До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Мозок письменника

Мозок письменника
Джерело матеріалу:

Творчий дует Тимур та Олена Литовченки:
«Найголовніше робоче місце — це мозок письменника»


До вагомих літературних нагород київського письменницького подружжя Тимура та Олени Литовченків: «Золотий письменник України», срібна статуетка й низки дипломів «Коронації слова» — наприкінці минулого року додалася ще одна — Краща книга року за версією Держкомтелерадіо.

Так, у номінації «Моя країна» перемогло ТОВ «Видавництво Фоліо» з «Книгою Жахіття: 1932—1938».

Загалом у видавництві «Фоліо» вийшли чотири перші книги художньої історичної епопеї «101 рік України»: «Книга Пожежі: 1914—1922», «Книга Невиправданних Надій: 1923—1931», «Книга Жахіття: 1932—1938» і «Книга Спустошення: 1939—1945». Про них говоримо з письменницьким подружжям Литовченків.

У кожної творчої людини свої «таргани» в голові

— Пане Тимуре та пані Олено, насамперед вітаю з відзнакою «Краща книга року».

Тимур Литовченко: — Перепрошую, не зовсім нас… Адже Держкомтелерадіо влаштовує конкурс серед видавців, а не авторів, тому дипломом ДКТРУ в номінації «Моя країна» було нагороджено видавництво за видану книжку нашого авторства.

Олена Литовченко:— Дякуємо видавництву, що висунули на розгляд саме нашу книгу, за її якісне художнє оформлення.

— Загалом зі скількох книг складатиметься художня історична епопея «101 рік України»?

Т. Л.: — За планом, із десяти книг. Окрім тих чотирьох, що вже побачили світ, уже готують до друку «Книгу Зневіри: 1946–1953», «Книгу Відлиги: 1954—1964» та «Книгу Застою: 1965–1976». Ще три книги епопеї охоплюватимуть період із 1977 по 2014 роки, вони мають бути написані у 2019 роцi.

О. Л.: — Утім, якщо говорити про кількість книг… Усе залежатиме від кількості роздобутого матеріалу, від того, як він впишеться у наш задум і наскільки тісно пов’язаний з історією України. Можливо, доведеться внести корективи в розбивку періоду 1977—2014 років на іншу кількість книг. Це поки що робочі плани, які в процесі реалізації можуть корегуватися.

— Пишучи в жанрі фантастики, Тимур Литовченко став автором або співавтором півтора десятка авторських книжок і колективних збірок у цьому жанрі. Як раптом після цього вас потягнуло на історію. Чому?..

Т. Л.: — Півтора десятиліття тому — в 2003 році я написав для тижневика «Політика і культура (ПіК)» статтю «Витончена помста Сен-Жермена», де нахабно приробив цьому загадковому історичному персонажу… українське коріння! У тій статті було все необхідне, щоб на її основі написати цікавий авантюрно-історичний роман. Отож я щиро сподівався, що хтось підхопить і напише...

Але минув рік, сюжетом ніхто не зацікавився. Тоді я зрозумів, що у кожної творчої людини свої «таргани» в голові, отож ніхто не напише роман про «українця» Сен-Жермена, окрім мене. Довелось реалізовувати цю ідею. Отак з’явився авантюрно-історичний роман «Помститися імператору».

Що ж до фантастики… Переважна більшість наших читачів очікує, що це буде «жорстка» космічна НФ, від якої всі давно втомилися. Я полюбляю писати принципово іншу фантастику. Але мої потенційні читачі попервах відмахуються: «Ага! Знов щось про життя на Марсі й польоти на Альфу Центавра? Облиште, це нецікаво». А коли все ж таки почитають щось моє — починаються суперечки: «Хіба ж це фантастика?! Це добротна література». Виходить, ніби фантастика — це щось гранично спрощене...

Насправді ж усе навпаки. Письменник-фантаст має вигадати світ, в якому діють змінені закони, та описати цей світ настільки реалістично, щоб читач у нього повірив і сприйняв авторську фантазію. Прикро, що не всі потенційні читачі цінують таку роботу належним чином. Часто доводиться чути: «Це неправда! Це всього лише фантазія».

При цьо­му забувають, що фантазія настільки правдива, що читач у неї вірить… З роками набридло вислуховувати це, отож я й вирішив звернутися до історичного жанру. В ньому працювати на порядок легше: не потрібно вигадувати світ — потрібно просто роздобути інформацію про період, який тебе цікавить, і все...

О. Л.: — Що таке історичні романи в класичному розумінні? Беруться цілком реальні історичні обставини, в які вводяться вигадані герої, довкола яких закручується сюжет. Наприклад, роман Вальтера Скотта «Айвенго». Історичний період — Англія кінця ХІІ століття. Історичні персонажі — король Ричард Левове Серце і його брат принц Джон.

Легендарні персонажі — йомен Локслі, він же Робін Гуд iз товариством розбійників. Центральний вигаданий персонаж — це королівський зброєносець Айвенго, довкола якого групуються його батько Седрик Саксонець, його наречена леді Ровена, його головний ворог — тамплієр Бріан де Буа-Гільбер, а також Реджинальд Фрон де Беф, Вальдемар Фітц-Урс та багато інших героїв.

Усі вигадані персонажі, введені в сюжет, мають бути вигадані достовірно. Хто зробить це краще, ніж фантаст iз багатющою уявою?.. Та й загалом, якщо будувати майбутнє, не знаючи власного минулого, то мимовільно прирікаєш себе на помилки, яких припускалися попередні покоління. Минувшину потрібно вивчати і робити висновки.

— Звідки черпали історичні факти для написання книг?

О. Л.:
— Шукаємо інформацію, де тільки можна: в історичних розвідках і збірках документів, у музеях, у бібліотеках. Іноді виходить зв’язатися з родичами і добувати інформацію з сімейних архівів, знаходити згадки сучасників давніх подій та їхніх послідовників. Або зустрітися з конкретними вченими-істориками та краєзнавцями — й вони пого­джуються просвітити нас в окремих питаннях.

Т. Л.: — Загалом, нашу епопею можна віднести до такого жанру літератури, як сімейна сага. Наприкінці останньої книги маємо намір висловити подяку деяким людям, на спогади яких ми спиралися.

Лише два приклади. Князь Олександр Гедройць люб’язно ознайомив нас iз деякими матеріалами, пов’язаними з історією його шляхетного роду. Результатом стала поява в перших трьох книгах нашої епопеї таких персонажів, як Михайло Владиславович Гедройць, закатруплений у застінках ЧК як «польський шпигун», великий поціновувач образотворчого мистецтва і меценат Микола Антонович Гед­ройць та відома лікарка-хірург Віра Гнатівна Гедройць — їхні історії тісно пов’язані з Україною.

Другий приклад. Свого часу мені довелось попрацювати як журналісту з нині покійним Героєм Радянського Союзу Костянтином Суховим, який розповів про радянський «летючий штраф­бат». Півтора десятиліття тому опублікувати його свідчення не вдалося, зате тепер ми використали цей матеріал в «Книзі Спустошення: 1939—1945».

— Уже сама назва «Книга Жахіття: 1932—1938» розкриває жахіття Голодомору 1932—1933 років та Кривавого терору 1937—1938 років. Не важко було описувати саме цей період?

О. Л.: — Опрацьовувати цей період було надзвичайно важко, бо це пов’язано з великою кількістю смертей — нам же потрібно було все це відчути, пропустити через себе. До того ж, свої історії можуть розповідати лише живі, а не мертві. Таким чином, через жанрову специфіку нашої епопеї відчувався певний брак матеріалу саме для третьої книги.

Т. Л.: — Ще один підводний камінь — певна заяложеність цих двох тем. Погодьтеся, про Великий Голодомор та Кривавий терор написано надзвичайно багато… Але нагорода Держкомтелерадіо засвідчує, що ми спромоглися розповісти оригінальну історію, відмінну від інших.

— До якого жанру відносите третю книгу і на якого читача вона розрахована?

Т. Л.: — У жанровому розумінні це історична епопея, якщо конкретніше — то низка сімейних хронік, як було сказано вище.

О. Л.: — Наша епопея розрахована на будь-якого читача, який уже вийшов із молодшого шкільного віку, цікавиться історією рідної країни і здатен осягнути столітній період з 1914 по 2014 роки.



Ділимо персонажів або періоди

— Яку книгу написали вперше разом?

О. Л.: — Це був роман «Пустоцвіт», присвячений завершальному періоду історії Гетьманщини — правлінню Кирила Розумовського. Це XVIII століття.

Т. Л.: — Ми тоді виробили схему: ділимо персонажів або періоди, кожен пише свою частину, далі поєднуємо написане. Зокрема, в «Пустоцвіті» Олена вела лінію Григорія Теплова, я — лінію Кирила Розумовського.

— Як вам працюється разом?

О. Л.: — Нам подобається працювати разом. В іншому разі наш творчий дует так довго не протримався б.

Т. Л.: — Ми прекрасно працюємо разом!

— Опишіть ваше робоче місце… Гадаю, воно якесь особливе...

О. Л.: — Фізично робоче місце може бути де завгодно: на кухні, в трамваї, на вулиці, біля комп’ютера. Але найголовніше робоче місце — це мозок письменника, лабіринти його світосприйняття, його свідомість.

Т. Л.: — Фантастику я попервах писав переважно в «термічці», сидячи на металевому возику з приладами, підклавши під сідниці брезентові рукавиці, щоб не застудити нирки, а грубий зошит в клітинку — на коліно. Або в читальному залі бібліотеки ІЕЗ ім. Є. О. Патона НАНУ. Або вночі на тумбі для постільної білизни біля сімейного ліжка. Лише з часом власноруч зібрав саморобний комп’ютерний стіл з різного мотлоху, знайденого на звалищі...

Тепер же, як інвалід 1 групи по опорно-руховому апарату, я пишу, лежачи на дивані, а поруч на приставному столику стоїть ноутбук.

— Чи подружжя Литовченків задумувалось над тим, щоб придумати один псевдонім?

О. Л.: — А навіщо?! Нам подобаються наші справжні імена.

Т. Л.: — Псевдоніми я активно використовував, як журналіст. У літературі ж єдиним псевдонімом був «Андрій Давидов», але то було в минулому тисячолітті, спільно з іншим письменником і насамкінець — за ініціативи московського видавництва «Ексмо». Це все в далекому минулому.

— На кухні також разом готуєте страви? Чи один пише, другий готує, і навпаки...

Т. Л.: — Спільно ми лише доводимо продукти до стану напівфабрикатів: миємо, чистимо, нарізаємо… А так я готую омлети, страви м’ясні та в горщиках, гарніри, випічку, варю сирні супи і каву. Олена ж спеціалізується на салатах, на фруктових десертах, на різних смузі, молочних коктейлях, вареннях, на стравах iз морепродуктів. А які оригінальні суміші прянощів вона робить — м-м-м!.. А домашнє вино!..

О. Л.:
— Згідно з традиційним поглядом, на кухні має стояти жінка. Але це притаманно патріархальному суспільству, тепер же жінки заробляють гроші та проявляють соціальну активність не гірше від чоловіків. Ми ж підходимо до «кухонної» проблеми так само творчо, як і до всього іншого. Отож хто має час і натхнення — той і готує!

І ще таке спостереження: якщо жінка готує те, що можна назвати повсякденними «черговими» стравами, то чоловіки завжди кращі, витонченішi кухарі, їм вдаються будь-які кулінарні експерименти.

— Ви корінні кияни. Чи описали улюблене місце столиці у котромусь із романів?

Т. Л.: — Перепрошую, це я — корінний киянин у четвертому коліні! Що ж до Олени, то вона народилася в Ташкенті, отож у дитинстві її називали «українською дочкою узбецького народу». Але якщо копнути глибше, то по материнській лінії моя дружина має шляхетних предків — Уханьських. Є у Грубешівському повіті Люблінського воєводства Польщі така сільська гміна Ухане — Gmi—a Ucha—ie… А батько її родом з Мотовилівки.

О. Л.: — Наша дочка Люся стала п’ятим поколінням, яке виросло в одній квартирі на Старому Подолі, яку ще в 1899 році зайняв прадід Тимура. З цього «родового гнізда» ми виїхали лише 1 січня 2013 року.

Старий Поділ змальований у нашому циклі оповідань «Наш подільський дворик», опублікованому видавництвом «Фоліо» у колективній збірці «Усмішка». Хоча читачі впізнавали там інші, географічно далекі, дворики свого дитинства — одеські, євпаторійські, сімферопольські, полтавські, ташкентські…

До речі, «Книга Пожежі: 1914—1922» нашої епопеї почалася зі стовідсотково київського розділу: альтанка на Володимирській гірці, Михайлівський Золотоверхий монастир, маєток на Андріївському узвозі, де проживало сімейство Булгакових, Добромикільська церква на Покровській вулиці, від якої зараз лишилася сама дзвіниця, — ось місця локалізації сюжету.

І далі 1915 рік: Керосинна вулиця, поселення робітників майстерень Дніпровського пароплавства на Трухановому острові, кабінет Божою милістю купчини першої гільдії Марґоліна на Миколаївській площі, будиночок у Базарному провулку… А в ще не написаному завершальному розділі про 2014 рік фігуруватимуть Майдан Незалежності та Європейська площа, вулиці Хрещатик, Грушевського, Інститутська. «101 рік України» в Києві розпочався, на Києві все зійдеться у фіналі.

Інтерв'ю брала
Наталка КАПУСТЯНСЬКА

+2
163
RSS
23:38
+3
Сьогодні в «Україні Молодій» вийшло. _чудово
13:57
+2
В УМ вийшло 25-го, а на Мордокнижці вже 24-го було. Фантастика! _сміюсь www.facebook.com/groups/261683110599181/permalink/1687767867990691/
Я тобі навіть більше скажу: PDF-файл «УМ» №009'2019 за 25-26.01.2019 я скачав з веб-сайту газети теж 24 січня _ура

Тоді ж прочитав його в електронному вигляді та виявив усі місця, де нас поредагували. Наприклад, наприкінці Олена нібито каже про «маєток» сімейства Булгакових на Андріївському узвозі. Ми про «маєток» нічого не говорили. Сказали, що один з героїв епопеї — гімназист зайшов до «особняка» на Андріївському узвозі, де жили Булгакови. Бо в ті часи зазвичай будинки належали якомусь власникові, а сімейство орендувало якусь кількість кімнат чи поверхів. В редакції «УМ» виправили «особняк» на «маєток», не спитавши нас. Ну, їм видніше. Можливо, у них є ті відомості, яких нема у нас, не заперечую…
_не_знаю
Але я до того, що Наталка Капустянська, яка брала інтерв'ю, попросила, аби до 25 січня ми його не розповсюджували. Отож я і взяв 1-денний тайм-аут! _соромлюсь
06:10
+2
Гарне інтерв'ю. Щирі відповіді. Особливо цікаво розповіли про письменницьку кухню. І про приготування страв. А скільки років Лєна прожила в Узбекистані? Чи знає узбецьку мову?
Олена прожила в Узбекистані до 11 років, бо встигла закінчити там 4 класи. Узбецьку трохи знає. До речі, це їй допомогло розібратися з азами турецької мови.
16:41
+2
_шкодую Ось вона — слава… _шкодую
Щойно Google повідомив мені про те, що веб-сайт "Подольская Правда" передрукував наше інтерв'ю «Україні Молодій». Як виявилося, це для тих, хто не бажає вчити українську — себто, «машинний» переклад з української мови. Хто не стикався з нередагованими «машинними» перекладами — може почитати. Що очі на лоба полізуть — гарантую!
_здивований
Лише один зразок. Переклад:

Писательское супруги Тимур и Елена Литовченки. (Фото из собственного архива.)

Оригінал:

Письменницьке подружжя Тимур та Олена Литовченки. (Фото з власного архіву.)

_шкодую
Я шокований…
20:03 (відредаговано)
+2
«Писательское супруги» — це так, феєрично _сильно_сміюсь А за фантастику ти ще відповіси _посміхаюсь
А за фантастику ти ще відповіси

_заспокоюю _зупиняю _заспокоюю
Ша! Дай прожити 2019 рік і нормально завершити епопею… Можливо, тоді ще й за фантастику… не тільки (!) поговоримо. Бо коротка розмова у мене з видавцем відбулася в минулому вересні на Львівському книжковому ярмарку. Але 10-томна художня історична епопея — це така робота, яку ніхто в сучасній українській літературі не потягне. Інакше б її давно створив хтось інший. А якщо вже ми взялися — то неодмінно дотиснемо цю роботу до переможного кінця.
_ангел
Але доки в грудні 2019 року не буде дописана фінальна книга, ми ні за що інше братися не станемо. Повір, писати нам і справді не дуже легко. Отож дай дожити і допрацювати до кінця поточного року, прошу!..
20:27
+1
Ну, якщо ти просиш… _посміхаюсь
16:49
+2
Це зворотній бік слави.

Випадкові Дописи