До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Роксолана в незвичному ракурсі

Роксолана в незвичному ракурсі
Джерело матеріалу:

Своєрідність інтерпретації образу Роксолани
в романі подружжя Литовченків
«Кинджал проти шаблі»


Аналіз проблеми художньої інтерпретації постаті Роксолани в романі «Кинджал проти шаблі». Характеристика специфіки моделювання образу в порівнянні з іншими творами письменників ХХ-ХХІ ст. Дослідження оригінальності та своєрідності авторської версії.

Стаття продовжує серію публікацій про історичну прозу Т. і О. Литовченків. Її присвячено проблемі художньої інтерпретації постаті Роксолани в романі “Кинджал проти шаблі”. Розглядається специфіка моделювання образу в порівнянні з іншими творами письменників ХХ-ХХІ ст., авторські особливості його трактування. Наголошується на оригінальності та своєрідності авторської версії.


Сучасна українська історична проза — явище різноманітне за своєю суттю. Однак, про які б далекі події минулого не вів мову письменник, до яких би глибин людської пам'яті не звертався, в основі його художньої версії завжди сьогодення. Закорінений у свій час, у його конкретні реалії, автор продукує новий погляд на вже відомі факти. Звернення художньої літератури до історичного матеріалу — це своєрідне намагання осмислити його в якісно іншому духовному контексті. Звідси й прагнення митців слова звернутися до відомих постатей минулого, які вже не раз набували висвітлення в художніх творах. Можливо, власне в такому руслі й слід трактувати появу роману подружжя Литовченків “Кинджал проти шаблі”, де головні дійові особи — Анастасія Лісовська (Роксолана) та Дмитро Вишневецький (Байда).

Початок ХХІ ст. характеризується суттєвими зрушеннями в царині історичного роману. Почався складний процес переосмислення традиції, посилених пошуків нової форми, що виявляється в ігноруванні класичного канону, встановленого ще у творах Вальтера Скотта, насиченні сюжету авантюрними, позаісторичними, навіть химерними елементами, наданні переваги криптоісторії та альтернативній історії. Усе це суттєво послабило міцні позиції жанру й наблизило сучасну історичну прозу до інших зразків масової літератури, на яку у вітчизняному літературознавстві з часів СРСР усталився зневажливий погляд як на літературу суто “розважальну”. Науковці надають перевагу дослідженню традиційної історичної прози ХІХ-ХХ ст., тоді як сучасний історичний роман, що перебуває в стані трансформації й часто полемізує з попередниками, усе ще залишається на маргінесі їхніх пошуків.

До проблеми інтерпретації образу Роксолани дослідники зверталися опосередковано, виокремлюючи його як один із аспектів у творчості письменників або ж присвячуючи цій темі окрему статтю. Це, зокрема, характерно й для радянських науковців (В. Біленко, З. Голубєва, В. Дончик, В. Земляк, М. Наєнко, Г. Сивокінь, М. Слабошпицький, В. Соболь, В. Фащенко), і для сучасних дослідників (С. Нестерук, В. Сікорська). Їхня увага розподілялася нерівномірно, найбільш детально проаналізовано однойменний роман П. Загребельного. Цілком конкретно й безпосередньо до цього питання звертався в кандидатській дисертації “Трансформації сюжетів та образів у художній літературі (на матеріалі творів про Роксолану)” О. Дерменджі. Однак усі ці дослідження з'явилися задовго до появи книги подружжя Литовченків.

Мета статті — з'ясувати особливості авторської версії інтерпретації постаті Роксолани в романі Тимура й Олени Литовченків “Кинджал проти шаблі”. Реалізація поставленої мети передбачає виконання таких завдань: 1) розглянути специфіку становлення національної традиції функціонування сюжету про Роксолану та образу Насті Лісовської в літературі ХХ ст.; 2) проаналізувавши роман, визначити, що ж нового внесли автори в оповідь про долю нашої відомої співвітчизниці, наскільки їхня версія подій вирізняється з-поміж інших.

Настя (у польській версії Олександра) Лісовська давно відома широкому загалу не лише українських читачів як дружина Сулеймана І Пишного — Роксолана чи Хуррем Султан.

Саме під такими іменами попівна з Рогатина здобула світове визнання. Її образ досить інтенсивно розроблявся вітчизняними письменниками ХХ ст. Хоча, заради справедливості, зазначимо, що не вони були першовідкривачами теми.

Образ сформувався на теренах Західної Європи ще за часів класицизму. Як зазначав О.Дерменджі, власне наслідування початковій версії П. Бонареллі призвело до певної поляризації персонажів у європейському літературному каноні: “інтриґанка-Роксолана протиставлялася ідеальному монархові Сюлейману та його благородному синові Мустафі, що загинув через мачуху. Відтак образ Роксолани опиняється в типологічному ряду жінок-злодійок, як-от леді Макбет, Катерина Медичі та ін.” [1, с. 6]. Початкове сприйняття теми Насті Лісовської в українській літературі відбулося, як це тоді часто бувало, за посередництва польської. Зважаючи на домінування негативної аури в оцінці героїні, запозичений сюжет не зміг би широко розгалузитися, якщо б не мав плідного ґрунту на вітчизняних теренах. У народних піснях про полон, татарсько-турецьку неволю, а також у думі “Про дівку-бранку, Марусю-попівну Богуславку”, праобразом якої Д. Яворницький і М. Максимович вважали Роксолану, відчувається типологічна спорідненість із європейською традицією хоча б на рівні мотиву.

О. Дерменджі стверджував, що український літературний канон сформувався в текстах до музичних творів Г. Якимовича та В. Луцика, що перебували “під значним впливом народницької естетики”, бо власне вони зафіксували головні мотиви: “героїня є дівчиною з народу, його високоморальний представник. Вона красива і розумна, щира у почуттях, головне завдання її життя — допомога батьківщині” [1, с. 7]. Не заперечуючи цей факт, усе ж зазначимо, що ці твори тотожні з практикою українського музично-драматичного театру, який не раз розробляв сюжети схожого типу, але головною героїнею там виступала зовсім не Роксолана.

Першим справжнім твором історичної прози, де була реалізована європейська фабульна схема, є повість О. Назарука “Роксоляна: Жінка халіфа й падишаха (Сулеймана Великого) завойовника і законодавця”. Написана в піднесено-романтичному стилі, книга стала зразком для інших авторів ХХ ст. Думка письменника, що міцна вдача, велика сила волі, цілеспрямованість та щира любов до рідного краю здатні вивищити людину над безоднею безправ'я та зневаги, стане основоположною для його послідовників, на яких була особливо плідною друга половина ХХ ст.

Специфічні національно-патріотичні завдання української літератури визначили й напрям художньої інтерпретації постаті Анастасії Лісовської в Україні. Поема “Дівчина з Рогатина” Л. Забашти, повість “Роксолана” зі збірки “Неопалима купина” Ю. Колісниченка та С. Плачинди, поема “Роксоляна, царівна сонячна Опілля” М. Орлича, роман “Степова квітка” М. Лазорського на перший план у трактуванні вже відомого сюжету висунули соціально-ідеологічний складник, що призвело до його надмірної політизації.

Саме в цей час і відбулося кінцеве формування вітчизняної традиції моделювання теми та образу Роксолани, якому дає містке визначення О. Дерменджі: “Український інтерпретаційний канон — своєрідне явище в еволюції традиційного матеріалу та його функціонування у світовій літературі. Його характерними особливостями є контамінація традиційного сюжету і мотивів українського фольклору. Структурна трансформація матеріалу в формі дописування пов'язана також із перенесенням змістового центру оповіді з особистої та сімейної трагедії на невільництво і яничарство, що сприймається водночас як алюзії з сучасним для авторів становищем особи й народу” [1, с. 8].

На загальному тлі виокремлюється роман П. Загребельного “Роксолана”, де спрощено- патріотичного трактування немає, стосунки Сулеймана та Хуррем психологічно обґрунтовуються, акцентується на долі жінки-матері, бо автор поставив перед собою зовсім інше завдання: не тільки очистити біографію Роксолани від міфів, за яким вона неначебто була “кривавою леді Макбет з України”, а й глибоко зазирнути в надра душі героїні, у її психологію [2, с. 164-165].

Разом із тим уже на кінець ХХ ст. маємо першу спробу руйнації встановленого канону в межах постмодерного дискурсу. Ю. Винничук у повісті “Житіє гаремноє”, використовуючи традиційний сюжет, намагається зірвати романтичний ореол, створений довкола легендарної постаті. Його Роксолана вже цілком тілесна, а увага письменника зосереджена на зображенні статевого життя.

На початку ж ХХІ ст. до популяризації історичної постаті долучився й кінематограф. На сьогодні маємо два телесеріали: український та турецький. Поява кожної нової художньої версії супроводжувалася жвавим обговоренням і долі самої героїні, і специфіки авторської інтерпретації образу, хоча б на рівні пересічних поціновувачів. У цьому плані книга подружжя Литовченків радше виняток, ніж правило. Роман вийшов у видавництві “Фоліо” 2012 р. в серії “Історія України в романах”. Однак навіть те, що вже наступного року було надруковано додатковий наклад, не сприяло виникненню дискусії навколо твору.

Роман же, на наш погляд, вартий уваги, бо дає достатнє уявлення про рух сюжету про Роксолану в сучасній вітчизняній історичній прозі. Він продовжує процес руйнування усталеного канону, розпочатий ще книгою Ю. Винничука, але на зовсім іншому, уже не кітчевому рівні. Для знавців творчості Т. Литовченка така авторська позиція не стала несподіванкою, бо загалом уся історична белетристика письменника (вийшло друком уже п'ять романів, три останніх написані разом із дружиною) — це творча полеміка з попередниками, незашорений погляд на вже, здавалося б, достатньо відомі події. Творчий тандем віднайшов власну сюжетну родзинку, в основі якої оригінальна інтерпретація образу історичної особи, що суттєво відрізняється від традиційного трактування. У своїх романах-реконструкціях, переважно не відходячи від справжніх подій, автори використовують лакуни, що пов'язані з походженням героїв, де кожен митець має право через недостатність фактів на свою версію. Неймовірний вимисел чи припущення, які дозволяють собі письменники, завжди супроводжуються ретельним добором історико-хронологічного матеріалу та скрупульозним ставленням до дрібниць.

У романі “Кинджал проти шаблі” змодельовано принципово не схожий на канонічний образ Роксолани, наскрізь полемічний, але цікавий і несподіваний. Перші ж разючі відмінності на сюжетному рівні навіть не надто допитливий читач спостерігає вже на початку твору. Відповідно до традиції, історію карколомного піднесення Насті Лісовської Литовченки починають із дитинства та юності в провінційному Рогатині. Маючи достатньо скупі відомості про цей період життя героїні (батько-священик, який зловживав алкоголем; рання смерть матері; потяг до знань, до книги), автори домислюють масу нових подробиць у її біографії.

Будь-яка історія про Роксолану неможлива без любовної інтриги: занадто вже не прості стосунки пов'язували її з Сулейманом. Українські письменники вдавалися до різного трактування почуттів, що поєднували цю пару. Зокрема, у версії О. Назарука це чисте романтичне кохання, у Л. Забашти та С. Плачинди — своєрідна ділова угода на патріотичному ґрунті, у П. Загребельного — любов-ненависть, що викликана почуттям страху за власне життя і життя дітей, у Ю. Винничука — любов підкреслено тілесна, у Т. і О. Литовченків вона взагалі відсутня. Точніше, любовна інтрига й почуття є, але спрямовані вони зовсім не на султана. Їхня Настя Лісовська до полону — заміжня жінка, яка щиро кохає свого чоловіка князя Івана Вишневецького й має від нього дитину. Що ж у такому разі поєднує її з Сулейманом? На думку авторів, це лише збіг обставин і бажання використати вплив султана, щоб покарати своїх кривдників: “… помститися всім, хто винен у смерті милої Марисеньки, синочка Дмитрика й милого чоловіка Іванка. Але щоб здійснити таку помсту, доведеться багато що здолати, довідатися й вивчити! Заплющити очі на багато речей, прийняти їх як важке, але необхідне випробування долі… Щоб помститися, необхідно зайняти якомога вище становище. й опиратися не на саму лише величну пані Хафізу, що розпоряджалася всього лише в гаремі, а на когось набагато більш впливового” [3, с. 130].

Залишимо на розсуд істориків спробу поєднати в романі сімейними стосунками дві відомі історичні постаті Роксолану й Дмитра Вишневецького (мати й син), адже нас не цікавить достовірність описаних подій, бо це не стосується теми нашої розвідки та й зрештою, відчуваючи хиткість такої візії, митці в “Додатку”, що супроводжує текст, ще раз намагаються переконати читача в її вірогідності. Повернімося до сюжету й переконаємося, що вся непересічна доля Насті-Олександри у творі вклалася в кілька основних епізодів (детально висвітлено рогатинський період, шлях її до Стамбула як бранки, а потім стрімкі зміни становища героїні в гаремі: від служниці валіде до султанші). Це власне й складає зміст першої частини роману. У другій ми бачимо Роксолану лише двічі: під час її першої зустрічі з Дмитром та вже в момент його смерті. Величність і пишність життя улюбленої дружини Сулеймана — Хуррем, боротьбу за владу в гаремі, смерть пасинка Мустафи, заподіяна руками чоловіка заради султанства власного сина, словом, усе те, що й становить зміст класичної лінії сюжету, залишається поза текстом.

Нехтування традицією відчутне й у відмові від звичного для письменників ХХ ст. розвінчування успадкованого Роксоланою від класицистів тавра жінки-злодійки. Героїня роману Литовченків у своїх діях перевершує навіть негативне європейське трактування. Вона задля досягнення особистих цілей виходить заміж за нелюбого, написавши листа до польської королеви, випрошує в неї отруту, а потім з її допомогою власноруч розправляється з одним зі своїх ворогів. Причому, керуючись почуттям помсти, вона абсолютно не жалкує про скоєне: “Зі своїми ворогами їй завжди вдавалося поквитатись, рано чи пізно — але вдавалося! Так сталося з пихатою черкешенкою Гюльбехар, з її чоловікоподібною служницею Лейлою, з євнухом Мансуром, з клятим греком Ібрагімом, з підступними прислужниками, кривдниками та вбивцями Прохором-Копилом, Євтихієм та Захаром, а також із багатьма іншими. Тепер настала черга князя Вишневецького, що уособлював весь свій мерзенний рід, від якого султанша зазнала суцільних нещасть. Але ж це сталося, хоча не просто вбити, але і знеславити його було ну дуже нелегко!” [3, с. 286]. Так, у “Кинджалі проти шаблі” немає вбивства пасинка, але ж Роксолана наперед готує стріли зі срібними наконечниками, щоб звести зі світу козака-характерника Дмитра Вишневицького-Байду. Тож вона сприяє вбивству власного сина, хоча й не знає про це.

Дві риси характеру, що супроводжують образ героїні з часу його першої появи в художніх творах, — гострий розум та чарівна краса — у романі переосмислено по-новому. Автори постійно акцентують на першій, як на нашу думку, та іноді занадто перебільшено: “У ці хвилини Олександра уявляла собі, як їх обох поглинають любов і пристрасть, описані у віршованих романах і романтичних віршах, яких вона, попри юний вік, уже прочитала безліч. <.> доглядальниця розважала хворого читанням уголос Святого письма, поетичних творів Гомера, сказань про небезпечні пригоди мандрівників і завойовників нових земель, про які в піднебесному світі тепер пам'ятали хіба що пергамент та папір, а також романтичних оповідань про кохання й ненависть, про зрадництво і відданість” [3, с. 20-21]. А ще ж декламування князеві віршів великого Петрарки; демонстрація знання кількох мов під час продажу її на невільничому ринку Ібрагіму; відмова від подарунків заради дозволу відвідувати бібліотеку; читання султану під час першої зустрічі віршів Навої та ін. (Цікаво, де взялися ті любовні романи, Гомер і Петрарка в досить скромній оселі містечкового батюшки XVI ст.? Авторські пояснення про старі сувої і свитки, віднайдені Настею-Олександрою в церковній бібліотеці, не надто переконливі). Тоді як краса наче й не заперечується, а немовби увесь час піддається сумніву. Так, розповідь про раннє дитинство завершує фраза: “Дівчинка росла нехай не красунею, зате розумною і здоровою” [3, c. 10]. У творі Литовченків це поєднання розуму та вроди постійне. Складається враження, що оцінка краси Роксолани залежить від магічного впливу її здібностей. Вона, безумовно, приваблива, але підсвідомо краса фіксується оточуючими лише після демонстрації розуму. Ось якою бачить її євнух: “Вона відрізнялася від інших рабинь молочно-білою шкірою, високим зростом, досконалістю фігури, великими зеленими очима й особливо — довгим хвилястим волоссям. Хоча нахабний євнух залишив бранку зовсім без одягу, вона не була оголена: вогненно-рудий волосяний водоспад струменів їй на плечі, природним плащем прикриваючи міцні груди, талію й широкі стегна” [3, с. 78]. Ефект посилюється, коли дівчина вільно відповідає на його риторичне запитання турецькою. А ось враження султана під час першої зустрічі: “Не можна сказати, щоб вона була красунею… втім, чарівливості зухвалій нічній співусі було не позичати! Дуже бліде, рухливе обличчя, живі палаючі очі, колір яких у світлі смолоскипа було неможливо визначити — вони здавалися то зеленими, то синіми. Чудове руде волосся, що непокірливо вибилося з-під квітчастої хустки. Мініатюрні ручки, довгі пальчики. Струнка фігурка. Чарівна посмішка, білі рівні зуби.” [3, с. 132]. Далі знову той же прийом: “Сулейман застиг із широко роззявленим ротом: русинка читала один із безсмертних шедеврів Алішера Навої!!!” [3, с. 133].

Якби автор був лише чоловік, то все це можна було б співвіднести з маскулінною фобією поєднання цих двох начал в одній жінці. Однак роман писався у творчому тандемі. Очевидно, що тут наявна кореляція на сучасність: не готовий наш читач до такої єдності вроди й розуму. Окрім того, гарем — місце жіночої спокуси й задоволення сексуальних потреб чоловіків, тому й цінується там понад усе чуттєвість, можливо й надмірна. Порівняймо: “З-поміж них виділялася одна русинка з дивним ім'ям Марися: стрункий дівочий стан, пишні розвинені груди, каштанове волосся, що струменилося на плечі великими локонами, доволі світла оксамитова шкіра, величезні блакитні очі, пухкі червоні губи, рум'янець у всю щоку, легка дівоча хода — ну просто красуня!” [3, с. 91]. Героїня Литовченків приваблива, вродлива, але її краса спокійна, а не чуттєво-виклична.

До того ж її непересічний розум, за авторською версією, і ліг в основу життєвого фіаско. Роксолана відновлює записку від Марисі, що була частково знищена, укладаючи в неї той зміст, який вона собі вибудувала. Те ж відбувається й під час допиту її кривдників, відповіді яких можна було б трактувати по-різному, але для героїні вони занадто однозначні, бо її бачення подій вже викристалізувалося, і їй потрібні лише підтвердження, докази, а не правда. Зрештою, це й призводить до фатальної похибки — убивства рідного сина, якого вона так любила.

Певного авторського переосмислення набуває й патріотизм Роксолани, її любов до України, спогади про яку гріють її душу і змушують стискатися та частіше битися її серце. Це помітно в згадках про рідне місто, свою долю та особливо, коли вона приймає дари молодого князя Вишневецького: “У Роксолани паморочилося в голові, сльози застеляли очі, вона була розгублена й уражена до глибини душі. Так, нехай дарунки Вишневецького більш ніж скромні, однак за своєю значущістю особисто для неї вони не йшли в жодне порівняння із чудовими підношеннями, які правителі Османської імперії звикли одержувати від чужоземців і які одразу ж відправлялися до скарбниці. Зате привезені з рідної сторони речі зігрівали душу й хоч ціну мали невелику. але насправді були воістину безцінними!” [3, с. 200]. Так, Настя-Олександра на згадку про минулі часи допомагає звільненню князя Івана, але ж на слова Дмитра про страшний полон, у якому стогнуть співвітчизники, лише тихо зауважує, що так було споконвіку. Немає тут захисниці й оборонниці рідної землі, є просто жінка, що тужить за нею, переживає власну життєву драму. Про це, до речі, зауважує й О. Сінченко у рецензії на “гречаних блогах”: “Мене, як надчутливу дівчину, маму, кохану, просто вразила трагедія тієї іншої, далекої, колись незрозумілої і байдужої мені жінки. Я вперше побачила, що в Роксолани таки є щось людське, навіть більше — жіноче!” [4]. Отже, руйнується зашкарубле спрощено- патріотичне трактування образу Роксолани, але посилюються загальнолюдські гуманістичні мотиви.

Роман подружжя Литовченків продовжує нові тенденції в українській історичній прозі. Змодельований у ньому образ Роксолани ґрунтується на авторській моделі інтерпретації історичної особи, що суттєво відрізняється від традиційного трактування.

Руйнація звичної фабули, утвердження як головного рушія подій мотиву помсти дало змогу письменникам витворити новий образ Роксолани, із акцентуванням не на винятковості долі, не на героїчному аспекті чи патріотизмі, а на звичайних людських рисах. Авторська версія цілком оригінальна, вступає в певні суперечності зі сформованим у творах ХХ ст. каноном.

Перспективи подальших розвідок ми вбачаємо в дослідженні наступних версій інтерпретації образу Росксолани в художній літературі, коли вони з'являться. Це дало б змогу визначити: чи продовжиться процес деструкції, започаткований у творах Ю. Винничука та Т. і О. Литовченків, чи, навпаки, відбудеться повернення до традиції. Адже дослідження двох творів занадто мало, щоб вести мову про нову тенденцію.


ЛІТЕРАТУРА

1. Дерменджі О. Трансформації сюжетів та образів у художній літературі (на матеріалі творів про Роксолану): автореф. дис на здобуття наук. ступеня к. філол. наук: 10.01.05 / Омер Дерменджі. — Київський національний університет ім. Т. Шевченка. — К., 2005. — 14 с.

2. Фащенко В.П. Загребельний: нарис творчості / Василь Васильович Фащенко. — К.: Дніпро, 1984. — 206 с.

3. Литовченки Т. і О. Кинджал проти шаблі / Тимур і Олена Литовченки. — Х.: Фоліо, 2012. — 315 с. (Історія України в романах).

4. Сінченко О. Роксолана з людським обличчям [Електронний ресурс] / Олена Сінченко // Режим доступу: http: //gre4ka.info/blog/entry/roksolana-z-liudskym- oblychchiam.


Разживін В.М., к. філол. н., доцент, ДВНЗ «Донбаський державний педагогічний університет»

+2
355
RSS
20:24
+2
Це не рецензія в класичному розумінні. Це наукова стаття вченого-філолога Віктора Разживіна з Донбаського державного педуніверситету (м.Славянськ), присвячена аналізу образу Роксолани, виведеного нами в романі «Кинджал проти шаблі». На жаль, раніше вона була доступна лише в PDF-версії, але, виявляється, в 2018 році стаття перекочувала на один з мережевих ресурсів у HTML-вигляді. Чим я й поспішаю скористатися.
_соромлюсь
06:42
+2
Прочитав. Стаття Разживіна справді грунтовна. І те, що письменники пишуть історичні романи, стоячи по коліна в дійсності, теж вірно. В оцінці історичних творів для мене важливі такі речі:
Перше — наскільки близько опис відповідає проминулому життю;
Друге — чи підносить національну свідомість читачів-українців читання роману. На перше Розживін прямо не відповідає, а побічно каже: деструкція, а друге взагалі обходить.
Перше — наскільки близько опис відповідає проминулому життю;
Друге — чи підносить національну свідомість читачів-українців читання роману.

В тім-то і проблема, друже, в тім-то і проблема!..
Твої критерії для історичного роману — це критерії українця середини ХХ століття.
Дізнатися про те, «як воно було» + насититися черговою порцією патріотизму.
Про це сказано на початку:

Саме в цей час і відбулося кінцеве формування вітчизняної традиції моделювання теми та образу Роксолани, якому дає містке визначення О. Дерменджі: “Український інтерпретаційний канон — своєрідне явище в еволюції традиційного матеріалу та його функціонування у світовій літературі. Його характерними особливостями є контамінація традиційного сюжету і мотивів українського фольклору. Структурна трансформація матеріалу в формі дописування пов'язана також із перенесенням змістового центру оповіді з особистої та сімейної трагедії на невільництво і яничарство, що сприймається водночас як алюзії з сучасним для авторів становищем особи й народу” [1, с. 8].

Умовно кажучи, квінтесенцією «українського канону» є наступний образ:
Опинившись в гаремі, Роксолана тужила за Україною, співала українські пісні, вишивала червоно-чорні вишиванки — отож Сулейман був настільки вражений цим, що розігнав весь свій гарем, наказав передушити дітей від «східних» жінок, зробив українку єдиною султанною і сидів щасливий біля її ніг до кінця життя...
До цього так чи інакше зводиться майже все, що писалося про Роксолану в ХХ ст. нашими письменниками.

До того — ще в ХІХ ст. в світовій літературі склався «західноєвропейський канон» зображення Роксолани — це величезна злодійка й інтриганка, яка зруйнувала правлячу династію та сам спосіб правління в Османській імперії, руки якої по лікоть в крові. Ці два канони існують незалежно один від одного, бо українська література зі світової точки зору — це справжня terra incognita. Про українську літературу пересічні європейці знають не більше, ніж про фольклор дикунського племені тумба-юмба. Ну, а підготовлені люди знають, що українська література — це нібито як російська, тільки не вивчена як слід… бо немає школи перекладу…
_не_знаю

От ці два канони ми й спробували поламати.

1. Точніше, спочатку це спробував зробити ще Загребельний — але він працював під пильним оком КДБ (про що Разживін не пише, щоб не наражатися на неприємності). Тому-то Загребельного і пускали в різні спецхрани, до показували «обрані» документи… Але його пухкий роман не є цілісним. Багато які вчинки його Роксолани виглядають невмотивованими… Та й загалом відчувається, що він розривався між вказівками «довгої руки», яка його направляла, і прагненнями патріота-українця. Це класичний «бунт героя» в чистому вигляді. Тому його «Роксолану» читати важко. І саме тому, мабуть, для знаменитої української екранізації з Ольгою Сумською обрали твір Назарука, який виглядає більш цілісним.

2. Далі, спробу руйнації зробив Винничук. Але… він це зробив як справжній постмодерніст. Не знаю, читав ти його «Житіє гаремне» чи не читав… Я читав в журнальній версії — те, що було опубліковано в першому українському еротичному журналі «Лель». Але тамтешня Роксолана — це «немита» дівка, яка потрапляє в султанський гарем з усіма інтимними подробицями:
— з ретельним описом підготовки наложниць до «житія гаремного» (включно з процедурою клізми);
— з докладним описом традиційного сексу з султаном;
— з описом нетрадиційного сексу з ним же;
— з «лесбійськими іграми» наложниць, якими давно не «користувалися», за участю євнухів…
— і таке інше.
Коротше, таке собі «порночтиво», стилізовані «під давнину».

3. Ми ж вжили третю спробу поламати канони, вивівши Роксолану як реальну жінку. Тому-то «Кинджал проти шаблі» й вигрібали весь час, включно з додатковими накладами, бо він діє на сучасних українок:

“Мене, як надчутливу дівчину, маму, кохану, просто вразила трагедія тієї іншої, далекої, колись незрозумілої і байдужої мені жінки. Я вперше побачила, що в Роксолани таки є щось людське, навіть більше — жіноче!” [4].

Тому сучасні українки, молоді й не дуже, не перестають і досі дякувати нам за те, що ми показали таку Роксолану! Як написала Олена Сінченко на «гречаних» блогах — «Роксолану з людським обличчям», над долею якої можна навіть поплакати.
12:05
+2
Так, Загребельний був членом ЦК і до кінця життя був ленінцем. Єство українця бунтувало проти цього і тому він намагався зображувати українців в позитиві, починаючи з роману ЄВРОПА-ЗАХІД. Є позитивні моменти, пригадую, і в його РОКСОЛАНІ. Вся ж російська література + українські підспівувачі зображали українців якимись недолугими. А чи були султаншами польки, московки або француженки? А українка Настя була! Отже мала не лише красу і чарівливість, а й неабиякий розум. За це, що ви наголошуєте на цьому, вас-авторів і хвалить Разживін.
Віктор Разживін — він справжній вчений-філолог. Його не цікавить наш роман як такий, сам по собі. Його зацікавленість ширша: відслідкувати еволюцію образу Роксолани в літературі! Тому-то він і не написав класичну рецензію. Те, що він зробив — це наукова доповідь на щодворічній конференції фахівців з української літератури в Запоріжжі. От що це таке…
_танцюю
А рецензію… Можливо, хтось і напише, прочитавши або паперову книжку «Кинджал проти шаблі», або її ж на «Толоці». Тим паче, що там половина роману — про Байду Вишневецького! А про нього розлогого прозового твору до нас не написав ніхто, всі обмежувалися фольклорною «Піснею про Байду».

Випадкові Дописи