До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Анатолій ВИСОТА: Березневі ЗБОРИ-1989 (2, 03.2019)

Анатолій ВИСОТА: Березневі ЗБОРИ-1989  (2, 03.2019)

РУХ ОБУХІВЩИНИ — МИ БУЛИ ПЕРШИМИ
(розповідь про виникнення Руху Обухівщини)


       Замість вступу 
У березні 2009 року ми, ветерани рухіці, відзначили 20-ліття заснування Обухівської районної організації Народного Руху України. Зібралося нас, живих, усміхнених і радісних, у краєзнавчому музеї до трьох десятків. А навколо незалежна Україна, жовто-блакитні прапори, ще облитий фарбою Лєнін на постаменті і скрізь розмови, як все погано, і те не так, і се не так, і які бідні ми, і які нещасні…
А в березні 2019 року ми, рухівці, вже й не спромоглися зібратися разом, щоб відзначити 30-ліття тих БЕРЕЗНЕВИХ ЗБОРІВ. А надворі знову незадоволення людей і у ЗМІ знову розганяють думку, що все не так…


       А що ж так?

Та про це згодом.
На кінець 1988 року республіки Прибалтики та Закавказзя вже мали державний статус національних мов, а Литва та Естонія повернули собі триколори, що були до 1940 року. Естонія пішла попереду всіх у перебудові й ухвалила постанову про державний суверенітет, за що її шельмували у всіх московських і київських ЗМІ…
І от нарешті заворушилася й Україна. Незважаючи на голодомори, винищення і утиски тих національно-свідомих українців, що осталися, підняли голову ті, що подолали свій природній страх. Групою письменників та науковців був розроблений і 16 лютого 1989 року опублікований в “Літературній Україні” проект Програми Народного Руху України за перебудову. На той час та програма була сильна всіма своїми розділами. Головне, Рух не обмежувався участю етнічних українців. Сталінізм вперше там визнано ворогом л ю д с т в а. Підтримані давні ленінські гасла: “землю — селянам”, “заводи — працюючим на них”, “владу — радам”. Метою Руху визначено демонтаж адміністративно-командної системи.
Незважаючи на те, що Програма Руху визнавала “керівну роль компартії”, її проект оббрехали в пресі ще до його опублікування.
Однодумці знайшли одне одного. 

Перед установчими зборами

Березень 1989 року.

Якось на початку березня, чи в кінці лютого 1989 р. я прочитав малесеньку об’яву, видрукувану на машинці, що на Трипільському біохімзаводі (БХЗ базується в Обухові) утворилася “група соціального самозахисту” по сприянню НРУ і подавався контактний телефон та місце і час зустрічі. Я подзвонив і прийшов та побачив тих людей, з якими мені довелося разом у майбутньому стільки похвилюватися та порадіти зробленому й досягнутому...
На першій же зустрічі я був вражений тим, що нас, однодумців, так багато: не менше десяти! Бути це переважно працівники біохімзаводу: Олена Артюшенко, Тамара Гончар, Аркадій Олексійович Любімов (офіцер фронтовик і найстарший із нас), Чуйкова Надія (юрист), Іван Верещак та Василь Карасьов із Трипільської ДРЕС, Кулінич Володимир — працівник краєзнавчого музею.

Були там Микола Коваленко та Олег Скворцов — із Київського КПК, а ще давно знаний мною Домотенко Ю.К. та інші.
Мабуть вже на другій зустрічі ініціативної групи ми вирішили, що треба готувати установчі збори обухівського первинного осередку НРУ й доручили біохімзаводівцям прозондувати, чи директор БХЗ Зохнюк дозволить надати приміщення.
Підготовка до проведення установчих зборів тривала, бо наша ініціативна група збиралася мало не кожного вечора. Первинна мета у нас була скромною: зібрати збори, на яких обговорити проект Програми НРУ і там же утворити групу підтримки та вибрати правління і керівництво. Та не тільки ми готувалися до тих зборів. Обухівський райком і влада не ухилилися від скликання таких зборів, дали дозвіл (неофіційний) на їх проведення, провівши попередню роботу серед комуністів району. Оскільки ЦК КПУ та Київський обком були категорично проти НРУ як організації, яка в майбутньому могла стати альтернативною щодо КПРС партією. Тому така установка мабуть була спущена і в райком, а він вже довів волю партії до парторганізацій. Райкомом було надруковано 200 примірників проекту програми НРУ й розіслано з відповідними коментарями по парторганізаціях вже за тиждень до зборів.
Вони вирішили доставити з усіх сіл району відповідно підготовлених людей, яких мала б бути більшість на зборах, а потім і довести усім нікчемність затіяної якимись там ініціативниками справи і марність зусиль по підтримці НРУ, бо, мовляв, люди-то — проти...
А ініціативна група за час підготовки до зборів вже збільшилася до двох десятків і вела агітацію за збори об’явами, які були розвішані по Обухову та в Українці. Оголошення повідомляло, що 12.03.89 року о 12 годині в актовому залі БХЗ відбудуться установчі збори прихильників НРУ за перебудову і там же запрошувались на збори ті, кому небайдужа доля перебудови. А в райкому були свої вивірені засоби організації людей та спрямування їхніх думок.
У п’ятницю десятого березня 1989 року я запитав на зборах ініціативної групи у присутніх, на яку кількість людей ми можемо розраховувати? І сам же висловив припущення, що буде десь 50-100 чоловік і не більше. А от наш ветеран Любімов мені заперечив, що розраховує на прихід 400 чоловік, що нас усіх дуже розвеселило.
Ініціативна група тоді обговорила технологію проведення зборів: склад робочої президії (ухвалили, щоб було п’ятеро), секретаріат, протоколювання. Тоді вже доручили Олені Артюшенко та Тамарі Гончар вести протокол, причому Олена пообіцяла, що можна зробити і паралельний магнітофонний запис.

Коли постало питання, а хто саме буде вести збори, то майже всі подивилися на мене і я мусив погодитися, хоч досвіду ведення зборів, де мали бути присутніми сотні людей, в мене не було. Головним доповідачем по програмі Руху ми визначили Івана Верещака. Зголосилися виступити на зборах Домотенко, Кулінич і Карасьов.
Добре, що на тому останньому засіданні групи були ще присутні завідуючий ідеологічного відділу райкому Олександр Григорович Негода та ідеолог із обкому, який більше слухав. Вони три години вели з нами дискусію про недоцільність проведення зборів та про можливе, вже теперішнє, відмежування від екстремістів у Русі, членів Української Гельсінської Спілки і таке інше. І та дискусія з ними була для нас хорошою репетицією майбутніх зборів і ми вже знали, про що говорити там, як вести полеміку.


       Установчі збори Руху Обухівщини 

 12 березня 1989 р.
Про ті неможливі збори можна написати окреме оповідання. Було там більше 400 людей і тривали ті збори вісім годин з перервами. Людям захотілося виговоритися за 70 літ мовчання.
Від самого початку зборів і до кінця було жорстке протистояння між нами, майбутніми рухівцями, і комуністами, організованими райкомом. З самого початку вони внесли свої корективи, увівши до складу президії ще трьох своїх людей: директора біохімзаводу Зохнюка, голову григорівського колгоспу Довбиша та майстра Трипільської ДРЕС Ханенка. У їхньому плані було таке: в ході зборів перехопити ініціативу, змінити голову зборів і завершити збори прийняттям ухвали про несхвалення проекту програми НРУ і висловлення впевненості, що тільки КПРС здатна організувати народ на перебудову в країні й для цього ніякі помічники-рухівці непотрібні.
Я запропонував зборам порядок денний: 1. Обговорення проекту Програми НРУ за перебудову і 2.Утворення Обухівського осередку сприяння НРУ та вибори правління. Бачу, що більшість “за”, хоч багато й утрималося. Проголосували й за регламент у 5-7 хвилин. Тут же сформували робочий секретаріат і наші двоє так гарно одягнених жінок вже зайняли окремий столик і розгорнули свої папери.
Я собі помітив: щоб не голосувалося, а розклад голосів був таким: “за” НРУ — десь 120-130 голосів, а “проти” — десь 90-100 голосів, а інші утримувалися.
Потім, як було нами заплановано, я надаю слово для доповіді про проект НРУ Івану Верещаку. Він читає по-писаному і російською. Тут же із залу кричать: “Давай по-українському!”. (Як пізніше вияснилося, ті двоє крикунів були із кіл, наближених до міліції)… І пізніше схожих провокацій і спроб зірвати наші збори було доволі.

Після промови Василя Карасьова люди ніби прокинулися і стали говорити у своїх виступах відверто і, не боячись, може й уперше за все своє життя: про низький рівень життя, про несвободу, про те, що телебачення подає тільки одну точку зору; про те, що до Обухова має бути електричка; і про те, що треба працювати, а не мітингувати, бо язиком хліба не заробиш; і про те, що перебудова — це добре, бо може нарешті встановиться якась справедливість та ще багато про що казали люди — всього й не пригадаєш.
Пізніше ми переглянули протокол зборів і встановили, що було більше півсотні виступаючих, і все це у вирі емоцій, прямою мовою без ніяких притч, езопівщини і викрутасів. Більшість обухівців вимагала рішучих змін у тодішньому радянському житті.
Нам вдалося досягти мети: збори схвалили проект програми НРУ, утворили Обухівський районний осередок НРУ і вибрали його правління, голову і заступників. Першим головою осередку вже після зборів ми обрали Аркадія Любимова, а Івана Верещака, Володимира Кулінича й мене — заступниками голови.
Верталися ми додому вже після дев”ятої вечора і нам ясно світили зорі. Ішли та все говорили про минулі збори: хто виступав і про що казав, а, головне, про те, що ми добилися в Обухові вперше за роки і роки єдиномислія такого інакодумства і його перемоги у публічному протистоянні із комуністичним офіціозом. А моя дружина потім примовкла і запитала: “ А що ж тепер буде? Це ж тепер нас перестріляють!” — “Не ті вже часи!” — був оптимістом Олег Скворцов.


       Перші кроки
Попереду в нашої організації були два роки напруженої і ризикованої роботи по зміні суспільної думки на користь утворення самостійної України. Були мітинги і збори обухівчан, встановлення Козацького хреста і пам’ятника жертвам голодомору, вибори рухівських депутатів до Рад усіх рівнів, підняття національного прапора над міськрадою, участь у всіх заходах і демонстраціях Київського обласного Руху і Всеукраїнського Руху в Києві. 

Окремо хочу розповісти про першотравневу демонстрацію в 1989 році в нас в Обухові. Місцеві комуністи копіювали дії московських політбюристів навіть у дрібницях. Ті стояли на мавзолеї і піднятими руками вітали вірнопіддані колони трудящих, які радісно кричали улюблені гасла і розмахували руками. І наші обухівські керівники стояли на підвищенні — якійсь пародії московського мавзолею, і теж порухами рук вітали першотравневі колони трудящих — із картонно-паперового комбінату, біохімзаводу, силікатного заводу, райспоживспілки і райлікарні, а окремо вітали юну комуністичну зміну — колони піонерів у червоних галстуках, від п’яти обухівських шкіл. Все це за задумом мало означати “нерушиму єдність партії і народу”.

І ось після цих усіх колон іде наша невелика колона рухівців — не більше сотні, із своїми лозунгами: “Рабы немы, мы — не рабы!”, “Геть руки від Литви!”, “За правду! За свободу!”. Побачивши таку крамолу, обухівські керівники-комуністи стали відвертатися від нашої маленької колони, щоб не бачити її, а бідний голова райвиконкому Прокопець втратив свідомість. Після цієї демонстрації обухівці дізналися, що рухівці таки є і їх чимало.
На пам’яті мені участь Обухівського районного руху в загально-українській “Акції Злуки”, яка відбулася в січні 1990 року. 

Тоді частина наших рухівців виїхала на кількох машинах і з прапорами зайняла своє місце на якомусь там кілометрі житомирської траси, а інша частина наших стояла в Києві на бульварі Тараса Шевченка. Ця акція показала всій Україні, що Рух таки є, що Захід і Київ — разом. 

Наші рухівці були делегатами і Перших і Других Зборів НРУ 

У липні 1990 року я був на піднятті нашого прапора над Київською міськрадою. 


        На завершення
А що ж в Україні добре? Головне, що є незалежна українська держава, що за “не так” сказане слово в тюрму не посадять, що є хліб і до хліба, хоч половина наших чорноземів відпочиває, що у всіх українців є паспорти і відмінена обов’язкова колись “прописка”, що навіть в селах вже є газ, телефони, супутникове телебачення і транспортне сполучення із усім світом. Багато чого є в Україні такого, чим ми можемо пишатися, варто лише зняти з очей темні окуляри, варто лише подивитися на світ українськими, а не чужими очима...
Ми, ветерани-рухівці, хотіли швидкого піднесення України до заможнього життя, але не так сталося, бо дуже багатьом і в Україні, а особливо поза її межами, дуже хотілося протилежного, тобто нашого українського занепаду. Тому викрали Бойчишина і вбили В’ячеслава Чорновола, тому й Рух розкололи в 1999 році.
Одне не лише моє розчарування пов’язане із нездійсненням сподівань і мрій учасників Майдану. Осінь і зима 2004 року вивели на Майдан свідомих і сміливих українців, які виступили проти несправедливості і брехні, нахабно нав’язуваних виборцям тодішньою владою. Нам здавалося, що новий Президент, який пройшов випробування смертю, якого антиукраїнським силам так і не вдалося вбити, все зробить, щоб Україна таки стала українською.
Навіть у страшному сні не могло приснитися, що через чотири роки лідери Майдану стануть непоступливі один одному мов вороги. Що в самозасліпленій ображеності один з конкурентів на майбутнє крісло Президента стане діяти за принципом: чим гірше в Україні, тим краще. Марна надія втопити конкурента, а самому живим випірнути на берег.
Про що свідчить така шалена боротьба на верхніх щаблях української влади? Ця жорстока боротьба вказує на те, що Україна наближається до реальної незалежності і дуже багато в світі є країн, які цього не хочуть…

То який же висновок я роблю для себе після 20 років в активній політиці місцевого рівня? Я не сидів, склавши руки, а вчився, пізнавав світ і себе та позбавився багатьох ілюзій. Моя і моїх соратників участь у РУСІ — це була можливість, яка надається може раз у житті, і ми нею чесно скористалися і не жалкуємо. Нас, рухівців, тоді було всього півсотні, а ми ініціювали такі переміни до кращого, що без них наша Обухівщина була б такою ж сіренькою, як багато районів навколо нас, де не було РУХУ. І наша участь на Майдані 2004 року теж була потрібною, хай про те жалкують слабкодухі і песимісти. 


Погляд з 2009 року
В кінці серпня 2009 р. мене запросили на конференцію Обухівського районного Руху. В палаці культури за довжелезним столом сиділо більше 30 делегатів і учасників “Молодого Руху” і це мене вразило, а ще більше те, що нинішніх рухівців у районі більше 70. Обрали нового голову і ним став молодий підприємець Василь Загурський. Вів конференцію провідник Київського обласного Руху — Володимир Загурський — впевнений і досвідчений рухівець.
На коференції і мені дали слово. Коли я розповідав про першотравневу демонстрацію Руху в Обухові, то несподівано отримав підтримку. Нинішня рухівка Ганна Миколаївна Солов’янова схвильовано розповіла, що й вона, тодішня друкарка Обухівського райкому КПУ, йшла в тій колоні рухівців. Те в райкомі зчинило великий переполох і чистку кадрів. Ніна Іванівна – начальник відділу кадрів Київського КПК і щира комуністка плакала, турбуючись за майбутнє пані Ганни…


       Погляд з 2019 року
Минає 30 років від тих пам’ятних зборів. Ми – колишні рухівці, були активними учасниками Майдану і у 2013-14 роках. 18 лютого 2014 р. Віктора Денисенка жорстоко побив «беркут» і чоловік не міг дихнути, бо були поламані ребра. Олена Артюшенко із рюкзаком на спині ходила весь день між Майданом і Верховною Радою і бачила вбитих, та поранених і на неї теж чатувала смерть. Обухівця Володимира Чаплінського розстріляли і він нині в Небесній Сотні.
Я пригадую, як мій батько застерігав мене 30 років тому від участі в Русі, кажучи, що це така їхня партєйна тактика дати слабину, а тоді переписати всіх, хто проти, і згодом репресувати. Справді тепер я скажу, що ми — рухівці були тоді на диво сміливі, бо ц е схоже на таке: вміючи плавати,  раптом кинутися переплести Дніпро, де й протилежного берега не видно.
Життя триває і майже в кожної людини настає пора обміркувати прожите, зробити переоцінку цінностей і відкинути свої колишні, особливо світоглядні, ілюзії. Нам, українцям, пора перестати дивитися на світ через московські окуляри. Давайте будемо вчитися на своїх помилках і дійсність стане світлішою… У нашому українському житті має стати нерушимою опорою принцип: ОЦЕ ОСЬ — МИ, А ОТО — ВОНИ.
Оцю правдиву розповідь завершую тим, що скажу: я вірю у прекрасну українську перспективу з природовідповідним способом життя українців, і тим, що це стане прикладом для наслідування світом.

        Хай же буде! 

+6
185
RSS
10:53
+3
Тридцять років тому відбулися збори в Обухові на Київщині. Ми тоді, 12 березня 1989 року, заснували вперше в Україні Обухівську районну організацію Народного Руху України за Перебудову. Прочитайте й ви, як це було насправді. Це вже новітня історія України.
11:28
+4
Друже Тимуре, маю пропозицію: може використай цей допис у вашій епопеї
101 РІК УКРАЇНИ?
Обов'язково!!! _чудово
12:20
+3
Дякую
Важливо пам'ятати як досягли ми незалежності в Україні!
19:02
+1
Ірино, ти щось пам'ятаєш про ті збори-89? І взагалі про ті роки?
23:41
+2
Пам'ятаю я добре ті рухівські часи. Як ми тоді боялися, щоб нас не пересаджали та не перестріляли. Але ми достойно пройшли ті випробовування.

Випадкові Дописи