ПОЛІТ МОЄЇ ДУШІ

ПОЛІТ МОЄЇ ДУШІ

Любов ВИСОТА

ПОЛІТ МОЄЇ ДУШІ

І сон — не сон, а ніби наяву

Летить моя душа у зоряному небі,

Де бачу я сама себе у проявах тонких,

Де розмовля душа моя лише думками


Кілька вступних речень

Це оповідання моєї дружини надруковане у збірнику творів «Трипільський дитинець-2» (НАШИХ СЕРДЕЦЬ НЕОПАЛИМА КУПИНА. Твори вільних українців — творча сув'язь часу і доль. Красне-Київ-Трипілля — 7519 (2011 р.). Я навчався в Трипільській школі-інтернаті з 1960р. по 1964 р. і закінчив там 11 класів. Змучені нужденністю і безпросвітністю колгоспного життя, ми, інтернатівці, отримали в Трипіллі такий заряд оптимізму, що ніби як крила для вільного польоту. Наше братство інтернатівців спромоглося поставити в Трипіллі на стіні інтернату дошку пам'яті з викарбуваними іменами наших учителів і вихователів. Крім цього ми видали збірник спогадів інтернатівців під назвою ТРИПІЛЬСЬКИЙ ДИТИНЕЦЬ, а згодом видали ще й другий збірник із художніми творами інтернатівців та їхніх родин. В ньому крім моїх творів написала рекомендоване вам оповідання моя дружина Люба. Є там і казка мого онука Дмитра…

(Анатолій Висота, 24 квітня 2016 р., Красне)


Народилася я 21 липня 1950 року в селі Руде Село Володарського району, що на Київщині. Дитинство моє було голодним і холодним і з чотирьох років ми жили з братиком Вітею та матір'ю без батька, бо він нас покинув.

Була я бита як та «Сидорова коза» мало не щодня і не просто, а дошкульною різкою. Це наша матуся вибивала з мене дух непокірності, а скоріше за те, що ніби я була винна в її нещасливому житті. Якось мати гнала мене, п'ятирічну дівчинку, різкою з дерези через усе село з бабиного двору додому. Змалечку мені іноді хотілося усамітнитися, втекти і сховатися від усіх і знаходила я затишок серед зелених могилок у шовковій травичці. Там під ласкавим сонечком я обгороджувала собі дворик патичками, засаджувала його квітами, розмовляючи з усім навколо, бо воно було для мене живим, отож я запитувала мурашку і сама ж відповідала на своє запитання від імені потривоженої мурашки.

Іноді я ходила до другої своєї баби, а це треба було йти через старезний і зарослий кущами і деревами яр. Я швиденько збігала крутосхилом і голова моя паморочилося від всього того зелено-мерехтливого простору, напоєного ароматом фіялок. І навіть невеличка кладочка через струмок здавалася мені небезпечною греблею через став. На протилежному крутосхилі у затінку мою увагу звертали кілька маленьких нірок і мені хотілося дізнатися, хто там живе. Я всідалася зручніше й пробувала поворушити патичком у нірці, придивляючись і прислухаючись до підземного життя. Отак сиділа годинами. Іноді з нірки раптом вилазила малесенька, як половина мого мізинця, волохата тваринка, схожа на білочку. Одна, а тоді друга, бо вони жили парами. І я з ними гралася.

Клянуся, що це були не комахи, а саме, мабуть, мініатюрні гризуни з хутром — якісь може реліктові тварини розміром більші від бджоли і менші від хруща. Пізніше вже в дорослому віці я їх ніколи вже не бачила і, що цікаво, не бачив їх і ніхто інший…

Як та черешенька, яку посадили, а доглянути й забули, я росла й виросла, а тоді й розквітла. Я на собі пізнала, що означає, коли за тебе нема кому заступитися. Хлопці обривали коси, а парубки не давали мені проходу. Чи доводилося вам, дівчата, утікати поночі, рятуючи свою честь, від клубу та городами по мокрому після дощу картоплинні, а тоді падати під дерезу у жалку крапиву — несподівану схованку?

Забрьохана по пахви, серце як не вискочить, а розпалене тіло приймає ласкаву прохолоду дощової води у балії вже у своєму дворі. І матері не пожалієшся, бо не зрозуміє і стане дорікати…

А далі, далі… Котитися б мені схилом, підштовхуваній блискотливими спокусами життя, й опитинитися в проваллі, якби моє життя раптом не змінилося рішуче і круто. Це певно Творець, випробувавши мене у різних життєвих ситуаціях, простягнув мені нарешті руку допомоги і на моєму життєвому шляху появився студент Анатолій. Певно моє життєве призначення було не в тому, щоб рости покірною травою, а в чомусь суттєво іншому. А в чому ж? Мабуть у народження дітей і онуків. Ми народили й виростили дочок Ярославу та Ірину, видали їх заміж і допомагали доглядати онуків Дмитра, Сюзану, Ліліану, Султана, Маріанну, Настю і найменшеньку Юлію. Це їх у нас аж семеро. Гадала, що ми з чоловіком серед інтернатівців у цьому чемпіони. Але Галя Кабанець з Миколою Грянкою от мають трьох дітей, дев'ятеро онуків і одну правнучку. З цим я тебе, Галю, і вітаю!

Хтозна, хтозна… А може моє призначення в житті ще й у тому, щоб оце написати тут про бувальщину, а вам про це прочитати? Отож почитайте і добре пригадайте, може з кимось було щось подібне, коли Душа відділяється від тіла… Може разом ми й зрушимо брилу недовіри і несприйняття матеріалістичної науки Духовного. А люди наші таки стануть просинатися, бо вони в своїй більшості за визначенням Григорія Сковороди таки сплять собі наяву, ніби вдарені об землю…

Хтось може скаже, що політ моєї Душі, це не правда, що це просто моя видумка! А я справді описую те, що було колись зі мною. Сталося це ще тоді, коли я працювала друкарем в цеху глибокого друку на Київському картонно-паперовому комбінаті в Обухові. Працювала я тоді в дві зміни. Перша зміна починалася з 8-ми год. ранку до 4-х год. дня. Друга від 4-х год. дня і до 12-ти год. ночі. Приходила я додому втомленою, бо робота була на норму і дуже важка. Тої ночі я прийшла з роботи дуже втомленою, помилася і лягла спати. Чоловік мій Анатолій уже спав і я тихенько лягла коло нього скраю на ліжку, стараючись, щоб його не збудити. Довго не могла заснути, але сон мене таки вроді зморив. Я перевернулася спиною до чоловіка, лягла на лівий бік і ніби заснула… У мене було таке відчуття ніби я сплю і в той же час ні. Ніби це напівсон, бо лежу і відчуваю, як у мене щось сильно закрутило в животі, але без болю. Покрутило кілька секунд і я раптом піднялася над нашим ліжком, майже під саму стелю. Дивлюся вниз і бачу сама себе (тобто своє тіло), що я лежу на ліжку на лівому боці і сплю. В цей час я думаю: " Що це таке? Я ж іще жива, я не вмерла! Я ж ось сплю!".

Повисіла я кілька секунд над собою і відчуваю носом запах сильного газу, який заповнив усю кімнату. «Такий запах свіжості відчувається після грози, але тут пахне цим газом озоном набагато сильніше!»...-подумала я.

І ось я відчуваю, що вже лечу зі страшенною швидкістю чорною трубою наповненою цим газом, а мене ззаду з обох боків під руки міцно тримають дві безтілесних істоти, яких я не бачу, але відчуваю, з якою силою вони тримають мене. В цей час я думаю собі: «Що це таке? Куди це вони мене несуть? Адже я ще жива! Кажуть люди, що коли помираєш, то душа летить чорною трубою в інший світ! Я ще не вмерла і куди це Вони мене несуть? Тіло моє он залишилося на ліжку, я ж бачила його, коли піднялася над ним!» Тим часом ті двоє, що тримають мене, мовчать. Так несли вони мене кілька довгих хвилин і весь цей час мій ніс відчував запах сильного газу, який повністю заповнив простір труби, яка простягалася в небо десь на захід і була під кутом приблизно 60 градусів до лінії горизонту.

Було в мене ніби якесь роздвоєння свідомості, бо я все це бачила ніби зі сторони й одночасно відчувала й переживала політ своєї душі. Душа моя мала ніби тонку оболонку з мого фізичного тіла, яке залишилося на ліжку і спить. Цією оболонкою я все відчувала і на все реагувала. От в польоті я думкою і запитала своїх охоронців-попутників:

-Куди це ви мене несете?.. Вони відповіли мені теж подумки:

-Прилетимо і побачиш! Ми летимо до Нього!.. Я запитала:

-До кого це «до Нього»?

-До Бога!...-відповіли мені супроводжуючі. Тут один з них каже мені:

-Проси в Нього що хочеш!.. А інший заперечує:

-Не проси нічого! Не можна!

Іще летіли ми декілька хвилин, а потім враз вилетіли з темної труби у білий простір ніби величезного залу, у якого і стін не видно. Охоронці з розгону поставили мене на коліна і я зі страху боялася звести очі. Сиділа так навколішки декілька хвилин і роздивлялася підлогу, на якій сиділа. Перед моїми очима виникли різноманітні малюнки всяких дивовижнних звірів та птахів, які були намальовані на великих білих плитах, якими була вкрита вся підлога величезного приміщення. Я набралася сміливості і таки звела свої очі, щоб побачити, куди це я попала. Переді мною виникли різні величезні предмети — об'єкти кутастої форми, які стояли в цій залі-просторі і були накриті білими покривалами. Попереду мене стояв повернутий до мене спиною височенний чорнявий чоловік, одягнутий у ніби білу довгу сорочку. Я подумки запитала своїх провідників:

-Хто це!

-Це Він...-відповіли мені обоє. Один із них каже мені:

-Проси в нього, що хочеш!.. А другий шепоче мені на вухо подумки:

-Не смій просити! Не можна!...

Потім вони, взявши мене під руки, звели мене з колін. Я надумалася таки попросити за своїх дітей, але побоялася. А потім, набравшись сміливості, вирішила попросити в Нього:

-Боже мій! Прости мої гріхи, бо в мене їх достатньо! Я усвідомила їх і більше робити не буду! Я прошу тебе за Україну! Дай їй незалежність! Скільки буде мучитися цей народ? Він стільки настраждався!.. Бог мені нічого не відповів, але я відчула як від Його ніби повіяло смішком і ніби побачила в своїй уяві його лице, яке виражало сумнів. Мовляв, ось поживеш, то побачиш, що це за народ!..

Більше я не відчула нічого, бо цієї ж миті я одразу появилася у себе на ліжку в своєму тілі і ніби зовсім не спала, бо мої очі чомусь були відкриті. Було таке відчуття ніби мене зараз повернули до свідомості. Я, дуже збуджена, сіла на ліжку і почала термосити свого чоловіка. Той прокинувся, а я кажу йому:

-Толю! Я тільки що, була у Всевишнього! Він мене викликав до себе!...І я стала йому розказувати про політ своєї душі до Бога. А чоловік мій був ще тоді переконаним матеріалістом. То й сказав: — Мало чого тобі не присниться… А ти ось скажи: «Куди ніч — туди й сон!» і до ранку забудеш. Я слухняно повторила… Але не забула вам розказаного аж до сих пір, а це вже минуло більше 20 літ.

Наостанок скажу вам таке.

Багато що пережив наш народ. Косили його окупанти та зрадники, які голодоморами та бідністю старалися стерти його з лиця землі, але ми вижили і зараз помаленьку піднімаємося з колін. Правда і те, що за цих двадцять років незалежності ми між собою лише сваримося, а не будуємо гідну державу! Після розпаду Союзу на поверхню спливло всяке сміття, яке приходило до влади і керувало нашою державою. Багато українців спокусилися на гроші і пішли служити Мамоні — (богу грошей.) Вони продають інтереси своєї держави, свого народу в угоду іншій державі, яка їм платить за це. Це ж тільки подумати: чужа чужина захопила інформаційний простір нашої держави і витісняє з нього й далі все українське, а це дуже уповільнює формування модерної нашої нації…

Чомусь наші вороги страшно нас бояться! Чи й ви це помітили? Таке відчуття, що в майбутньому має щось статися дуже важливе для всього світу з участю нашого українського народу, нашої держави і вони це знають! Знають також, що їх жде погибель!

Кріпіться, українці, об'єднуйтеся і ми переможемо! Знайте, що майбутнє за нами!

+6
472
RSS
10:14
+4
Ось вам обіцяне оповідання моєї дружини.
17:04
+2
Дякую, дуже цікаво було прочитати!
21:55
+4
Радий був, Дзвінко, побачити тебе справжню й таку життєрадісну. Моя дружина в дитинстві була бита як «сидорова коза», але не була добита. На НО ти частенько підтримувала Альберта Саїна і я вважав, що ДЗВІНКА СОПІЛКАРКА є його двійником. Я про це його й повідомив, відзначивши, як талановито він грає роль жінки. На це Альберт скромно промовчав.
Цікава оповідь. І досвід теж цікавий. Може ще в когось були моменти входу з тіла?
23:43
+3
Наскільки пам’ятаю, мій знайомий розказував як він відходив від наркозу після операції на руці. Він, будучи десь під стелею бачив як його фізичне тіло спало внизу на ліжку. Після чого різко «повернувся» у своє тіло і зразу проснувся. При чому в момент входу душі фізичне тіло сильно здригнулося.
О!!! Доки я дивився відео про сингулярність, Ви написали практично те саме!!!
01:25
+4
Та було, було… Пам'ятаю, як малим одного разу вдома вдень лежав на своєму ліжку. Дивився на стелю. Мені стало цікаво, яка вона зблизька? І от я почав повільно підніматися до стелі. Коли вона була близько — помацав її. Пам'ятаю, якою шорсткою була побілка. Я бачив найменші подряпинки і тріщинки в ній! І відчував, яке тепле ласкаве повітря попід самою стелею… Аж раптом второпав, що під спиною у мене… немає ліжка! Подумав: цікаво, як таке можливо?! Озирнувся і побачив далеко внизу ліжко… на якому спав я сам!!! І те, що я бачу себе самого, але сплячого, неймовірно спантеличило мене. І від цього здивування я чомусь каменем гепнувся донизу… і перевернувся… і впав сам у себе!!! Аж підскочив на ліжку… і прокинувся!!! Хоча у мене скніло все тіло, немовби я й насправді гепнувся з висоти.
18:27
+1
Дзвінко, будьмо! Я автомобіліст і їжджу на «опель-омезі». А ти ж як?
А мене переважно возять. Я ж «СПРАВЖНЯ БЛОНДИНКА». Ви скільки анекдотів про блондинок на дорозі знаєте?..
21:44
+2
Я, Дзвінко, люблю анекдоти, та забуваю їх на другий день. А що це за анекдоти про БЛОНДИНОК НА ДОРОЗІ? Вперше про це дізнався від тебе.
Їде блондинка по зустрічній смузі. Її зупиняє даішник:
— Куди це ви їдете?
— Не знаю, але, по-моєму, я спізнююся — всі вже їдуть назад.
21:46
+1
Друже Анатоліє Коноваленко, будьмо! Як тобі цей твір моєї дружини? Чи мав ти схожі пригоди в житті?
09:54
+2
Ось нарешті і я зареєструвалася на Світочі. Вітаю всіх користувачів і адміністраторів сайту. Буду читати, а потім щось і напишу може.
13:50
Вітаю на Світочі! Приємного читання та спілкування!
12:09
+4
Гарна розповідь про політ душі!!! А особливо важливий підсумок статті. Єднаймося проти зла і занепаду, щоб Україна розквітла!!!
14:03
+3
Так, Іринко. Тут описаний досвід твоєї матері. Багато див трапляється в житті. Щоб не забути, варто їх описувати, як це іноді робить наш товариш Тимур. Його твір ДО КОМУНІЗМУ...є описом суцільного дива, закоріненого в реальність.
Оооо, там багато чого іще! Там і одвічний переляк «совків» перед жахливою нелюдською системою, яка вбиває. Там і про «синдром страуса» та його наслідки. Там і про манюсінький мікроскопічний подвиг… Там і про потойбічний світ… Там багато шарів насправді закладено.

Випадкові Дописи