До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 8.

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 8.

ДІЯЛЬНІСТЬ «ПРОСВІТИ» В РОЖНОВІ

Організація і підготовка до заснування читальні у Рожнові почалася з 1880 року. Насамперед почався збір пожертв на будівництво читальні. Для цієї мети громада виділила землю на розі між дорогою на Заболотів і Хімчин, а також щороку виділяла зі свого фонду певну кількість грошей. Отець Михайло Заревич подарував зі свого лісу необхідну кількість дубів. У 1983 році почалося будівництво читальні, яке тривало 7 років.

У 1897 році заклали крамницю на уділах (кожен уділ п’ять 5 крон). Трохи пізніше при читальні стараннями Антонія Ґушула і Петра Радиша (Вінярського) створили ощадну касу під назвою «Раффайзен». Читальня мала велику бібліотеку, в якій було багато цінних книжок.

Доки йшло будівництво будинку читальні, у 1987 році Зарікою була заснована перша громадська читальня. Засновниками були: Антоній Ґушул, Бідолах Андрій, Гаврилюк Танасій, Радиш Петро (Вінярський), Борук Микола, Будзул Петро і його брат Будзул Григорій. Спочатку читальня була в хаті Семена Борука, потім в інших господарів, а в 1890 році перебралася на Чаплинці. Тим часом було добудовано приміщення читальні, і все громадське й просвітницьке життя перемістилося туди. Після переміщення читальні із Заріки на Чаплинці громадяни Заріки спромоглися у 1908 році побудувати невеликий дім і відкрити нову читальню за статутом «Просвіти». Незабаром з’явилися хати­-читальні на парафіях Підгора й Стебліцька. Отже, до Першої світової війни в Рожнові було чотири читальні.

Життя в читальнях було приємним і веселим. Не тільки у свята, а й в будні вечорами люди збиралися після роботи й охоче обговорювали прочитане, спілкувалися, співали. Неписьменні й малописьменні самотужки або за допомогою товаришів вчилися читати й писати, бо вважали за великий сором не вміти читати і користуватися з «добродійств читальних». При поверненні книги позичальника розпитували про враження від прочитаного, пропонували висловити своє судження з приводу прочитаного, пояснювали незрозуміле, радили, що треба читати надалі.

Виконати прохання керівництва читальні вважалося за честь. Будь-що виконувалося до строку і якнайкраще. І про це повідомлялося всій громаді читальні. Багато робилося з ініціативи самих читальників.

У читальнях дбали про високу моральність своїх членів. Коли хтось із молодих хлопців напивався, побився чи когось образив, або зробив шкоду, його викликали в читальню на суд. Винуватця позбавляли на певний час права брати участь у заходах читальні, забавах (танцях) і навіть підходити в цей час до читальні. Він також повинен був перепросити скривдженого й відшкодувати матеріальні збитки, якщо такі мали місце, і це мав підтвердити скривджений. По закінченню строку винуватець приходив знову на суд, визнавав себе винним, перепрошував усіх і просив прийняти його назад у читальне товариство. Того суду дуже боялися, бо вважалося за великий сором бути відлученим хоч на малий термін з читального товариства. До того суду викликали й старших громадян. Суд розбирав усі справи з погляду моральності, любові, щирості й добрих благородних людських вчинків. І жодна справа з цих судів не пішла в суди державні. Суд читальний з молодих людей, які гідно себе поводили й були справедливими, мав великий авторитет.

Про роботу рожнівської просвіти маємо такі відомості: «22 лютого 1903 року засновано заболотівську філію «Просвіти». Зі звітів філії «Просвіти» у Заболотові – у Рожнові налічували тоді 85 просвітян. Бібліотечний фонд просвітянської бібліотеки у Рожнові сягав до 200 примірників. Найефективнішими заходами «Просвіти» були вечори вшанування Тараса Шевченка та Івана Франка».

В часи Першої світової війни читальні припинили свою діяльність і відновили її тільки після закінчення воєнних дій.

На той час у Канаді на заробітках було багато рожнівчан, які туди виїхали ще до Першої світової війни. Був між ними й Процьо (Прокопій) Ропар, який виїхав до Канади ще в 1911 році. Маючи природні здібності, він швидко опанував англійську мову, створює драматичний гурток, в якому грає головні ролі й виконує функції режисера. Через якийсь час Ропар пропонує рожнівчанам, які були на заробітках у Канаді, зібрати кошти на будівництво Народного дому в Рожнові. Був створений Допомоговий комітет, зібрано кошти, і в 1921 році Прокопій Ропар разом зі своїми товаришами привозять в Рожнів гроші й бібліотеку із 500 українських книжок, виданих у Канаді й Америці.

Будівництво велося з 1921 по 1926 рік. Коли Народний дім був побудований, усе культурно­-просвітницьке, громадське й політичне життя сконцентрувалося там. Працювали гуртки: драматичний, співочий, фізичних вправ. Навіть у буденні дні ввечері в Народному домі було багато не лише молоді, а й старших людей. А в неділю відбувалися збори, де вирішувалися загальні справи села. Успішно працювала кооперація, довкола якої гуртувалися старші жителі села.

Душею всього того життя був розумний і авторитетний Прокопій Ропар. Його шанували не тільки українці, але й поляки і євреї. Влада повітова поважала і навіть боялася його, а через нього – і громадян Рожнова. Бо він так вишколив односельців, що вони вміли себе гідно поводити в будь­-якій ситуації.

Поляки також почали підтримувати заходи Народного дому, брати в них участь. Часто випрошували Народний дім для проведення своїх заходів.

У 1927 році і громада Заріки вирішила побудувати нову читальню, але з великою залою для глядачів, приміщенням для бібліотеки і крамниці. Завчасу зібрали пожертви громадян. Знаючи, що польська влада буде чинити спротив, будівельні матеріали (ліс) привозили з гір до господарів, що жили по сусідству. Там його обробляли, тесали, робили заготовки. Оцинкована бляха для покриття даху також була підготовлена. У призначений час все звезли й склали. Тут спохватилося повітове косівське староство й видає розпорядження припинити будівництво. Але доки жандарм привіз письмовий наказ, за ніч дах читальні вкрили. Розбирати вкриту дахом будівлю за тодішніми законами ніхто не мав права. З того часу й до сьогоднішнього дня в Рожнові є два Народні доми.

Читальні «Просвіти» проіснували до приходу у вересні 1939 року радянських військ. Тоді читальні закрили, майно конфіскували, книжки спалили. Самі приміщення читальні стояли пусткою. Уже після війни приміщення Стебліцької читальні ще частково використовували. Наше дитинство було щільно пов’язано з читальнею (за звичкою всі називали її читальнею, хоч книжок там вже давно не було). Щонеділі молодь робила забави (танці), інколи привозили кінопересувку. Тоді я і вся наша сім’я вперше побачили трофейні фільми, серед них і чотири серії фільму «Тарзан». Цей фільм особливо вразив усіх своєю екзотикою, небаченими ніколи звірами: слонами, мавпами, левами, крокодилами, а також тубільцями і неграми. Люди таке бачили вперше. Враженням і здивуванняю не було меж. Трохи згодом і цю останню читальню в Рожнові розібрали.

Те саме творилося по всій Західній Україні. Ось що згадує Юрій Винничук, голова читальні «Просвіта» у селі Княже, Снятинського району: «Після приходу радянських війск у вересні 1939 року молодь принесла звістку, що бібліотека «Просвіта» з національною літературою є (вважається) небезпечною для народу і, що її наказали спалити. Однієї ночі вся наша бібліотека таки згоріла. Життя читальні завмерло, а її члени розбрелися. «Просвіту» заборонили, замість неї став пустий (порожній) клуб. Розпався хор і аматорський (драматичний) гурток».

Народний дім, побудований на кошти рожнівчан, які працювали в Канаді

Заріцький Народний дім

Нова школа

ШКОЛА

В часи Австро­-Угорщини школа була двокласовою. До одного класу діти ходили по два роки. Таким чином початкова освіта здобувалася за чотири роки. Після закінчення двокласової школи бажаючі могли вчитися 3 роки у доповнюючій школі. Заняття в ній проводилося три рази на тиждень. Вивченню української, польської і німецької мов приділялася однакова увага. Викладання географії, фізики, історії інших народів, природи, геометрії, історії України і навіть історії Польщі велося українською мовою.

Випускники школи були добре підготовленими, здібними до математики й геометрії. Велика частина їх ставала землемірами. Були добре ознайомлені з судочинством, знали державний устрій, розумілись в канцелярських тонкощах. Були виховані на принципах релігійної моралі, добрих звичаїв і поведінки. Випускник школи Бідолах Гаврило в 1887 році постригся в монахи, пішов у монастир Отців Василіян і управляв типографією. Два рази у справах їздив з митрополитом А. Шептицьким до Риму. У 1898 році у справах місійних поїхав із єпископом Ортинським до Америки в м. Філадельфію, де пробув два роки. Випускники школи Василь Пилип’юк і Сава Никифоряк закінчили Львівський Університет: Пилип’юк – правничий, а Никифоряк – філософський факультети.

У час війни школа не працювала. Після війни в часи Польщі викладання велося польською мовою. І нічого в цьому доброго не було, тому що привело до спротиву, ворожнечі й ненависті до поляків і польської держави, чого не спостерігалось за часів Австрії, національна політика якої була толерантнішою.

У 1928 році відкривається початкова школа на парафії Заріка. З цього часу в Рожнові діє дві школи. У 1932—1935 роках громадським коштом побудовано велику двоповерхову цегляну школу, яка не мала собі рівних в окрузі (ширше про це в розділі «Господарювання в Рожнові»). З того часу в Рожнові діяла неповна середня семирічна школа. Директором школи в останні роки владарювання Польщі був поляк Едвард Осух, який залишив про себе, як згадує Федір Погребенник, добру пам’ять.

Під час другої світової війни директором школи був Мацюк Василь Миколайович. В школі відновилося національно­-патріотичне виховання, залунали патріотичні пісні, широко й урочисто відзначались роковини Т. Шевченка та І. Франка. Шкільна молодь виступала не тільки в Рожнові, а й у сусідніх селах. Як згадує Федір Погребенник, навіть коли німці відступали в березні 1944 року, шкільна молодь в Народному домі відзначала шевченківські дні. А 7 грудня 1944 року радянські репресивні органи заарештували Василя Мацюка, звинуватили в антирадянській агітації і ув’язнили на 10 років (народився В.М. Мацюк 6 січня 1893 року в с.Олешків, Снятинського повіту, вчився у Відні, закінчив навчання в 1915 році, вчителював у Рожнові разом з дружиною Софією з 1 вересня 1923 року). Кажуть, що до наших днів дійшла «Хроніка» Василя Мацюка, в якій зафіксовані події в Рожнові тих часів, але відшукати мені її поки що не вдалося.

З 1950 року школа в Рожнові стає середньою.

У 1989 році закінчено будівництво нових корпусів школи.

У 1997 році відкрито перший в Україні сільський Колегіум під патронатом Києво-­Могилянської академії. Близько 900 учнів у школі виховує 90 педагогів, які, крім загальноосвітніх предметів, викладають предмети естетичного циклу й прикладного мистецтва: кераміку, різьбу по дереву, ткацтво, писанкарство, малюнок, кольорознавство, музику, хореографію. Роботи учнів відзначені дипломами міжнародних та всеукраїнських виставок і конкурсів, вони учасники багатьох обласних і районних виставок робіт прикладного мистецтва. Такі вагомі результати досягнуті завдяки плідній роботі Малої академії мистецтв (МАМ) «Тайстра», яка діє при школі. З роботою МАМ ознайомилося близько 60 делегацій, половина з яких зарубіжні (США, Канада, Австралія, Франція, Румунія, Чехія, Словаччина, Польща, Молдова та інші).

Відома в усьому світі поетеса з Бразилії Віра Вовк (Селянська), батько якої отець Григорій Селянський був засновником і головою читальні «Просвіта» в парафії Заріка, подарувала школі свої твори.

Щорічно троє найкращих випускників школи отримують премії розміром 150 американських доларів, які фінансує старший бібліограф Оттавського університету п. Оксана Пясецька, виконуючи волю своєї матері п. Ольги Кокорудз (після заміжжя – Пясецької), батьки якої учителювали, а вона вчилася в Рожнівській школі. Родина Кокорудзів у пам’яті людей і в історії освіти Покуття залишила помітний слід.

«Антін Кокорудз народився 1885 року в Городенці. По закінченні реальної школи вступив до учительської семінарії в Станіславі, яку закінчив у 1908 році. Педагогічну працю того року розпочав з учителювання в селі Вовчківці на Снятинщині. Наступного року його переводять у село Рожнів на Косівщині. Відразу поринає у вир громадської діяльності. Стає одним із найактивніших членів «Просвіти». Вчителював у Рожнові, поки не отримав призначення до Новоселиці. Тут, на новому місці, також поринув у просвітню роботу. Відомо, що у 1913 році він брав активну участь в акції «Дар «Просвіті» й серед новосельчан зібрав 10,5 корони.

У 1910 році одружується з учителькою Севериною Бачинською, сестрою Льва Бачинського. У роки Першої світової війни перебував у австрійській діючій армії. Після розпаду Австро-­Угорщини Антін вступив до Української Галицької Армії. У ранзі четаря потрапив до польського полону, перебував у таборі українських військовополонених в Тухолі. У січні 1921 року повертається до Рожнова, де буквально через кілька тижнів помирає його дружина. 21 квітня 1923 року Антін Кокорудз також помер – від раку горла. Похований у Рожнові перед головним входом до Чаплинецької церкви».

Перед приходом радянських військ у 1944 році О. Пясецька з родиною виїжджає спочатку до Польщі (Криниця), потім – до Німеччини, а пізніше – до Канади. Оселилася в Оттаві, де й закінчила свій життєвий шлях, згадавши перед цим востаннє й про Рожнів – колиску свого дитинства.

З 2003 року школа–колегіум носить ім’я вихованця школи, доктора філологічних наук, професора, лауреата Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка Федора Погребенника. У 2006 році стала переможцем конкурсу «Сто кращих шкіл України».

21 вересня 2009 року в школі відкрито кімнату­-музей Федора Погребенника.

+3
121
RSS
08:19
+3
Я порівнюю життя в Рожнові із життям у нашому Красному. Це небо і земля. Просвіта, Народний дім — такого в нас не було й близько. Школу в нас збудували у 1910 році. Це був центр культури, бо тут була і читальня, і співи, і постановки п'єс.
Ну так, не секрет, що ситуація в імперії Ґабсбурґів та в імперії Романових різнилася… _шкодую
21:13
+3
В часи моєї юності мене дивував той факт, що у деяких гуцульських оселях, поруч з іконами, можна було побачити портрет цісаря Франца-Йосипа.
21:05
+3
Найболючішого удару Східній Україні завдав комуністичний режим голодомором і репресіями у тридцятих роках, тоді як на Західній було нормальне життя. Але у 1939 році нас «звільнили» і не було на то ради. І зрівняли в усьому. Чи, точніше сказати, всіма силами старалися зрівняти.
15:44 (відредаговано)
+3
Оті хати-читальні+ у Рожнові+ допомогли українцям самоусвідомитися і без них не було б ні січових стрільців, ні УПА. І додам: не сталося б і відродження Незалежної України .
Хата-читальня у Рожнові — це Західна Україна, а січові стрільці — це Наддніпрянська Армія УНР. Отож для коректності я б вів мову не про січових стрільців, а про УГА.
18:20
+3
Це не так. В опублікованій частині 6-ій читаємо:«1 серпня 1914 року у Львові засновано Головну Українську Раду з представників трьох партій: Національно-­Демократичної, Радикальної та Соціал­-Демократичної. Головою її обрано д-­ра Костя Левицького, секретарем – д-­ра С. Барана. Завданням Ради було охороняти інтереси українського народу в Австрії та репрезентувати його під час війни. Рада створила військову організацію – Легіон Українських Січових Стрільців для боротьби з російським військом. До цього Легіону вступали тисячі юнаків». Січові стрільці протягом всієї війни воювали у складі Австрійської армії. На Східній Україні вони появилися тільки після революції.
18:36
+3
З цим я цілком згідний, друже Анатолію. Австрійська влада визначила кількість Січових стрільців у 10 тис осіб. Дивно, але вступити у Січове Стрілецтво бажаючих було набагато більше. Вибирали тільки найкращих. А ті, яким не пощастило, як свідчать очевидці, старалися за гроші помінятися з тими, які були відібрані.
Буквально з язика зірвали… _вибачаюсь
Щойно хотів вибачитися і дописати, що окрім січових стрільців Наддніпрянської Армії УНР, були ще Українські січові стрільці в австро-угорській армії. Їх ще називали «усусами». Я просто не зорієнтувався, про яких січових стрільців йдеться, бо з того, що я читав, других називають все ж "українськими січовими стрільцями". Звідси й розмовне скорочення.
21:51
+3
Все вірно. Дякую за допис, пане Тимуре.
16:56
+3
Дякую за продовження пане Миколо.
18:20
+3
Дякую і вам.
22:00 (відредаговано)
+2
Є пісня із словами: "Є в нас ще й військові. Вони краще поцілують ніж стрільці січові. Вони ж поцілують вуста малинові, карі оченята, чорні брови". Її співали в Західній частині України. Так це ж пісня ЗАЖУРИЛИСЬ ГАЛИЧАНКИ.
22:52
+3
Зажурились галичанки та й на тую зміну,
Відїжджають наші хлопці десь на Україну,
Хто ж нас поцілує в уста малинові,
Карі оченята, чорненькії брови. (2 рази)
Є цілий цикл стрілецьких пісень. На жаль, на Східній Україні вони звучать вкрай рідко. Ця пісня появилась, мабуть, після переходу січових стрільців і УГА річки Збруч на з'єднання з військами УНР. А може і раніше. Бо січові стрільці були присутні на Україні і раніше — після закінчення Першої світової війни.
01:02
+2
Так воно й було, друже Миколо. А цю пісню ти нас колись давно вчив співати у Києві. Є що згадати…
21:40
+1
Спогади молодості чарують і серце і душу… І здається, що це все було вчора… А насправді — як тій пісні:
Літа минають, літа минають,
І їх ніяк не зупинить,
І думка тая нам серце крає,
Нам серце крає, серце крає кожну мить.

Випадкові Дописи