До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Про конференцію БУТТЯ УКРАЇНЦІВ-2016

Про конференцію БУТТЯ УКРАЇНЦІВ-2016

Конференції БУТТЯ УКРАЇНЦІВ (2005-2016 р.р.)

2 квітня 2016 р. у Києві відбулася чергова, вже 15-та конференція, на яку з різних куточків України приїхали небайдужі українці. Чули ж щось про ВЕЛЕСОВУ КНИГУ? Так от Юрій Миролюбов першим розшифрував на дощечках написи давньо-українською мовою. Після його смерті в Україні був утворений благодійний «Фонд Юрія Миролюбова». Головою цього фонду став доктор економічних наук, професор Володимир Перегінець. У 2005 році був утворений оргкомітет постійно діючих конференцій БУТТЯ УКРАЇНЦІВ (БУ) з метою вироблення оновленого світогляду і переходу на новий спосіб життя.

Перша науково-практична конференція-презентація відбулася в червні 2005 р. в Києві в «Українському домі». Заступником-організатором оргкомітету є Петро Матвієнко, з яким ми разом вчилися в 1960-1964 роках в Трипільській школі-інтернаті. Він мене й запросив на другу конференцію БУ, яка відбулася в 2006 р. в «Будинку вчителя». Я підготував доповідь на тему «Любов дієва, коли вона конкретна» (або розповідь про родові маєтки українців). Виступити тоді не вдалося, але доповідь була опублікована у збірнику.

Я готувався до всіх конференцій, але виступити вдалося лише тричі, бо завжди було багато охочих сказати своє слово, після якого, ну, от прямо завтра в Україні все зміниться на краще. На 3-й конференції БУ, присвяченій ІСТОРІЇ ЗЕМЛІ НАШОЇ, я виступив із розвідкою «Данило Терпило (Зелений)». (Отаман Зелений створив у Трипіллі й околицях багатотисячну повстанську армію. І відомий тим, що в 1919 р. у Переяславі-Хмельницькому скасував Переяславську угоду.) Це було у 2006 р.знову в «Українському Домі». Василь Триліс, к.т.н., перекладач і керівник хору «Чумаки» тоді головував і після мого виступу кинув у зал: «Що це було?». Це запитання змила хвиля оплесків.

Восьма конференція мала тему: «Виховання цілісного українця від зачаття до повноліття» і пройшла вона у 2008 році в конференц-залі Художнього інституту ім Бойчука. На ній мені вдалося виступити із доповіддю «Де ти, моя половинко?». Я тоді прийшов до висновку, що всі наші українські нещастя мають причиною зачаття дітей в більшості випадків як супутній і неочікуваний наслідок сексуальних утіх. Небажані й нелюбі діти, ставши дорослими, й творять згодом дикі реалії українського життя. Тоді я запропонував кілька способів пошуку «своєї половинки», як початку формування цілісного українця. Це було сприйнято з розумінням.

Одна з конференцій БУ (11-та, 2012 р.) була присвячена ОЗДОРОВЛЮЮЧОМУ ХАРЧУВАННЮ. За завданням оргкомітету я переклав книгу Арнольда Ерета і ми її видали під назвою «Життя на волі». (Ерет встановив, що майже всі хвороби є наслідком зашлакованості організму крохмальним клеєм – слизом. Він оздоровив тисячі людей, коли став годувати їх в санаторіях фруктами та зеленолистими овочами. За це його і вбили). На цій конференції я поділився своїм досвідом використання вчення Ерета. Люди дивилися на мене, схудлого на 18 кг і бадьорого, і очам своїм не вірили, що таке сталося лише за півроку. Це було в конференц-залі Художнього інституту ім. Бойчука. Пригадую, як Михайло Орлюк, вчений і неперевершений декламатор, запитав мене з першого ряду: «Все це добре. А от як подолати ліньки?». Я тоді з трибуни помітив у залі гарну молоду пару. Це були Віталій Глінченко та Юлія. Я їм побажав перейти на оздоровлюючу дієту, щоб родити дітей без болю й здоровими. І що ви собі думаєте? Вони послухали! Їхня донечка Даринка у свої 8 місяців вже співала на одному з ладувань. Зараз вони ростять і сина. Хай же будуть здорові й щасливі!


Підготовка і видання «Нашої пісні»

Пригадайте, як з літа 2012 р. в час проведення Чемпіонату Європи по футболу на всіх стадіонах люди стали співати Гімн України. Щоб перебити цей патріотичний підйом, тодішня промосковська влада стала проводити «антифашистські» мітинги, а протестуючих проти них патріотів били перші тітушки. Потім настали Майданні часи 2013-14 років і триваюча й донині «хитра» війна з Росією. Саме восени 2014 р. в Трипіллі на Дніпровій кручі ми, інтернатівці, й ухвалили за пропозицією Петра Матвієнка підготувати й видати збірники українських пісень. І щоб там не було сліз, жалів і скигління та нарікання на «кляту долю».

З усіх областей України й з-за кордону стали надсилати Петру Матвієнку тексти і ноти таких пісень і він першим їх обробляв та передавав для форматування Людмилі Кузнєцовій. До першого зшитку обрядових пісень та пісень для дітей і я подав пісню-веснянку «А вже весна, а вже красна», свою улюблену ще з дитинства. Передмову до нього під назвою «Вість про те, навіщо вчитися співати» написав Василь Триліс. Він прийщов до висновку, що "…Потреба співати не знищена, бо вона незнищенна. Вона гніздиться в найглибшому корінні нашої свідомості, нашої душі. Вона лише немилосердно пригнічена звалищем вторинних продуктів життєдіяльності сучасної паразитичної цивілізації… Співайте, українці, звеселяйте душу, тіло і Божий простір! " А от до другого зшитку ЛІРИЧНИХ ПІСЕНЬ мене підключили вже до вичитки текстів після форматування. До цього зшитку я написав і передмову. Ось що я там написав: "…Як і в усяких великих речах, значення пісні багатопланове. Найперше, це створити радісно-піднесений настрій у співаючих і слухаючих пісню. По-друге, завдяки співанню пісень наші Вчителі мають можливість відслідковувати зміни в свідомості цілого народу (зміни рівня чистоти помислів). По-третє, при співанні відбувається виплеск емоцій, а вони, мабуть, підживлюють Божу ієрархію".

Передмову до третього зшитку вже бойових пісень написав Віталій Опанащук – Генеральний писар Українського козацтва. Там він звертає нашу увагу на таке: "Зібраний матеріал стане у нагоді фахівцям-культурологам, музикантам, історикам, а також студентам. Але найбільше сподівань, що збірка зацікавить широкі кола українців, які люблять Батьківщину і впевнені у невичерпному потенціалі та eсвоїй величі. Нехай же в кожному українському домі залунає українска пісня".


Атмосфера і виступи

Вже не вперше ми проводимо конференції в Книжковій палаті України. Ось і того суботнього дня я звично добирався метром до лівобережної частини Києва. На третьому поверсі у затишному конференц-залі вже були давні знайомі Петро Матвієнко з дочкою Оленою, Віктор Бабій та інші. І ми кинулися в обійми одне до одного. Розставляємо столи. Ось вже несуть пакунки книг, а у просторих сінях на столах розставляють традиційні українські товари: вишиванки, лікувальні трави, книги і диски та інше. За столами реєструють прибуваючих сестри Лариса й Люба Громадські, а їм допомагає Віра Глушко. Ось несе кілька книг Анатолій Кондратьєв. -Маєш? – питає. Відповідаю: — Ні! – Бери поки є! — і дає книжку у жовтогарячій палітурці. Дякую й бачу, що це книга Юрія Миролюбова «Ригведа и язычество».

Я накриваю стіл президії скатертю із Красного, а зверху застеляю давнім (1952 р.) вишитим рушником із Козіївки. Ось характерник Євген з Киданівки Богуславського району несе коровай, спечений його матір'ю, а я кладу зверху на нього три грона краснянської калини. Перевіряю мікрофон – діє! Ось налаштовує озвучення для виступаючих високий парубок з чубом – це Богдан Дощ і довідався я про це згодом.

Праворуч від мене за столом сидять Володимир Єсипок, Голова Спілки кобзарів України, Тарас Силенко, кобзар і Заслужений артист України, а далі Володимир Перегінець; ліворуч – Віктор Бабій, а за ним Віталій Опанащук і скраю Петро Матвієнко, щоб зручно було бігати організаційно. Зал заповнюється і за звичаєм семеро нас стає в коло, щоб обнявшись за плечі, освятити простір КОЗАЦЬКОЮ ПОБУДОЮ (КП). Люди встали, поклали праву руку на серце, а ми заспівали на повен голос: "Гой, єси, Білий Світе, азм єсть!..". Якесь незвичне почуття ніби я бриню струною опанувало мене і не дивно, бо на Козацьку побуду восени 2015 р. навіть відгукувалися олені з лісу коло села Киданівки.

Повсідалися і Бабій шепоче мені, що не прибули Триліс і Олександр Філатович, а вони ж мали виступати. Нічого, он скільки в нас заплановано виступати кобзарям і артистам – заспокоюю себе, переглядаючи списки виступаючих на двох сторінках. А своїм сусідам кажу, що учасники конференції є переконаними прихильниками української пісні і бажано, щоб люди в залі співали більше гуртом і цим оздоровилися.

Оголошую 15-ту конференцію відкритою і першому надаю для зачину слово Петру Матвієнку. Виступаючий вже завершував, як тут зал колихнувся, бо двоє козаків внесли на кріслі Володимира Муляву. За моїм закликом люди, стоячи, привітали Почесного Гетьмана Українського козацтва. Тим часом вже бере бандуру й готується до виступу Тарас Силенко. Кілька хвилин він говорив про значення пісні для розвитку нації, а потім проспівав три пісні і отримав оплески. А я вже запрошую до виступу Антоніну Гармаш (Литвин), поетесу, ілюстраторку власних книжок і дослідницю народного звичаю.

Поважна пані Антоніна привітала людей з початком роботи конференції і раптом запросила до мікрофону свою дочку Купаву, молоду й гарну жінку, яка стала розповідати про дитячі співанки, співаючи по куплету кожну з них. Здається це вона сказала, що кожна мама, яка співає немовлятам колисанки, вже є націоналісткою, бо виховує майбутніх українців.

Ось до мікрофону йде Володимир Горбатюк, автор і виконавець. Розказує, що вже ось 5 років співає в Каневі коло могили Тараса Шевченка. Якось, розповідає, а ми всі уважно слухаємо, як до нього підійшов чоловік і став дякувати за те, що він врятував його жінку. "Кажу йому, що я ні вас, ні вашої жінки не знаю! А той далі розповідає, що його жінку з онкологією відправили додому помирати. Жінка перед смертю попросила повезти її на могилу Кобзаря. Привезли ми і винесли її по тих довжелезних сходах до пам'ятника. Під дубом у холодочку вона сиділа й слухала вашу гру і спів. І ніби ожила. Потім ми ще кілька разів приїжджали в Канів і жінка моя цілі дні слухала ваші пісні та думи. І виздоровіла! І з подякою він ще раз вклонився мені" – завершив кобзар Горбатюк.

Поки кобзар-цілитель співав козацьку думу, я тихенько просив свого сусіда Володимира Єсипка, щоб він після свого виступу заспівав, а зал щоб підхопив. Дивлячись на високого й цупкого чоловіка, я й не думав, що він має такий потужний баритон. Він без ніякого супроводу заспівав пісню «Ой, чий то кінь стоїть». А ми всі її підхопили й співали таки гарно. Співав і Почесний Гетьман та його посивіла дружина.

Потім виступила Юлія Куліченко, а за нею вже Віктор Бабій. Він розказав, що кожен внутрішній орган людини резонує на певні звуки, головними з яких є голосні А, О і У. Тому в Козацькій побуді є наголос саме на цих голосних. А свідомість людини сприймає всю пісню разом й іноді вона діє як жива вода, оздоровлюючи весь організм. Ось він дякує слухачам за їхні оплески, а я його зупиняю коло мікрофону: — Пане Вікторе, я яку ви пісню пам'ятаєте ще з дитинства? Проспівайте нам її! – Цю пісню «Ой, у вишневому саду» може ви й не знаєте, — каже Бабій і співає, а зал підхоплює: "Ой, у вишневому саду, там соловейко щебетав…".

Ось на сцену вискочили діти і всі, і маленькі, і великі в національних строях. Це дитячий ансамбль «Медуниця», яким керує беззмінно Ніна Левицька. Вони і «трясли мак», проводячи обряд переходу дівчини-дитини у групу дівчат-підлітків. Потім завели «кривий танець», співаючи разом "А вода по каменю, а вода по білому…" і вихоплений з президії Петро Матвієнко теж танцював поважно з дітьми. В кінці виступу діти співали й «топтали ряст». А весь зал приспівував: "Топчу, топчу ряст-ряст. Бог Здоров'я дасть, дасть! І ще буду топтати, щоб нового діждати!". Колись українці всім селом виходили весною до лісу «топтати ряст», брали з собою і калік, і навіть умирущих. Це була справжня оздоровлююча обрядодія.

Серед цих веселощів я оголосив перерву роботи конференції на півгодини, яка затяглася аж на цілу годину.


Як ми їли яблуко

Частина людей залишилася в залі пообідати. Я походив коридорами, щоб і собі десь прилаштуватися із своїми бутербродами, а таки вернувся в зал і піднявся у верхні ряди. Ліворуч від мене обідала жінка й сказала, що вона вперше в цьому товаристві і їй дуже сподобалася конференція. В нагороду за добре слово вона скуштувала наш салат «Райчик», бо в ньому є і яблучка «райки». А от від великого мого червонобокого яблука відмовилася.

Нічого. Он в останньому ряду сидить Рая Ткачук моя землячка, бо з сусіднього села Халеп'я. Радо обіймаємося. А от від яблука відмовляється, бо на зубах он брекети. Йду далі до нашого товариша Михайла Орлюка. І той не бере яблуко, бо за Еретом вже шосту добу вживає лиш воду – отак голодуванням чоловік оздоровлює себе. Знаю, знаю, з ким поділю це яблуко! І спускаюся вниз і коло столу, де стоси книжок НАШОЇ ПІСНІ, сміло ріжу й даю половинку Олені Матвієнко, яка бере радо й вже хрумкотить плодом. Йду далі й ріжу свою половинку надвоє й даю Любі Громадській – бере з посмішкою. І я радо йду до столу президії і в першому ряду бачу Почесного Гетьмана і його дружину, які трапезують «жайворонками» із печеного тіста – це їх пригостили діти із «Медуниці». Ми привіталися і я ділю свою четвертинку ще надвоє і вручаю їм. І так мені стало погідно на душі від того, що я наситився яблуком, яким пригостив інших.

Треба ж щось купити на згадку про конференцію, і я пішов у сіни, де коло столів з товарами товпилися покупці. Ось стіл, на якому розкладені диски із українськими піснями. Вибираю Квітку Цісик, а продавець пояснює, що тут аж два її альбоми – 40 пісень і всього за 20 гривень. Я даю зелену купюру – якби знав, який то скарб українські пісні у виконанні американської українки, то віддав би і дві – був би диск комусь на подарунок.


Люба – онука діда Василя Редька

Ще й на сцену я не вийшов, як тут мене перепиняє дівчина так років з десяти: — Я теж хочу співати! – А як тебе звати? – питаю. – Люба! Он мій дід Василь Редько! – й показує на моложавого чоловіка у вишиванці, якого я бачив не раз на ладуваннях. Привітався з Василем й питаю: — А що ти, Любо, можеш заспівати? – Я знаю і веснянки і козацькі пісні! А он в останньому ряду сидить моя мама! – й показує на пишну молодицю теж у вишиванці. Для себе я тут же роблю висновок, що сміливість треба винагородити: — Ти, Любо, сядеш у першому ряду, щоб я тебе бачив і я тебе покличу на сцену, коли зможу! Бачили б ви, як проясніло личко дівчини…


Після перерви

Люди поволі вертаються в зал і я бачу, що на своїх місцях вже Костянтин з матір'ю Оленою Радченко, а вище Петро Баюн; ліворуч на місці вже й козир-дівка Олеся. Я даю знак Григорію Князюку, канд… іст. наук, викладачу університету «Україна», щоб готувався до виступу. Він є автором та упорядником дитячих мелодій і пісень та старійшиною українського козацтва.

У Григорія в руках дві діаграми на ватманах, які так і норовлять скрутитися у трубу. Богдан Дощ із товаришем тримають перший плакат із спіраллю, Григорій пояснює, від яких чинників залежить розвиток українства. І я розумію, хоч бачу з президії ту діаграму навиворіт, що основою нашого поступу є культура, зокрема духовна культура, а перед у цьому має слово і пісня.

Із його виступу я пригадую розповідь про пошуки давніх пісень. "…Я тоді працював в Музеї під відкритим небом, що в Пирогові, що під Києвом. Троє нас поїхали в експедицію на Полтавщину. Приїхали в якесь село. Питаємо, де живуть старі люди. Кажуть, що є в селі одна баба і їй 95 років, та вже 5 років не встає. Йдемо до хати тої баби. Зайшли у хвіртку. Аж тут виходить з-за хати якась баба з сапою і до нас:- Чого це ви тут ходите? Що вам тут треба? – Та нам би якусь стару пісню записати… — Мені 76 год і я нічого не знаю. А мати он вже 5 год не встає і не говорить. Одчепіться! – То дозвольте хоч у хату зайти води напитися, — тихенько просимо. – Он відро, а он кварта! Зайшли ми в хату. Сутінки. На образах рушники. На полику лежить баба й зірко придивляється до нас. Я до неї:- Кажуть, що ви вже давно й не говорите. То ми ось будемо співати, а ви будете кивати, чи знаєте ви цю пісню. Баба кивнула, що зрозуміла. Ми утрьох тихенько й завели першу пісню. Баба киває, що знає. Потім другу, третю проспівали. Думаю собі, що так можна проспівати і весь пісенник. Аж ось після п'ятої пісні баба раптом підвелася. Її дочка аж сплеснула від подиву руками. Й стара мати сама заспівала. Отак ми записали від неї аж 10 невідомих для науки пісень. Оце, товариство, я сам переконався в оздоровлюючому впливі української пісні!".

Надаю слово кобзарю Живосилу Лютому, автору й виконавцю своїх і чужих пісень та козацьких дум. Молодий чорнявий і смаглявий чоловік вийшов до мікрофона з бандурою. Сів і заграв та заспівав спочатку «Кредо арійця», а потім «Бусову вранішню». Голос сильний і приємний. –А тепер я заспіваю, — каже, — «Меч Арея» – це наша таємна термоядерна зброя, як сказали на Донбасі наші воїни. Пролунали перші акорди. Всі встали і стали співати разом з кобзарем. Ця пісня так побудована, має такий мелодійний безконечник, що справді чинить на всіх дивовижної сили вплив. Я відчував, як моє тіло ніби наструнюється, підіймається й летить над землею… Ось приспів до цієї пісні:

"На позір Перунова Полка

Піднімає меч Ареєва рука -

На могутній дух, на захист нам,

На погибель злим підступним ворогам.

Гримне Небо – і тремтить Земля,

Меч Арея Русь з неволі визволя.

На Вкраїні хай пощезне враг,

Меч Арея поверне нам рідний стяг".

Після виступу ансамблю «Рідна пісня» (тріо) я викликав до мікрофону Любу. Дівчина гарно проспівала спочатку веснянку "Дощику, дощику! Припусти, Припусти!..", а потім пісню про козаків, які вертаються з походу додому. Вклонилася й отримала оплески залу.

Ось з гітарою виходить на сцену Володимир Самайда, автор і виконавець пісень. Він заспівав три пісні насиченим баритоном і зал його не хотів відпускати, але ж є програма виступів і час для конференції. Тому я викликаю на сцену Богдана Доща – поборника української козацької пісні. Він співає басовитим голосом під гітару пісні «Останній вершник» і «Вітряк», а потім разом із Живосилом Лютим пісню «Козак і смерть». І ще одну, вже народну пісню, за Богданом заспівав весь зал.

Із залу попросили, щоб дали заспівати й Василю Панченку – заслуженому діячу мистецтв України. Він заспівав у естрадному стилі під електронну музику пісню «Батьківський поріг». І, здається, той супровід був голоснішим за голос співака.

На завершення я запрошую до слова Михайла Орлюка, професора й відомого декламатора віршів на Майдані. Сивочолий науковець, із профілем, який відповідає його прізвищу, став читати поему Тараса Шевченка "І мертвим, і живим…". Люди притихли і завершальні слова поеми Михайло проказав у повній тиші: "Обніміте, брати мої,// Найменшого брата,-//Нехай мати усміхнеться,// Заплакана мати,// Благословить дітей своїх// Твердими руками// І діточок поцілує// Вольними устами.// І забудеться срамотня// Давняя година,// І оживе добра слава,// Слава України, І світ ясний, невечірній// Тихо засіяє…// Обніміться ж, брати мої,//Молю вас, благаю!"


Не хотіли розходитися

Гарно пройшла конференція – не раз мені це казали. Як гарно доповнювали спів і гру кобзарів дві сопілки із протилежних кінців залу. Ми збадьорилися, ми оздоровилися. Наша екстериторіальна громада національно-свідомих українців існує вже понад 10 років. Чому нас в Україні сотні, а не тисячі? А хіба прихильників оновленого світогляду й нового способу життя може бути нині багато? Попереду у нас нові зустрічі на конференціях і на ладуваннях, бо Україна нині як ніколи потребує очищення від чорноти. І вона щезне, а наша земля таки стане квітучою.

Хай же буде!

+6
225
RSS
19:09
+3
Ось, товариство, моя чергова стаття. Минуло більш ніж два тижні після того, як відбулася 15-та конференція БУТТЯ УКРАЇНЦІВ. Але сьогодні, 19 квітня 2016 р. я її завершив і публікую на СВІТОЧІ. Не зважаючи на «ретроградний Марс», я очію на ваші відкуки.
19:23
+1
Пане, Анатолій, знову получилися злиті слова. Ви робили так як я Вас просив? Тобто з Ворда копіювали спочатку сюди www.html-cleaner.com/ а потім вже звідти на Світоч? Зробіть будь ласка так, тоді не буде таких проблем.
23:26
+1
А тепер як?
23:56
+1
Тепер чудово! Дякую!
Тепер усе добре. І стаття ваша чудова. Ніби сама там сиділа і все чула й бачила.
06:40
+2
От тепер і ви дізналися, що це за феномен конференції БУТТЯ УКРАЇНЦІВ. Додам, що й цього разу не всі охочі виступили. Наприклад, родинний ансамбль БУТТЯ — переможець фестивалю ЧЕРВОНА РУТА.
08:31
+3
Недавно отримав листа із відгуком на цю публікацію від СЕРГІЯ ГОНЧАРЕНКА:Радіймо, Анатолій Михайловичу! Прочитав на Світочі вашу статтю про 15-ту конференцію Буття Українців. У вас як завжди вийшло на найвищому рівні описати все що відбувалося на БУ. В мене хоч і не вийшло побувати вживу на конференція, та завдяки вам я долучився ментально до цього дійства, щиро вдячний вам за це!!!
З найкращими побажаннями! Сергій
Дякую за таку щиру статю! Якщо наступного разу будуть вільні місця у залі, повідомте будь ласка… Теж хочеться побувати… Щасти!!!
21:46
+1
Гаразд, друже, Анатоліє, повідомлю. Ти ж, здається, живеш у Києві? А за добре слово — дякую!
14:33
+1
Вчимося користуватися ТЕГАМИ. Ось щойно змінив у тегах «наша пісня» на «пісня». Побачимо, чи появиться згадка про цю публікацію у рубриці СХОЖІ ДОПИСИ у недавній Тимуровій статті про МУЗИКУ І ПІСНІ.
Не з1явилося

Випадкові Дописи