До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 5.

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 5.

РОЖНІВ У НЕДАЛЕКОМУ МИНУЛОМУ

Війна Польщі з Росією, Хмельницьким і Османською імперією призвела до її ослаблення, що дало можливість сусіднім монархічним державам втрутитись у внутрішні справи Польщі. Пруссія, Австрія і Росія здійснили поділи території Польщі (1772, 1793, 1795). Польща на 120 років втратила незалежність. У 1807 році Наполеон І, розгромивши Пруссію, із частин польських земель, що належали їй, створив васальне Варшавське герцогство. Після розгрому армії Наполеона Перший Віденський конгрес 1814—1815 роках здійснив новий переділ території Польщі. Більшу частину Варшавського герцогства було перетворено на Королівство Польське і передано Росії. Пруссія здобула частину Варшавського герцогства, зберегла Сілезію, Помор’я та інші землі. Австрії (з 1867року – Австро-­Угорщина) залишилася Галичина.

Та повернемося до Рожнова. Відомості про Рожнів того часу маємо з рукописів, на яких, на жаль, не вказані автори. Один із них, за свідченням Мирослава Прокоповича Ропара, є Микола Іванович Бідолах. Микола Бідолах разом з Андрієм Бідолахом були засновниками першої громадської хати–читальні у Рожнові. М. Бідолах був свідомим, начитаним громадянином, всебічно обізнаним з минулим Рожнова у всіх сферах життя – освіті, релігії, історії, торгівлі, господарській діяльності, шкільництві і т. д. У 1905 році здійснив паломництво в Почаївську і Києво­-Печерську лаври. У 1914 році, на початку війни, австрійська військова влада М. Бідолаха заарештувала, інкримінувавши йому русофільство, відправила в табір попереднього утримання при в’язниці Талергоф. Через деякий час відбувся суд. Миколу Бідолаха визнали невинним і відправили на фронт.

На щастя, автор іншої історії села Рожнова – Федір Мацко – відомий. Років із десять тому я довідався, що хтось із моїх односельчан написав історію села Рожнова. Мої спроби відшукати її були марними, бо тих, що її читали, просили нікому не розказувати, в кого вона знаходиться. Це мені видалося дивним тому, що кожен автор прагне, аби його творіння прочитало якнайбільше людей. Розв’язка була неочікуваною. Одного разу, коли я гостював у Рожнові, мій рідний брат Володимир сказав мені, що у Василя Мацка є рукопис історії Рожнова, який він узяв у когось почитати. Тут же сідаємо в машину і їдемо до нього. Вітаємось, кажемо, чого прийшли. Показує. Читаю і очам своїм не вірю: «Автор цього опису є Мацко Федір Онуфрійович, житель села Рожнова. Родився 17.05.1907 р. Описую історію свого рідного села, в якому вже живу 83 роки». Прошу дати прочитати – відповідь негативна. Власниця рукопису, дочка Федора Мацка Орися, просила нікому не давати рукопис, бо може загубитися. Погоджуюсь з цим аргументом і пропоную своїми силами зробити електронну версію рукопису. А коли рукопис буде в комп’ютері і на дисках, то навіть якщо з рукописом щось станеться, можна буде в будь-який час його відновити. З цими аргументами пан Василь погодився, і я забрав рукопис.

І тільки, коли я прочитав його, зрозумів, чому рукопис стільки років переховували. Там, серед інших, описується такий факт. На трудодень, який можна було заробити за два робочих дні, в колгоспі давали 200 гр. відсіву пшениці. Автор, будучи головою колгоспу і маючи найбільшу кількість трудоднів, заробив за рік 60 кг відсіву пшениці. Скажіть мені, чи треба кращої агітації проти радянської влади? Тому Ф. Мацко не оприлюднював свою роботу, бо боявся, мабуть, не так за себе, як за своїх рідних і близьких, що могли мати через це прикрощі.

Тепер повернемось до теми.

«Рожнівським маєтком ­домінією послідовно володіли: шляхтичі Коссаковські – (1786—1819); Катерина, Станіслав, Йозеф Козловецькі – (1819—1849); Каєтан Задурович – (1850—1890); Леон Теодорович – (1890—1918)»

Панський двір був розташований з правого боку від дороги, що веде до Заболотова. До двору вела широка, обсаджена тополями вулиця, яка називалася Двірською. З правого боку були розміщені панські господарські приміщення, а з лівого – будинки для двірських урядовців і ремісників, двірських майстерень. Дорога вела до залізної брами, а потім до великої клумби з різноманітними квітами. За клумбою знаходилися старий і новий двір (будинок), парк і фруктовий сад, ще дальше — млин і гуральня. Клумба називалася Дідинець. Кожен гість повинен був три рази об’їхати Дідинець, і тільки після того під’їжджати до двору. До 1848 року влада панів була необмеженою. Навіть одруження молодих пар могло бути тільки за згодою пана. Суперечки між селянами і суд над ними звершував від імені пана мандатор, який постійно перебував у дворі. Пан давав дерево на будівництво хат, дрова на опалення, зерно із своїх зерносховищ на харчування і посів у неврожайні роки. У дворі на визначеному місці відбувалися також і тілесні покарання винних – биття буками (екзекуція). Суд звершував мандатор, тому й суд називався мандаторським.

16 травня 1848 року в Австро­-Угорщині було скасовано кріпосне право. До обіду рожнівчани ще працювали на панському полі, а перед обідом вістовий з бубном ходив по Рожнову і всім сповіщав, що панщина скасована. Дали знати про цю новину і на поле. Радості не було меж. Люди залишили роботу на панському полі і пішли в село. Село вирувало. Люди вітали одне одного, обнімалися, цілувалися, плакали з радості, пригощали одне одного, чим могли, співали й танцювали.

Через деякий час на згадку про цей день рожнівчани поставили два кам’яні хрести: один на роздоріжжі доріг Заболотів – Хімчин, а другий – на роздоріжжі Новоселиця – ріка Рибниця. В Новоселиці поставили хрест на найвищій горі на Дубниках – і його видно було з усіх кутків Новоселиці й Рожнова. З того часу кожного року 16 травня святкувалося як велике свято. Після Служби Божої люди сходились біля хреста, розстеляли скатерті на траві, розставляли на них напитки й наїдки, принесені на складчину, і веселилися до пізньої ночі. Приходили й музиканти, які грали в цей день безплатно. Святкуючі переймали випадкових перехожих і не відпускали їх до того часу, доки добре не пригостяться.

Така традиція існувала аж до Першої світової війни. А в радянські часи однієї ночі всі хрести зникли. Хто це зробив – невідомо. Відомо тільки, хто тоді займав керівні посади у владних і партійних органах села й району, але і їхні прізвища називати не варто і не доцільно. Бо люди кажуть, що не з власної ініціативи вони це зробили, а на вимогу вищих партійних і радянських органів. І якби вони цього не вчинили, то зробили б це інші, яких би поставили на їхнє місце. Чи мають рацію такі судження, залишимо на розсуд читача, а від себе скажемо, що у людини завжди є вибір. І оцінюють її не за словами, а за діями, по тому, який людина робить вибір у складні, часом загрозливі хвилини свого життя…

Після відміни панщини в 1848 році маєтки Задуровичів починають занепадати, частину земель, переважно лісистих, купують євреї Єгермани з Косова, які потім їх частинами розпродують рожнівським селянам. Трохи згодом за несплату банкам кредитів маєток Рожнова був виставлений на аукціон і його купив львівський адвокат Ямінський. Не маючи досвіду, Ямінський господарювати довго не зміг і продав маєток енергійному панові Коморовському. Пан Коморовський в Новоселиці на ланах побудував новий фільварок, посадив сад, великий парк, зробив меліорацію й відвів зайву воду в річку Рибницю. Жив у новому дворі в Рожнові, а пан Задурович з сім’єю – у старому. Пан Задурович продовжував розпродувати свої маєтки і так збіднів, що ним опікувався якийсь старий єврей аж до його смерті (за М. Бідолахом).

За Ф. Мацком, пан Задурович таємно налагодив виробництво зброї, тому австрійська влада заарештувала його. На адвокатів потрібні були гроші, тому дружина пана Задуровича почала розпродувати землі й маєтки.

Від себе додамо, що вище описане могло мати місце, зважаючи на те, що у 1863—1864 роках у Плольщі вибухнуло повстання. Десь же повинна була виготовлятися зброя для повстанців. Але ці відомості базуються на переказах і потребують підтведження або спростування на підставі архівних матеріалів.

Пан Коморовський жив на «широку ногу», також заліз у борги і змушений був продати маєтки в Рожнові й Новоселиці. Фільварок у Новоселиці і орні поля в Новоселиці й Рожнові він продав полякові Леону Теодоровичу, а рожнівський двір з невеликою площею орного поля, яка знаходилася в основному на горбах, – німцеві Чікке, який незабаром все перепродав євреям Єгерманам з Косова.

Пан Теодорович на фільварку в Новоселиці довший час господарював взірцево, але з часом також заліз у борги і, починаючи з 1900­го року, більшу частину своїх земель розпродав селянам Новоселиці і Рожнова по 500—800 корон за морґ, залишивши собі тільки фільварок і 60 морґів землі біля нього.

Трохи пізніше фільварок купив селянин із Соколівки, будівничий церков, Андрій Стефуранчин у спілці зі своїми свояками і євреєм зі Снятина Розенберґом.

Андрій Стефуранчин, будівничий церков.

Андрій Стефуранчин-син, чемпіон України 1946-47 років.

На той час, у 1890 році, в Рожнові було 1500 дворів і 10000 населення. В тому числі було 52 сім’ї єврейські та 22 польські. Дорослої великої рогатої худоби було понад 2000, а коней – ще більше.

Ще до Першої світової війни, можливо, в 1908 році, той же Андрій Стефуранчин купив у Рожнові двір з садом і невеликою площею землі біля двору за 20000 корон. Дата купівлі підтверджується тим, що його син Андрій народився в 1916 році в Рожнові, в парафії Підгора, був чемпіоном України зі спортивної ходьби у 1946 і 1947 роках і на змаганнях іноді брав собі псевдонім «Гуцул» або «Підгірський».

Андрій Стефуранчин став членом ОУН у 1932 році, коли вчився у Коломийській гімназії. Вів активну громадсько-політичну діяльність, в тому числі в Косові і на Покутті під час німецької окупації. Напередодні Стрітення комендант косівської поліції Держицький попередив Андрія про те, що гестапівці його, як члена ОУН, збираються заарештувати, але Стефуранчин не пішов у підпілля, остерігаючись того, що коли буде переховуватись, то можуть розстріляти його батьків.

Якраз на Стрітення його заарештували та відвезли в гестапівську в’язницю в Коломию. Тортури тривали півроку й могли б закінчитися трагічно, але допомогла Міля, дружина косівського лікаря Василя Стефурака, австрійка за походженням (одружився під час навчання у Відні). Вона працювала перекладачем в офіцера, який заарештував Стефуранчина, і зуміла викупити його та врятувати від загибелі (рятувала вона й інших).

У цьому ж, 1942 році, Андрій стає студентом Львівського політехнічного інституту, вступає в Український студентський спортивний клуб (УССК), стає капітаном команди з легкої атлетики Львівської аграрної академії, завойовує звання чемпіона Галичини з десятизмагу (десятиборства). Як уже було сказано, у 1946 і 1947 роках Андрій Стефуранчин стає чемпіоном України зі спортивної ходьби, а 26 жовтня 1948 року його, як члена ОУН, заарештовують у Львові й відправляють у Станіслав, де допитували й катували 11 місяців. Вирок був жорстокий – довічне ув’язненя у спецтаборі Карагандинської області. Там, у шахті з видобутку мідної руди, на каменерізці, на цегельному заводі, на будівництві витрачав здоров’я видатний спортсмен, який міг би прославити Україну на ввесь світ. На Косівщину Андрій Стефуранчин повернувся, коли йому було майже 60 років, а 6 квітня 1997 року відійшов у вічність.

+2
145
RSS
07:38 (відредаговано)
+2
Вражає життєвий шлях Андрія Стефуранчина(сина). Його батько будував церкви, а син, теж Андрій, був оунівцем і разом видатним спортсменом, а також побував і на каторзі. Про них можна написати цілу книгу. Чи і в Рожнові батько Андрій збудував церкву? Мабуть з дерева? Тоді є нині для неї небезпека, про яку я написав у
svitoch.in.ua/1416-anatoliy-vysota-oznaky-derzhavnosti-ukrayiny-2-02-2019.html
08:08 (відредаговано)
+2
Ем-м-м-м… _соромлюсь
Друже Анатолію, прошу, будь уважним, читаючи дописи пана Миколи! Не знаю, звідки він взяв, що на Світочі його самого та тих шановних людей, про яких він пише, намагаються образити, тим не менш…
_соромлюсь
Мене теж щиро вразив цей допис, тому поспішаю звернути тою увагу на ту обставину що Андріїв Стефурчанинів було… двоє!!! Це випливає з цитати:

Ще до Першої світової війни, можливо, в 1908 році, той же Андрій Стефуранчин купив у Рожнові двір з садом і невеликою площею землі біля двору за 20000 корон. Дата купівлі підтверджується тим, що його син Андрій народився в 1916 році в Рожнові, в парафії Підгора, був чемпіоном України зі спортивної ходьби у 1946 і 1947 роках і на змаганнях іноді брав собі псевдонім «Гуцул» або «Підгірський».

Отже:
будівничим церков був Андрій Стефурчанин-старший;
ОУНівцем і видатним спортсменом-легкоатлетом був Андрій Стефурчанин-молодший.

Окрім того, звідки ти взяв, що Андрій Стефурчанин-молодший «помер на каторзі»?! Ось тобі інша цитата:

На Косівщину Андрій Стефуранчин повернувся, коли йому було майже 60 років, а 6 квітня 1997 року відійшов у вічність.

Таким чином, «на Косівщину» добродій повернувся близько 1916+60=1976 року. Незалежність України зустрів вільною людиною на батьківській землі. А відійшов у вічність, коли йому перевалило за 80. Тут треба уточнити дату народження:

Народився Андрій Стефуранчин 10 жовтня 1916 року в селі Рожнів Косівського району.

Отже, до 81-го дня народження добродій, на жаль, не дожив… Але написати «коли йому перевалило за 80», сподіваюсь, буде цілком коректно. Хоча при бажанні можна було б написати також «на 81-му році життя».

Справжніх ОУНівців навіть ГУЛАГ не міг зламати!
_чудово

А окремого роману (мабуть, одного на двох) батько і син Стефурчанини і справді достойні.
11:32 (відредаговано)
+2
Згоден. Виправлю. Не помер, а був на Карагандинській каторзі Андрій Стефуранчин. А що їх було двоє, то це таки помітив наш товариш Тимур. Молодець! Загалом скажу, що книга про РОЖНІВ переповнена фактами з життя людей і це може бути прикладом для інших авторів, які пишуть книги.
Е-е-е, ні! То треба зважати на жанр твору. Якщо йдеться про документалістику, про хроніку, про літопис та ін. — тоді можна погодитися.
_сумний
Натомість якщо йдеться про художній твір, то за класичними канонами, там на історичне тло з реальними історичними персонажами вводяться вигадані, а не реальні герої. І тут «факти про життя інших людей» треба вводити обачливо. Бо інакше можна мати великі клопоти!..

Випадкові Дописи