До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Важке питання

Важке питання

— І все-таки, колего, я пропоную внести свою тезу про роль і шлях людерів до порядку денного.

Професори Догильов і Чорнокотський, члени Президії Всеєвропейського конгресу з Освоєння Спадщини, поверталися після чергової наради в готель. Догильов, як завжди, бурчав під ніс:

— Це дуже, дуже важливо!

Аж раптом завищали гальма і пролунав оглушливий бас:

— Дивись під ноги, мавпо куца!

За склом автобуса виднілася перекошена фізіономія водія, котрий на всі заставки лаявся і пирскав слиною. Але Чорнокотський одразу пожвавішав:

— І все-таки я перш за все за вирішення суто практичних питань. Важлива спадщина, а не самі людери… До речі, про мавп. Аж дивно, до чого вони нездарні, навіть у фольклор, як бачите, ввійшли. Вони стояли до людерів набагато ближче, ніж ми, але ми виграли завдяки постійному спілкуванню! Вони сиділи по своїх таборах за ґратами, а ми спілкувалися… Хоч вони більше підходять для освоєння спадщини, ніж ми… Людери — завзяті егоїсти, вони все робили на свій лад. А мавпи погано розуміють С-К-есперанто. Шкода. Оце й треба було б обговорити більш…

Та раптом Чорнокотській зупинився, глянув через дорогу, промимрив:

— Але вибачте, колего, я трохи затримаюся… Пізніше договоримо… — та й побіг через дорогу.

«Гм-м-м… ну й молодь! Не хочуть мене зрозуміти, що б їм не казав. Адже не випадково людери все кинули і пішли в природу, по біошляху…

От і ми туди ж: освоювати. А нащо? Щоб також рано чи пізно усе покинути і піти в природу? Щоб також когось цивілізувати?

Та яка там цивілізація… Ось, будь ласка — Чорнокотський! Пішов без ніяких. Нечемно. Що ж, усі вони такі — дикунами були, дикунами є і зостануться ними».

Догильов сумно глянув на вигнуту спину Чорнокотського, що майнула на даху сусіднього будинку. «Кіт березневий, як говорили людери. Ех, молодь, молодь!..» — і Догильов самотньо почимчикував у готель, сумно буркочучи і помахуючи обрубком хвоста.

«Чому ж усе-таки людери пішли в природу?..»

Тимур Литовченко


Моя перша публікація в пресі: київська газета «Молода гвардія», 10 лютого 1989 року

+1
147
RSS
17:56
+2
Ще раз переглянув обговорення матеріалу "Фантастичне рабство".
Ось один з моїх коментарів:

Або домашніх тварин одомашнили… зовсім не люди!.. А люди просто скористалися плодами чужої діяльності з одомашнювання…

А ось думка друга Анатолія:

Можна відповісти й по-іншому: домашні тварини були передані древнім людям вже готовими, як і зерна ячменю та пшениці.

І раптом згадав, що моя найперша публікація в пресі — одне з ранніх оповідань «Важке питання» теж було присвячене проблемі опанування чужих (людських) досягнень… скажімо так — новою цивілізацією, яка замінила людей, які «пішли в природу».
_сміюсь
18:18
+2
А гврно ж і зв'язно написано? А коли саме?
19:02 (відредаговано)
+1
Ой… Важко сказати точно, але десь в період 1984-1986 років. Максимум в 1987 році, бо в 1987-1988 роках у мене вже накопичилося 16 штук отаких «коротунів», які я безуспішно розсилав то в «Технику — молодежи», то в «Вокруг света», звідки мені відповідали, що я пишу нікчемно та мушу писати ще і ще…
А в 1988 році я надіслав одразу 13 штук (ага!) на Всесоюзний семінар фантастів (т.зв. ВТО) в Горький (Нижній Новгород). Звідти мені відповіли дещо інше: оповідання, звісно — лайно, але щоб вдосконалюватися, краще знайти в Києві якийсь клуб любителів фантастики…
Тоді я мав вже й повісті, одну з яких переробив на п'єсу і нахабно заніс в Театр на Подолі Віталію Малахову. Він сказав, що п'єса — лайно, але оригінальна повість (яку я завбачливо приклав до п'єси) йому сподобалася значно більше. Отож, на його думку, мені варто потикатися не в драматурги, а в прозаїки — як я, власне, й хотів завжди…
Тому Малахов передав мене своєму завліту — Рафаелю Левчину. Рафаель же сказав те саме, що мені написали з семінару ВТО: мені треба примкнути до якогось КЛФ. І вивів мене на КЛФ «Перевал». А там, в клубі мене спитали: навіщо надсилати оповідання в центральну пресу — чи не пробував я поткнутися в місцеві видання?..
От тоді я й вийшов нарешті на «Молоду гвардію». А там мене й помітив покійний вже Віталій Шевченко, який став моїм першим редактором і дав мені путівку в життя…
Перша публікація — то було 10 лютого 1989 року.
1988 рік — це був вихід на Малахова вже з п'єсою, переробленою з повісті, та на ВТО.
1987 рік — це були марні спроби поткнутися у всесоюзні часописи, але стос із 16 «коротунів» у мене вже був, і вже я взявся за повісті.
Отже, оповідання писалися й накопичувалися перед 1987 роком…

Випадкові Дописи