До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 11.

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 11.

ПАТРІАРХ ВОЛОДИМИР (РОМАНЮК)

З післявоєнних священиків Рожнова найвизначнішою особистістю був Василь Романюк, в майбутньому Патріарх Володимир, який служив у Рожнові в 1986—1987 роках. Народився Василь Романюк 9 грудня 1925 року в сім’ї селянина в селі Хімчин Косівського району Івано-­Франківської області. В 1944 році його звинуватили у зв’язках з ОУН-­УПА й 26 вересня того ж року вищим трибуналом НКВС Станіславської області ув’язнили на 10 років, а всю родину Романюків вивезли до Сибіру. Перебуваючи в магаданському таборі, він прийняв одне з найважливіших для себе рішень: «Якщо вдасться вийти живим з цього пекла, то служитиму Богу і Церкві».

Після звільнення наступні п’ять років жив у Магадані, де працював кіномеханіком. До Косова дозволили повернутися тільки в 1958 році, а в 1959 році Василь Романюк став слухачем Вищих Богословських курсів і висвячений в сан диякона. В 1961 році після закінчення Вищих Богословських курсів В. Романюк («націоналіст і бандерівець») не отримав права висвяту в сан священика. Його не прописують – і В.Романюк змушений виїхати з Косова. На перших порах поселився і працював на півдні України, зокрема у 1961—1963 роках був кіномеханіком у селищі Курган Балаклійського району Харківської області.

Тільки у 1964 році в Івано-­Франківському кафедральному соборі відбулося його висвячення. Першою парафією, куди направили отця Василя Романюка, була Новоселиця. Крім Новоселиці, обслуговував сусідні села Джурів і Попельники. «Тоді ж він вступив на заочне відділення Московської Духовної семінарії, а по її закінченні – до Московської Духовної академії. Однак у 1970 році, коли почалися нові переслідування отця Василя, його, під надуманим приводом, з академії було виключено».

У 1968 році о. Романюк отримав призначення в село Космач, де познайомився з багатьма громадськими діячами й правозахисниками-дисидентами, які сюди часто приїжджали. Отець Романюк включається в правозахисну діяльність, тому його в 1971 році перевели в «тиху» Прутівку, а 20 січня 1972 року заарештували і засудили на 7 років позбавлення волі та 3 роки заслання. Відбував покарання у мордовських політичних таборах разом з Василем Стусом, Олексієм Тихим, Миколою Руденком, Левком Лук’яненком і Юрієм Шухевичем. У 1976 році отець Романюк відмовляється від радянського громадянства, оголошує себе членом УАПЦ і пориває з Російською ПЦ. Незважаючи на захист в’язня совісті предстоятелями православних церков в діаспорі й відомими правозахисниками, отцю Романюку довелося відмучитися всі сім років у таборах і три роки на засланні в Якутії.

Повернувся отець Романюк до Косова тільки у вересні 1981 року, але служити йому не дозволили і попередили, щоб влаштувався на роботу, бо інакше – стаття за дармоїдство. Отець Романюк змушений був влаштуватися сторожем в центральній районній лікарні та одночасно виконувати функції двірника. Тільки весною 1983 року дозволили служити в церкві села Бабин Косівського району (1983—1986 роки), потім Рожнів і Рибне (1986—1987 роки), згодом Пістинь – 1987 рік.

Завдяки підтримці міжнародної громадскості 28 липня 1988 року разом з сином Тарасом виїхав до Канади. За океаном отець В. Романюк продовжує пасторське служіння в українських громадах: Торонто, Монреаля, Нью­-Йорка, Ватерлоо, Чикаго, Вашинґтона. Там він виступає з лекціями про стан справ із правами віруючих в СРСР перед християнськими спільнотами США, Великобританії та інших країн. Першим з українських священиків перейшов під юрисдикцію УАПЦ в діаспорі.

Бурхливі політичні події в Україні кличуть отця Василя додому. Наприкінці грудня 1989 року він повертається в Україну. В сані пресвітера В. Романюк почав агітацію за вихід Івано-­Франківської єпархії зі складу Російської православної церкви.

У 1989 році на зібранні священиків у львівському Петро-Павлівському соборі було відновлено Українську Автокефальну Православну Церкву (УАПЦ) на теренах всієї України. 22 січня 1990 року на зібранні духовенства Івано-Франківщини у Галичі було прийнято рішення про перехід священиків із РПЦ (Російської Православної Церкви) до УАПЦ. Рожнівські церкви Різдва Пресвятої Богородиці (Підгірська) і церква Архістратига Михаїла (Заріцька) також перейшли із РПЦ до УАПЦ.

Відроджувана УАПЦ потребує мудрості й досвіду Романюка, а тому 29 квітня 1990 року отця В. Романюка висвячують в сан єпископа Ужгородського і Хустського, емісійного вікарія для східних областей України. Він приймає чернечий постриг з іменем Володимира в селі Космач на Косівщині, де відбулася його хіротонія на єпископа. У вересні того ж року він призначений єпископом Білоцерківським, вікарієм Київської єпархії УАПЦ. У 1991 році став архієпископом Вишгородським, а в червні 1993 року – митрополитом Чернігівським і Сумським та місцеблюстителем Київського патріаршого престолу. 21 жовтня 1993 року на засіданні Всеукраїнського Православного Собору Української православної церкви Київського патріархату абсолютною більшістю голосів митрополита Володимира обрано на Патріарший Престол. Його інтронізація відбулася в соборі Святої Софії в Києві.

«Новообраний Патріарх не сидів на місці, а постійно здійснював поїздки по містах і селах України. Щодня зустрічався з десятками людей, …брав активну участь у громадському і культурному житті: за два дні до смерті освячував знамена козацтва, а в день смерті відкрив четверту мистецьку виставку».

Тюрми безслідно не минулися. У травні 1994 року Патріарх УПЦ КП переніс третій обширний інфаркт міокарда. А 14 липня 1995 року під час вечірньої прогулянки Університетським ботанічним садом раптово зупинилося серце Патріарха Володимира.

Навіть похорон Патріарха не обійшовся без зіткнення політичних пристрастей. Прихильники Російської православної церкви, яких немало було і є у владних структурах, були проти поховання Патріарха на території Софії Київської. Дійшло до сутичок і бійок та до участі підрозділів внутрішніх справ. Поховали Патріарха поблизу Великої дзвіниці собору Святої Софії.

Патріарх Володимир (Романюк)

Пам'ятна дошка

У селах Рожнів, Новоселиця, Бабин, Космач, Криворівня та інших на церквах прикріплені пам’ятні дошки, які нагадують про служіння Патріарха Володимира у цих церквах. У Рожнові вулиця Хімчинська перейменована на честь Патріарха Володимира, а на церкві Богородиці Діви Марії за ініціативою Ярослава Радиша, автора життєпису про Патріарха і стараннями рожнівчан Сергія Дрожака і Василя Михнюка установлена пам’ятна дошка, яку освятили 14 січня 2010 року. Може, варто було б прикріпити таку ж дошку у косівській лікарні, де Патріарх працював сторожем і двірником, щоб люди не забували про «гримаси» радянської системи, за якою дехто «плаче» і сьогодні.

ПОЖВАВЛЕННЯ ДУХОВНОГО ЖИТТЯ

З набуттям Україною незалежності пожвавлюється й духовне життя в Україні. Відновлюється Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), утворюється Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП), відновлюється Українська греко-­католицька церква (УГКЦ).

Ідуть війни за церкви. Не оминула ця війна, на сором рожнівчан, і Рожнова. У селі, як уже було сказано, на той час була одна діюча православна церква Російського патріархату. І зрозумілим було бажання частини жителів Рожнова відновити в другій церкві, яка була атеїстичним музеєм, греко-­католицьку церкву. Була зареєстрована церковна двадцятка, але паралельно й православні зареєстрували при цій церкві свою двадцятку. І почалася війна. Сварки, бійки, неприязнь і навіть ворожнеча. Село розділилося на дві частини. Почалися суди. Дійшли до Верховного суду України, який підтвердив рішення нижчих судових інстанцій – віддати церкву греко-­католикам, оскільки православна церква у селі була діючою. Рішення обгрунтоване, але й воно ще довго не виконувалось. Виконавча судова влада й влада в селі та районі ніяк «не могли» забрати ключі від церкви у православних.

Війни вщухли, але засіяні зерна неприязні, на жаль, час від часу проростають і тепер. І треба б ці паростки виполювати. Але де ті полільники, коли навіть у найвищих органах влади більшість тих, які «розділяють, щоб владарювати». Розділяють людей навіть священики.

27.04.2006 року помер рожнівчанин, ветеран війни Гавука Тома, 1924 року народження. Покійник належав до греко-­католицької громади, але жив на території Підгірської парафії, тому могилу йому викопали на Підгірському цвинтарі. Але коли син Томи Петро попросив дозволу в православного священика Підгірської церкви Михайла Слободяна занести тіло до церкви, щоб відспівати покійного, священик йому відмовив, аргументуючи тим, що покійник не православний і церкву не відкрив. Ніякі аргументи й неодноразові вмовляння не допомогли. Не допоміг навіть той аргумент, що церква від дня свого існування півтора століття була греко­-католицькою й православною зробила її радянська влада тільки в 1946 році. Похорнна процесія змушена була йти до греко­-котолицької церкви аж у парафію Стебліцька, й після відспівування повертатися назад до Підгірського цвинтаря, де й похоронили покійника аж 30 квітня. То чи по Божому Закону вчинив священик? Адже знаємо, що в західних країнах у деяких церквах зранку відправляється Служба Божа однієї конфесії, а ввечері іншої або через день. При цьому й парафіяни, й священики цих конфесій не ворогують між собою.

Через рік, 11 грудня 2007 року, у віці 62 років Михайло Слободян помер і священиком у цій церкві служить його син Павло, але ситуація в цьому відношенні в селі, на жаль, не змінилася. То чи не пора нам подумати про єдину Помісну церкву, яка є у всіх цивілізованих країнах?

Як уже було сказано, заріцька громада на місці спаленої церкви у 1990 році побудувала нову гарну церкву. Зареєстрували її як православну. Допомагали їм усі парафії.

Парафіяни Стебліцької також висловили бажання відбудувати свою церкву св. Василія. У 1992 році вони зібралися на збори з цього приводу. Йшла мова про те, якою буде церква – православною чи греко-католицькою. Прихильники були і однієї, і другої церков. Але коли говорив прихильник греко-­католицької церкви, то прихильники православної церкви шуміли, тупотіли ногами й заважали говорити. Коли ж говорив прихильник православної церкви — аплодували. Голосування показало, що перемогли православні. Була створена церковна двадцятка. Але двадцятка спромоглася тільки на будівництво підсобки для зберігання матеріалів. Далі все затихло. Не було грошей. Православні не хотіли здавати гроші, бо мали під боком давно діючу православну церкву й потреби в ще одній не відчували. А греко­католики не хотіли здавати гроші, бо хотіли будувати греко-­католицьку церкву.

Минуло цілих дев’ять років. Думка й бажання побудувати греко-католицьку церкву не залишала багатьох. Ініціативу проявив молодий і енергійний підприємець Василь Магдич, він поділився думками з моїм братом Володимиром, депутатом сільської ради. На 12 липня 2001 року, на свято Петра й Павла, були призначені збори парафіян. На зборах вирішили будувати греко­-католицьку церкву. Обрали Церковний комітет у такому складі:

Магдич Василь Степанович – голова,

Ґушул Володимир Васильович – заступник,

Чурко Дмитро Васильович – скарбник,

Мацко Іван Іванович – голова ревізійної комісії

та вісім членів братства.

Уже 14 липня було розчищено територію для будівництва, а на 22 липня було призначено освячення місця під будівництво церкви.

І тут спохопилася сільська влада. Як розказує мій брат Володимир, його викликали як депутата ніби на сесію сільської ради, але чомусь з’явилися тільки депутати (і не депутати), які були проти будівництва греко-католицької церкви. Інших не було. Голова сільської ради сказав, що сесії не буде, а ми зібралися для того, щоб обговорити питання будівництва церкви в Стебліцькій парафії. Сказав, що будівництво незаконне, що церкву повинні будувати православні й що освячення місця під будівництво треба відмінити. При цьому висловив крайнє незадоволення діями Володимира як депутата, який увійшов у «незаконний» Комітет. На це Володимир відповів, що православні нічого не будують уже дев’ть років і будувати не будуть, бо церква поряд у них є. А про будівництво греко-­католицької церкви знають навіть в області – голова обласної адміністрації п. Михайло Вишиванюк-виділив для будівництва церкви 10 кубічних метрів дубового лісу, на освячення запрошене керівництво району й області, радіо і телебачення і що відміняти освячення місця під будівництво церкви ніхто не буде. А хто хоче це вчинити, хай приходить 22 липня й зробить це сам. Після чого повернувся й вийшов.

Освячення місця під будівництво пройшло урочисто й без жодних ускладнень. А тим часом продовжували надходити пожертви від парафіян, від вихідців із Рожнова, які проживають за межами села. Зробило посильний внесок і Земляцтво іванофранківців у місті Києві. У січні 2002 року на Різдвяні свята церковне братство наколядувало 15 тисяч гривень (на той час 3000 американських доларів). Завдяки старанням отця Василя Сумарука «Церква в Потребі» міста Мюнхена (Німеччина) пожертвувала на будівництво 5 тисяч доларів.

Отець Василь Сумарук народився 24.05.1965 року в селі Соколівка Косівського району. У 1989 році закінчив Львівський національний університет ім. І. Франка, географічний факультет. У 1992 році закінчив Івано-­Франківський теологічно-­катехитичний інститут і 20 січня отримав ієрейські свячення. У 1995 році закінчив Івано-­Франківський університет, юридичний факультет. Із-лютого 1992 року до 1998 р. був парохом у селах Іванівка Богородчанського району, Люча й Стовпчатів Косівського району, з 1998 року – парох церкви Преображення Господнього в Рожнові, а з 2004 року – й церкви св. Василія в Стебліцькій парафії.

На зібрані гроші оперативно закупили дерево на будівництво церкви й запросили відомих будівничих церков із села Голови Верховинського району. 18 лютого будівництво церкви почалось. Жили майстри в Мирослава Мацка. Годували майстрів парафіяни по черзі. Будівництво йшло без затримок.

Продовжували надходити пожертви від парафіян, прикладом для яких була сім’я Василя Магдича, що пожертвувала на будівництво 71427 гривень. Тішуся з того, що і я зробив посильний внесок у будівництво – допоміг придбати в Києві на заводі без посередників доброякісну «позолочену» нержавіючу бляху для покриття церкви, яку вдалося придбати дешевше на півтори тисячі доларів.

24 червня 2004 року було закінчено будівництво й парафіаяни організували святкування закінчення будівництва й прощальний вечір з будівельниками. За роботу їм було заплачено 11,5 тисяч доларів. Затрати на матеріали можна було би підрахувати, бо скарбник Дмитро Чурко ретельно записував всі пожертви й витрати в книзі, яка знаходиться в церкві й зберігатиметься вічно, але чи це потрібно?

Немало зусиль і коштів витрачено було на виготовлення іконостасу, на писання ікон, на впорядкування церкви й подвір’я. На написання ікон першого ярусу по 400 американських доларів пожертвувала родина Ґушулів: Микола – на написання ікони св. Миколи Чудотворця, Оля – ікони Матері Божої, Володя – ікони Василія Великого, а його дочка Слава Прокопів (Ґушул) – ікони Ісуса Христа.

При будівництві куполу церкви за зразок було взято купол собору Зарваницької Божої Матері, який розчленований по вертикалі сегментами в різних площинах. Це, мабуть, єдина в Україні сільська церква з позолоченим куполом такої конструкції.

Нова Стебліцька церква

Іконостас нової церкви

Щороку 200—300 парафіян греко-­католицьких церков Рожнова на День Незалежності здійснюють паломництво до Зарваниці, щоб вклонитися чудотворній Зарваницькій Божій Матері й пройти Хресну Дорогу. При цьому віддаль 125 км долають пішки за 3,5 дні. Приблизно 90 % паломників, які йдуть пішки – молодь і діти. Крім того, приблизно така ж кількість людей старшого віку щороку їде транспортом. Здійснив і я з дружиною Лідою у 2003 році паломництво до Зарваниці, пішки пройшли всю Хресну Дорогу.

А в 2006 році парафіяни греко-­католицьких церков і в Рожнові побудували 14 станцій Хресної Дороги при дорозі від церкви Преображення Господнього до церкви св. Василія.

Тепер у Рожнові є дві церкви православні та дві греко-­католицькі. Яблуко розбрату зникло. І будемо надіятись на те, що рожнівчани надалі будуть мудрішими за тих, хто кинув між них колись це гниле і з неприємним запахом яблуко розбрату. 

+5
100
RSS
21:08
+2
Пане Миколо! Щось у Вас портрет заголовний злетів. Якщо не важко, виправте… _соромлюсь
12:46
+2
Дякую, виправив.
07:55 (відредаговано)
+2
Друже, чи перейшли вже ті дві церкви УПЦ МП до Помісної Церкви України?
12:56
+3
В тексті про це йдеться, друже. Як тільки була відновлена УАПЦ, «Рожнівські церкви Різдва Пресвятої Богородиці (Підгірська) і церква Архістратига Михаїла (Заріцька) також перейшли із РПЦ до УАПЦ.
07:59 (відредаговано)
+2
Наш земляк — обухівець Володимир Кулінич у 1995 р. був народним депутатом ВРУ від Руху. (https://svitoch.in.ua/1444-anatoliy-vysota-bereznevi-zbory-1989-3-03-2019.html)
І він ховав теж Патріарха Володимира коло Софійської дзвіниці і був побитий міліцією-спецназом.

Випадкові Дописи