До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Одного разу...

Одного разу...
Джерело матеріалу:

Одного разу моя мама увійшла в мою кімнату без стуку, взяла мою сумку і стала в ній ритися.

— Мам, що ти робиш?

— Я бачила у тебе аспірин. Голова розколюється…

— Мам, у мене є аспірин, але можна ж попросити...

— Так я бачу, що ти зайнята, ось і не відриваю.

Мені 15 років і в цьому діалозі я засвоюю чітку річ: особистих меж не існує.

***

Одного разу ми з моїм тоді ще хлопцем Мішею пішли в гості. Сіли за стіл так, що опинилися в самому кутку столу, і щоб вийти, довелося б піднімати всіх інших гостей. У процесі свята з'ясувалося, що я забула в сумці телефон, і він став дзвонити, і Міша поліз через весь стіл шукати мою сумку, і, знайшовши, поліз назад разом з сумкою.

-Так навіщо ти сумку всю тягнеш, просто дістань телефон і подай, — дивуюся я його недогадливості.

— Як це, залізти в чужу сумку? — він не зрозумів питання.

— Чому чужу? Я що тобі — чужа?

Він ошелешено дивився на мене. Його погляд говорив сам за себе: ні, ти не чужа, але лазити по не своїх речах — неприйнятно.

Мені 20 років і в цьому діалозі я засвоюю чітку річ: особисті межі все-таки існують.

***

Я приїхала в школу-інтернат. Їхала по карті — я тут вперше. Я привезла побутову хімію і одяг, який передали волонтери. В даному випадку я просто водій. З інтернату вийшли діти. Багато з них відразу мене обняли, ластилися до мене. Неможливо не обійняти у відповідь. Мені було приємно і ніяково. Як можна обійматися з незнайомими? А раптом я погана тітка? А раптом я завдам якусь шкоду?

Діти легко увійшли в мій особистий простір, не підозрюючи про його наявність. Їм ніхто не розповів, що так — неправильно. Так само легко вони пустять і в свій особистий простір.

І це навіть не довірливість. Це — дефіцит любові і тактильної ласки, помножений на непоінформованість. Там, у дорослому житті він може бути для них смертельно небезпечний.

Мені 25 років і я в цій ситуації засвоюю чітку річ: ми самі встановлюємо свої особисті межі.

***

До мене приїхала подруга. Дуже важлива розмова. Дуже. Ми, знизивши голоси, говоримо про сокровенне. У кімнаті граються наші діти. Мій чотирирічний син Данило і її п'ятирічний Вова.

Ми говоримо про критично важливі речі, відвертість на межі.

В кухню, де ми сидимо, вривається Вова і починає щось захоплено розповідати мамі. Подруга тут же відволікається на нього, і зображує інтерес: адже її дитина розповідає про місто роботів.

— Так про що ми говорили? — запитує подруга через п'ять хвилин, коли вибіг її син.

— Я втратила нитку, — чесно кажу я.

— І я…

І ось знову, через деякий час, напружена, важлива розмова. В кухню влітає мій Даня.

— Мама, мама, ми там побудували...

— Синку, ти бачиш, ми поки з тіткою Машею розмовляємо? Зараз ми закінчимо, я обов'язково підійду і подивлюся, що ви там побудували, гаразд? А поки я зайнята, — кажу я синові і продовжую, звертаючись до Маші. — Пробач, і далі що?...

Мені тридцять років і в цій ситуації я засвоюю чітку річ:чим раніше наші діти дізнаються про існування особистих меж, тим простіше їм буде це прийняти.

Особисті кордони — це кордони довіри. Ви самі їх встановлюєте собі. Саме собі. А ваші діти беруть з вас приклад.

Ці кордони можуть змінюватися з плином часу: можуть міцніти, а можуть просідати. Але вони повинні бути і ваші діти повинні про них знати.

***

Мій син зараз в кімнаті пише перше в житті визнання в симпатії дівчинці, яка йому дуже подобається. Вона хворіє, і він попросив купити їй квіти, щоб віднести записку разом з квітами в якості променів підтримки.

— Тобі допомогти написати, Дась? — питаю я.

— Ні. Я сам.

І ось пише. Вже питав, як пишеться слово «подобаєшся» і «одужаєш», і журився, що обидва слова він написав з помилками.

І ось, готово. Вітамін любові та участі в форматі А4, дитячим почерком.

На вулиці жахлива погода. Я збираюся у справах і по дорозі куплю і закину квіти і записку дівчинці, якій вона адресована.

— Тільки не дивись, мам, і не читай, — хвилюється син.

— Не буду, Дась. Можеш на мене розраховувати.

— Це секрет.

— Синку, я поважаю твоє право на секрет, і не стану читати твоє визнання. Це таки справді дуже особисте.

— Так, дуже особисте.

Чоловік бачить, як син хвилюється.

— Гаразд, Дась, збирайся. Підемо, і сам все подаруєш. Сам вибереш квіти. Це буде правильно, по-чоловічому. Коли нас, закоханих мужиків, погода зупиняла! Заодно погуляємо.

— О відмінно. Тоді і сестру візьміть. Хто ж на побачення без коваля ходить? — жартую я.

І ось зібралися вони і пішли. Тому що синові важливо, що дорослі поважають його межі.

І це відмінний урок. Для дорослих — урок поваги до чужих кордонів, а для дитини — урок усвідомлення їх наявності.

Залишилося вивчити, як пишеться слово «подобаєшся» — і можна вважати себе зовсім дорослим.

Мені 36 років і в цій ситуації я засвоюю чітку річ: з сьогоднішнього дня станемо стукати, коли входимо в кімнату до сина.

Адже йому вже вісім. І у нього вже є таємниці. А таємниці слід зберігати в особистих межах.

Автор: Ольга Савельєва
+3
141
RSS
16:57
+2
Хороший допис, колись я вже це читав… Але до перекладу маю трійко зауважень. _соромлюсь
1. З моєї точки зору, коли йдеться про людську особистість, краще вести мову про «особисті межі», а не «особисті кордони». Ви це слово вжили єдиний раз:

І ось зібралися вони і пішли. Тому що синові важливо, що дорослі поважають його межі.

Тоді б можна було спростити останнє речення матеріалу, від якого відгонить канцеляризмом:

А таємниці слід зберігати в межах своїх особистих кордонів.

Можна сказати простіше: «А таємниці слід зберігати в своїх особистих межах».
_соромлюсь
Російська мова загалом насичена зайвими канцеляризмами, що засвідчує її штучність, синтетичність. Яскравий приклад — це застільне побажання: «Приятного аппетита», — явно штучна, надмірно офіціозна мовна конструкція. Українець скаже простіше і природніше: «Смачного».

2. Різниця російського та українського правописів спричиняє іноді справжні непорозуміння.

І ось пише. Вже питав, як пишеться слово «подобаєшся» і «одужаєш», і журився, що обидва слова він написав без м'якого знака.

З м'яким знаком ці слова пишуться в російському оригіналі: «нравишься» та «выздоровеешь». Український правопис у словах «подобаєшся» і «одужаєш» ніякого «ь» не передбачає, тому речення було варто переформулювати:
І ось пише. Вже питав, як пишеться слово «подобаєшся» і «одужаєш», і журився, що обидва слова він написав з помилками.
Звісно, це не дослівний переклад, а смисловий — проте саме він дозволяє зберегти й передати гумор ситуації!

3. Щось незрозуміле з віком персонажів…

До мене приїхала подруга. Дуже важлива розмова. Дуже. Ми, знизивши голоси, говоримо про сокровенне. У кімнаті граються наші діти. Мій чотирирічний син Данило і її п'ятирічний Вова.
<...>
Мені тридцять років і в цій ситуації я засвоюю чітку річ: чим раніше наші діти дізнаються про існування особистих кордонів, тим простіше їм буде це прийняти.

Мені 36 років і в цій ситуації я засвоюю чітку річ: з сьогоднішнього дня станемо стукати, коли входимо в кімнату до сина.
Адже йому вже вісім. І у нього вже є таємниці. А таємниці слід зберігати в межах своїх особистих кордонів.

Δ1=30-4=26
Δ2=36-8=28
Δ2-Δ1=2?!
Бути такого не може!!! Δ2-Δ1=0...1 в різних ситуаціях, але не більше. Наприклад, на даний момент мені 56 років, моїй мамі 75, у нас зараз Δ1=75-56=19. А після маминого дня народження, який припадає на 23 липня, їй виповниться 76, тоді Δ2=76-56=20. Тому у нас із мамою в період року з 4 січня по 23 липня Δ2-Δ1=1, а в період з 23 липня по 4 січня Δ2-Δ1=0. Але 2 не може бути ну ніяк!!!
19:52 (відредаговано)
+2
Ну, що я можу сказати. Психологи теж блондинками бувають. _соромлюсь
А щодо кордонів і меж, то дякую за пораду. Зараз перероблю.
17:14 (відредаговано)
+2
Що ж до суті матеріалу, то в свідомості наших батьків, особистості яких вже в зрілому віці остаточно доформувалися в комуналках, саме поняття «особистих меж» не притаманне. У нас із мамою на цьому ґрунті конфлікти виникають постійно. Наприклад, я можу зустріти маму, взяти у неї з рук сумку, поставити її в кухні на стілець. Але я не можу розвантажити її сумку від покупок — для цього мені треба переступити через себе. Мама цього не розуміє: «Це — моя сумка. Я — це ти, ти — це я! Чи я тобі чужа?!»
_шкодую
Так само мама не розуміє, чому я не розкриваю й не читаю листи, що приходять для неї на нашу адресу з різних інстанцій. Знов те саме: «Я — це ти, ти — це я». А ще мама продовжує вважати своєю нашу квартиру, в якій хазяйнує, як їй заманеться. І вважає за свої подаровані нам речі…
_шкодую
Звісно, це жахливо. Але старих людей вже не переробиш.
Певно ви запізно почали переробляти маму. Я зі свєю воюю років з п'яти, тобто останні 43 роки, і частину власних меж уже відвоювала, хоч ми й живемо все життя під одним дахом.
Ну так, пізно: років після 30-ти…
21:11
+3
Як на мене, це приклад ідеальної сім'ї, яких в житті дуже мало. _ангел
Всім решта є куди рости.
08:59
+1
Такий допис приємно читати. Дякую, Дзвінко. Ніхто мене не вчив змалечку, що не можна ритися в чужих речах. Я сам це ЗНАВ!

Випадкові Дописи