Хто ці люди з фотографії? На чоловікові дешевий костюм, а на жінці вицвіле плаття

Складно дізнатися, хто на цій фотографії, якщо не знаєте історію повністю і не намагалися колись самі в це заглибитися.
Жінка в вицвілому плаття, в супроводі свого чоловіка, одягненого в скромний костюм, зійшли з поїзда на Бостонському вокзалі і попрямували до офісу президента Гарвардського університету.
Їм не була призначена зустріч. Секретар з першого погляду визначив, що таким провінціалам нічого робити в Гарварді.
– Ми б хотіли зустрітися з президентом, – сказав чоловік низьким голосом.
– Він буде зайнятий цілий день, – сухо відповів секретар.
– Ми почекаємо, – промовила жінка.
Протягом декількох годин секретар ігнорував відвідувачів, в надії, що в якийсь момент вони розчаруються і підуть. Однак, переконавшись, що вони нікуди йти не збираються, він все ж таки зважився потурбувати президента, хоча дуже цього не хотів.
– Може, якщо ви приймете їх на хвилинку, вони швидше підуть? », – запитав він у президента.
Той з обуренням зітхнув і погодився. У такої важливої людини як він, точно немає часу приймати у себе людей одягнених в вицвілі картаті сукні і бідні костюми.
Коли відвідувачі увійшли, президент, з суворим і зарозумілим виглядом подивився на пару. До нього звернулася жінка:
– У нас був син, протягом одного року він навчався в вашому університеті. Він любив це місце і був дуже щасливий тут. Але, на жаль, рік тому несподівано помер. Мій чоловік і я хотіли б залишити про нього пам’ять на території університету.
Президент зовсім цьому не зрадів, а навіть навпаки став роздратованим.
– Пані! – зарозуміло відповів він, – ми не можемо ставити статуї всім, хто навчався в Гарварді і помер. Якби ми робили так, то це місце було б похоже на кладовище.
– Ні, – поспішила заперечити жінка, – ми не бажаємо встановлювати статую, ми хочемо побудувати новий корпус для Гарварду.
Президент оглянув вицвіле картате плаття і бідний костюм і вигукнув:
– Корпус! Ви уявляєте, скільки коштує один такий корпус? Всі Гарвардські будівлі вартують понад сім мільйонів доларів!
Жінка помовчала.
Президент посміхнувся. Нарешті вони підуть!
Жінка повернулася до чоловіка і тихо сказала:
– Так мало коштує побудувати новий університет? Чому ж тоді нам не побудувати свій університет?
Чоловік ствердно кивнув.
Президент Гарварду зблід, він виглядав розгубленим.
Містер і місіс Стенфорд встали і вийшли з кабінету.
Вони заснували в Пало-Альто, в Каліфорнії в пам’ять про свого улюбленого сина університет, який носить їхнє ім’я – Стенфордський університет.
Стенфордський університет – приватний дослідницький університет, один з найпрестижніших в світі інститутів, що займає верхні позиції в численних академічних рейтингах вузів США і світу.
У 2011 році Стенфордський університет зайняв другу позицію в Академічному рейтингу університетів світу, п’яте місце в рейтингу кращих вузів США за версією Forbes, четверте місце в національному рейтингу від видання Washington Monthly і п’яте місце в рейтингу U.S. News & World Report.
Розташований біля міста Пало-Альто (60 км на південь від Сан-Франциско), штат Каліфорнія, США.
Заснований в 1891 році залізничним магнатом, сенатором США і колишнім губернатором Каліфорнії Леландом Стенфордом і його дружиною Джейн Стенфорд. Університет названий на честь їхнього єдиного сина Леланда Стенфорда (молодшого), який помер в 1884 році і не дожив до 16-річчя. Стенфорди вирішили присвятити університет своєму єдиному синові, і Леланд сказав дружині: «Діти Каліфорнії будуть нашими дітьми».
На жаль, прислів'я «зустрічають по одягу, а проводжають по розуму» © придумане не нами. Історія родини Стенфордів доводить, що це справедливо навіть для США!
Я сам випробував на собі подібне ставлення, бо в дитинстві наша родина жила не те щоб злиденно, але справді бідно. В 1970-ті роки у мене далеко не завжди була шкільна форма: часто в сполученні з піджаком це були чиїсь поношені штані, які мама віддавала до хімчистки, де їх фарбували в чорний колір. З піджаком було простіше: піджак тримався по 2-3 роки (особливо з латками на ліктях і перешитими ґудзиками), а от шпані більше року ніяк не витримували!.. Тому при поведінці на «5» у мене в щоденнику часто-густо червонів допис класної керівниці: «Батьки! Забезпечте дитину шкільною формою».
Зважаючи на це, сам я ніколи (!) не зустрічав людей «по одежі». Мені байдуже, як і хто вдягнений.
Наприклад, ось мій дід в 1907 році в Проскурові та в 1945 році по закінченні війни… Унікальні фотки! Оцифруємо, нічого…
А це мій прапрадідусь Мойсей Руденський — казенний рабин Проскурова (староста общини, який спілкувався з місцевою неєврейською адміністрацією):
Фотки прапрадідуся Натана Гордона немає зі зрозумілих причин: він був рабином-литваком, і якби сфотографувався — то, за поняттями ХІХ століття, напряму порушив би заповідь Тори щодо нестворення зображення того, що на землі.
Не завжди писали чорнилами. Дуже часто — олівцем. Не завжди хімічним — іноді простим тоненьким олівцем… який було просто стерти гумкою! Точніше — ластиком. Є у нас і такі фотки…