До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 10.

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 10.

ЦЕРКВИ В МИНУЛОМУ

Найдавніші відомості про церкви в Рожнові сягають середини 16 сторіччя. Збудовані з дерева, з часом вони ставали непридатними, і замість них будувалися нові. Найдавніша церква, про яку ще люди пам’ятають — церква Богородиці Діви Марії. Церкву збудувалии під горою Солотвина, тому і парафію назвали Підгірською або Підгора. Крім того, там росло багато садів і тому часом казали, що церква під садами або в Підсаддю. Така назва тої місцевості збереглася й до сьогоднішнього дня.

Церкву збудували, напевне, у не зовсім вдалому місці, над потоком, і, за переказами, вона запалася під землю. Через деякий час, у 1868 році, коштом панства Задуровичів поблизу їхніх маєтків побудували нову церкву Богородиці Діви Марії. Почав її споруджувати отець Антоневич, а закінчив отець Михайло Заревич. Вона збереглася й донині.

Ще раніше за Підгірську, в 1834 році, за пароха отця Стебліцького була побудована нова церква св. Василія Великого, й парафію назвали Стебліцькою.

Ще одну нову церкву Архистратига Михаїла збудували за пароха о. Антоневича в 1852 році за рікою. Інакше цю церкву й парафію називали Заріцькою, а цю частину села – Заріка.

В цей же час, у 1851 році за пароха отця Чаплинецького була збудовано церкву Преображення Господнього. Люди називали церкву й парафію Чаплинецькою (з часом Чаплинською або Чіплинською, а цю частину села – Чіплинці).

Відомо також, що в Рожнові був чоловічий монастир зі своєю церквою, але коли він припинив своє існування, нам не відомо. Існування Рожнівського монастиря підтверджують документальні дані середини ХVІІІ ст. У візитаційному описі 1745 р. зазначено, що монастирська церква є невелика з двома вікнами. Її дах потребував ремонту. Неподалік від церкви стояла дзвіниця з одним великим дзвоном, придбаним за 200 злотих. Богослужіння в церкві почергово проводили Михайло і Ян Паранчичі. За монастирем числилось 32 особи. У бібліотеці монастиря було писане Евангеліє, Тріод, Апостол, а з друкованих книг – Требник, Мінея, видані у Львові.

Відомо також, що в 1898 році стараннями пароха о. Заревича в Рожнові відбулася велика свята релігійно­духовна місія під проводом отця Андрея Шептицького, який пізніше став митрополитом Галицьким. Місія мала великий успіх. Багато людей присягнули не пити горілки – й наслідки були добрі: життя багатьох родин покращилося й жили вони в тверезості, любові й злагоді.

У 1893 році три поважні господарі – Семен Рижко, Іван Мицкан і Михайло Томей, старші церковні браття, разом з отцем Заревичем їздили до Риму як паломники.

У 1905 році інші три жителі с. Рожнова – Антоній Ґушул, Петро Радиш (Вінярський), Микола Іванович Бідолах і житель села Кобаки Марфей Онуфрій побували як паломники в Почаєві та в Києві.

У 1921 році помер отець Михайло Заревич. Кілька років парохом був отець Григорців, а з 1925 року – отець Аполон Симович (звали бородатим, бо носив бороду). Отець Симович був високоосвіченим і діяльним парохом, але непривітним, зарозумілим і з парафіянами – грубим і недоброзичливим. За це його й не любили.

Одного разу на Великдень люди зібралися, як завжди, біля Чіплинської церкви, щоб класти городки з писанок і галунів, розважатися і набуватися. Отець Сімович покликав поліцая й сказав йому, щоб він вигнав людей із подвір’я церкви, бо вони витопчуть йому траву, яку він збирався пізніше косити на сіно. Коли люди це почули, їхньому обуренню не було меж. Маса людей з шумом і криками посунула до резиденції отця Сімовича, яка була поряд з церквою, й за короткий час камінням розбила всі вікна, розламала огорожу, розбила двері і, якби були знайшли отця Сімовича, то живим його, мабуть, не випустили б. Але отець Сімович замкнувся в підвалі, а дружина сказала, що його немає вдома й упросила всіх заспокоїтись.

На другий день отець Сімович поїхав зі скаргою до повітового старости в Косів із просьбою, щоби громадяни Рожнова відшкодували йому збитки й відремонтували все поломане. І яке ж було його здивування, коли повітовий староста зобов’язав його все відремонтувати за свій кошт, та ще й за дуже короткий строк…

Та за іншими свідченнями, троє найактивніших рожнівчан за участь у цих подіях таки були покарані.

Через деякий час о. Сімович виїхав до Львова, а його місце зайняв отець Галькевич, котрий своєю щирістю й лагідністю привернув до себе всю парафію від малих дітей до людей похилого віку.

Ще одною культовою спорудою був костел. Будівництво його почалося ще до Першої світової війни, в 1908 році, але йшло дуже повільно: не вистачало коштів (католицька громада була нечисленною й входила до Косівської). У часи Першої світової війни будівництво припинилося повністю. На цей час стіни костела були вимурувані до половини. Після війни, десь у 1920—1921 роках, під час війтівства Антонія Ґушула будівництво костелу відновили, але з тієї ж причини йшло воно повільно. Тільки у 1934 році за війтівства пана Крупи разом з будівництвом школи було закінчено й будівництво костела. Освятили його 5 листопада 1934 року.

Незабаром з’ясувалося, що пан Крупа використав на будівництво костелу частину громадських грошей, які були призначені для будівництва школи. Це стало відомо громаді й викликало в неї велике обурення. Багато людей поїхало в Косів до повітового старости. Люди вимагали відставки пана Крупи. Повітовий староста, мабуть, побоявся вийти до них і сказав, що він згідний прийняти 5—6 довірених представників громади. Після викладу суті справи староста погодився з відставкою пана Крупи й запропонував громаді назвати свого кандидата на війта. У протестуючих думки розділилися – й повітовий староста сказав, що в такому разі до того часу, поки громада не дійде узгодженого рішення, війтом залишиться пан Крупа. Але пан Крупа, не чекаючи рішення громади, виїхав з Рожнова назавжди.

Крім чотирьох церков і костела, була в Рожнові і синагога, яка знаходилася в центрі села біля перевода, але під час війни німці її знищили. У всіх чотирьох церквах, костелі й синагозі відбувалися богослужіння аж до приходу радянської влади.

Цікавою, як на мій погляд, є довідка Державного архіву Івано­-Франківської області, яка наведена нижче. Як видно з довідки, в шематизмі (інформація про парафії і священиків) Станіславської греко-католицької єпархії на 1935 рік в с. Рожнів Снятинського деканату значиться:

греко-католиків – 7300,

латинян – 124,

євреїв – 419.

Підстава: «Шематизм всего кліра греко-католицької єпархії Станіславівської» на 1935 рік.

Тут я хочу зупинити свою розповідь по темі та згадати, що творилося в цей час на Східній, або Великій Україні. У 1932—1933 роках там виморено штучним голодом за різними оцінками від 4 до 8 мільйонів людей. Продзаготівельники «…безжально конфіскували у селян практично всі запаси продовольства, включаючи і насіння. Та ще влада силами внутрішніх військ і міліції ввела продовольчу блокаду України, заборонивши навіть приватним особам ввозити сюди харчі, бодай для порятунку рідних. В січні 1933 року Сталін і Молотов видали директиву про заборону виїзду з України голодуючих селян, які могли в «північних районах СРСР агітувати проти колгоспів і взагалі проти радянської влади».

Внаслідок такого «керівництва» вмирали цілі сім’ї, села, райони, мало місце людоїдство. А багатьох із тих, які чудом залишилися живими, розстріляли без суду й слідства в 1937 році або засудили на довгі роки ув’язнення. І залишились жити тільки ті, хто забирав до крихти все продовольство, розстрілював, і ті, які їм прислужували, допомагали й писали криваві доноси.

І коли говорять про деякі відмінності «західняків» і «східняків» у поглядах і переконаннях, що ілюструють будь-­які вибори, то чи не в наведених вище фактах криється багато відповідей на ще більшу кількість питань.

15 червня 1945 року Указом уповноваженого Ради у справах Російської православної церкви в Україні П.Ходченка юрисдикція над Українською греко-­католицькою церквою (УГКЦ) була передана зовсім незаконній «Ініціативній групі» із трьох священиків, завданням якої було підготувати перехід УГКЦ у лоно Російської православної церкви. На 10 березня 1946 року була призначена дата проведення Собору мирян і священиків УГКЦ для вирішення цього питання. Делегатів вибирали за згодою НКВС. І тому зовсім не дивно, що делегати віддали більшість голосів за перехід УГКЦ у Російську православну церкву.

Незгідних священиків вищої ієрархії знищили або вислали в сибірські табори. З цього часу офіційно УГКЦ перестала існувати і діяла тільки в підпіллі. Як і в інших містах і селах, у Рожнові Службу Божу відправляли у стодолах і великих хатах, але з посиленням репресій у 1946—1952 роках підпільні церкви майже повсюдно були знищені. На місце греко-­католицьких священиків ставлять православних, яких змушують співпрацювати з партійними органами та НКВС. Тайна сповіді перестає бути тайною. Тайна хрещення й подружжя теж. Про тих, хто ризикнув узяти шлюб у церкві чи охрестити дитину, стає відомо керівництву установи чи підприємства, де вони працюють. Їх звільняють, не приймають на роботу за спеціальністю в інших місцях (зараховують тільки на робітничі посади) або понижують у посаді. Комуністи й ті, хто має більш­-менш пристойну роботу, до церкви не ходять. Партійне керівництво критикує комуністів на партійних зборах навіть за пасивну участь у святкуванні релігійних свят, та за те, що їхні дружини печуть паски, хоч самі їх поїдають з великим апетитом, але тільки в своєму, партійному колі.

Наша знайома з Дубно Поліна Боднар, дружина секретаря райкому партії, жалілася нам, що її чоловік відмовляється йти з нею на весілля, хрестини, дні народження навіть до рідні тому, що він не може сидіти за столом з якимось трактористом чи конюхом, разом з ним їсти й пити й бути за панібрата. Поліна могла ходити з чоловіком тільки на гулянки партійних керівників свого рівня, де вони «розслаблялися до краю». Це Поліні не подобалося й вона від цього дуже страждала.

Моєї дружини Ліди дядько, другий секретар райкому партії, ніколи не приходив на її день народження у той день, коли ми його святкували, а тільки на другий день, хоч у нашій компанії трактористів і конюхів не було. Знаючи все це, я з Лідою не міг свого часу взяти шлюб у церкві, а повінчалися тільки в 2000 році, коли святкували моє шестидесятиріччя.

На щастя, в Рожнові Іван Миронович Мартинюк, який у той час працював секретарем сільради, розробив обряд урочистої реєстрації шлюбу на базі церковного й проводив урочисту реєстрацію в присутності гостей і всіх бажаючих на сцені Народного дому. Це було великою й доброю справою. Весілля перестали бути тільки гулянкою. Пройшов і я з Лідою цю урочисту реєстрацію.

А своїх синів, Василя й Богдана, ми таки ризикнули охрестити. Хрестили в с. Мош­ни Черкаського району, біля Лідиного с. Березняки (у Березняках церкви немає). В церкві попросили у нас паспорти, записали всі паспортні дані – і ми чекали неприємностей на роботі. Наперед придумали собі алібі, ніби це зробила Лідина бабуся без нашого відома, взявши без дозволу наші паспорти. Але все обійшлося. Чи то хтось полінувався, чи то хтось «забув» про це сповістити у відповідні органи, нам не відомо.

Іван Миронович розробив також і обряд громадського похорону. При цьому «Вічну пам’ять» співав чоловічий хор «Діброва» – й це було вражаюче. Одного року в нас у Рожнові гостювала з дітьми латишка, випуск­ниця Рижської художньої академії, Мірдза Ландратова. Коли померла мама Погребенників, я запропонував Мірдзі піти з нами на похорон. Вона відмовлялася, казала, що погано переносить похорон, але я її умовив. Після похорону я спитав Мірдзу про її враження. Мірдза сказала, що приємно вражена похороном, що на душі залишилось щось світле й чисте, а також почуття вдячності людям за те, що покійницю поховали не тільки зі сльозами й зітханнями, а й відспівали і віддали їй належну шану. На мій погляд, це достойна й об’єктивна оцінка праці, яку взяв на себе і виконав І. М. Мартинюк.

ЗНИЩЕННЯ ЦЕРКОВ

У 1936 році у Рожнові нараховувалося п’ять придорожних каплиць. Того ж року на присілку Чорнятин була побудована деревяна церква, яку відвідували мешканці присілків Чорнятин і Юрахівщина. У 1950 році влада церкву розвалила. З дерева цієї церкви активіст Павлюк Петро Матійович побудував стайню для своєї худоби. Першого ж року в тій стайні в нього загинула корова.

Радянські «визволителі» костел, Стебліцьку, Чіплинську й Заріцьку церкви закрили. Залишилася діючою тільки Підгірська церква Пресвятої Богородиці. Закриті церкви стояли пусткою, з костела зняли хрести, а приміщення віддали школі під спортивний зал. Ходив і я на ті уроки фізкультури в костел і не раз бачив, як хлопці в алтарній частині гепали футбольним м’ячем по стінах, і тоді в мене затерпала душа. Я відчував, що цього робити не можна, але мовчав як риба. Хто не мовчав тоді, той платив за це дуже дорого – виселенням до Сибіру, ув’язненням і навіть смертю. Це ми, малі діти, знали від своїх батьків і твердо пам’ятали, що за будь-­яких обставин треба мовчати. Нічого не розповідати навіть друзям. Усі всіх боялися. Навіть батьки при нас не обговорювали сільські новини й події. І коли я іноді неждано заходив у хату під час такої розмови, мама казала: «Василю! Хата вуха має», і тато замовкав. Через деякий час костел став шкільним складом, а у 1975 році його розібрали. Аргументація така: зі сторони заболотівської дороги псує вид на добудовану школу.

Незавидна доля випала й Стебліцькій церкві. Вона була крита ґонтою. Ґонта з часом прогнила – й дах почав протікати. З часом прогнили й конструкції купола церкви – й він провалився вниз. Тоді під приводом того, що будівля церкви є небезпечною, що може розвалитися, у 1983 році влада вирішила її розібрати.

Стара Стебліцька церква

Дзвіниця старої Стебліцької церкви

Хрести – пам’ятні знаки про відміну панщини, придорожні каплички влада зняла таємно за одну ніч. А розібрати церкву так швидко не можна. Тому влада залучила на цю акцію сторонніх, нікому не відомих, людей. Як розповідає очевидець, житель села Рожнова Ярослав Мацко, чотири із них приїхали машиною «Москвич», а два – мотоциклом «Ява». Приїхала також голова сільської ради Крутофіст Марія Василівна. Привезли важкий трактор С­100. Але він не зміг завестися, не зміг з’їхати з платформи, тому його відвезли назад. Привезли другий трактор. Почали з дзвіниці. Трактор ставав дибки, рвалися троси, а дзвіниця не піддавалася. Нарешті, пошкодивши зі вхідної сторони стінку дзвіниці, вдалося її повалити. Тим часом з церкви виносили ікони й скидали на купу біля дороги. Двом випадковим перехожим (один з Рожнова, а другий з Новоселиці) вдалося взяти по іконі, – й це все, що залишилося від старої церкви. Обидві ікони Матері Божої й Василія Великого нині знаходяться в новій церкві, про яку ще буде йти мова. Коли розтягли церкву, трактор виїхав на купол церкви, який колись упав і був посередині церкви – і… загорівся. Ярослав Мацко розказує, що всі почали носити воду, щоб погасити трактор, а він сказав: «Нехай горить! Це Кара Божа!»

Дерево з церкви відвезли одинокій жінці, в якої була стара хата, й запропонували взяти це дерево на будівництво нової хати. Але вона категорично відмовилася й вигнала їх зі свого подвір’я разом з деревом. Тоді дерево кудись повезли. Одні кажуть, що на пилораму й попиляли на дошки. Інші кажуть, що з нього побудували побутовий комбінат. Але правду знають тільки ті, хто це зробив. А вони мовчать. І будуть мовчати.

А про людей, які розбивали церкву, кажуть, що вони всі потрапили в автомобільну катастрофу і загинули. Чи правда це? Хто його знає. Може, люди видають бажане за дійсність? А може, так і сталося… А М.В.Крутофіст партійне керівництво району призначило секретарем райкому партії з ідеологічних питань.

Якось я приїхав з Києва додому й від брата Володимира довідався, що Заріцьку церкву віддали школі під склад. Я в цьому відчув щось недобре й вирішив піти сфотографувати іконостас, царські ворота, ікони й саму церкву. Від людей я знав, що іконостас і царські ворота дуже витонченої роботи і є чи не найкращими в усій окрузі. У цій церкві я ніколи не був, бо за радянської влади вона була ввесь час закрита. Я сказав про свої наміри братові, а він відповів, що тепер це дуже просто, бо завгоспом працює Василь Дибель, наш родич.

Василь на моє прохання відгукнувся радо. Погодився, що треба хоч би сфотографувати, бо скоро все може піти прахом. Розказував, що недавно кіностудія ім. Довженка у церкві знімала фільм. А після закінчення зйомок декілька ікон зникло. Хіба можна було навіть подумати про те, що такі великі й освічені люди можуть таке зробити?

Царські ворота старої Заріцької церкви

Пам'ятний напис у старій Заріцькій церкві

Як з’ясувалося через якийсь час, мої побоювання не були марними: 6 липня 1978 року вночі, на передодні Різдва Івана Хрестителя (на Івана Купала) церква згоріла, як свічка (була дерев’яною). По селі пустили чутки, що діти гралися з вогнем – і церква згоріла випадково. Але рожнівчани знають, що це було не так. Знають чоловіків, яким влада пропонувала по два мішки кукурудзяної муки (у продажу її не було) за те, що вони спалять церкву. Знають, що інших два погодились на це і їх обох Господь упродовж року забрав до себе на свій Страшний Суд…

У 1990 році на тому ж самому місці побудували нову гарну, також дерев’яну церкву, але іконостасу, ікон і царських воріт роботи майстрів позаминулого століття ви не побачите. Вони були неповторні. На щастя, в мене збереглися фотоплівки й світлини ікон та інтер’єру церкви, в тому числі й напис, який свідчить про час «прикрашення» (мабуть, виготовлення іконостасу й роспису) церкви: «Цей храм Святого Архангела Михаїла прикрашений старанням братства церковного: Павло Никифоряк, Никифор Грицюк, Василь Юрах. Року Божого 1870. Не нам, а імені Твоєму нехай буде честь і хвала».

Чіплинській церкві пощастило. Якась світла голова запропонувала зробити з церкви атеїстичний музей. Церкву вже як атеїстичний музей перекрили (була також крита ґонтою), іконостас, притвори й ікони закрили білими полотнищами. Але купол і стеля були відкриті. Мій брат Володимир власноручно зробив дві великі металеві шафи із заскленими дверцятами під замком, і там розмістили богослужебні книги, церковні речі, хрести, кадило, ризи й показували їх відвідувачам музею (в основному школярам) як засоби, якими священики поширювали «опіум для народу».

Таким чином було збережено і церкву й багато цінностей церковних до сьогоднішнього дня. Був і я в тому музеї. Дивними були мої враження й почуття. Прикрість за наругу над святинею й задоволення від того, що за допомогою мудрих людей цю церкву оминула доля двох інших – Стебліцької й Заріцької.

+3
130
RSS
07:39
+2
Написано, що піп був дуже освіченим і недоброзичливим. Таке дивне поєднання. Всіма силами Москва намагалася утворити новую историческую общность СОВЕТСКИХ ЛЮДЕЙ. І вдалося ж: значна частина українців стала совками.
10:36
+3
І це ще на довгі роки. Влада нічого не робить, щоб відійти від совкізму. Тільки Ющенко зробив у цьому напрямку помітні дії.
07:44
+2
У нашому Красному була красива і велика церква висотою більше 50 метрів. Дерев'яна. Її розібрали у 1936 році й вивезли у Красну Слобідку. Там з неї зробили велику школу. Вже за незалежної України збудували невелику церкву дерев'яну. Належить до УПЦ МП.

Випадкові Дописи