До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 2.

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 2.

Уривки із книги Миколи Гушула «Рожнів і рожнівчани»

РОДИННЕ ГНІЗДО

До батьків ми зверталися «татусю», «мамусю» і, як і всі у нас, – на «ви». Як співається у відомій, з глибоким змістом, пісні «Землякам» (муз. М. Свидюка, слова Г. Даниленка):

«Ми з тих добрих країв,

Де батьків називають на «ви»,

А своїх матерів

У поклоні цілують у руку». 

            

Мої батьки, Василь і Катерина

Звертання «татусю», «мамусю» збереглося аж до старших класів школи. Пам’ятаю, як одного разу, коли я вже заглядався на дівчат, у присутності однієї із них я звернувся до тата «татусю». Вона так здивовано на мене подивилася, що я надалі в присутності чужих людей почав звертатися «тату», «мамо». Але «на ви» ми зверталися завжди. І думаю, що в цьому є великий сенс. Наведу такий приклад.

Моя дружина Ліда з Черкащини, і в них було прийнято до батьків звертатися «на ти». Це я зауважив для себе з перших годин знайомства з батьками дружини. Це мені не сподобалося. Я висловив свою думку дружині – і вона почала звертатися до своїх батьків «на ви». Через якийсь час сталася суперечка між Лідиними батьком і бабусею. Ліда прийняла сторону бабусі, але сперечатися з батьком «на ви» ніяк не могла. Ліда потім розказувала, що тільки тоді, коли вона через якийсь час не витримала і перейшла «на ти», батько від несподіванки зразу ж замовк. Єдине, на що він спромігся – сказав: «О! Так ти вже і «на ти» перейшла?», розвернувся і пішов. Очевидно, що цей випадок промовисто говорить про перевагу шанобливого звертання «на ви» у порівнянні з панібратським звертанням «на ти». Наші діти, незважаючи на те, що виросли і виховались у Києві, також до нас звертаються на «ви»…

Тато народився у багатодітній сім’ї Микити Ґушула і був сьомою дитиною (всіх дітей було десятеро). Дід Микита був добрий господар (як у нас кажуть – порєдний ґазда), мав ґрунт (землю) не тільки в Рожнові, а й у Рожполі (Рожнівські поля, за 30 км. від Рожнова), тому було що дати дочкам і синам на віно (придане). Обійстя (подвір’я) було розміром десь приблизно 150 х 80 метрів. Від дороги і з північного боку воно було обсаджене столітніми смереками і знаходилося за 80—100 метрів від річки Рибниці. При в’їзді ліворуч стояла стайня на два відділення: одне – для корів і телят, друге – для коней і лошат. Недалеко від стайні – комора, куча для свиней, курник для птиці і криниця (щоб близько було носити воду худобі). Праворуч, знову ж таки недалеко від стайні з тої ж причини, стояла стодола, а навпроти стодоли стояла ко’шниця (у нас це слово вимовляють з наголосом на першому складі). В кошницях зберігали кукурудзу в шульках (качанах). Кошницю плели з вербової лози. Кошниця мала розміри в плані 1 х 3—3,5 м, і висоту 2,5—3 м.

Стодола в нас була дуже велика. Будував її ще дід Микита. Він був не бідним селянином і повинен був мати приміщення для зберігання урожаю. Це була споруда з чотирисхильним дахом без перекриття з розмірами десь 12 х 10 метрів, з високою і широкою брамою, в яку, в разі негоди, могли в’їхати коні з возом, навантаженим снопами пшениці чи сіна. Дах стодоли був покритий соломою. Для покриття даху завчасно виготовляли плескачки. Для цього брали обмолочені житні снопи і видергували на спеціальних дергівках (вичісували поламані і заплутані стебла). Житні снопи використовували тому, що сухі стебла жита твердіші й довші за пшеничні та довговічніші.

Дахи будівель робили гостроверхими, чотирисхильними. На такому даху не затримувався сніг, з нього швидко стікала дощова вода, він не глибоко промокав, швидко висихав і був довговічним. На «коньку» даху робили солом’яну шапку і закріплювали її за допомогою хрестовини з вербових кілків, збитих зі зміщеним до верху центром. Такі дахи служили 50 і більше років. Для збільшення довговічності даху з печі часто випускали дим під дах хати, і він виходив не через димар, а через солом’яну покрівлю даху (так звані курні хати). При цьому дах швидко висихав, не пошкоджувався мишами і всякими хробаками і значно подовжувалася його довговічність. Крім того, на задимлене горище ніколи не залітали комарі і різні мухи, тому на ньому можна було будити (коптити ) сало, м’ясо, яблука, сливи, груші (сушениці). І в них ніколи не заводилися черв’ячки, міль і всяка інша погань. Все це було дуже важливим в ті часи, коли консервування ще не було поширеним і таким способом можна було запастися продуктами на цілий рік.

Посередині стодоли навпроти брами був тік, на якому молотили снопи. Тік покривали розмоклою і перемішаною в’язкою глиною, і коли вона засихала, він ставав рівним і гладеньким. На нього накладали назустріч один одному дві сторонці снопів (ряд називався – сторонка) колоссям до середини і молотили вручну ціпами. Молотили спочатку одну сторонку, потім другу, потім перевертали обидві сторонки і все повторювалося. Насамкінець перевіряли кожний сніп і, при потребі, домолочували кожний окремо.

Справа і зліва від току зберігалися складені необмолочені і обмолочені снопи, сіно, полова. Ми дуже любили стодолу. Там, на високих сволоках, у нас була гойдалка, там можна було гратися в негоду, ховатися і «борюшкатися» в соломі та в сіні. А влітку, коли на дворі тепліло, ми просилися спати в стодолу на сіно, особливо коли ми стали старшими, бо звідти легше було піти погуляти і повернутися в будь-який час. Правда, мама ранком не могла нас добудитися. Але фраза: «Ну, почекайте! Будете ви в мене спати у хаті!» змітала нас з постелі.

Батькам важливо було, щоб ми добре виспались, бо треба було вставати разом зі сходом сонця й допомагати їм виконувати безкінечні роботи. І коли тато побачив, що ми часто ходимо сонні і кволі, сказав, що буде нас у стодолі на ніч замикати. Так і робив, але і це не допомагало. Cтарший брат Михайло в кутку стодоли акуратно підірвав кілька нижніх плескачок даху – і вже зовні по «вуглу» стодоли (вона була дерев’яна, складена «у вугли») ми спокійно злазили «на волю».

Одного разу вранці до тата прийшов сусід і ми прокинулися від їхньої розмови. Сусід скаржився, що цієї ночі біля черешні маївки (ранній сорт черешні, яка доспіває в кінці травня) йому витоптали город. І він впевнений, що то були ми. Ми завмерли… Бо «знає кіт, чиє сало з’їв». Тато каже: «Цього не може бути, але ходімо подивимось». Ми зразу ж заплющили очі і вдавали, ніби спимо «мертвим сном». Підводить тато сусіда до стодоли, знімає замок, відкриває браму і каже: «Бачите, сусіде, мої хлопці сплять під замком і цього зробити не могли». Сусід розвів руками, вибачився і пішов. Тато почав нас будити. Ми «з трудом» розплющували очі, солодко потягувались, позіхали – одним словом, як у нас кажуть, «грали варіята» до кінця. Але по черешні більше не ходили.

+4
175
RSS
20:38
+3
Друже Миколо, прочитав з охотою. Дякую. Спершу зауважую:
— нема заставної світлини; звернись до мене, я розкажу покроково;
— треба, щоб дописи розрізнялися назвою: хочби таким додатком — Част.1, Част.2.
Дозволю собі парочку рекомендацій щодо оформлення матеріалів з продовженням. Друг Анатолій вірно зауважив, що в назві матеріалу варто додавати порядковий номер частини тексту. Це вірно. Але я роблю ще дещо:



1. Використовую однотипні нумеровані заголовні фото. Нумерацію роблю в PhotoShop, але для цієї мети підійде будь-який інший редактор зображень — наприклад, той-таки Paint. Це вже справа особистого смаку
_соромлюсь
2. Або на початку, або наприкінці тексту роблю блок гіперпосилань на інші частини тексту. Цей блок доводиться доопрацьовувати по мірі додавання нових частин, зате утворюється т.зв. гіпертекст:

Текст для перегляду на комп'ютері, який містить зв'язки з іншими документами («гіперзв'язки» чи «гіперпосилання»); читач має змогу перейти до пов'язаних документів безпосередньо з вихідного (первинного) тексту, активувавши посилання.

Світоч — це інтернет-майданчик, отож наші матеріали мають бути зручними для використання людьми, звиклими до читання електронних текстів.
_не_знаю
Повторюю, це мої особисті рекомендації! Вважаєте за доцільне — робіть так, як я раджу, не вважаєте — не робіть. Або робіть по-своєму…
12:50
+4
Дякую за відгук і поради. Заставну світлину вставив, частини пронумерував. А от вставити фото батьків не зміг. Вискакує якийсь зелений квадратик — і все. Хто може — допоможіть порадою.
20:47
+2
Приємно, що цей допис вже має зручний для читання об'єм. По собі знаю, що читач долає текст, коли в ньому до 3-5 сторінок. У нас на Київщині на СТОДОЛУ казали клуня. А сніп, ціп і тік звучать однаково. І теж до тата й мами зверталися на ВИ. Це таки дисциплінує і тримає дистанцію. От в руку не цілували, а дарма. Я колись в пориві вдячності вже студентом був поцілував руку баби Варки. То вона так дивувалася…
23:48 (відредаговано)
+2
У нас мало ростили кукурудзи, тому й не було кошниць. Кукурудзу зберігали підвішеною під стріху попарно зв'язаними качанами. Отже кошниця мала ширину 1м, довжину до 3м і висоту до 3 м. Це велика споруда. Чи були в ній двері, щоб вибирати качани?
12:57
+2
Дверцята були внизу. Через них вибирали необхідну кількість кукурудзи, решта під власною вагою опускалася вниз. А засипали кукурудзу через верх до самого даху. Деталі — у книжці.
00:00 (відредаговано)
+3
Друже Миколо, в мене є ця твоя книга РОЖНІВ… А в ній є світлина твоїх батьків. Це ж вони?
12:59
+4
Так, це вони, але вставити її з комп'ютера чи смартфона мені не вдається.
02:43
+2
Ми зразу ж заплющили очі і вдавали, ніби спимо «мертвим сном». Підводить тато сусіда до стодоли, знімає замок, відкриває браму і каже: «Бачите, сусіде, мої хлопці сплять під замком і цього зробити не могли». Сусід розвів руками, вибачився і пішов.

Ги-ги-и-и-и!..
_сильно_сміюсь
Ач, хитруни які!..
Пощастило, що ні той сусіда, ані Ваш тато не знали найнадійнішого способу визначити, спить людина насправді чи тільки прикидається: порахувати пульс! У того, хто справді спить, пульс уповільнений, а хто прикидається сплячим — у того нормальний.
_вибачаюсь _вибачаюсь _вибачаюсь

Все це аж ніяк не заважало сплячим. Їх було вісім чоловік — дві вільні від вахти зміни, — і сперте повітря було зігріте їхнім диханням; чулися зітхання, хропіння, невиразне бурмотіння — звуки, що супроводжували сон цих людей, сплячих в своєму барлозі. Але чи справді всі вони спали? І чи давно? Ось що, мабуть, цікавило Вовка Ларсена. І, щоб вирішити свої сумніви, він вдався до прийому, який нагадав мені одну з новел Боккаччо.
Ларсен вийняв лампу з її хиткої оправи і подав мені. Свій обхід він почав з першого ліжка по правому борту. Нагорі лежав канак, красень матрос, якого товариші називали Уфті-Уфті. Він спав, лежачи на спині, й дихав тихо, немов жінка. Одну руку він підклав під голову, інша лежала поверх ковдри. Вовк Ларсен взяв його за руку і почав рахувати пульс.

(Джек Лондон. "Морський вовк")
13:06
+4
Дякую за відгук.
02:54
+2
Не знаю, в чім річ, але у мене не розгортається жодне зображення, окрім заголовного _не_знаю
13:20
+4
У мене також. Не можу розмістити фото своїх батьків ні з комп'ютера, ні з смартфона. Буду вдячний за допомогою порадою.
13:27
+3
Відповів особистим повідомленням.
13:29
+4
Друже Анатолію! з твоєю допомогою мені таки вдалося розмістити фото своїх батьків. Щиро дякую!
14:10
+3
Друже Миколо, ти пишеш, що в КОШНИЦІ дверцята внизу і через них вибирають качани кукурудзи. Справді так зручно. А закладають качани зверху? При висоті кошниці у 2,5-3м для цього вже треба драбина?
16:26
+3
Так і було. Дах кошниці на одній осі розвертався на певний кут, підпирався достатньої висоти кілком, і за допомогою драбини засипалася кукурудза в качанах через верх. Потім дашок ставився на місце.
14:19
+2
Для товариства! Звернув увагу, що по розміру КОШНИЦІ (1мх3мх3м) можна ж судити про достаток родини в Західній Україні до 1939 року. Перемножте метри і ви самі переконаєтеся, що тільки кукурудзи збирали за рік до 9 метрів кубічних. Це як на КАМАЗ! ПО вазі, то це до 5 тон! (в качанах). Враховуючи, що на зерно припадає до половини ваги качана, то тільки зерна кукурудзи родина збирала за рік до 2,5-3 тон! Хай треба частину було віддати на податки, але й собі залишалося на кашу…
Та я одразу порахував… _стежу
16:56
+4
На Покуті, Буковині, Румунії, Молдавії і зараз готують багато страв з кукурудзяної муки ( не крупи, яку дуже довго треба варити, а з муки). Найпоширеніші — кулеша ( у Молдавії — мамалига), бануш, начінка та інші. Кулешу споживають замість хліба з найрізноманітнішими стравами: м'ясом, молоком, творогом, бринзою, грибами і т. п. Ми і в Києві зараз часто готуємо кулешу: у киплячу воду вливаєте 1-2 ложки олії, підсолюєте і засипаєте кукурудзяну муку, робите малий вогонь і постійно помішуєте щоб не пригоріла. Кулеша має мати вигляд густої каші. Досипати муку не варто, бо вона не встигне проваритись. Краще виварити воду, якщо кулеша вийшла рідка. Через 10-15 хвилин кулеша готова. Кулеша — швидка допомога, коли в хаті нема чого їсти. А в Карпатах старші люди, в яких погані зуби, тільки кулешу і їдять замість хліба. і для травлення вона, мабуть, найлегша. Так що — рекомендую! І — смачного.
18:18 (відредаговано)
+2
Справжньою мамалигою (ще й ниткою різаною), мене вперше нагодував Роман Кухарук. Було це десь в 1996 році. Жив тоді Роман ще не в своїй, а в орендованій квартирі на вул.Анищенка (тепер вул.Левандовська) на Печерську. І задумав він заснувати Центр «Свобода слова» — громадську організацію, яка б об'єднувала письменників, журналістів та інших творчих людей. От тільки Роман мав прописку в Чернівцях, а для реєстрації всеукраїнської громадської організації були потрібні троє киян… Отож я і став одним із тих трьох киян, які зареєстрували ЦСС. Жив Роман бідно — тому і харчувався мамалигою. Зате вся квартира у нього була завалена книгами! Я двічі допомагав йому перебиратися з квартири на квартиру, отож знаю, що спочатку з помешкання до помешкання перевозилося трішечки побутових речей, а потім ящик за ящиком — книги, книги, книги!.. А сидів же ж на мамализі!..
00:58
+3
Дякую за доповнення. Кулешу вивертають на деревяний кружок, і коли вона трохи охолоне — ріжуть ниткою на скибки. Це коли кулеша велика, на цілу сім'ю. А коли на двох — копопають ложкою, накладають на тарілку і чимось поливають. Найпростіше — шкварками — смаженим салом. Смакота-а-а…
17:41
+3
Ось розкажу дружині. Треба буде спробувати Миколиної кулеші. Недарма ж я ніби знав: купив ось недавно з кіло кукурудзяного борошна. В нас в Обухові його ціна дл 10 гр за кг.
01:05
+3
Спробуйте — не пошкодуєте. Важливо також звернути увагу на те що кулешу, яка часом залишається, на другий день можна подрібнити, залити водою, закип'ятити, досипати необхідну кількість муки і — маєте повноцінну свіжу кулешу. Успіхів!
21:11 (відредаговано)
+2
Ліда прийняла сторону бабусі, але сперечатися з батьком «на ви» ніяк не могла.

А отаке читати трохи дивно. Наприклад, у Великого князя київського Святослава Ігоровича Хороброго піднялася рука з мечем на хозар, хоча супроти них він "ходив на ви"! Отже, цей приклад доводить, що "йдучи на ви", можна навіть голови рубати, не те що сваритися…
Іду на ви - Святослав

Ну, а що «на ви» дуже легко можна сваритися, у нас в щоденному режимі доводять народні депутати. Подивіться відеозапис будь-якого засідання Верховної Ради України. Отже, якщо Ваша дружина не могла сперечатися з батьком «на ви», це доводить всього лише, що вона — не народний депутат України і що вона в депутати не годиться…
_сміюсь
(Жартую, звісно. Не ображайтесь, прошу пана!)
01:09
+3
Св'ятослав казав "Іду на ви" мабуть тому що хозар було багато.
00:35 (відредаговано)
+3
Дякую за гарну розповідь, пане Миколо. Прямо як побувала і полежала на сіні в стодолі. До речі влітку купила в Буковелі та привезла до Лівану кукурудзяної крупи для бануша. Дякую що нагадали, треба приготувати таку смакоту!
01:16 (відредаговано)
+4
Дякую за відгук. Чи є у вас сторінка у Фейсбук? Зайдіть на мою («Гушул Микола Васильвич», або батькову — там є дуже гарна пісня, в якій згадується Ліван.
11:35
+2
Добре дякую зайду

Випадкові Дописи