До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Анатолій ВИСОТА: Дитина заплакала (1947) – (2, 01.2019)

Анатолій ВИСОТА: Дитина заплакала (1947) – (2, 01.2019)


У житті трапляються дивні речі, які пояснити розумом ніяк не виходить. Дві події, які відбуваються одночасно, але розділені у просторі, однак, пов’язані чимось між собою, вчені люди назвали СИНХРОНІЄЮ. Про один такий випадок, про смерть і звістку про неї я й розкажу, хоч було мені тоді до року.

       Було це у квітні 1947 року у Красному 
Із рукопису книги «Із сімейної хроніки» авторства Горпини Висоти  

– моєї матері:
«…Того дня Груня була на колгоспній роботі. Федора поклала малого онука Толю в колиску, щоб заснув. Вона колисала ногою за почіпку колиску з дитиною, а сама схилилася на подушки, що лежали поруч на полику. Баба так відпочивала та ще й співала колискову, щоб дитя швидше заснуло:
Ай-ну, люлі-люлечки,
Порвалися вервечки.
Мати посукала, щоб дитина спала.
Спала й не плакала,
На голівку не боліла,
На животик здоровіла.
Та щоб скоро виростала –
На хліб, на сіль заробляла –
Батька й матір годувала…


Отак Федора, гойдаючи онука, почула гучний постріл у хаті. Вона стрепенулася, відкрила очі й побачила, як навіть дим у хаті став розвіюватися. Злякалася й заплакала дитина в колисці. З переляку жінка позаглядала у всі кутки, вискочила надвір – ніде нікого й нічого. Сіла Федора в хаті й з острахом дивилася на вікна, на яких ще не висохла ранкова роса, яка трималася повзучими краплинами на маленьких шибочках. «Боже! Що ж це воно оце таке? Яку ж воно мені оце звістку дало? Чого ж це мені на душі камінь важкий став давити?? – перебігали в голові думки у жінки. На очах у неї наплили сльози як непрохана повінь. Вона ніяк не могла дочекатися, коли прийде дочка з роботи.
Увечері тільки-но Груня переступила поріг, як мати стала розказувати: — Ти знаєш, дочко, що оце мені привиділося?? – й стала розказувати, як воно було. – То ви, мамо, може задрімали? А у сні чого не присниться? – Та як же це я задрімала, коли ногою колиску колихала та ще й мугикала онукові колискову, щоб швидше заснув! Навіть дитя тоді заплакало, коли в хаті стрельнуло! Правда не знаю лише від чого… — А чому це ви, мамо, думаєте на погане? А може той знак якраз на хороше? – заспокоювала дочка матір, як могла. — Ой, Груню! За батька я боюся, щоб чого поганого з ним не сталося!..»

       Батько Олекса Палієнко 
Моя мати Горпина 1924 року народження. Від голодомору  з осені 1932 року і в 1933 році взимку і весною моя баба Федора рятувалася з дочкою на Донбасі.
Але на літо того ж року вони вернулися в Трипілля й побачили, що половина села вимерло (1500 душ). В той час Федора працювала в Трипільській лікарні санітаркою. І от восени в лікарню потрапив парубок Олекса Палієнко з Красного – йому молотаркою відірвало ногу. Довго його мучили і тілесні, і душевні рани. Добра серцем Федора виходжувала чоловіка багато місяців. І ось той каліка з Красного взяв собі за жінку Федору-вдову з дочкою. У 1934 році Олекса взяв підводу з волами у Красному і перевіз до себе в село Федору з дочкою і всіма манатками. Груні було тоді 10 років. Рідного батька Степана вона не знала, бо він помер перед її народженням. Олекса був добрим чоловіком. Він називав її дочкою, а вона його кликала татом. Про це описано в моїй книзі «Красне. Красен. Красн». 

       Голодний 1947-й рік
Груня повернулася з Німеччини у грудні 1945 року, а в квітні 1946 року народила сина і назвала його Анатолієм. І баба Федора, і дід Олекса дуже любили свого маленького онучка. 

1946 рік був неврожайним. Посуха і навіть картопля вродила дрібненькою і ніби попеченою. Люди голодували і могли б померти, якби не українці із Західної України – вони й рятували продуктами нещасних. Із всієї України, особливо із сіл, люди їхали поїздами на «Западну», а верталися із мішечками зерна, виміняними на якусь там скатертину чи рушники, що в кого було дома.
«…Почався 1947 рік. Вже й Толя підріс і став спинатися на ніжки. Олексій став знову збиратися їхати на «Западну». Груня йому й каже: — Не вам же, тату, все їздити. Давайте цього разу вже я поїду! Ось відлучу дитину від груді та й поїду! Олексій помовчав трохи та й каже: — Дякую за добре слово, дочко! Та не вийде, щоб ти їхала. По-перше, дитину нічим без тебе буде кормити; по-друге в школі я один ніяк не справлюся прибирати, а по-третє, і найголовніше, — це треба украсти із скирти в’язку соломи й принести для корови. А поночі я не піду – просто не зможу ні дійти, ні вернутися із в’язкою! Так що доведеться таки мені, Груню, їхати. –А мати? – Матір може десь у дорозі схопити з серцем і пропаде, що не знатимемо й де, — заперечив Олекса.
Забрав він останню одежину з хати та й поїхав з односельцями в ту далеку землю…

       Посильний із сільради 
«…Потепліло і першого квітня 1947 року стали копати грядку у дворі, щоб посадити хоч дрібненьку сонцем попечену картопельку. Може якось вона й відійде у землі. Мати з дочкою скопували лопатами грядку, а Толя сидів у ночвах коло них і грався якоюсь бадилинкою, смокчучи її, а тоді витягував з ротика та роздивлявся, чого це воно не смачне.
Аж ось з дороги стежкою підійшов до них посильний із сільради і кивком голови привітався. Федора запитала: — Ти хочеш щось сказати? Тоді той чоловік сказав, як ніби громом вдарив у тиші: — Вашого дядька Олексу вбито! – Де? Як? Коли? – закричали жінки й обімлілі опустилися на землю…».

       Що ж сталося? 
Четверо краснян, двоє жонатих і двоє юнаків-допризивників, благополучно добралися на Західну Україну і наміняли там свої домашні речі на зерно. Щасливо вони добралися поїздом і назад у Київ. На Сталінці красняни шукали машини, яка доправила б їх із мішками хоч в Обухів. Підійшли двоє чоловіків і запропонували машину. Це були офіцери з міліції, просто бандити. Вони довезли наших за Київ у Голосіївський ліс і там постріляли. Із цих нещасних двоє були вбиті відразу: Олексія Палієнка та Івана Чорного. Бідному Вані Бові загнали чотири кулі в голову, а Григорій Некряч (Омелечків) тяжкопоранений, ще біг з гарячки до села, яке було недалеко від лісу. Він добіг і ще при свідомості розказав людям, кого побито, де і ким. Убивць відразу ж половили і на них чекав суд. Дали їм по 25 років.
А в мене відібрали одного діда…

+6
167
RSS
15:34
+4
Оповідаю випадок із власного життя. Це про синхронію.
17:10 (відредаговано)
+6
Я напишу перший коментар! Дякую діду за таку цікаву, але також трагічну історію. Буває таке, коли ми відчуваємо що відбувається з нашими рідними людьми, і це, доводить до синхронії!
Чомусь синхронія частіше стосується сумних подій. Радісні рідко дають про себе якісь знаки.
05:20
+3
Просто при радощах ми не вираховуємо оті «дорожні намьоки».Наші думки зайняті насолодою миттєвості.
А горе зупиняє плин думок, зациклює на «постійному перегляді» всіх можливих знаків.
Коли я отримував срібну статуетку «Коронації слова», сталося наступне.

Взагалі-то, керівництво конкурсу зберігає таємницю, кого чим нагородили, до моменту вручення нагород. Те, що ти в фіналі, й без того стає відомим буквально за пару тижнів до церемонії…
В 2010 році був 10-річний ювілей «КС», церемонію вперше мали проводити з таким розмахом, що ого-го! Тому все вирішили відрепетирувати зранку. Запросили фіналістів, роздали сценарні «шпаргалки» і почали: ось зараз грає музика… ось таке-то відбувається на сцені… тепер запрошують на нагородження… Спочатку така-то номінація, потім така-то, потім така-то… І нас всіх змусили виходити на сцену, показувати порядок розстановки на сцені, сходження, отримання грошових винагород, повернення в залу, прохід на інтерв'ю. Все робилося швидко, але реально.
_стежу
І от дійшло до нагородження романістів. Спочатку на сцену викликають по одному 7 авторів-дипломантів, яким дають заохочувальні дипломи. Потім — 2 авторів-призерів, це ІІІ-ІІ місця. Потім автора-переможця — І місце. Всіх заздалегідь попереджають, що на репетиції поділ на групи умовний, що він не збігається з тим, кого як реально нагородили… Тим не менш, я потрапив в групу призерів — ІІІ-ІІ місця… Ну, думаю, ото засада! Лише марні очікування… Адже «Орлі, син Орлика» в 2008 році навіть до фіналу не дійшов, отож я очікував, що все окошиться дипломом. А тут, на репетиції мене ставлять в призери — ага, щас!!!
_стежу
Але завершилася репетиція, минуло ще кілька годин, настав вечір… І я справді став призером «Коронації слова», причому як і на репетиції, мені вручили срібну статуетку!!! Але що цікаво, то сталося це тільки зі мною: бо Дара Корній (ІІІ місце) на репетиції виходила в групі звичайних дипломантів, а Ярослава Бакалець (І місце) на репетицію просто не прийшла, а приїхала одразу ж на церемонію. Отже, замість них на репетиції виходили інші люди.
19:33
+3
Так воно і є, Дзвінко.
21:06
+5
Скільки трагедії наробили совєти українському народу!
Так, теж думаю, що синхронізація більше стосується сумних подій, але бувають і хороші синхронізації
05:22
+3
Такі «попередження» то завжди моторошно.
13:57 (відредаговано)
+3
Я дивлюся на чорно-білу давню світлину. Хлопчик на колінах у діда виріс, навчився читати, писати й рахувати, а тепер і записує цифри: 1947; 1979; 2001 і ХХХХ. Перша дельта =32. Друга дельта = 22. Третя дельта мала б бути = 12, однак нині ще невідома, але є на тепер меншою 18. Ці мої роздуми викликані читанням книги Карлоса Кастанеди ПОДОРОЖ В ІКСТЛАН.
Пане Анатолію, ви дісталися Кастанеди. Напишіть свої враження, бо в мене до Кастанеди руки так і не дійшли.
Не такий страшний Кастанеда, як той, хто його прочитав ©

17:14
+2
Люба Дзвінко, я прочитав лиш 1/4 книги. Перше враження: серйозний письменник взявся за осмислення філософії життя. Можна розбирати на цитати.
20:23
+2
Ох, друже, друже… Не знав, що у тебе така карколомна біографія! _здивований
А описана синхронія… Буває таке. Буває ще й як! Охоче вірю. _шкодую
09:50
+3
Цікава оповідь, чомусь синхронізація дійсно стосується сумних подій, але я думаю що і хороші події також синхронізуються.У книзі я читала про цей випадок з прадідусем Олексою.
14:22 (відредаговано)
+2
Варто слідкувати за своїм життям. Бути уважними. Отоді й можна помітити синхронію між подіями. А щоб не забути, що сталося, варто про це записати.
22:55
+2
Дуже вдалий і цінний допис. Він мене наштовхнув на спогади, які описані в моїй книжці «Рожнів і рожнівчани», (Київ, Світ успіху, 2010, Микола Гушул): «Пригадалася мені розповідь Лідиної бабусі Охтанаски (Афанасії) про
те, як вони зі своїм зятем Василем у 1947 році їздили на Західну Україну
міняти речі на хліб (на Східній Україні в цьому році голод був незрівнянно більшим, ніж на Західній Україні, в якій колгоспи тільки почали організовувати і було ще багато приватних господарств):«Зайшли ми на подвір’я до одного багатого господаря, – згадує вона,– сказали, хто ми і чого прийшли. Жінка попросила сісти й зачекати, а сама пішла в стодолу покликати чоловіка. Зі стодоли доносилося пружне гупання ціпів: молотили пшеницю і її запах дражнив ніздрі. Голодна людина особливо гостро чує запах всього, що можна з’їсти. Запах квіток і парфумів її не хвилює, на них вона не реагує. Наймилішим для неї є запах їжі…
Прийшов господар. Розпитав, хто ми й чого прийшли. Розказуємо. Він запросив нас до хати й сказав жінці дати пообідати. Просить розказати, як ми живемо на Східній Україні. Розказуємо, що у нас скрізь колгоспи, що приватної власності вже немає, що тяжко працюємо і мало заробляємо, що люди пухнуть і помирають з голоду. Господар слухав уважно, дещо перепитував, а в кінці спитав: «То чого ж ваш Сталін не нагодує вас?» Я на це відповіла, що тепер Сталін уже й ваш і що скоро він і вас нагодує. Василь мене смикнув за рукав, вважаючи сказане зайвим.
Господар тяжко задумався, вкінці сказав: «Мабуть, ти, жінко, права. Скоро він і нас нагодує». Він щедро нас обдарував, але що з того. Під Києвом у поїзді нас пограбували. Прямо на очах у всіх забрали майже все». А коли вже вийшла книжка і я прочитав цей текст дядькові, він цю розповідь доповнив: «Грошей на квитки у нас не було і ми чекали поїздів, які везли ліс. Ми знали, що вони везуть його на схід. Непомітно вилазили на навантажені вагони і лягали на колоди так, щоб нас знизу не було видно. Але бандюки про це знали і на міцних мотузках закидали на вагони трійчаті гаки (подібні до якоря) і стягували донизу що вдалося: мішок, торбину, наплічник, людину, а часом — усе разом. А міліція — »нічого не помічала".
І справді дуже скоро і нас Сталін «нагодував». В кінці 1947 у нас таки організували колгосп, навіть три (село велике, 6 тис. мешканців). Тут я знову процитую свої спогади: " Прийшла осінь 1948 року. Колгосп нарешті розрахувався з державними закупками і призначив день розрахунку з людьми за трудодні. Дома
святкове пожвавлення. Трудоднів зароблено багато – повинен бути гар-
ний заробіток. Мама готує мішки на пшеницю, перевіряє, чи немає дірок,
прогризених мишами, готує зав’язки. Ми, діти, уже уявляємо собі свіжий, смачний домашній хліб на столі, пухкі пироги (вареники) з сиромчи картоплею. Мама турбується, чим тато привезе пшеницю, бо ж коней своїх уже немає…
Зі самого ранку тато пішов на розрахунок. Чекали ми довго. Тато прийшов аж перед вечором. Зняв з плеча мішок, вагою десь 30—35 кг, кинувйого на землю і сказав: «На, жінко! Це ввесь наш з тобою заробіток зацілий рік»… У хаті всі остовпіли і оніміли. Була німа сцена. Першого прорвало тата. Він кляв радянську владу, кляв державу, кляв Сталіна, згадував про марні воєнні жертви (воював на фронті) й казав: «Най шлях трафить таку державу, в якій не можна заробити хоча би на їду». Мама заспокоювала тата, але все було марним. Тато казав, що треба йти в ліс і повибивати всіх їх до «лаби». В кінці, трохи заспокоївшись, сказав: «Я буду красти. Я не дамдітям вмерти з голоду».
І тут заголосила мама. Казала: «Тебе засудять, можуть і розстріляти. А що я тоді буду робити з маленькими дітьми?» Тато заспокоював її, казав, що красти не буде і в ліс не піде. Таке у нашій сім’ї було перше «колгоспне свято», а в нас, дітей, один із дуже багатьох днів «щасливого дитинства».
Якщо хтось подумає, що я тоді був дитиною і всьому цьому не можна
вірити, то я відсилаю його до свідчень Федора Мацка, який працював у
той час головою колгоспу, мав найбільше трудоднів і за рік заробив 60 кг
відсіву пшениці. На трудодень, який можна було заробити за два робочих
дні, давали в колгоспі ім. Сталіна – 300 г, у колгоспі ім. Франка – 300 г, а
в колгоспі 30-річчя Жовтня – 200 г пшениці або її відсіву. Не більші
були заробітки і в колгоспах інших навколишніх сіл.
Наступного року весною і в нас не залишилося їстівної картоплі, чого не було навіть за німців (весною 1944 року, коли нас заставили евакуюватись, тато у стодолі закопував зерно й кукурудзу – це вже я пам’ятаю). Мама відрізала вершки з посадкової прозелениної картоплі й залишала їх для посадки, а з других половинок варила нам борщ. Картоплю не лупили (не чистили), а обшкрябували, щоб нічого не пішло у відходи. Від того борщу в нас дуже боліла голова. Корову також годувати було нічим, і вона під весну настільки втрачала сили, що сама підвестися не могла і їй допомагали двоє-троє чоловіків. А в декого часом підняти її на ногитак і не вдавалось. Весною нічого не їли без лободи, але у нас було ще трохи кукурудзяної муки, було молоко й з голоду, як інші, ми ще не пухли. Ранньою весною мама посадила клаптик ранньої картоплі Американки. І вона нас врятувала. І не тільки нас. Одного разу, коли мама підкопувала цю картоплю, дорогою ішов сусід Петро Левко. Привітався, сказав:«Боже помагай!» і зупинився. Став і дивиться на картоплю очима дуже голодної людини. Мама підійшла до нього і висипала прямо в поділ сорочки мисочку картоплі. Пройшли роки, але кожного разу, коли на весіллях чи інших набутках він зустрічався з мамою, казав: «Вуйно Василихо! Дай вам Боже здоров’я! Якби не ви, то у голодний рік помер би з
голоду і я, і мої діти». Він пив за мамине здоров’я чарку, а я думав про себе:
«Дорогоцінною може виявитися навіть незначна допомога людині, якщо
вона в скруті».
Жахливо все це. _шкодую Тільки є одне зауваження:

Най шлях трафить таку державу

Не «шлях», а "шляк".
«Трафив шляк» казали про тих, у кого стався інсульт. Чув про це колись в «мовній» передачі по Українському радіо. Але було це давно — ще на старій квартирі…
Втім, Ви цитуєте текст, а редагувати книжкову цитату недоречно, я розумію…
15:15
+3
У нас і на Західній Україні кажуть «шлях». Інтерпретують так, ніби щоб ти пішов від мене і не псував мені нерви. Однак досліджень я ніяких не робив.
Ну, тоді пояснюю додатково: "інсульт" німецькою мовою — "Schlaganfall", отож в західних діалектах української мови перший склад даного слова — «Schlag-» трансформувався в «шляг/шляк», як про це і сповіщає Академічний тлумачний словник української мови. Звідси й побажання: «Аби тебе шляк трафив», — буквально в сенсі «щоб тебе параліч розбив». А вже в живій розмовній мові це перетворилося на лайку в сенсі побажання всього найгіршого…
21:55
+3
Дуже дякую за пояснення. Признаюсь, це питання давно мене цікавило, але якось не доходили руки. А вчив я французьку. Тому і задовольнився місцевою інтерпретацією. Ще раз дякую.
22:33 (відредаговано)
+2
Прошу пана _цікаво Я вивчав англійську і трохи чеську — коли в 1982 році по обміну студентами мене відправили в групі до Чехословаччини на 2 тижні, то я вважав неввічливим їхати в чужу країну й не вміти сказати нічого. Тоді придбав словник і самотужки завчив десь 300-500 слів. І скажу чесно: таки згодилося! І досі дещо пам'ятаю.
Ну, і вже працюючи над історичними романами, виникла необхідність хоч якось працювати з польськими та іншими джерелами. Знаючи українську, польську можна реферувати на слух без проблем: це виявилося, коли поляки возили до Брюсселя (НАТО, Європарламент, Єврокомісія та ін.) групу журналістів, в який був і я.
НАТО
Поляки тоді розмовляли польською, ми — українською. Намагалися повільно, але то виходило не завжди… Тим не менш, загальний сенс фраз ми взаємно розуміли. Коли працюєш з джерелами, там вже потрібен не загальний сенс, а більш-менш точний переклад. Допомагають словники.
Ну, а німецька — то лише фрагментарно і в разі гострої необхідності. Там мова вельми специфічна, дозволяється злиття окремих коротких слів у «кілометрові» — то чорт ногу зламає!
Хоча на рівні окремих слів таки доводиться, що поробиш… Наприклад:
гетьман (укр.) — hetman (польськ.) — Hauptmann (нім.)
В українській справді зустрічаються запозичення з німецької, з ними буває корисно розібратися, прослідкувати шлях, яким слово прийшло на наші терени.
_соромлюсь
12:27
+2
Друже Миколо, дякую тобі за коментар. Він такий великий, що заслуговує на окрему публікацію. Ще й гарно доповнює цей мій допис. Ти пишеш про Ліду. Я знаю, що вона твоя (на жаль, вже покійна) дружина і родом із Черкащини.
15:54
+3
І тобі щиро дякую. Так, Ліда з Черкащини. Я багато розповідав їй про наші краї, про людей, про родину, і якраз вона і була натхненницею написання моїх книжок. Пам'ятаю, на першому побаченні, ми з нею пішли у Піонерський парк. Задивившись на дніпровські далі, я мимоволі заспівав пісню: «Де синії гори»де є такі слова: Струнка як смерека, близька і далека, кохана гуцулка живе". А коли ми вже поженились, вона згадала про те наше побачення і що вона ще тоді подумала про себе: «Ніякій „стрункій, як смерека“ тебе я не віддам. Через рік так і сталося. Світла їй пам'ять…
А твою пропозицію про знайомство громади Світоча з моїми книжками приймаю. Багато східняків мають уявлення про західняків стериотипне, з великим нальотом совковщини. Може ці публікації зблизять одних і других, і цим прислужимося справі єднання України.

Випадкові Дописи