощасливив», відмовивши у довідці на водіння автомобіля.
І кожного разу я переживала усвідомлення свого безсилля чисто по-жіночому, через сльози та істерики. За кожним разом, правда, істерики стають коротщими. Після останньої я взагалі розівчилася плакати. І от, коли запас сліз закінчується, а життя — ні, бо плакати до смерті для мене не вихід, то з'являються сили і, головне, бажання жити далі. Може не так, як би хотілося, але все ж максимально інтенсивно.
Це все ще ниюча рана, яку мені самотужки залікувати не вдалося.
_шкодую Звісно, Вам значно важче, би Ви остаточно сіли на візок _шкодую
Це не важче, це просто інакше. Є люди, які не можуть дати собі раду зі значно меншими проблемами і ламаються, а є ті, хто навчився «вигрібати» із значно складніших.
Бог кожному дає рівно стільки, скільки той може винести.
Повторюю: коли в шкільні роки — у віці приблизно 11 років і 6 місяців я зрозумів, що понад усе в житті хочу стати прозаїком-фантастом, то весь дорослий світ (з батьками включно) був проти цієї моєї забаганки. Я довго розмовляв на цю тему з усіма дорослими. Навіть вичитував, що ж про творчу інтелігенцію загалом і про літераторів зокрема пише В.І.Ульянов-Ленін (його класична робота «Партійна організація і партійна література» присвячена саме цьому питанню).
_не_знаю
Підсумком стало саме оте сакраментальне: "Та пішли ви всі!!! Я все одно колись-то стану прозаїком-фантастом — тільки піду непрямим шляхом".


Таким чином виходить, що я:
1. таки «забив» на всіх з батьками включно — бо я ніколи (!) не бігав ні до мами, ні до тата з чернетками чи надрукованими творами й не просив почитати, оцінити і т.ін., вони у мене завжди просили показати їм, а що ж там твоє надрукували; отже, я таки «ампутував» потребу на батьківське визнання в єдиній важливій для мене сфері;
2. я таки зробив це самостійно, без сторонньої допомоги.

Якщо це неможливо — тоді як я з цим впорався?! Як вкотре у своєму житті зробив неможливу річ?! Може тут вся розгадка справді в сублімації?..

Обговорювати (на терапії, з друзями, на тренінгах), сублімувати в творчості (писати про це вірші, книги — пам'ятаєте блискучу книгу «Поховайте мене за плінтусом» Павла Санаєва? — ось саме з цієї опери), знімати кіно, писати картини і створювати скульптури, і що завгодно ще, якщо це приносить вам полегшення та є безпечним для світу.

Себто, моя мета збігалася зі шляхом — сублімація невирішуваного конфлікту у вигляді творчості, в написання фантастичної прози…
_соромлюсь
Я просто хочу зрозуміти, насамперед, себе самого…
14:23
+2
Гештальт з німецької означає ПОСТАТЬ, фігура. А в психології — означає виділену основну емоційну проблему людини на тлі інших, простіших. Тут для людини є проблема:
— або жити як всі і тоді буде життя просте в потоці. Або
— виділитися з гурту інших і тоді починаються проблеми для сміливця.
14:15 (відредаговано)
+3
Поділюся своїм досвідом! Я в Вашому товаристві новенька, тому почну з того, що знаю ми тут не випадково! Йдучи на Землю ми обираємо, які уроки ми маємо пройти за життя! Також обираємо, вчителів і інструменти, місце проживання, знакові події і т.д!
Одразу скажу з мамою відносини, м'яко кажучи, були не дуже, з дитинства!
Тепер по темі.
Як тільки ми вирішили, що нас не любили, не додали, не довчили, забрали, ми стаємо в позицію жертви, яка не несе відповідальності за своє життя.
Вирішення проблеми приходить, через УСВІДОМЛЕННЯ, що наші батьки, найперше, мама це найкращий варіант для пробудження всього спектру почуттів, які необхідні для проходження житевого шляху!
Зняття всіх притензій приходить через ПРОЩЕННЯ! Просити пробачення у батьків за нашу зарозумілість, агресію, осуд їх дій, приниження їх значення в нашому житті і таке інше. І подякувати, що навчали, як могли, штовхали до досконалості, що любили як вміли, головне дали життя! Якби не вони, ми б не були тими ким є зараз!
Пишу це, бо стояла перед мамою на колінах і просила пробачення, Чи змінилася мама? Глобально ні, але це її шлях і я ЛЮБЛЮ її такою, як вона є! Ми не маємо права вчити батьків, лише маємо їх ЛЮБИТИ, не зважаючи ні на що, бо ми не ЗНАЄМО ВЕЛИКОГО ЗАМИСЛУ БОГА.
Бажаю Вам йти до досконалості через РАДІСТЬ!
15:51
+2
Ой, Олено, такий гарний і щирий коментар. Такий добрий аналіз. Дякую!
Добре написано. Але… я нікому не побажаю пережити такої жахливої гидоти, яку понад сорок років тому зробила мені мама. Зробила несвідомо (бо була не при свідомості в буквальному сенсі слова) — але зробила…
_шкодую
Хоча я знаю, що це карма: бо іншим разом мама розповіла мені, що таку саме халепу мій покійний тато мав від чужої жінки. А якщо травма «передається» від батька до сина — це ознака кармічності.
_шкодую
Просто перед обличчям ситуації батько виявив безпорадність, я ж зумів звернутися до розуму й усе зупинити в останню мить. Але відтоді поступово відгородився від мами непробивною стіною. Бо свідомо вирішив: на мені цей жах скінчиться.
_шкодую
Що ж, він скінчився — у мене немає сина, доб ця травма передалася йому! Отже, на мені цей ланцюжок травми таки урветься — чим я щасливий!
_чудово _закоханий _чудово
Але сама карма мабуть не відпрацьована, бо тоді сини у вас були б.
Те, що я зараз роблю — це і є відпрацьовування карми.

Випадкові Дописи