До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Люди, які грають у Вчителя

Люди, які грають у Вчителя
Джерело матеріалу:

Здається, в оточенні кожного знайдеться людина, яка робить непрохані зауваження без приводу. Здавалося б, ви вже не в дитячому садку, не в школі, не в інституті, вже не потребуєте чуйного всевидючого Ока, що навертає вас на «Шлях Істинний» і поправляє вас, якщо «щось не так». Але тут з'являється хтось, хто оголосив себе вищим від вас, призначив себе вашим Суддею.

Добре було б, якби ви його про це просили:

«Шановний (а), оціни, будь люб'язний… Я довіряю твоїй думці, смаку, професійному погляду».

Оцінці може піддатися що завгодно — починаючи з аспектів вашої зовнішності й завершуючи плодами вашої професійної діяльності, включно з вашими вчинками і діями чи іншими проявами вас особисто. І тоді ви маєте шанс почути конструктивну критику на свою адресу, на яку, зауважте, ви дали дозвіл, яку ви запросили самі. Або, наприклад, ви берете участь в конкурсі, в якому вищезгадані оцінки цілком адекватні ситуації — з боку журі.

Але буває так, що ви ні про що подібне не просили, але стикаєтеся з цим в звичайному житті. Мабуть, ні для кого не секрет, що такі «зіткнення» за інших рівних умов здатні вибити вас із сідла, надовго зіпсувати настрій, часом довести до сліз, змусити виправдовуватися, відчути сором «зі мною щось не так»... І вам, дорослій людині, по суті, нав'язується роль Дитини в такому спілкуванні. Адже основний посил при такій формі контакту звучить як Батьківський припис: «Ти недостатньо хороший». У цьому приписі вам вішають сором і провину, в яких виразно чутні ноти вищості: «Твоя поганість настільки кидається в очі, що я зараз же тобі вкажу на це. Ти — неправильний, але я знаю, як тебе виправити: як тобі треба жити, реагувати, чинити».

Неприємно, правда? Нескладно здогадатися, що все це викличе у вас миттєвий емоційний дискомфорт.

Що ж робити в таких випадках?

По-перше, варто подивитися глибше — що стоїть за такою поведінкою людини, яка звернулася до вас? Адже коли ми розуміємо мотиви іншої людини, можемо якось пояснити їх собі, нам легше зберігати спокій і ясність розуму, не включаючись в сценарій емоційного дискомфорту.

Отже, можливі мотиви, за якими хтось бере на себе роль вашого Вчителя і тягар робити вам зауваження:

  • Схильність до всюдисущого контролю. І тут контроль виступає якістю особистості й поширюється на весь навколишній світ. Людина щиро вважає, що світ має бути таким, яким вона хоче його бачити. Насамперед, така людина жорстко контролює себе і вимагає, щоб усе, на що падає її погляд — відповідало її очікуванням. Включно, звісно ж, з вами — якщо вже вам випало потрапити їй на очі. Причому, людина може навіть не здогадуватися, що зачіпає вас своїми недоречними висловлюваннями, не усвідомлюючи їхньої глибокої суб'єктивності та включаючи вас у свої широкі межі.
  • Бажання змістити фокус уваги з себе на вас. Найкращий захист — напад. При такому розкладі людина припускає, що якщо вона першою не вкаже вам на щось, то це неодмінно зробите ви. Вона побоюється пильної уваги до себе, пошуку її недоліків і засудження. Вона принципово вірить, що до неї всім є діло — а вам так точно!
  • Самоствердження за ваш рахунок. Тут спостерігається спроба піднятися шляхом порівняння не на вашу користь, прагнення довести «я кращий від тебе». Здрастуй, нарцисизм і нестерпний комплекс неповноцінності.
  • Заздрість, бо ваша «ідеальність» в деяких царинах аж очі ріже.
  • Зсув гніву. Дратуєте ви людину, просто дратуєте. Але з якихось причин вона не в змозі безпосередньо відкрито спрямувати на вас свій гнів. А тому агресія виливається побічно, через чіпляння і зауваження.

По-друге, якщо ви регулярно потрапляєте в ситуації, де вас повчають, в ситуації відвертих нападок, то варто замислитися, чи не граєте ви роль Жертви, тим самим провокуючи оточуючих?

  • З якої причини ви дозволяєте порушувати свої межі?
  • Як ви поводитеся в соціумі, що це дає право людям робити вам зауваження і нападати на вас?
  • Які елементи вашої демонстрації світу — тембр голосу, інтонації, погляд, постава, хода — видають в вас людину, на яку можна напасти або зробити зауваження?
  • Як ви запрошуєте до нападу? Адже найчастіше повчають не всіх, а тих, хто несвідомо готовий це прийняти.

По-третє, сама по собі ситуація, де вам роблять непрохані зауваження-вказівки, критикують, виглядає як рольова модель «Вчитель-Учень», «Батько-Дитина». Будь-яка оцінка вас і ваших дій в даному випадку передбачає позицію «зверху», яку ваш співрозмовник захопив, самовільно призначивши себе на роль вашого Вчителя, Батька, Судді.

Він-то захопив, його «примха», але ви маєте право цю його позицію просто не підтримувати, не обирати для себе роль Учня-Дитини.

Як це зробити? Через внутрішній настрій. Поставтеся до таких проявів людини як до примхи, дивини, гри одного Актора при порожньому Театрі. Моїм клієнтам в ряді випадків допомагає наступний прийом:

«Подивіться на все відсторонено. Ось якби людина перед вами оголосила себе Наполеоном і зробила би вам зауваження: «Жаку, почистіть мундир, а то він у вас брудний. І взагалі, ви мерзенно скачете на коні й зовсім вже негідно будуєте редут. Не ганьбіться, вам слід взяти уроки стройової підготовки!»

Прийняли б ви його слова всерйоз? Здається, навряд чи. Здивувалися б недолугості, безглуздості сказаного вам — максимум. Але реакції емоційного дискомфорту ви б вже точно не зазнали — не за адресою ж вказівки, не за адресою :)

Ольга Гришина

+1
182
RSS
04:02
+2
На жаль, такі «Наполеони» справді трапляються… _шкодую
06:51 (відредаговано)
+2
Тут є про подумати і сказати. Почну з того, що люди все життя вчаться і досконалішають. В цьому процесі потрібна оцінка. Ми вважаємо, що не всі мають на неї право. От батько-мати, вчитель-вихователь, керівник+ мають, а іншим — зась. Я вважаю, що ВСІ люди мають право на оцінку. Справа лише у мотивації і мірі. Умова така: оцінка ненав'язлива і робиться з любов'ю.
Зазвичай оцінки саме нав'язливі. _шкодую Бо якщо намагаєшся бодай натякнути, що оцінювання є недоречним, починаються образи на тему «ти моєю думкою не цікавишся, ти мене не цінуєш, ти мене не любиш...»
Як на мене, то люди постійно радять-критикують, бо відчувають власну непотрібність і бояться самотності. Людина ж істота соціальна. _посміхаюсь Це більше властиве старшому поколінню. Колись, до появи інтернету, старші були скарбничками знань і досвіду. І молодші «заглядали їм в рот» і чекали на пораду чи одобрення. А зараз все помінялоося. І старші підсвідомо відчувають, що весь їхній багаж знань вже нікому не потрібний. А значить, не потрібні й вони самі по собі.
Важливо розуміти, що старше покоління несе досвід, накопичений за старих умов. Х певного моменту умови міняються настільки кардинально, що старий досвід знецінюється.
_не_знаю
Як приклад. Моя мама дуже довго розуміла роботу так, як працювала вона: з 9:00 до 18:00 та з перервою на обід 13:00-14:00, зарплатня 3 числа, аванс 18 числа. Все, що вкладається в окреслені рамки — це «робота», все інше — нікому не потрібне глупство. На керівних посадах вона не працювала жодного дня, але все життя тикала нам в очі, кого з начальства й коли «підміняла» і які звіти їздила здавати у вищі інстанції хвора та з температурою. І скільки разів на день «відпрошувалася» з роботи…
_зупиняю
Саме тому ще на початковому етапі письменницького становлення вона мені попсувала купу нервів, бо літературою я займався 25 годин на добу і 8 днів на тиждень, не отримуючи за це негайної зарплатні з авансом — отже, це було, з її точки зору, глупством.
Саме тому вона довго не могла второпати, що у журналіста робочий день не нормований. А тим паче у редактора відділу чи головного редактора. А також у керівника міністерської прес-служби. Не розуміла, чому мене можна висмикнути дзвінком з-за святкового столу, аби через 25 хвилин я вже сидів у міністерській приймальні в очікуванні можливості взяти інтерв'ю. Не розуміла, як я міг тікати з неврології з-під крапельниці або в редакцію почитати пошту, або на фотопроби.
А тепер у неї загалом в голові не вкладається, з якого дива онука Люся, живучи в Києві, їздить працювати в Вінницю?! І чому вона не йде на лікарняний, коли трохи температурить?! Мама все ще щиро вважає: це тому, бо Люся «боїться, що їй не оплатять лікарняний» — а зовсім не тому, що така структура фірми, куди Люся влаштувалася працювати, що її присутність там просто потрібна…
_не_знаю
У нас просто надворі 2019 рік і ринкова економіка, а не 1979 рік і планова економіка — а мама це й досі не второпає.
13:46
+2
Дзвінко, будьмо! В тому, що ти сказала, є зерно істини. У тваринному світі є хижаки. Їхня функція є поїдати слабших і недорозвинутих, щоб розмножувалися сильніші і розумніші. Серед людей теж є хижаки і вони мають те ж призначення. Серед хижаків-людей є й різновид психо-хижаків. Просто треба їх розпізнавати і вчитися їм протистояти. Це також стежка до досконалості.

Випадкові Дописи