До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Що означає бути дорослим

Що означає бути дорослим
Джерело матеріалу:

Дорослість — це не коли у тебе лантух важкий, а коли ти розумієш, куди його тягнеш і навіщо.


«Що означає «бути дорослим»? — каже мені позавчора приятель — Як на мене, все це міф. Міра твоєї, так званої дорослості, визначається тільки лантухом відповідальності, який ти тягнеш...». Якщо чіплятися до слів, я б, звісно, сказала, що дорослість — це не коли у тебе лантух важкий, а коли ти розумієш, куди його тягнеш і навіщо. Хоча б приблизно. Але це трохи складно. Мені здається, є формула дорослості набагато простіша. Вона відома всім стюардесам і всім мандрівникам, та сама знаменита «спочатку надягніть маску на себе, потім на дитину». Об'ємно і просто, як я люблю.

Формула дорослості

По-перше, на місце дитини в цій формулі можна підставити що завгодно. Не тільки власне дитину, але і роботу, батьків-пенсіонерів, сім'ю в широкому контексті або чоловіка. Або дружину, але частіше чоловіка.

Так ось, доросла людина завжди спочатку подбає про себе, щоб не виявилося так, що і вона раптом без свідомості — без грошей — без сил — в депресії, і всі інші, за кого він відповідає, теж в повній дупі.

З цього «по-перше» легко виводиться «по-друге»: доросла людина приблизно знає, від чого їй стає краще, а від чого гірше, і має хоча б парочку надійних способів подбати про себе. Сама. Ось цими самими руками. Недоросла людина змушена дуже багато і дуже гірко ображатися на тих, хто «мав» або «міг» подбати, здогадатися і так далі, але не захотів. Якщо продовжувати аналогію з літаком, то не дуже доросла людина люто звинувачує пілотів літака, лає себе, погоду, турбулентність, і це все дуже зрозумілі почуття, тим паче, що кожного є за що звинуватити. Але маска, маска не надягнута.

По-третє, тут важливі обидві частини і їхня послідовність: і «спочатку надягніть маску на себе», і «потім на дитину». Деякі з нас радісно чіпляються за першу частину, бачачи в ній звільнення від всякого «треба» і радісне панування «хочу». А деякі пропускають першу і чують тільки другу, бачачи в собі лише засіб для порятунку дитини. Умовної, звісно, дитини.

Перших зрозуміти можна. Слухайте, ну правда, якщо людина з дитинства тягнула лантух зі всякими гидотами («немає слова хочу, є слово треба», «ти повинен», «не ганьби матір» і багато інших, набагато тонших і химерніших предметів, що колють), взятий не добровільно, тоді нічого, крім ретельно задавленого гніву і люті, він до цього лантуха не відчуває. І буде намагатися скинути його всіма явними і неявними способами. Навіть якщо звична вм'ятина на плечі змушуватиме знов і знов цей лантух на себе нав'ючити. А за цією захоплюючою внутрішньою боротьбою можна і все життя скоротати.

Друге теж легко зрозуміти. Це ті, хто проскакує першу частину формули, бурмочучи «та я-то чого, мені нормально». Так, я синій, задихаюся і ногу тягну. Зате дивіться, у мене всі діти в масках, я віддав все, що мав, сім'ї та роботі, нічого собі не залишив, хоч кишені перевірте. У Лінор Горалік є такий Заєць ПЦ з плакатом «Я врятував світ і сконав». Заєць весь час виснажений, він почувається героєм, але потім бац! — виявляється, що або маски не потрібні, або літак летів не в той бік. Загалом, хаотичні, а то і тиранічні метання Зайця були марні й навіть зашкодили. Всім.

При хорошому (а можливо, поганому) розкладі людина з роками це розуміє і страшенно переймається. При поганому (а може, навпаки, хорошому) розкладі так і живе в своїй картинці з плакатом напереваги.

Жоден дорослий не жертвуватиме своїм життям.

Просто тому, що це безвідповідально.

Жертвувати легко з дитячої позиції, тому що дитина, по-перше, ще не знає цінності власного життя, по-друге, не розуміє наслідків, і по-третє, сподівається таким чином когось від чогось «врятувати» (глибоко в несвідомому, в своєму театрі тіней, вона, звісно, сподівається врятувати батька. Але це затія безнадійна, не варто і братися).

І ось ми, напевно, все життя якось рухаємося в бік цієї дорослості. Іноді провалюємось, але ж життя дає зазвичай більш ніж одну спробу.

Анастасія Рубцова

+2
216
RSS
01:36
+2
Пошукав, що то за Заєць ПЦ. Виявляється — там ціла низка коміксів…
14:30
+2
Стан дорослості насамперед це турбуватися за своє життя, щоб не бути тягарем для інших. Старих й неповносправних таке не стосується, бо можливостями вони стають схожими на дітей, а тому потребують догляду. А якщо можеш, то допоможи іншому стати дорослим. Ось і майже все.
На жаль, не все, друже… Свого часу, коли наприкінці 2011 року я зламав ногу, то гасав на ній по Києву, бо був змушений по вихідних їздити на Троєщину до мами, возити їй продукти й забирати важелезні сумки, які вона набивала готовою їжею для нас на тиждень. А посеред тижня був змушений їздити до мами й робити їй штрикання. Наша Люся їздити до бабусі відмовлялася, бо не вміє робити ніяких медичний процедур і не потягне ті сумки, що пакує їй бабуся. Олена вже тоді ходила на протезованій нозі й також не могла возити сумки. А мама забороняла нам самим для себе готувати — бо ми «не вміємо».
_шкодую
Внаслідок цього всього я й занапастив власні ноги. В термінології даної статті — повівся безвідповідально, принісши свої ноги в жертву мамі. Бо коли я просив її: «Давай я не приїду до тебе цієї суботи?» — мама заперечувала, що скучила за мною і щоб я тільки приїхав до неї!.. Хоча бувало таке, що я дорогою додому з важелезними сумками вже падав. І відлежувався по кілька годин, приїхавши від мами.
_шкодую
І вгадай, чим усе обернулося?! Коли вилізло все, що було у мене з ногами, мама сказала: «Ти мусив плюнути на мене й не мотатися по 1-3 рази на тиждень з Подолу на Троєщину й назад! А так ти всій сім'ї створив проблеми своїми ногами». Й заборонила мені говорити їй, що я тоді мотався на Троєщину, бо вона була хвора і 2,5 місяці з дому не виходила…
_не_знаю
Отож я в підсумку вийшов винним в тому, що не звертав уваги на себе, а приділяв увагу мамі! Себто, в термінології авторки статті — повівся як дитина перед дорослою матусею:

Жертвувати легко з дитячої позиції, тому що дитина, по-перше, ще не знає цінності власного життя, по-друге, не розуміє наслідків, і по-третє, сподівається таким чином когось від чогось «врятувати» (глибоко в несвідомому, в своєму театрі тіней, вона, звісно, сподівається врятувати батька. Але це затія безнадійна, не варто і братися).

Тепер же я в усьому лишився винним! Та ще й мама зі мною розмовляти на цю тему не бажає — інакше б не забороняла мені того…
_не_знаю
Ну, то кому я краще зробив?! Собі?! Своїй дружині чи дочці?! Мамі?! Виходить, що нікому. Отже, треба було просто допустити, щоб мама померла в 2011 році — оце було б по-дорослому! Й заднім числом з'ясувалося, що навіть мама за це.
А не простіше було заплитити кілька гривень якійсь маминій сусідці чи подрузі, щоб вона робила уколи і купляла продукти?
23:55 (відредаговано)
+1
«А зачем маме деньги?! Маме надо просто, чтоб ее поцеловали!» ©


У моєї мами є своя поліклініка на Троєщині. Тим не менш, вона не йде з нашої — з Подільської поліклініки! Навіть зараз уклала договір з нашим — з подільським (!!!) сімейним лікарем. Що вже вилізло мамі боком: бо вона зараз захворіла на запалення легенів і була змушена їхати по морозу з Троєщини до нас на Поділ, аби лікарка її вислухала. Якби мама уклала договір з лікарем на Троєщині — був би шанс викликати лікаря на дом. А так вона сама позбавила себе такого прекрасного шансу.
_стежу
Чому?! Бо на Троєщині поліклініка «не така» й лікарі «не такі» — геть усі безголові. Чи насправді це так?.. Навряд. Просто річ у тім, що приїжджаючи до нас в поліклініку, мама двічі заходить до нас додому. Перший раз — до поліклініки, другий — після поліклініки. Перший раз мама жаліється, яка вона нещасна і як скоро вже помре. Вдруге — переповідає мені всі «поліклінічні» новини. Бо я ж «нічого не знаю».

А не простіше було заплитити кілька гривень якійсь маминій сусідці чи подрузі...

Отже, не те що не простіше — не можна!!!
1. У мами є єдиний рідний син, який про неї мусить попіклуватися. Сволота-невістка про свекруху не попіклувалася — це нормально. Невдячна онучка не попіклувалася — ще сяк-так… Але син мусив піклуватися!!!
2. Мамі потрібна не просто турбота — як розвиток, мамі потрібно бачити сина (див. цитату з к/ф про Мішку Япончика).
3. Сусіди й подруги у мами «не такі» й нічого не вміють (див. тезу про поліклініку). Мама сама завжди лікувала всіх подруг по Києву. Її бабуся (моя прабабуся) Сіма Ґерш-Лейбовна Константинопольська була відомою на весь Поділ акушеркою і прийняла пологи ледь не у половини жінок Старого Подолу. Отож моя мама мріяла поступити в медичний… але не склалося. Це своє бажання вона компенсувала тим, що все життя всіх лікувала. Але її всі лікують «не так», ситуація не дзеркальна… Вона довіряє тільки мені. Мама навчила мене ставити банки. А штрикати я навчився сам, спостерігаючи за лікарями. Жодної бридливості чи боязні крові у мене немає…
4. І нарешті, не забувайте про продуктообмін: я мусив раз на тиждень привозити мамі по дві сумки продуктів, а забирав по дві сумки готових страв. Які потім кисли в нашому холодильнику — бо їсти їх міг тільки я, а Люся з Оленою маминих страв здебільшого не їдять. Але мама ж мусила «смачно годувати любого синочка»!..
_сміюсь

Коротше кажучи, вкотре нагадую: моя мама — це типове недолюблене «дитя війни». В опублікованому Вами ж матеріалі докладно пояснюються особливості таких жінок. Свідомістю вона розуміє, що я — дорослий дядько, у якого є дружина і власна дитина. Однак підсвідомість підказує мамі інше: я для неї на підсвідомому рівні — це вічний хлопчик, якого треба нагодувати-напоїти, на горщик посадити, попку ваткою підтерти, вимити, одягнути у все чистеньке й випрасуване. До того ж, цей хлопчик завів собі таку ж саму дівчинку… Однак це чужа дівчинка, яка постійно вередує, не хоче їсти-пити приготоване «доброю матусею», не дає саджати себе на горщик і здійснювати інші процедури. А наша Люся — то загалом невдячне створіння!..
_не_знаю
Отож максимум, що можуть сусіди й подруги — це принести продукти особисто мамі. А лікувати її нема кому.
Геніальна стаття. Недавно на роботі обговорювали тему дорослості. Вона від віку не залежить. Я вже років у 12-13 почувала себе дорослішою за своїх однолітків і навіть батьків. І маю знайомих, які в 35 чи 75 поводяться як діти або підлітки.

Випадкові Дописи