До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 3.

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 3.

ТАТОВА РОДИНА

ТАТО

Тато був сьомою дитиною в сім’ї (12.02.1903—15.12.1980). Назвали його Василем. Коли він народився, його старша сестра Марія була вже одружена. Про тата спогади будуть викладені в наступних розділах, а в цьому я хотів би згадати тільки таке.

Тато довго не одружувався, парубкував до 31 року. Дід Микита неодноразово хотів його одружити з дочками заможних господарів, але він кожен раз категорично відмовлявся. Суперечки з цього приводу дійшли до того, що дід Микита відділив тата від сім’ї. Виділив йому ґрунт (землю), дав пару коней і сказав: «Ґаздуй сам. Може це тебе змусить нарешті женитися». Тут треба сказати, що дід Микита був дуже крутої вдачі. Перечити йому ніхто не насмілювався.

Через деякий час тато сказав дідові, що хоче женитися. «Нарешті!» – сказав дід. Але коли дізнався, що тато вибрав собі дівчину з не дуже заможної, також багатодітної сім’ї Михайла Сав’яка (у них було семеро дітей і сім морґів ґрунту), й що вона куховарила в косівського священика (декана), то заявив татові, що він категорично проти. Аргументи тата про те, що вона там добре заробляє і що в неї є гроші, не допомогли. Дід сказав, що служницю своєю невісткою бачити не хоче й що весілля робити не буде.

Тато розповів про це своїй молодшій сестрі Василині, яка вже давно вийшла заміж за заможного сусіда Пантелу Стеф’юка. Василина порадилася з чоловіком і сказала, що вони зроблять татові весілля (незрозумілих мені, навіть тепер, цивільних шлюбів на той час, слава Богу, ще не було). Так і сталося. Бо дід від свого слова не відступив. Василина з Пантелом зарізали свиню, найняли музикантів і відгуляли гарне, хоч не дуже велике весілля. Це був, може, чи не єдиний випадок, коли весілля синові робив не тато, а сестра.

Жили тато з мамою дуже дружно, тато піклувався про маму. Наведу кілька прикладів. Дід, який давно вже був одружений вдруге і жив по сусідству в другої жінки, іноді чіплявся до мами (вважав її нерівнею синові). Але тато «твердо» поговорив з дідом – і той «зм’як».

Одного разу тато проснувся вночі від маминого схлипування. На татове запитання, що сталося, мама відповіла, що щось приснилося. Та такі випадки повторювалися і тато умовив маму розповісти в чому справа. З’ясувалося, що після того як тато якось поскаржився мамі, що щось поболює серце, мама пішла до ворожки поворожити про його здоров’я. А та, побачивши молоду жінку, по своєму розцінила це і каже: «Твій чоловік довго не проживе, рік-­два найбільше, а твоя доля – білявий чоловік».

Було це ввечері. Тато тут же зібрався і пішов до ворожки (жила вона в сусідньому селі Новоселиці). Ворожка вже спала. Від страшного татового гуркоту в вікно вона вискочила з хати в одній сорочці. Тато сказав їй все, що про неї думає й попередив, що як буде ворожити так й надалі, то спалить їй хату.

На другий день з самого ранку ворожка прийшла перепросити тата з мамою з калачами (такий у нас звичай) й пообіцяла, що нікому більше «на зле» ворожити не буде. А маму тато запитав: «Скажи мені! Якби людина знала сьогодні, що вона через тиждень, чи місяць, чи рік загине, то від цього легше їй було б? Звичайно, ні. Треба надіятись на краще, а що Бог дасть, то й буде». Відтоді мама ніколи, навіть у роки війни, коли тато був на фронті й довго від нього не було листів, до ворожок не ходила. А їх тоді по селах розвелось дуже багато.

М А Р І Я

Найстарша татова сестра Марія (мені тітка Марія) народилася близько 1878 року. Вийшла заміж за Петра Божака з сусіднього села Новоселиці, мабуть, 1903 року, тобто в рік народження мого тата. Бо у 1904 році в них народився син Михайло, а через три роки в 1907 році, – дочка Параска. Жилося їм нелегко. У 1910 році чоловік тітки Маріїї поїхав на заробітки до Канади. Через обставини, які будуть викладені нижче тітка Марія у 1912 році також виїхала до Канади.

Тітка Марія і її другий чоловік Дебата.

Діти Тітки Марії Михайло і Параска

Те, що в нас є тітка в Канаді, ми знали від батьків. Зрідка надходили звідти листи, часом і фотографії. З листів ми знали, що вона живе заможно, має ще двох синів і двох дочок, а також онуків.

Одного разу тата викликали в Косів до Комітету Державної Безпеки (КДБ). Виявилося, що з Канади від тітки Марії татові прийшов переказ на 300 американських доларів (тоді навіть у Канаді це були великі гроші). В КДБ татові твердо «порадили» відмовитися від доларів у «Фонд миру» і зобов’язали написати до Канади листа, в якому він повинен сповістити, що він з сім’єю живе заможно і в майбутньому висилати йому нічого не потрібно, і що він відмовляється від «всяких подачок». І цього листа перед відправкою він обов‘язково мав показати кадебістам. Про це ми, діти, дізналися кілька років пізніше. Мама напевне про все знала, бо вона з татом часто про щось перешіптувалась, але коли хтось з нас заходив у хату, мама казала: «Василю! Хата вуха має!» І тато замовкав. Боялися наші батьки, що ми, діти, можемо розказати комусь щось небажане.

Отже, коли тато повернувся з Косова, сказав мені, що будемо відписувати листа тітці Марії. Він диктував, а я писав (був письменним, але почерк у мене був розбірливіший). На той час тато працював на свинофермі, мав на відгодівлі 100 штук свиней відгодівельної групи. Про це я знав. Отже, тато диктує: «Живу я добре. Я фермер. Маю 100 штук свиней відгодівельної групи»… В мене, як кажуть, щелепа одвисла. Кажу: «Тату! Що Ви таке кажете? Це ж не Ваші свині!» А він на це: «Ти, хлопче, пиши, що кажу: «Ферма у мене така, як була у пана…(і називає прізвище), а будинок просторий, великий, як у пана…(і знову називає невідоме мені прізвище), яких ти напевне пам’ятаєш з тих пір, коли ти жила ще в Рожнові. Тому прошу тебе не турбуватися і нічого мені не висилати».

Як мені стало відомо через кілька років пізніше, це були найбідніші люди в селі в той час, коли тітка Марія ще дівчиною жила в Рожнові. Після цього листа тітка Марія нам більше нічого не висилала й листів не писала.

Г Р И Ц Ь К О

Дев’ятою дитиною в діда Микити був Грицько. Народився він у 1911 році (помер у 1979 році). І хоч був на вісім років молодший від тата, якийсь час парубкували вони разом. Тато одружився, коли мав 31 рік. На той час батькові Грицькові було 23 роки, тобто парубкували вони разом десь 4—5 років. Тато розказував, що Грицько був дуже вродливим хлопцем, гарно співав, грав на сопілці, був дотепним жартівником і цікавим оповідачем. Казав, що дівчата за ним «вмирали», в тому числі й красуні із заможних родин. Але він на них не звертав уваги й коли одружився, остаточно розчарував їх своїм вибором. Мали вони з дружиною одного сина Петра. Дружина батька Грицька весь час скаржилася на погане здоров’я але померла на 96 році життя.

Під час окупації, щоб не забрали в Німеччину на роботу, батько Грицько пообіцяв, що запишеться в Українську дивізію «Галичина», але коли треба було йти на комісію, втік у ліс. Коли в червні 1944 року йому прислали повістку про призов до армії, він сказав: «Треба йти, бо ця влада надовго».

Якось я після зимової сесії приїхав додому й випадково зустрівся з батьком Грицьком. Питаю: «Як поживаєте?» Каже: «Погано». Єдиний син залишився в армії на надстрокову службу, дружина в лікарні, одному сумно. Просить прийти в гості, але не на годину–дві, а так, щоб і переночувати, щоб поговорити й трохи розважитись. Домовилися на наступний день. Перед обідом я був у батька Грицька. Сіли обідати, трохи випили – і я попросив батька розказати мені про свою службу в армії, знаючи про те, що за рік перебування на фронті він був нагороджений чи не найбільшою в порівнянні з односельцями кількістю медалей і орденів. Відповів, що не знає, про що й розповідати. А я йому: «Але ж не задурно на війні роздавали ордени й медалі, як тепер роздають значки переможцям соціалістичного змагання?» Відповідає, що ні, не задурно. Поволі батько розговорився й почав розказувати: «Призвали нас у червні 1944 року. Після тримісячної підготовки кинули на фронт. Ставлення до нас командирів і більшості солдат було упередженим. Нас вважали за таких, що відлежувалися всю війну вдома коло своїх жінок та ще й працювали на німців, платили їм податки, годували їх. Тому тепер послужити й повоювати прийшла й наша черга. Мені давали найскладніші завдання, посилали на вірну смерть, але мене Бог оберігав і я залишався живим. І кожен раз нагороджували медаллю чи орденом.

Пам’ятаю, як одного разу ми оточили німців у великому особняку, який був посеред лісу на відкритій галявині. Кілька разів нас піднімали в атаку, але все було марним. Багато наших загинуло. Тоді командир викликав мене й наказав непомітно підповзти до будинку та закидати німців гранатами. А всім командирам сказав, що це буде сигналом для чергової атаки. Це була певна смерть. Але не виконати наказ – також смерть. Між нами й будинком стояла криниця. Вирішив повзти під її прикриттям. Обвішався гранатами, взяв автомат і повзу. Повзу й чекаю, коли мене помітять і розстріляють. Не стріляють. Доповз до криниці – не стріляють. В голову прийшла думка, що вони мене вже давно помітили й чекають, коли я виповзу із-за криниці, щоб розстріляти мене впритул. Виповзаю із-за криниці й тихо повзу до будинку – не стріляють. Чую німці обідають. Двері в будинок знесені, на вході двоє німців з автоматами. Чекаю. Через декілька хвилин один із них каже другому, щоб пішов по бутерброди (за Польщі навіть у початкових класах учили польську й німецьку мови). І коли той пішов, а другий від мене відвернувся, я на нього напав. Моментально в будинку кинув навмання у різні сторони пару гранат і заховався під сходами. Наші пішли в атаку. І коли вже бій закінчувався, я вискочив з автоматом зі своєї схованки. Мене знову представили до чергової нагороди. Кажеш, що був це героїчний вчинок? Та ні. Я так не вважаю. Не вважав я такі випадки геройськими й тоді. Була це, швидше за все, безвихідь. Ніхто не просився на виконання ризикованих завдань. Ніхто не хотів помирати. І те, як описують героїзм у книжках і показують у кіно, – брехня».

Батько Грицько ще довго розповідав мені про різні випадки зі свого життя, а я ще й ще раз переконувався в тому, що якраз на таких скромних, працьовитих і порядних людях тримається світ.

+4
163
RSS
21:30
+2
Василина порадилася з чоловіком і сказала, що вони зроблять татові весілля (незрозумілих мені, навіть тепер, цивільних шлюбів на той час, слава Богу, ще не було). Так і сталося. Бо дід від свого слова не відступив.

Все розумію, окрім одного: при чім «весілля для бідних» до «цивільного шлюбу»?!
_не_знаю
Принаймні в єврейській традиції є «весілля для багатих» і «весілля для бідних», які навіть позначаються різними словами. "Весілля для багатих" — це весілля з дотриманням всіх традицій і з шикарним бенкетом. "Весілля для бідних" — це коли наречений в присутності двох свідків вручає нареченій обручку чи будь-який інший цінний предмет і каже, що цим самим жінка посвячується йому за дружину за законом Мойсея та Ізраїлю. І всі йдуть лісом: вони віднині — чоловік та дружина! Щоправда, з часом у такий спосіб почали піддурювати довірливих дівиць різні шарлатани, а тому в число двох свідків стали обов'язково включати рабина — щоб чоловік пізніше не заявив про самовідвід… Однак «весілля для багатих» і «весілля для бідних» все одно залишилися як два різні поняття.
22:08
+3
Ні слова про «весілля для бідних» у моєму тексті немає, тим більше — зв'язку з «цивільним шлюбом».
Та я розумію. Але хіба не можна просто повінчатися в церкві без того, щоб заколоти свиню, найняти музик і влаштувати гулянку? Бо я так зрозумів, що без цих елементів весілля не вважається весіллям. Отож і хочу зрозуміти, чому так?! Чому незаможні молодята не можуть просто прийти до священика з проханням повінчати їх? Отаке «мінімалістичне» весілля я й назвав «весіллям для бідних».
Вставлю своїх п'ять копійок.
Чому незаможні молодята не можуть просто прийти до священика з проханням повінчати їх? Отаке «мінімалістичне» весілля я й назвав «весіллям для бідних».

Бо українці, особливо західні, все ще більше язичники ніж християни. І тому вінчання в церкві не є ознакою законного шлюбу.
Мені знайома етнолог розповідала.
Для того, щоб шлюб вважався законним, треба принести жертву предкам обох родів, з яких походять молодята, чим більша жертва, тим кращу долю подарують предки молодятам. А шоб усе жертовне не пропало даром, його треба якнайшвидше з'їсти. Тому чим більше гостей буде на весіллі і чим багатший стіл, тим краще буде молодій сім'ї.
І друге, це «замішування Долі». Кожен рід відділяє частку-«долю» свого майна для молодої сім'ї. На весіллі майно з обох родів перемішувалося: зганяли разом худобу, птицю, пересипали зерно, щоб перемішати та об'єднати дві різні енергії й утворити одну нову, спільну.
Тільки після цього вважалося, що утворилася нова сім'я. Символіка жертви і Долі вже забулася, а на підсвідомому рівні все ще діє.
01:51
+4
Традиційно в Україні фактом одруженням являлося якраз весілля. Багате чи бідне — але весілля. Навіть не реєстрація шлюбу у державних органах. Про це можете прочитати у двотомнику «Весілля», виданим Інститутом фольклору та етнографії Академії Наук України, «Наукова думка», Київ, 1970, співавтором якого являюсь і я. У цю фундаментальну працю ввійшли документальні описи весільних обрядів з середини 17 століття до сьогоднішніх днів ( тому числі і опис весільного обряду, записаного відомим нам французьким інженером і картографом Гійомом-Левасаром де Бопланом у 1650 році). Так сталося і в нас з дружиною. Мені повідомили, що мене, як не служившого в армії офіцера запасу, призовуть на два роки в армію, і це може статися в будь-який день. Ми терміново поїхали в село і без місячного строку розписалися. На щастя ми встигли відгуляти весілля в дружини на Черкащині, потім і на Прикарпатті у Рожнові. І тільки після весілля і на Черкащині і в Рожнові нас сприймали як подружжя. Тобто, весілля — це громадське визнання одруження молодят. Недарма привселюдно священик питає нареченого і наречену перед вінчанням, чи не обіцяли вони комусь другому і чи ніхто не має нічого проти одруження молодят. Правда останніми десятиліттями радянська мораль і культура, особливо російська, приносить нам через кіно і телебачення приклади таємних одружень, крадіжок наречених з весілля перед вінцем і т.п. Можливо і в Україні тепер мають місце такі чи інші випадки, але це не традиція. А ми говоримо про традицію.
02:13 (відредаговано)
+2
Ви ще скажіть, як Дмитро Табачник, що західні українці недавно злізли з дерев. А ваш знайомий етнолог, ім'я і прізвище якої ви не називаєте, несе таку біліберду, що " на вуха не налазить". Почитайте двотомник «Весілля», виданий Інститутом фольклору та етнографії Академії Наук України, «Наукова думка», Київ, 1970, співавтором якого являюсь і я. У цю фундаментальну працю ввійшли документальні описи весільних обрядів з середини 17 століття до сьогоднішніх днів ( тому числі і опис весільного обряду, записаного відомим нам французьким інженером і картографом Гійомом-Левасаром де Бопланом у 1650 році. Над ним працювали науковці зі світовим іменами, тому цій праці довіряти можна. Прочитайте, і ви не знайдете там тих дурниць, які вам розповіла ваша знайома етнолог. Тільки хвора уява могла таке нагородити.
02:19 (відредаговано)
+2
Ого! Отже, Боплан не тільки карти малював, але й весільний обряд записав… Нічого собі! Дякую за роз'яснення, не знав, не знав. Я вивчав переважно інший аспект фольклору — демонологію. А весільний обряд пов'язаний з родовим корінням — це інше…
Ой… Давайте не будемо поминати проти ночі цього чорта Табачника, добре?.. Бо у мене особисто на нього не один, а цілих два «зуби» виросли: і як у письменника, і як у журналіста. Він Україні стільки напаскудив, як мало хто інший.
10:42 (відредаговано)
+3
У наступних публікаціях я опублікую карту Боплана, де позначений Рожнів.
08:43
+2
Цікаво
21:58 (відредаговано)
+3
Тітка Марія і її другий чоловік Дебата
02:24 (відредаговано)
+2
А що це за ім'я таке — «Дебата»?! Я такого щось не зустрічав, та й у списку українських чоловічих імен не знайшов… _наляканий І в інших списках такого нема — наприклад, тут
_не_знаю
Максимумом за схожістю можна вважати ім'я «Дибач», але інформації про нього немає. Можу припустити лише, що вого є однокорінним з дієсловом «здибати(ся)», «надибати» або «здибити»…
10:42
+3
Дебата — це прізвище.
22:18 (відредаговано)
+2
Одного разу тато проснувся вночі від маминого схлипування. На татове запитання, що сталося, мама відповіла, що щось приснилося. Та такі випадки повторювалися і тато умовив маму розповісти в чому справа. З’ясувалося, що після того як тато якось поскаржився мамі, що щось поболює серце, мама пішла до ворожки поворожити про його здоров’я. А та, побачивши молоду жінку, по своєму розцінила це і каже: «Твійчоловік довго не проживе, рік­два найбільше, а твоя доля – білявий чоловік».

Отак і вір ворожкам… _шкодую

Отже, коли тато повернувся з Косова, сказав мені, що будемо відписувати листа тітці Марії. Він диктував, а я писав (був письменним, але почерк у мене був розбірливіший). На той час тато працював на свинофермі, мав на відгодівлі 100 штук свиней відгодівельної групи. Про це я знав. Отже, тато диктує: « Живу я добре. Я фермер. Маю 100 штук свиней відгодівельної групи»… В мене, як кажуть, щелепа одвисла. Кажу: «Тату! Що Ви таке кажете? Це ж не Ваші свині!» А він на це: «Ти, хлопче, пиши, що кажу: «Ферма у мене така, як була у пана…(і називає прізвище), а будинок просторий, великий, як у пана…(і знову називає невідоме мені прізвище), яких ти напевне пам’ятаєш з тих пір, коли ти жила ще в Рожнові. Тому прошу тебе не турбуватися і нічого мені не висилати».

Нагадує старий анекдот, як Мойша їде на ПМЖ до Ізраїлю й домовляється з Хаїмом, що коли в Ізраїлі буде погано, він напише другові листа зеленими чорнилами. Отож хай що в листі буде написано, а дивитися треба на колір чорнил.
За деякий час прийшов від Мойші лист, написаний звичайними синіми чорнилами. Друг зітхнув з полегшенням… а потім прочитав:
«Дорогий Хаїме! Все у мене добре, всього вдосталь, в Ізраїлі є все, що хочеш! От тільки єдиного немає — зелених чорнил...»
_сміюсь

Дев’ятою дитиною в діда Микити був Грицько. Народився він у 1911 році (помер у 1979 році). І хоч був на вісім років молодший від тата, якийсь час парубкували вони разом. Тато одружився, коли мав 31 рік. На той час батькові Грицькові було 23 роки, тобто парубкували вони разом десь 4—5 років. Тато розказував, що Грицько був дуже вродливим хлопцем, гарно співав, грав на сопілці, був дотепним жартівником і цікавим оповідачем. Казав, що дівчата за ним «вмирали», в тому числі й красуні із заможних родин. Але він на них не звертав уваги й коли одружився, остаточно розчарував їх своїм вибором. Мали вони з дружиною одного сина Петра. Дружина батька Грицька весь час скаржилася на погане здоров’я, але померла на 96 році життя.

1. Чому свого дядька Грицька Ви називаєте «батьком»?
2. Моя українська бабуся, скільки її пам'ятаю, теж усе життя казала, що скоро помре. І прожила хоч і не до 96, але до 75 років.

Чую німці обідають.

Оооо, то для німців святе! Пам'ятаю, якось на початку 2000-х я відвідував декілька заходів, організованих Фондом Конрада Аденауера. Ну, за журналістською звичкою, на перерві в кафетерій — і пішов виловлювати учасників та писати у них коментарі, коли вони розслаблені! Був там один німець-спікер, отож я його підкараулив і щойно він каву взяв — я до нього з запитанням. Він-то відповів, але бачили б ви його обличчя: то була непередавана суміш обурення, образи, огиди — немов я йому в каву плюнув!!! Я потім все думав, що сталося?! Аж раптом дотумкав: я ж йому не дав спокійно покавувати!!! У дядька «за розкладом» з його славнозвісною «німецькою точністю» — кава-тайм, а тут я на нього з диктофоном наскочив!..
_стежу
23:21
+3
1. «Чому свого дядька Грицька Ви називаєте «батьком»?»
Він мені хрещений батько. У книжці про це йдеться, а в уривку — недогледів. Треба було б пояснити.
2. Одного разу до тата прийшов батько Грицько і попросив відвезти дружину до лікаря у Коломию. Бо вона місцевим і Косівським лікарям не довіряє, каже, що вони нічого не знають, а в неї серце болить. А це — 40 кілометрів грунтовими дорогами (асфальту тоді ще не було). Наклали батько з татом на воза сіна, постелили перину, поклали подушку, положили хвору, вкрили ліжником і поїхали. Лікар, знаменитість на всю округу, прийняв її, послухав і, відпускаючи, сказав щоб зайшов чоловік. А коли батько заходив — побачив і тата. Питає в батька:
— Це ваш брат, дуже схожі.
— Так, — відповідає батько.
— Кличте і його.
— Ви чим приїхали, питає в них.
Розказали вони лікарю як везли, щоб не нашкодити її здоров'ю. А лікар на це:
— Ось що я вам скажу, брати. Подушку і перину — собі під задницю, жінку — на віз, а коням — батога! Але доброго батога! Бо жінка здорова як дзвін, і треба щоб їй відхотілося вас мучити і їздити по лікарях.
Ой, та всяке з лікарями буває! Пам'ятаю, у нас в газеті «Селянська спілка» працювала коректоркою Уляна Михальчук. Красива дівка, ой!.. Вийшла заміж, завагітніла. Не дуже молода вже була — років під 30, отож вагітність у неї тяжко протікала, лежала навіть пару місяців на збереженні. А тут чоловік на заробітки за кордон зібрався — здається, в Польщу. Й Уляну з собою потягнув. Його спитали, чи він здоровий на голову?! А він: мені жінка потрібна, я на бантик зав'язувати не збираюся… Поїхали. Але не минуло й тижня, як назад примчав: Уляна помирає! Звісно, на заробітках медстраховки ніякої, а їй вже в дорозі зле стало. І все гірше та гірше… Отож до Києва довелось вертатися. Довіз Уляну вже непритомною і з кровотечею, плід вона втратила… Ми всією редакцією ходили кров для неї здавати, але як лікарі не витягали — промучилася тиждень та й померла. Чоловік за нею потім дуже побивався — але що вже зробиш!..
_шкодую
03:22 (відредаговано)
+2
А от про що б я Вас, пане Миколо, попросив — то це кваліфіковано презентувати згаданий Вами двотомник «Весілля» в рубриці «Книги» на Світочі. Це видання радянських часів, видане колективом авторів. Ви один з них — кому це й робити, як не Вам?!
_не_знаю
Я знайшов у каталозі НБУ ім.Вернадського наступне:

Весілля [Текст]: у 2 кн. / упоряд., прим. М. М. Шубравська; голов. ред. О. І. Дей [та ін.]; АН УРСР, Ін-т мистецтвознав., фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського. — К.: Наукова думка, 1970. — (Українська народна творчість).
Кн. 1. — 1970. — 455 с.
Кн. 2. — [Б. м.]: [б.в.], 1970. — 479 с.

Це те видання чи не те?! Бо такі книжки можна відшукати тільки в бібліотеці, для цього треба якось вийти з дому. Я — лежачий інвалід І групи, для мене поїздка в бібліотеку ім.Вернадського — то є ціла подія, яку треба заздалегідь розпланувати. А доки на вулиці лежить сніг — це нездійсненно, бо у мене милиці на засніженій землі роз'їжджаються. Як і на полірованому камені після сніжної вулиці — а в бібліотеці не скрізь підлоги ковроліном вкриті… Друг Анатолій там бував, він знає.
_не_знаю
Отож якщо вже їхати в бібліотеку з такими складнощами… Тоді зрозумійте вірно: мені треба точно знати, що шукати! Бо якщо двотомник не той виявиться… буде шкода витрачених зусиль, повірте!

Та й Дзвінкій Сопілкарці теж не дуже-то легко пересуватися: вона загалом інвалідка-спінальниця, їздить на візочку. А оскільки живе у Львові, то чудова НБУ ім.Вернадського для неї недоступна суто з техніко-географічних причин. Їй вже по львівських бібліотеках двотомник шукати треба… Але і їй також, гадаю, бажано б мати якнайточнішу інформацію про видання. Отож допоможіть людям з особливими потребами, прошу пана!
10:51
+3
Це те видання. І дякую за відгуки і пораду. Буду старатись, але в мене не все ще виходить. От, наприклад, не можу видалити фото Тітки Марії з чоловіком у коментарях. Буду вдячний, якщо допоможете.
З такими речами краще до Модератора звертатися. _не_знаю
Якщо фото з коментаря не видаляється — це якийсь глюк. А з глюками на створеному ним сайті розбирається тільки він…
15:48
+2
Дякую!
14:06
+2
Друже Миколо, вітаю із третім дописом про РОЖНІВ+. Параска, Грицько — це все питомо українські імена. А карту Бопланову таки розмісти.
15:57
+2
Дякую. У наступних частинах опублікую і карту Боплана, на якій позначений і Рожнів.
08:50 (відредаговано)
+2
Дуже цікаво пірнути в історію Вашої родини, дякую пане Миколо
20:36
+2
Дякую і Вам. Я дуже багато опускаю, вважаючи що більшості це буде не цікаво. Тому у наступних частинах буде більше подій.

Випадкові Дописи