До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Ціна нечуттєвості

Ціна нечуттєвості
Джерело матеріалу:

Повний контроль над емоціями — чи не це бажана навичка для більшості людей?

Стійко витримувати усмішки долі, не відчувати душевних мук, не гнутися і не ламатися під будь-якими ударами долі й людей.

Бути таким собі непереможним самураєм з непробивним обличчям.

Без емоцій жити дуже вигідно:

  • Можна незворушно вести справи: «Нічого особистого, це лише бізнес, дитинко».
  • Дотримуватися логіки і відмінно організувати своє життя.
  • Робити те, що важливо, потрібно і правильно.
  • Вступити в правильний ВНЗ, вийти заміж за потрібну людину, працювати там, де добре платять.

Тільки чому тоді з'являється ця туга всередині? Порожнеча, яку нічим не заповнити...

Це відчуття недостатності, обділеності й неминучого голоду.

Ціна нечуттєвості висока — життя наполовину. Неначе раптом зникли запахи і звуки. Раніше були, а зараз немає. Жити можна. Але чогось постійно бракує. Немовби якась важлива частина особистості завмерла.

Рішення не відчувати приходить в різному віці.

До когось в дитинстві. Припинити відчувати, завмерти — стає для дитини єдиною можливістю вижити. Щоб не збожеволіти від пережитого болю і жаху, вона «прикручує гучність» почуттів, та так і лишає цей датчик в тому ж положенні на все життя. Для безпеки.

Ставши дорослим, людина ніяк не може отримати задоволення, ніщо її насичує. Вона весь час щось шукає. Одного разу зрозумівши, що шукає, і не в змозі знайти загублену частину себе, починає по крупицях збирати вміння радіти, відчувати задоволення, чогось по-справжньому хотіти.

Рішення заглушити почуття, запхати всі свої переживання куди подалі, ухвалюється і в дорослому віці — як реакція на пережитий біль, втрату, розчарування. «Я більше ніколи!» — не покохаю, не пущу нікого в свою душу, не довірюся, не буду такою ідіоткою. Все, дякую, дуже боляче. Я знаю, що там зле, і більше туди не піду.

І починається життя в скафандрі, в броні з власних захистів, без дозволу собі відчувати хоч щось. З величезною порожнечею всередині.

Бути живим — це великий ризик.

Ми боїмося почуттів. Вони роблять нас вразливими.


Багато з нас навчилися безлічі хитрощів, щоб не входити в зону почуттів, не проживати їх на повну силу:
  • Швидко відволіктися і почати щось робити, неважливо що.

Не усвідомити, що відбувається і дозволити собі це пережити, а розсіяти збудження через дії.

  • Швидко переключитися на щось інше і піти в суєту. Це дозволяє не зустрічатися з потужними емоціями і не вирішувати важливі для себе питання.

У суспільстві вважається, що «бути зайнятою — кращий засіб від депресії».

Багато людей впадають в стан, подібний до наркотичної залежності від своїх справ, несвідомо прагнучи того, щоб у них не лишалося часу для «непотрібних думок».

  • Випити, поїсти, покурити.

Швидко зняти напругу, навіть не усвідомивши, що спричинило тривогу, яка піднялася за секунду до гострого бажання щось в себе запхати — влити, заштовхнути або вдихнути.

Всі форми залежностей — алкоголізм, куріння і переїдання — це звичні механізми захисту від емоцій, які особистість вважає за краще не усвідомлювати і не проживати. Способи відреагування емоцій.

  • Купити щось. «Заковтнути» чергову «потрібну річ».

Заглушити хоч на час свій емоційний голод і «нагодувати» тривогу.

  • Зайнятися сексом.

В цьому випадку своє власне тіло або тіло партнера сприймається просто як об'єкт для маніпуляцій. Роль іншої людини як особистості в цьому процесі дуже незначна — вона просто використовується як наркотик для заспокоєння.

  • Знайти людину, до якої можна було б прив'язатися.

Як дитина шукає матусю, яка про неї подбає і наповнить її любов'ю, так і багато людей шукають цей материнський або батьківський об'єкт ззовні. Немов у пташенят в гнізді, їхні роти завжди роззявлені, й вони чекають постійної допомоги, підтримки та участі в своїй долі. І тут часто чується розчарування і докори в тому, «що він або вона не піклуються про мене, не цінують і не люблять».

  • Відреагувати сором, страх, провину через агресію.

Агресивний спалах допомагає випустити пару, зняти напругу. Але проблема, задля вирішення якої ця напруга піднялася, не вирішується. Вся енергія йде в «пшик».

Як тіло наганяє температуру, щоб перемогти шкідливі мікроби, так і психіка піднімає напругу, щоб вирішити поставлену перед особистістю проблему. Але замість того, щоб використовувати енергію на усвідомлення і вирішення завдання, температуру збивають, а пару випускають в нікуди. До нового нападу.


Звичка повністю не усвідомлювати почуття призводить до того, що людина не розпізнає психічну загрозу.

У неї просто зростає потреба в ліках, їжі, цигарках, алкоголі.

Буває так, що навіть почути власну тривогу люди не в силах. Їм здається, що все нормально, просто хочеться випити й їсти, а власних тривожних думок і почуттів вони не чують. Отож і зробити щось, аби змінити стан справ, вони не можуть.

Наші емоції — це не тільки реакція психіки, але й реакція тіла. будь-яка емоція супроводжується певними відчуттями в тілі.

Тіло людини серйозно включається в проживання кожної емоції.

Заглушаючи психіку, ми змушуємо тіло висловлювати ці емоції за двох. Таким чином формується психосоматичний симптом.

Якщо людина не може дозволити собі проживати емоції за допомогою психіки, їй доведеться їх проживати за допомогою тіла.

Всі психосоматичні симптоми — це витіснення, «не дозволені собі» емоції.

Багаторазово повторені, вони формують психосоматичні захворювання.

Лікарі виділяють перелік суто психосоматичних захворювань, так звану «чиказьку сімку захворювань»

  • гіпертонічна хвороба, 
  • ішемічна хвороба серця, 
  • бронхіальна астма, 
  • виразкова хвороба шлунку та дванадцятипалої кишки, 
  • виразковий коліт, 
  • гіпертиреоз, 
  • цукровий діабет.

Це ті захворювання, в яких психосоматичний фактор є провідним. Але дедалі більше психотерапевтів схиляються до того, що рішення хворіти або не хворіти на будь-яке захворювання залишається за самою людиною.

Але, буває, психологічний захист від емоцій настільки великий, що людина не дає навіть можливості тілу похворіти — хоч якось прожити витиснуті почуття.

І тоді, як в киплячому казані, кришку якого загвинтили гайками, стається вибух.

Раптові смерті від інсультів, інфарктів, ні сіло ні впало виявлений рак на останній стадії у, здавалося б, здорових і молодих людей — завжди шок.

Ціною нечуттєвості стає життя.

Чомусь ми створені відчувати. І цю нашу здатність та особливість від нас не відокремити. Така наша природа.

Поки ми відчуваємо, ми живі.

Ірина Дибова

+1
197
RSS
00:24
+2
Що тільки людина не робить із собою!..
14:28
+2
Мабуть, воно й справді є так, що ціною нечуттєвості стає життя . Але ж є надчуттєвість. От є собі істерики, які себе не гальмують. Чи уникають вони тих семи хвороб?
От чого не знаю, того не знаю! _не_знаю Може, Дзвінка Сопілкарка в курсі?..
Надмірна емоційність стає причиною тих самих хвороб. Все добре в міру.
22:06
+2
Дзвінка, гадаю, відгукнеться. А от ще таке: люди хворіють, є навіть чикагська сімка хвороб. Хворих лікують лікарі. Вони знають, як треба жити, щоб бути здоровими. Питання: чи живуть лікарі довше ніж інші люди?
За статистикою, лікарі живуть менше ніж їхні пацієнти. Лише одиниці серед лікарів стають довгожителями, як Амосов, наприклад. Мабуть тут спрацьовують кілька факторів:
  • Лікар надто переживає за своїх пацієнтів

  • Злиться, коли пацієнти не виздоровлюють

  • Або навпаки, хоче, щоб вони довше хворіли

  • І найголовніше, забуває, що лікує не він, а Бог, його руками
07:18
+2
Дякую, Дзвінко. Я теж про це здогадувався. Це ж зрозуміло: стають здоровими люди і лікарі зникають. Отже лікарям треба, щоб постійно були хворі люди. Якщо вони такого хочуть, то й самі стають хворими. Друге: коли лікарі знають, що живуть менше, то нащо вони стають ними?
коли лікарі знають, що живуть менше, то нащо вони стають ними?

Напевно, в кожного свої мотиви. Якась частина знає, що це добре оплачувана професія, їх цікавлять в першу чергу гроші. Але медицина належить до так званих «помагаючих» соціальних професій. Тому є частина людей, які свято вірять, що зможуть врятувати світ.
Буває і так, що в родині хтось тяжко хворіє. Мала дитина хоче неодмінно врятувати дорослого, отож коли виростає — йде «в медицину».
Це як раз і є варіант психологічної травми, яка штовхає людину в «помагаючу» професію.

Випадкові Дописи