До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 9.

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 9.

ГОСПОДАРЮВАННЯ У РОЖНОВІ

Після припинення воєнних дій з Канади повертаються заробітчани. Купують землю, будують нові, криті оцинкованим залізом хати. Їх називають «канадниками». Багато чоловіків під час війни були в інших країнах, чимало бачили, дечому навчились і дивляться на світ трохи інакше, ніж раніше. Дбають про навчання дітей. Більшість господарює на власній землі.

Бідні беруть землю у багатших на спілку: власник землі оре своє поле власними кіньми, дає своє насіння (наприклад кукурудзу), а той, хто бере землю на спілку, повинен посадити, виростити й зібрати урожай. За це він бере собі третину урожаю й лабудз (стебла кукурудзи на корм худобі). Ті, хто мав своїх коней, брав землю на спілку в євреїв. Він повинен був виорати, посіяти, виростити й зібрати урожай і за це отримував половину врожаю. Якщо це були зернові, то кожен обмолочував свою половину власними силами. Євреї наймали молотити за 9—10 міру.

Порівняймо наведені заробітки із платнею, яка була за радянської влади в колгоспі, коли голова колгоспу заробив за цілий рік 60 кг навіть не пшениці, а її відсіву.

Польська влада дуже дбала про розвиток сільського господарства шляхом розвитку індивідуального господарства кожного селянина, справедливо вважаючи, що багаті господарства – багата країна. Для цього при старостві були агрономи, садівники, зоотехніки, які час від часу ходили по селах з оглядами. Під час таких оглядин вони безплатно надавали консультації, на місці проводили коротенькі курси, відповідали на запитання. Щомісяця ходили по господарствах, вимірювали жирність молока і записували в книжку господаря, яку він обов’язково повинен був мати. Стежили за тим, щоб худоба була добре годована, доглянута й трималася в чистоті. Біля кожної корови на стіні чи на слупі мала бути прибита табличка з кличкою корови.

Коли контролер вважав, що все в порядку, він записував господаря на премію – грошову, або на безплатне одержання макухи чи висівок з державних млинів. За взірцево побудовану стайню, конюшню, гноївню, за доброго коня, корову, вола давали премію 50 золотих (два з половиною центнери пшениці). Влада давала також насіння на посів. Щоб люди не мерзли взимку, тим, хто мав потребу й не було чим платити, видавали в кредит на один рік сухі дрова з державного лісництва.

Дехто з селян брав кредити під заставу свого господарства чи землі, але не міг виплатити і йому загрожувало розорення. Тоді сейм (парламент) прийняв закон, яким строк виплати кредитів переніс на 12—24 роки зі щомісячною виплатою місячної долі кредиту. Цим заходом було врятовано багато господарств від розорення й держава від того також виграла.

Розвивається торгівля, різноманітні промисли. Головний промисел за Австрії був горілчаний. За Корчменним млином був будинок, в якому виготовлялась горілка. Той будинок називався мотрівня. Щодня із цукрових заводів сусіднього села Джурова і Карапчева з Буковини до мотрівні привозили на переробку куфи сирцю. Об’єм сирцю оцінювався десятками гектолітрів. Рожнів був найбільшим постачальником горілки не тільки в рожнівські корчми (в тому числі і в пропінацію – головну рожнівську корчму, яка стояла напроти мотрівні), а і в корчми багатьох інших сіл і містечок в окрузі.

Головний промисел у Рожнові за Польщі був млинарський. Млинів було шість – три великих і три малих. Перший називався Корчменний, бо знаходився в центрі села напроти корчми. Другий – Печеніцький (був власністю Печеніцького). Третій – Двірський, бо знаходився на території панського двору. Цей млин мав чотири камені й вальці для муки петльованої (вищого сорту). Були ще два млини на один камінь на потоці Тарновець (на Чаплинцях) і один, також на один камінь, на потоці Хімчинець (Підгорою).

Млини обслуговували Рожнів, Хімчин, Тростянець, частину Кобак і Новоселиці. В усіх млинах мололи і вдень, і вночі безперестанку. І часом було так, що треба було чекати свою чергу кілька днів. Розвивався також і пекарський промисел.

Головним ремеслом було ковальсьтво. Ковалів було близько десяти. Трохи менше було шевців, кушнірів, ткачів, столярів. З’явилися заводи з випалювання цегли, виготовлення цементних кілець для колодязів, значно розростається торгівля зерном і худобою.

Впорядковується село, впорядковуються господарства. Особливо багато змінилося в селі, коли війтом був призначений польський інженер пан Крупа. До присілка Чорнятин зробили тверду дорогу (висипали шутром), покопали придорожні канави. Робота робилася шарварками (щорічний безоплатний обов’язковий відробіток на шляхових роботах). Шарварками також побудували бетонний міст через Тарнавку по дорозі на Чорнятин, який функціонує й досі.

За рікою була велика громадська толока. Поле рівне, земля добра, але багниста (болотиста). Пан Крупа сам розміряв, вказував, де робити дорогу, де копати канави й куди спускати воду. Поле осушилося і з неродючої земля стала родючою, і її по 0,14—0,28 га віддавали за низькою ціною бідним селянам на політок. За землю, взяту на політок, платили щорічно (землю не купували, а брали на літо – звідси й назва).

У селі було багато клаптиків громадської землі. Пан Крупа продав ці клаптики землі людям, кому то було до межі чи подвір’я. Ще з давніх часів мала громада Рожнова для випасу худоби й полонину Кострич, яку використовувала частково, бо було достатньо пасовищ у селі. А сусіднє село Хімчин мало за Прутом біля села Ганьківці поле. Жителі Хімчина займалися в основному тваринництвом, і поле також майже не використовувалося. Влада обидвох сіл домовилась про взаємний обмін. Але й у власності рожнівської громади поле використовувалося також тільки частково, бо знаходилося за Прутом на віддалі 30 кілометрів від Рожнова. Жителі села Ганьківці й інших сіл використовували рожнівські поля як пасовище і за це рожнівській громаді не платили. Тому громада оголосила продаж землі по низькій ціні.

Землю купили переважно жителі Рожнова, а також інших навколишніх сіл. Але складність полягала в тому, що через Прут не було мосту, то ж мусили переходити річку вбрід. А коли випадали дощі, Прут розливався, і люди на полях виявлялися відрізаними від домівок часом на кілька днів, а то й тижнів. Тому кожен господар на своїй землі будував «шалаш» (тимчасову будівлю для себе й худоби). З часом дехто залишився жити там постійно і так виникло нове село Рожполе.

За гроші, виручені з продажу землі й політку, була побудована у 1932 —1935 роках велика цегляна школа, яка не мала собі рівних поміж сільських шкіл в окрузі.

Шарварками щорічно поправлялися дороги. Вони повинні були мати опукле шляхове полотно (для стоку води), з обох сторін – стічні канави. Канави повинні бути рівними, почищені від трави, мати нахил для стоку води. Заїзди до господарств – через містки, чи великого діаметру труби. Вода перед містком не повинна була затримуватися. Дорогу напроти свого господарства господар мав тримати в чистоті, огорожі господарств – не пошкодженими. Муст (рідина) з гною не повинна витікати в канаву чи на дорогу. Стрих (горище) повинен бути чистим (протипожежна безпека), заїзд до двору – вільний, до входу на горище мала бути приставлена драбина і т. д. За невиконання будь-­чого – штраф. І попри незадоволення людей це приносило свої позитивні наслідки.

У крамницях побільшало різноманітних товарів. З часом у них можна було купити все, що хочеш. Чого немає – можна замовити у власника крамниці або через пошту. Згадаймо випадок, описаний у трилогії Петра Козланюка «Юрко Крук». Юрко хотів через пошту замовити кольоровий проспект на молотарку, а з поспішності та недогляду замовив саму молотарку, чим приніс багато клопоту батькам, бо молотарка прибула на залізничну станцію, і батько, хоч і відмовився від неї, але транспортні витрати йому довелося відшкодувати.

Корчменний млин. Розібраний, а я колись молов у ньому збіжжя. Фото автора.

ГРОМАДСЬКО-­ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ РОЖНОВА
І ГАЛИЧИНИ

А тепер кілька слів про громадсько-­політичне життя Рожнова. Рожнів, як і всі інші села, управлявся Громадською радою на чолі з головою ради – війтом. Рада складалася з 30 радців (радних), яких вибирала громада. Це були найповажніші й найавторитетніші члени громади. Уряд складався з війта, писаря й чотирьох поліцаїв. В якості оплати війтові громада виділяла в обробіток чотири морґи толоки. Поліцаям також виділяли певну площу толоки. Один тільки писар був платним. На адміністрацію люди додатково платили по 30—40 % до податку, який вони платили за ґрунт (землю). Державні податки на землю були досить невисокі.

Громада мала великі площі землі й довго використовувала її як безплатне громадське пасовище. Тільки після 1883 року, коли громада програла процес із паном і змушена була покривати судові витрати, частину земель громада віддала в оренду своїм громадянам. Прибутки громади були з ярмарків і мита, й були вагомими. За урядування війта Крутофоста Миколи, який був неграмотний, громада мала в повітовій касі ощадності в Снятині 7000 доларів.

У 1920 році рожнівчани вибрали війтом Антонія Ґушула. Як уже було сказано, Антоній Ґушул був одним із засновників у 1887 році громадської читальні, бібліотеки, каси ощадності «Раффайзен» та кооперативної крамниці. Крім того, Антоній Ґушул мав прекрасний голос і був у церкві дяком. У 1894 році створив церковний мішаний хор, який проіснував 10 років. У 1896 році в Галичині були маневри австрійської армії. В день іменин цісаря Франца-­Йосифа хор дуже гарно відспівав Службу Божу, за що отримав похвалу від командування й офіцерського складу, що квартирував тоді в Рожнові. У 1905 році Антоній Ґушул разом з рожнівчанами Радишем Петром (Вінярським), Миколою Бідолахом і жителем села Кобаки Марфеєм Онуфрієм здійснили паломництво до Почаєва й Києва.

У цей час у Рожнові, на Косівщині, Снятинщині й Коломийщині та інших підгірських повітах велику популярність і підтримку мала Радикальна партія. Провідником і душею партії був Кирило Трильовський, син священика з села Будилова (біля Снятина). Провідниками і «стовпами» партії в Рожнові були Микола Загриновський, засновник Гімнастично-­пожежного товариства «Січ», Іван Ватаманюк та Йосип Тарабаса. Меншу популярність мала Поміркована партія, якій радикали закидали москвофільство, оскільки вони тяжіли до православ’я і Москви.

У 1907 році відбулися вибори до Галицького сейму. Радикальна партія виставила кандидатом на посла до сейму адвоката Кирила Трильовського, а від Снятинського повіту – Антонія Ґушула (називали послом тому, що громада посилала свого кандидата у сейм відстоювати свої інтереси). А повітова влада й поляки виставили свого кандидата – пана Стефана Мойсу з села Рудники. У призначений час Антоній Ґушул у товаристві Миколи Дмитровича Бідолаха та Йосипа Тарабаси поїхав у Коломию на окружні виборчі збори. Коли вони пізно вночі поверталися додому, в Заболотові коло мосту на них напала засідка прихильників Мойси з намірами вбити Антонія Ґушула. Всіх дуже побили, Антонію Ґушулу побили голову, але всім вдалося вирватися із засідки й зникнути в лугах. На другий день Йосип Тарабаса, надіючись на своїх заболотівських однопартійців і товаришів, повернувся в Зоболотів, сподіваючись домогтися справедливості. Та помилився, бо його ж товариші, яких він добре знав, побоявшись того, що він зможе про їх злочин заявити органам влади, вбили його у Заболотові на ринку.

Чому польська влада не хотіла щоби послами були вибрані кандидати від громади? А тому, що вони твердо відстоювали інтереси громади. Показовим є такий випадок у сеймі, який приписують різним нашим послам. На першому засіданні сейму його голова усіх привітав, і зробив комплімент, сказавши, що всі присутні – як квіточки, тільки один – як будяк, натякаючи на національний одяг нашого посла. У слові­відповіді наш посол сказав: «Панове! Будь-­якою квіточкою можна витерти одне місце, а будяком – ні».

На початку Першої світової війни військова влада заарештувала Антонія Ґушула і ще двох односельців – Бідолаха Миколу Дмитровича і Бідолаха Миколу Івановича, інкримінувавши їм русофільство, відправила в табір попереднього утримання при тюрмі Талергоф. Через деякий час відбувся суд. Їх визнали невинними і відправили на фронт.

По закінченню війни, як уже було сказано, громада Рожнова вибирає Антонія Ґушула війтом. На той час Рожнів адміністративно належав до Снятинського повіту, а судовий округ був Заболотівський. Громадянам Рожнова було складно добиратися за 32км до Снятина, тому Антоній Ґушул разом з громадою здійснили цілу низку заходів, направлених на відокремлення Рожнова від Снятинського повіту і приєднання до Косівського, оскільки до Косова було всього 12 км. Мали місце незгоди і перешкоди, але у 1924 році Рожнів таки приєднали до Косівського повіту.

Громада купила будинок і зробила з нього громадський дім (до цього орендували приміщення в когось із господарів). За згодою Заболотівської окружної судової влади в Рожнові створили під головуванням Антонія Ґушула місцевий громадський суд. Суд засідав щочетверга в громадськім домі й вирішував безліч справ і суперечок. І жодна справа не пішла до окружного державного суду в Заболотів чи апеляційного – в Коломию. Громадяни були задоволені, що не витрачали час і гроші на судові видатки державних судів. Окружна судова влада також була задоволена місцевим громадським судом і з повагою ставилася до членів того суду. Однак суд проіснував тільки два роки (1920—1921).

Вагому допомогу Антоній Ґушул і громада надали при будівництві Народного дому, подарувавши землю під будівництво й час від часу ухвалюючи передачу певних сум громадських грошей на його спорудження. Продовжувалося будівництво костела, що було перерване війною.

Прожив Антоній Гушул 80 років (1867—1947), мав двох дочок і п’ятеро синів.

Тим часом боротьба з польською владою не припинялася. У 1920 році Євген Коновалець і Андрій Мельник з колишніх вояків УГА у Чехословаччині (перша хвиля політичної і військової еміграції) створюють Українську Військову Організацію (УВО), метою якої є продовження боротьби за створення Української держави. Восени 1921 року у Львові УВО вчинила замах на Юзефа Пілсудського, здійснила низку диверсійно-­терористичних акцій і нападів на військові й поліцейські казарми, невдалий замах на Президента Польщі С. Войцехівського. Посилюється рух опору й протесту, з’являються різні організації національно свідомої молоді, в тому числі й ЗУНРО, за активну діяльність в якій рожнівчанина Петра Стефуранчина, старшого сина згадуваного вже Андрія Стефуранчина, польський уряд заочно засудив на смерть через повішання.

На початку 1923 року спроби українського уряду й митрополита Андрея Шептицького врятувати ЗУНР не мали успіху. Відмовляє в підтримці Папа Пій ХІ. До Парижа з’їжджаються посли Франції, Англії, Італії й визнають протекторат Польщі над Галичиною на двадцять п’ять років.

Розростання націоналістичного руху спонукало до об’єднання сил, що виникали. 2 лютого 1929 року у Відні УВО разом з іншими молодіжними націоналістичними організаціями створили Організацію Українських Націоналістів (ОУН) на чолі з Євгеном Коновальцем. Організація відкинула легальні й еволюційні методи боротьби, за допомогою яких не вдалося домогтися навіть автономії, та запропонувала досягти незалежності України шляхом збройного повстання проти польських (на Заході) й радянських (на Сході) окупантів. Були запропоновані радикальніші методи боротьби й запровадження конспірації.

У 1932 році членом ОУН стає рожнівчанин, студент Коломийської гімназії, Андрій Стефуранчин, а його рідний старший брат Петро став її членом, мабуть, ще з дня заснування. Вступають в ОУН й інші рожнівчани.

ОУН значно розширює пропагандистську й агітаційну роботу. З часом Крайовим Провідником ОУН став Степан Бандера. З його наказу на знак протесту проти штучного голодомору 1932—1933 років 22 жовтня 1933 року Микола Лемик у приміщенні радянського консульства у Львові застрелив дипломатичного працівника НКВС Олексія Майлова. 18­річний Микола принципово не покидав посольство до приходу поліції. Відкритий затяжний процес над Лемиком перетворився на гучну антирадянську акцію. Його засудили до страти, але з огляду на юний вік замінили довічним ув’язненням.

15 червня 1934 року в Варшаві бойовик ОУН Григорій Мацейко вбив міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького. У зв’язку з цим поліція заарештувала понад 800 осіб. У цей же час створюється концтабір у Березі Картузькій, в якому було ув’язнено понад 120 оунівців. 18 листопада у Варшаві розпочався суд над 12 членами ОУН. Підсудні, особливо Степан Бандера, доклали всіх зусиль для того, щоб поінформувати світову громадськість про знущання польської влади над українським народом, для пропаганди національно­визвольної боротьби, яку веде ОУН. Процес, який мав стати останньою крапкою в історії ОУН, відіграв зовсім іншу роль. Підсудні зуміли схилити більшість громадян на свою сторону й таким чином свою нібито поразку перетворили на перемогу. Вирок суду був суворий – Степанові Бандері, Миколі Лебедю і Ярославу Карпинцю – смертна кара, двом – довічне ув’язнення, іншим – багаторічне ув’язнення (пізніше згідно з урядовою амністією смертна кара була замінена довічним ув’язненням).

В кінці травня 1936 року почався Львівський процес, на якому було 23 нових підсудних. На ньому, як і на Варшавському, Степан Бандера й інші підсудні продовжували викривати злочини польської влади щодо України й українців, називали себе громадянами України і вважали себе непідсудними за законами Польщі, відмовлялися говорити польською мовою. Вирок суду був такий: Степанові Бандері і Роману Мигалю – довічне ув’язнення, іншим – різні строки ув’язнення.

Авторитет і популярність ОУН і Степана Бандери значно зросли. Степан Бандера показав себе справжнім героєм, незламним борцем за права і честь нації. Помітно збільшилась після цього кількість прихильників і членів ОУН, і на початок сорокових років членів ОУН нараховувалося близько 20 тисяч.

«У травні 1938 року агент радянської розвідувальної служби П. Судоплатов у Роттердамі знищив Є.Коновальця… Другий великий збір ОУН, що відбувся у Римі, обрав її головою відставного полковника Андрія Мельника, який проживав в еміграції. Але більшість крайовиків не визнала його лідерства. Коли Німеччина напала на Польщу – охорона тюрми розбіглася, Степан Бандера звільнився, і його крайовики обирають своїм лідером. Відтоді монолітна структура розкололася на дві самостійні і навіть часом ворогуючі – ОУН(Б) і ОУН(М), хоч вони ставили перед собою однакову мету: домагатися Української державності».

ПЕРШІ РОЖНІВСЬКІ КОМУНІСТИ

На ґрунті незадоволення польською владою підживлюються москвофільські настрої, проростають комуністичні ідеї. Як згадує Федір Мацко, з російського полону в сусіднє село Кобаки повернувся колишній студент гімназії Созонт Букатчук. Букатчук брав участь у революції в Росії й звідти повернувся переконаним комуністом. Мав завдання організувати осередок підпільної Комуністичної партії Західної України (КПЗУ). Букатчук мав у Рожнові друга Сорохана Миколу Ілліча. За його згодою в нього й відбулися перші організаційні збори. Організаторами й першими членами стали: Созонт Букатчук, Микола Сорохан, Микола Радиш (Мельників), Антоній Ватаманюк, Василь Ватаманюк (Заріцький). Був з ними і Прокіп Ропар, але незабаром від них відійшов.

Найгучніше комуністи старалися відзначати Перше травня. Ось згадка про Першотравень 1924 року.

«Одурманені пропагандою повітового комітету КПЗУ група жителів села Новоселиці разом із мешканцями Джурова, Рожнова і Тростянця колоною понад 200 чоловік на чолі з Василем Ватаманюком та Андрієм Івасюком під червоними прапорами вирушили до Заболотова на першотравневу демонстрацію. До них біля міста долучилися колони людей з Коломийського й Снятинського напрямків. На міському майдані зібралося 5 тисяч осіб. Поліція спробувала розігнати демонстрантів, але з того нічого не вийшло. Тоді в хід пішла зброя. Від поліцейських куль троє загинуло, п’ятдесятьох поранено, а сто тридцятьох заарештовано. Ось таким вийшов сумний результат заболотівського Першотравня 1924 року».

Перші партійці були переконаними комуністами, але коли прийшла радянська влада, вони побачили, що вона не була такою, як говорив Ленін. Землю в селян забрали в колгосп, найкращих господарів назвали куркулями й кулаками та виселили їх до Сибіру, а до влади прийшли нероби, марнотратці й п’яниці. А те, що вони були активістами й першими комуністами, не було оцінене.

По-­різному склалися їхні долі. У Миколи Радиша до згаданого розчарування додалось ще й те, що його сина, який служив у Радянській Армії, засудили за щось на 10 років (за Сталінських часів це було просто). Після цього Микола Радиш з туги й безнадії повісився.

Микола Сорхан також помер з туги за сином-­одинаком, якого вбили бандерівці.

Антоній Ватаманюк не мав ні жінки, ні дітей. Землю його забрали до колгоспу, робити не зміг, жив у нестатках і помер у нужді. Ніхто йому не допоміг.

Василь Ватаманюк також повісився ще до першого приходу радянської влади. Кажуть, що йому «допомогла» рідня. 

+4
107
RSS
16:06 (відредаговано)
+2
Ця частина найбільша, але дуже змістовна. Приємно було дізнатися, що польська влада не тільки штрафувала, а й заохочувала справних господарів: макухою та іншим. Друже, виправ імена на Майков і Судоплатов. Невже в селі було аж 6 млинів? А скільки млинів є зараз у Рожнові?
00:52
+3
Дякую, друже за помічену помилку у прізвищі Судоплатов. А прізвище Майлов вірне ( див. вікіпедію). Млин залишився один, Двірський, але і він переведений на електричний привід.
07:04
+1
Після війни у нас у Красному умільці виготовили кілька ручних млинів. Це була реакція на дії влади, яка просто замикала млини, а вітряки палила, щоб контролювати обіг зерна. Сам ще хлопчиком ходив з матір'ю до такого млина. А в Рожнові були такі млини?
Я читав про випадок, коли селян, на подвір'ї яких знаходили подібні ручні млини репресували як куркулів-мірошників. Аж до розстрілу… _шкодую
17:13
+2
У нас після війни 1941-45 рр. тільки я знаю, що були три такі ручні млини. Один був у Паримона — дядька, якому на цукрозаводі відірвало руку. Це майстер золотий. Другий був у Коваля. Там якось мололи жито мої мати й баба. Я маленьким, розповідали, покотив колесико і воно вдарило в кісточку бабиної ноги. Баба стрепенулася, кинула крутити ручку колеса. Коли баба нагнулася до ноги, колесо обернулося і вдарило ручкою в живіт. Відтоді баба страждала на грижу. Третій млин був у Нелюби, мав він і олійницю. Їх не розкуркулили, бо все це було зроблено вже після війни.
20:22
+3
В часи окупації німці забирали все з половини: мелеш два мішки пшениці — один собі, а другий — німцям. Зауважте, не все забирали, як на Східній Україні в часи голодомору, а половину. І це окупант, загарбник, а виявився гуманнішим до чужих людей навіть в час війни ніж «рідна» Радянська влада до своїх співвітчизників у мирний час. Появились тоді і в нас жорна майже в кожному дворі, на яких подрібнювали зерно на крупу для худоби, і не давали половину німцям. Але про це розлогіше буде у розділі «Окупація».

Випадкові Дописи