До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Минуле й сучасне Покутського села (частина 4).

Минуле й сучасне Покутського села (частина 4).

ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ СЕЛА

Про походження назви села Рожнова є різні думки. Ось що пишуть з цього приводу історик Петро Сіреджук і публіцист Олег Семенишин:

«Особливістю Рожнова є те, що село розташоване на пограниччі трьох субетнографічних земель: Гуцульщини, Покуття та Буковини. З одного боку гуцульські міста Косів, Кути, а, з іншого, – покутські Заболотів і Коломия, дещо далі – буковинські Вижниця і Чернівці.

За переказами, давні рожнівчани на Рожнів казали ще й Рознів. Вочевидь, назва Рожнів (Рознів) походить саме з мотиву його географічного розташування, бо, власне, міститься Рожнів у так званих «рожнах», тобто у місці, де зливаються притоки Хімчинець і Тарновець з річкою Рибниця. У подібних назвах Прикарпаття, як ось: Рожнятів, Рожин, Рожниця, Рошнів, закладено цей самий зміст, себто впадання менших потоків, річок до якоїсь більшої річки (за Р. Процаком). Річки ж нерідко слугували межами. Через це гуцульський Рожнів й опинився на перетині згаданих субетнографічних зон України. Неподалік села були й адміністративні межі.

Схожа етимологічна версія Рожнів (Рознів) – той, що «рознимає» території не лише річками, а й дорогами. Бо, власне, тут у Рожнові, вузловому великому селі Гуцульщини, схрещені шляхи, які розходяться у різні боки. Допускаємо, що назву села могла покласти і словосполука «рожні люди», тобто різні за походженням, з сусідніх, субетнографічних українських територій, котрі певний час могли зберігати діалектні відмінності у своїй вимові. Малоймовірне походження топоніму Рожнів й від слова «розни», що означало збиті дерев’яні підставки під снопи збіжжя. До роздумів спонукає фразеологія «йти на рожен», тобто – на герць, або наражатися на смертельну небезпеку. Ймовірно, що у сиву давнину тут могла відбуватися якась битва, чи навіть не одна.

Схожу версію пропонує Василь Кобилюх. Рожнів (Рознів) зі санскриту (найстарішої мови світу) дослівно означає посадження, зміцнення, тобто укріплення. Ймовірно, тут височіла десь у першому півтисячолітті нашої ери фортеця, добре помітна на чималу відстань (гуц. – розстань)»

Ще одну версію походження назви села Рожнова пропонує Федір Мацко. Він пише, що в сиву давнину в одного селянина появилося жито, яке тоді називали «рож». Тому того чоловіка люди називали Рожко (трохи змінене прізвище – Рижко існує і тепер). Люди приходили до нього і просили насіння рожу, а він казав, що у нього його мало і щоб приходили восени по рож нову. Восени люди казали, що йдуть по рож нову – звідси і назва Рожнова.

ПРО ЩО ГОВОРЯТЬ АРХІВИ

Для висвітлення цієї теми звернемося знову до уже згаданої публікації Петра Сіреджука і Олега Семенишина:

«Рожнів уперше згадано у літописах ще у 1408 році. В 1562 році Рожнів потрапляє до рук одного власника. Тоді польський король Сигізмунт ІІ Август (1548—1572) надав «вельможному воєводі земель Руських і коронному гетьману Миколі Сенявському маєтки королівського домену: містечко Нове село (Бурштин), луки, сіножаті, неужитки сіл Насташин і Уїзд, пусте поле Ігнасків у Галицькому повіті, Рожнів…, що на Покуттю поблизу волоської границі в Коломийськім повіті…, а також с. Копистин і новозасноване на землях цього села містечко Іллятка Подільського воєводства». У травні 1569 року надання було підтверджено спеціальною ухвалою на Люблінському коронному Сеймі. Того ж місяця король на Варшавському коронному Сеймі спеціальною грамотою затвердив її, і коронний гетьман, воєвода земель Руських ще раз отримує цей маєток у посесію на 10 років. У 1579 році селами Рожновом, Новоселицею, Старим Косовом заволодів магнат Геронім Язловецький. Цей магнат був власником тут аж доти, доки 10 червня 1625 року не продав села Рожнів та Новоселицю знову попередньому власникові.

Перший задокументований напад татарської орди на Рожнів відбувся 1618 році. Тоді багато люду забрано в ясир. Зі скарги сільського отамана дізнаємося, що села Рожнів і Новоселиця розорені і зруйновані, а тому з цих сіл отамани Іван та Остап не можуть зібрати податків.

Напади татар на Гуцульщину і Покуття повторювалися раз по раз. Так, з 1605 до 1633 рр. їх було 20. Тому легше порахувати роки, коли люди жили спокійно, аніж ті, коли татари знищували наші села і містечка. Отож, «спокійними» літами польський історик М. Горн називає 1606, 1608—1611, 1614, 1619, 1625, 1627, 1630, 1631 роки».

Коли спустошливі татарські набіги припинилися, село відродилося і стало значним на Покутті. У нім перед початком Хмельниччини побував відомий картограф Гійом­Левасар де Боплан (1600—1673), який, найнявшись на службу до польського уряду, в 1630—1648 роках багато подорожував Україною, зокрема і Покуттям. Г. Боплан написав доброзичливий до українців твір «Опис України» і уклав до нього детальну мапу сіл і міст України 40­х років ХVІІ ст., де позначив і Рожнів на Покутті. Достовірність свого перебування в тих поселеннях, які нанесені на мапу, картограф гарантує словами: «Я не пропоную вам мапи, складеної за донесеннями або з чужих уст. Її я уклав на підставі точних вимірів, що їх виконав особисто у всіх місцевостях того краю, який вона змальовує. Це править вам за гарантію, що вона точна, а книга моя правдива».

Рожнівчани брали участь у знаменитих для всіх українців подіях часів Хмельниччини. Так, магнат Іван Яблоновський 27 серпня 1649 року вніс до галицького громадського суду протест проти Ілька Велейки та інших з Покуття, де вказувалося, що вони брали участь у нападі на його замки в Лючі (Косівщина) і Дебиславцях (поблизу Коломиї) і разом з іншими повсталими Гуцульщини і Покуття зруйнували їх дотла. Крім рожнівчан, ці замки штурмували повстанці трьох міст (Косова, Заболотова, Кулачківців) і 16 сіл: Іспаса, Перерива, Підгайців і Семаківців на Коломийщині; Космача, Лючі, Соколівки, Хімчина на Косівщині; Демидча, Задубрівців, Залуччя, Любківців, Олешкова, Трійці, Тулукова, Новоселиці на Снятинщині. До того ж з окремих поселень краю в повстанні брало участь по двоє і більше осіб з родини.

За даними подимного реєстру Коломийського повіту від 17 травня 1670 року, у Рожнові жило 60 сімей. Перепис населення 31 грудня 1900 року засвідчує, що в Рожнові проживало 6736 осіб. А за переписом населення 1921 року тут налічувалося 6426 осіб. З усією Галицькою землею Рожнів пережив страшний голод у 1738, 1744 і 1746 роках.

Перед поділом Польщі Рожнівським ключем, до якого входили Рожнів, Новоселиця, Джурів, володів власник, ротмістр коронних військ Станіслав Коссаковський. Він 5 серпня 1758 року зі свого земельного фонду наділив місцевих священиків землею, щоб ті могли господарювати. «Скарг з боку селян на нього ми не виявили».

Після першого поділу Речі Посполитої у 1772 році Рожнів разом з іншими поселеннями як Покуття, так і Гуцульщини, Буковини, Закарпаття, Галичини… відійшов до складу Австро­Угорської монархії. В історії Рожнова почала свій відлік Австро­Угорська доба.

У Рожнівській домінії, як і по інших галицьких панських маєтках, влада власника­пана була всесильною. Польський дослідник Б. Улановський у своїй статті «Польське село під правовим оглядом від ХVІ до ХVІІІ ст.» писав: «На чолі сільської зорганізації стоїть пан, дідич, влада якого стосовно місцевого населення аналогічна королівській. Садиба пана називається двором. Службовою мовою «пан» і «двір» ідентичні, через це кажуть: суд панський чи двірський, влада панська чи двірська, слухняність пану і двору і т. ін. Село також називається домінією. Звідси зрада домінії означала те ж, що і втрата громадянства. Пан є законодавець і суддя, опікун підданих і носій адміністративної, поліцейської і виконавчої влади».

Вся земля Рожнова, як і інших довколишніх сіл, поділялася на домініальну, якою володіли власники, рустикальну, що перебувала в користуванні селян, і церковну, яка належала пароху. За даними Йосифінської метрики від 15 листопада 1787 року, домінії належало 6 морґів і 1427 сажнів орного поля, 16 морґів лук, 284,1 морґа лісу, а селянам – 253 морґи орного поля, лук – 697 морґів і 1097сажнів. Священик мав 6 морґів і 1417 саженів орного поля, лук – 9,5 морґа і городів – 5 морґів. У 1880 році площа земель двору становила 119 морґів орної землі, 204 морґи пасовиськ і 51 морґ лісу (1 морґ – 0,56 га).

Наявність панського двору в Рожнові зобов’язувала жителів відробляти панщину. Тяглий селянин відробляв 6, піший – 7, а халупник – 12 днів панщини на рік. Невеликий розмір відробіткової ренти пояснюється тим, що в рожнівській домінії не було великого фільваркового господарства».

Скасування панщини перетворилося на всенародне свято (16 травня 1848 року). На честь цієї події у селах поставили «панщинні» хрести. «Такі хрести, – як пише В. Грабовецький, – були встановлені майже у всіх селах Галичини у другій половині ХІХ ст. – переважно на честь 10­ти, 20­ти, 25­ти, 30­річчя цісарського циркуляра про скасування панщини».

«З кінця ХІХ ст. у Новоселиці, Рожнові, Джурові розпочинається вуглевидобуток. На гірничих розробках запаси родовища становили 11317 ц вугілля вартістю 6700 золотих ринських, або 13580 австрійських корон. Шахтою опікувалося акційне товариство Тлумацької цукроварні. Від 25 червня 1895 року розпочалася експлуатація з’єднаного гірничого поля «Сідоня», яке територіально охоплювало не лише Новоселицю, але й Рожнів. У Рожнові тоді ввели нову шахту. Для неї 25 вересня 1895 року складено геологічну мапу залягання бурого вугілля на території села. Тут запаси вугілля були значними, адже у 1908 році ця шахта ще функціонувала. Власником гірничого поля був Леон Теодорович, а співвласником – коломийський купець Самуель Крісс.

У 1894 році на шахті Новоселиця­Джурів видобуто 71824 ц бурого вугілля вартістю 53185 золотих ринських і 60 крейцарів. З цієї продукції 27983 ц пішло на опалення казанів шахти і на заробітну плату робітникам, а решта – чистий зиск власника. Наприкініці ХІХ ст. на шахтах Новоселиці, Джурова, Рожнова працювало 450 гірників. Одначе з різних причин на початку ХХ ст. вуглевидобуток на гірничих теренах «Сідоня», «Вільгельміна» і рожнівському «Густаві» занепадає (почалась Перша світова війна). Власники шахт не дбали про модернізацію гірничих підприємств, вдаючись до екстенсивного розроблення. Крім цього, в шурфи проникала вода і не давала змоги здійснювати видобуток вугілля.

До появи залізниці на Покутті (1868) видобуте у селі вугілля збували на місцевих ринках, зокрема в Коломиї. Пізніше, коли до ладу стала залізнична колія Львів – Чернівці, його ще продавали у Снятині, Станіславі і Чернівцях для потреб підприємств, а також для опалення великих будинків».

Після Першої світової війни видобуток вугілля відновлено у 1925 році. Друга світова війна знову перервала вуглевидобуток. За радянської доби вуглевидобуток був відновлений у кінці 1946 – на початку 1947 року. У 1962 році шахти закрили як нерентабельні.

+1
123
RSS
01:33
+2
Оооо, то на Покутті буре вугілля видобували?! Не знав, не знав… Я в курсі діяльності лише більш сучасних «Львіввугілля» та «Волиньвугілля», отож дякую за інформацію!
_чудово

Також було цікаво дізнатися про структуру панських земельних володінь. Я так дивлюся, лісові угіддя були виключно у панському володінні…
08:34
+2
От що мені не зрозуміло: чому татари знищували українські села? Це ж схоже на те, що зібрати яблука-груші, а потім зрубати сад.
Бо не було у них градоначальника Беневоленського, який написав «Устав о свойственном градоправителю добросердечии», де, зокрема, сказано (мовою оригіналу):

7. Да памятует градоправитель, что не от кого иного слава Российской империи украшается, а прибытки казны умножаются, как от обывателя.
8. Посему: казнить, расточать или иным образом уничтожать обывателей надлежит с осмотрительностью, дабы не умалился от таковых расточений Российской империи авантаж и не произошло для казны ущерба.

Отож татари «необачно» знищували українські села, тоді як правителі Російської імперії знищували часом обачно (зазираючи в «Статут про доброчинність» Беневоленського), часом необачно (коли забували туди зазирнути)…
_шкодую
Ну, а якщо серйозно… Це все наслідки ментальності кочовиків, «ментальності орди». Згідно з європейською традицією, підданих (хоч своїх, хоч чужих) треба по можливості оберігати навіть під час війн — бо потім за рахунок збирання з них податків існуватиме держава. Кочовики ж були зацікавлені у винищенні «конкурентів за пасовиська», тому мали інші традиції ведення війни. Як ти й написав — «вирубали сади». До речі, вони дивувалися тому, що скільки не вирубай «сади» в українських землях — вони розростаються знов і знов! У розорених селах люди немовби з-під землі виростали… Мабуть, це татар якось заохочувало до нових «вирубувань», хтозна…
17:03
+1
От цікаво, на якій глибині залягало те вугілля?

Випадкові Дописи