До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 12.

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 12.

ОКУПАЦІЯ ПОЛЬЩІ І АНЕКСІЯ ГАЛИЧИНИ

Як ми тепер знаємо, відповідно до таємного пакту Молотова­-Рібентропа Німеччина й Радянський Союз домовились про окупацію і поділ Польщі: Польща мала належати Німеччині, а Західна Україна – Радянському Союзові.

Окупація почалася 1 вересня 1939 року. Польща всі сили кинула проти німців. Але сили були нерівними і через 14 днів Польща капітулювала. Залишки польської армії тікали через Рожнів на Буковину, яку ще в 1919 році зайняли румуни. З рожнівчан, яких поляки встигли призвати в армію, не повернулися ні один.

У Рожнів радянські війська прийшли 22 вересня 1939 року. На найближчу неділю на 12 годину дня оголосили мітинг. День був погожим і на мітинг зібралася багато народу різного віку. Всі хотіли почути, що принесла нова влада.

Приїхали старші офіцери – й почався мітинг. Старший офіцер привітав усіх із визволенням від польського гніту, говорив про майнову й національну нерівність, про перешкоди при вступі до вищої школи, про визиск людей банківськими установами (кредити давали під 3 %, але й вони людям здавалися високими), про високі податки.

Далі казав, що відтепер трудящому народу буде воля й свобода. Панів і лихварів більше не буде, тепер трудящі будуть господарями на своїй землі. Землі панів-­багатіїв передаються селянам, які її обробляють. Землі в кожного буде стільки, скільки зможе зі своєю сім’єю обробити. Наймана праця заборонена. Наймитів і слуг не буде. Освіта безплатна. Усі мають право на навчання від початкової до вищої школи за рахунок держави. Усяка лікарська допомога й лікування у лікарнях безплатні. Лікарям платить держава. Податок на землю й страхування будуть, але невеликі. У магазинах усі товари будуть по одній, державній ціні й спекуляції не буде. Кожне господарство кожного року буде мати від одного до трьох центнерів м’яса. Бідніші трохи менше, але не менше 30 кг. Коли промовець закінчив, взяв слово бідняк із Заріки Дмитро Данилюк. Він сказав, що багачі й до цього їли м’яса, скільки хотіли, а він їв тільки на Різдво та на Великдень. То чому їм по 1—3 центнери, а бідним тільки 30 кг? То де ж справедливість? На це офіцер відповів: «Я запевняю вас, дядьку, що цього м’яса вам вистачить»

Таким новинам люди раділи. Нарешті настала довгождана воля.

Ось що пише про події тих часів очевидець Ігор Пилипейко: «Розпочалась підготовка до виборів кандидатів до Народних Зборів, які нібито мали вирішити долю Західної України. Для місцевого населення ці вибори виглядали дуже дивними. Кандидатами до Народних Зборів висували, за шпаргалками, Сталіна, Молотова, Хрущова, Тимошенка та інших, які не належали до народу Західної України. Правда, в кінці довгого переліку «вождів» і «полководців» називали когось із місцевих…

А Созонта Букатчука таким самим способом, тобто, як тепер кажуть, безальтернативно, обрали депутатом до Верховної Ради УРСР. Созонт Букатчук бував у СРСР, знав тамтешнє життя, був розумною людиною, але на мітингах розводився про нечуваний добробут робітників і колгоспників у країні соціалізму. На одному з мітингів він розповідав, як відвідав десь ковбасну фабрику. За його словами, там в одні ворота заганяють стадо свиней, а з других виходять готові ковбаси, і їх там стільки, що він і його супутники заплуталися в них. Ще довго після того, коли хтось говорив якісь несусвітні речі чи просто забріхувався, в Косові казали: «Заплутався, як Букатчук у ковбасах»… Після «золотого вересня» Букатчук не став членом Комуністичної партії".

Букатчук Созонт Васильович народився 02.05.1896 року в селі Кобаки Косівського повіту. Військовий і громадсько-­політичний діяч. Навчався у Вижницькій гімназії. У Першу світову війну влився до УСС. Потрапив до російського полону. В Росії захопився комуністичними ідеями. Воював на боці більшовиків, потрапив до німецького полону (1918). Звільнившись, повернувся в Галичину. Член КПЗУ. Боровся проти польських окупантів. Двічі засуджений поляками. Відбував покарання в політичній в’язниці Бригідки. Делегат ІІІ з’їзду КПЗУ (1928) та Європейського конгресу трудового селянства (м. Берлін, 1930). Відбув однорічні «Ленінські курси» в Москві, звідки знову повернувся до Галичини. Інструктор ЦК КПЗУ на Львівщині і Волині. У 1934 році поляки позбавили його волі на 15 років. Звільнений з неволі з приходом Червоної армії (1939). Делегат Народних Зборів у Львові (1939), учасник 5-­ї позачергової сесії Верховної Ради СРСР (Москва, 1939). Депутат Верховної Ради УРСР (з 1940). Загинув 13.03.1948 року.

Та незабаром від солдатів і деяких офіцерів люди почули щось зовсім протилежне тому, що казали промовці на мітингу. Почули, що в Україні організовані колгоспи, що землю, худобу, коней, вози й знаряддя для обробітку землі забрано до колгоспу, що за найменший спротив кидають до в’язниці або висилають до Сибіру, що у 1932—1933 роках виморено голодом мільйони людей, що у 1937 році проведені масові розстріли людей без суду і слідства.

Радість і надія пропали. Тим більше, що було тому підтвердження. 29 листопада 1939 року заарештували рожнівського письменника Андрія Красовського – Андрія Грома, 1904 року народження. 24 лютого 1940 року його засудили до розстрілу, а 24 квітня того ж року вирок замінено на 10 років позбавлення волі (загинув 22 серпня 1942 р. у каральному таборі, або розстріляний).

27 листопада 1940 року заарештували Рижка Василя Івановича, 1921 року народження, засудили до розстрілу, потім замінили на 10 років позбавлення волі і 5 років позбавлення громадянських прав (10+5).

19 грудня 1940 року заарештували Ґушула Володимира Антоновича, 1918 р.н., і Матейчука Романа Івановича, 1911 року народження, обох розстріляли у Львівській тюрмі.

Тепер поставимо собі запитання: «Що такого поганого могли зробити «визволителям» за два-три місяці ці двадцятирічні юнаки, що «заслужили» розстріл або довгі роки ув’язнення?

15 січня 1941 року були заарештовані: Порчук Михайло Петрович, 1920 року народження, засуджений до розстрілу, замінено на 10+5 років; Томей Степан Гнатович, 1920 року народження, засуджений на 10+5 років; Юрах Василь Михайлович, 1922 року народження, засуджений на 10+5 років.

"І справді, на Західній Україні творилось щось неймовірне, жахливе, про що свідчать факти:«…у 1939 році тут квітами і хлібом-­сіллю вітали червоноармійців, бо сподівалися, що настало довгоочікуване єднання одноплемінників, та ще й у сильну державу. Але за ними котилася сталінсько-­беріївська машина терору, яка стала нищити всіх, кого якийсь зомбований зверхник вважав ворогом пролетарів.

Багатьох представників інтелігенції зарахували до ненависного класу буржуїв, поспіхом націоналізували власність у містах і колективізували село. Здібних підприємців і заможних селян кидали до в’язниць, конфіскували майно, вивозили на довічне поселення в Сибір у райони вічної мерзлоти. Існуючі громадські організації були ліквідовані, а лідери – арештовані і знищені. Страх став основним засобом переконання тутешнього люду в перевагах соціалізму і перевиховання в комуністичному дусі.

Розсекречені документи свідчать про те, що із західних областей депортовано 1 080 000 осіб, або майже кожного десятого жителя. А хто доїхав до поселення і там вижив? Не знають навіть рідні, бо листування піддавалось суворій цензурі, а то і заборонялося. Потім воєнне лихоліття замело всі сліди.

Хіба після такого погрому можна розраховувати на щось інше, ніж на ненависть і лють? Безславне повернення Червоної Армії з походу на Фінляндію, що тривав з листопада 1939 року по березень 1940 року, дало провідникам ОУН підстави сподіватися на перемогу гітлерівців над більшовиками у війні, наближення якої ставало явним. Бандера і Мельник, як і вся еміграція, вбачали новий історичний шанс для становлення Української держави. Тому, як і більшість урядів Європи, включаючи і СРСР, оунівці шукали співробітництва з Німеччиною».

Разюче змінилося життя людей у Рожнові. Крамниці, в яких донедавна було все, що хочеш, конфісковані. Куди поділись товари – невідомо. В організованих кооперативних магазинах, крім одеколону, голок, мила, солі й сірників, нічого немає. Горілки також немає. Люди не можуть надивуватися з того, що радянські офіцери п’ють одеколон, з’являються в ресторанах зі своїми дружинами, одягнутими в нічні сорочки (звідки тим бідним жінкам було знати, що то не плаття, а нічні сорочки, коли вони ніколи в житті не бачили такої краси).

Як розповідав тато, він зрозумів, які господарники з «визволителів» з такого випадку: щоб поїсти черешень, нові «господарі» спиляли дерево, поїли черешень і пішли…

Пригадую, з якою гордістю нам, студентам Політехніки, розповідав викладач політекономії, відставний офіцер, як він зі своїм товаришем у вересні 1939 року здивував «аборигенів».

«Зайшов я у ресторан, – розповідає він, – і замовив два фужери рому, два пива й велику кількість закусок. Принесли мені дві маленькі чарки рому, пиво й закуски, розцінивши, що я замовив закуски на цілу компанію. Я показав на пивний бокал і сказав, що таких два фужери. Господар ресторану офіціантові не повірив і прийшов сам. Я підтвердив замовлення. Але з’ясувалося, що в ресторані немає такої кількості рому. Господар послав хлопчика до сусіднього ресторану, але й там такої кількості рому не знайшлося. Через деякий час замовлення було виконано.

Тим часом прийшов мій товариш – і ми з ним усе, що замовили, випили й з’їли. Ввесь ресторан за нами спостерігав. Коли ми вийшли з ресторану, вони нас проводжали, чекаючи, коли ми впадемо. Але ми, хоч і хитаючись, до своєї частини таки дійшли»…

Чесно скажу, що мені за того викладача було соромно…

У червні 1940 року в Рожнові було сконцентровано багато військових частин – СРСР готувався до війни з Румунією за Буковину. Але 28 червня Румунія віддала Буковину без війни.

Людей обклали податками, вимагали підписатися на позику. В червні всіх учителів зобов’язали підписатися на позику в розмірі місячної зарплати. На початку 1941 року в Рожнові заснували колгосп. До нього записалося близько трьох десятків сімей, а всім, хто не записався, збільшили податки й позику. Незабаром було оголошено, що кожне господарство повинно «продати» державі (платили копійки) від одного до трьох центнерів м’яса живої ваги. Біднішим менше, але як мінімум 30 кг. Відповідна кількість людей складалася, купувала худобину, і ця жива худобина здавалася на заготівельний пункт. Тоді люди питалися у Дмитра Данилюка, чи вистачає йому 30 кг м’яса? А Дмитро відповідав, що йому цього м’яса ще й забагато…

В кінці осені 1940 року сільська рада письмово повідомила всіх чоловіків молодого й середнього віку про те, що кожен з них за зиму повинен у горах Верховинського району заготовити 200 кубічних метрів деревини: вирубати, очистити від гілля, кори, розпилити довжиною 8—10 метрів і здати майстрові лісопункту, який має це підтвердити відповідною довідкою. Ті, хто мав коней, зобов’язаний був вивезти з лісу 400 кубічних метрів деревини. Ця повинність називалася «государственний труд» або «гоструд», а в Рожнові казали «гуштруд». Усіх попередили, що при невиконанні «гоструда» судитимуть. Того року взимку було багато снігу і люті морози. Люди не мали ні доброго взуття, ні доброї одежі. І купити не було де: крамниці порожні. Багато простудилося, деякі померли, декого убило у лісі дерево.

В березні люди повертаються додому й збираються веснувати. Та марно. Всіх, хто мав коней, зобов’язали возити шутер (галька з піском) з річки Прут на спорудження воєнного аеродрому, який будувався на полях села Борщева за Заболотовом. На будівництві працювало тисячі людей з усієї області. В кого не було коней, працювали на базі. Всі дороги в окрузі були перекриті військовими заставами й вирватися додому було неможливо. А в кожного вдома поле не оране, не засіяне, не посаджене…

ВІЙНА

ОКУПАЦІЯ

Настала неділя 22 червня 1941 року. На будівництві аеродрому вихідних не було. Тисячі возів із їздовими возять шутер. Тисячі людей працюють на базі. І раптом прилетіли німецькі бомбардувальники й почали бомбити аеродром. Що тут почалось!.. Коні зі страху кинулися в різні боки, побиті, поранені, тіснота, каліцтво, крик, плач, стогін… Усі, хто вцілів, роз’їхались по своїх селах. Застав ніяких уже не було.

Багатьох рожнівчан мобілізували і повели на захист кордону (без будь-якого навчання і підготовки). Рожнівчан зобов’язали дати коней і підводи для евакуації районного начальства, яке було, в основному, російське. Але до призначеного пункту вони не доїхали. Частини Радянської Армії в Галичині були оточені. Одні пробивалися на схід, інші – хто куди. Повернувся і дехто із рожнівчан.

У Рожнові настало безвладдя. Радянська влада втекла, а німецька ще не прийшла. З’явились крадіжки, розбій, злочинність. Тоді директор школи Василь Мацюк зібрав збори села і сказав, що отримав із Коломиї від німецького крауцгаупмана розпорядження про те, що в Рожнові повинен бути порядок. Хто порушить його і завдасть комусь шкоди, буде розстріляний. І це все, що просили мене вам сказати. Розходіться по домах. А довіреним особам він сказав, що ніякого розпорядження не одержував, а все це сам придумав, аби припинити свавілля.

Про події тих часів хочу навести спогади Миколи Божака, жителя сусіднього села Новоселиці, 1930 року народження:

«Коли прийшли німці, то зразу ж українці проголосили про відновлення Української Держави».

Наведемо текст цього документа:

Акт проголошення відновлення Української Держави

1. Волею українського народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.

Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її творця і вождя Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кривавого московсько-­більшовицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває увесь український народ не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Суверенна Українська Влада.

Суверенна Українська Влада запевнить українському народові лад і порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння його потреб.

2. На західніх землях України твориться Українська Влада, яка підпорядковується українському національному урядові, що створиться у столиці України – Києві.

Українська національно-­революційна Армія, що твориться на українській землі, боротиметься далі проти московської окупації за Суверенну Соборну Державу і новий, справедливий лад у цілому світі.

Хай живе Суверенна Соборна Українська Держава!

Хай живе Організація Українських Націоналістів!

Хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів Степан Бандера!

Льва-І вшануванню пам'яті про борців за волю України­Город. 30 червня 1941 р. година 20.

Ярослав Стецько,

Голова Національних Зборів.

«…На честь цієї події і вшануванню пам'яті борців за волю України було запропоновано в селах висипати пам’ятні могили. В Новоселиці була могила на зарінку. Люди фірами (підводами) звозили глину і висипали могилу, поставили хрест і обгородили штахетником. На найближчу неділю було призначено освячення могили. Зійшлося багато людей, прийшов священик, приїхав з Рожнова Андрій Стефуранчин (молодший, син уже згадуваного Андрія Стефуранчина – авт.). Він говорив, що нарешті маємо Вільну Україну і що будемо самі господарювати. На могилі установили синьо-­жовтий прапор і її освятили. Була прийнята пропозиція організувати з сільських хлопців Січ.

У нашому селі жив Максим’юк Танасій, що ще за Австрії був у Січі, і йому доручили вчити цих хлопців. Хлопців було близько 20 чоловік. Почалися навчання. Всі хлопці мали на одязі тризуб і синьо-­жовті китиці на сорочках. Коли марширували селом, то співали «Ой у лузі червона калина».

Але це тривало недовго, бо німці хитрі. Це було як мишоловка. Вони хотіли знати, хто є організаторами руху за Вільну Україну. І тоді Стефуранчина і провідників цього руху забрали в концтабори, а рядових січовиків відпустили, і вони пішли працювати в шахти, які були в горбах за 50 метрів від села. Деяких забрали на роботу в Німеччину.»

«З оголошенням війни бойовики ОУН(Б) без узгодженням з німецькими властями встановили свою владу в 187 з 200 районів західних областей і в 26 районах Правобережної України. Створили обласні управління в Тернополі, Львові, Рівному, Дрогобичі, Станіславі й Луцьку. Роззброїли оточені невеликі червоноармійські підрозділи і накопичили багато зброї, боєприпасів, спорядження.

Через кілька днів після виголошення Акта відновлення державності німецьке керівництво поставило вимогу перед С. Бандерою публічно відкликати його, а після відмови – його, Я. Стецька і ще 1500 активістів ОУН(Б) заарештували й відправили в концтабір Закценхаузен, де вони пробули до осені 1944 року. 25 листопада німецькі спецслужби видали таку інструкцію: «Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання в рейхскомісаріаті «Україна», мета якого – створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані й після ґрунтовного допиту – таємно знищені, як грабіжники».

На початку липня 1941 року Рожнів, все Покуття і Галичину зайняли союзники Німеччини – угорці, а через місяць чи два з’явились німці. Федір Погребенник пише: «Спочатку була надія, що настануть кращі часи, що проголошена у Львові Україна, яка жила в серці людей, воскресне. Пам’ятаю ті дні, коли односельці, до яких приєдналася шкільна молодь, висипали символічну високу могилу в пам’ять борців за волю України, коли в селі залунали національно-­патріотичні пісні, коли шкільний хор під керівництвом вчительки Марії Мицкан давав концерти не лише в Рожнові, а й сусідній Новоселиці. У селі… майорів синьо­-жовтий прапор… Із своїми ровесниками я ходив на маніфестації, співав у шкільному хорі:

Хочемо волі, хочемо долі,

Хочемо Вкраїни самостійної,

Хочемо просвіти, хочемо летіти,

Як птах, як птах, в широкий світ…»

У Рожнові відновилися просвітянські товариства, хори і драматичні гуртки і в школі, і в Народному домі. 1 липня у Рожнові було створено відділ Добровольців Української Армії. Голова – Федір Радиш – вояк Української Галицької Армії, учасник боротьби за волю України у 1918—1921 роках. 5 липня рожнівчани сформували управу села в складі:

Голова управи – Мацюк Василь Миколайович, директор школи;

Заступник – Ропар Прокіп Петрович, голова громадського суду;

Комендант поліції – Погребенник Дмитро, коваль;

Секретар – Радиш Федір Юрійович;

Касир – Радиш Олекса;

Референт освіти – Стеф’юк Михайло Іванович;

Санітарний референт – Кифорук Михайло;

Господарник – Ватаманюк Остафій;

Нагляд за млинами – Ґушул Омелян Антонович;

Голова кооперативу «Єдність» – Радиш Микола Михайлович;

Заступник – Щербань Танасій;

Секретар сільсько­господарської комісії – Матейчук Михайло;

Голова жіночої служби – Стефуранчин Марія (дружина Андрія Стефуранчина, батька);

Заступник – Мацюк Софія (вчителька, дружина директора школи В. М. Мацюка);

Секретар – Дольницька Володимира (дружина лікаря Богдана Дольницького, племінниця генерала Романа Шухевича – Чупринки).

Родина Дольницьких. Сидять: Юстина Шухевич
(тітка Володимири Дольницької, сестра генерала
УПА Романа Шухевича), Володимира Дольницька,
Андрій Бабій. Стоять: Любомира Бабій, Богдан
Дольницький (лікар, чоловік Володимири), Степан
Бабій, Олександра Саєвич (дочка Дольницьких),
Ярема Дольницький. Коломия, 1955 рік

9 вересня німці ввели ненадовго нову валюту – польський золотий (до цього часу були ще в обігу радянські гроші). Ні угорці, ні німці в справи села не вручалися, селом фактично управляла українська управа.

До кожного господарства управа довела величину континґенту (податку), проведено реєстрацію худоби й птиці. Кожна худобина мала на вусі прикріплену бляшку з номером. Всіх попереджено, що забій худоби ведеться з дозволу адміністрації. При цьому одну штуку живою здаєш, а другу можеш забивати собі.

Континґентова комісія старанно працює, провіряє стан жнив, наглядає за польовими роботами, щоб справедливо розділити накладений на село континґент.

Змолоти зерно на муку в млині можна також тільки з дозволу влади. Молоти дозволяють з половини. Один мішок здаєш – другий мелеш собі. Люди заводять жорна й мелють ними зерно. Тоді, мабуть, й появились ці коломийки:

Пише Сталін до Гітлера:

«Мелють жорна, як холера».

Гітлер йому відписує,

Що вже й жорна конфіскує.

Ой дівчино, дівчинонько,

Яка ти гонорна:

Я купив тобі фортеп’ян,

А ти просиш жорна.

Люди, звичайно, незадоволені, але розуміють, що йде війна і що роблять це окупанти.

А тепер порівняймо дії окупантів-­німців із діями нашої радянської влади у 1932—1933 роках на Східній Україні. Забирали у людей хліб не з половини, як окупанти-+­німці, а все до зернинки і прирікали мільйони людей на голодну смерть. І в той час не було ніякої війни, не було нагальної потреби так чинити. То який окупант гірший?

Німці заводять суворі порядки. Злодіїв розстрілюють на місці, прошаків також, вважають їх дармоїдами. А злодіїв не тільки дармоїдами, а й шкідниками.

Молодь забирають до Німеччини. Якщо людина йде по своїх справах, поспішаючи – її не чіпають. Як тільки двоє або троє стануть на розмову – всіх забирають до Німеччини. Кажуть, що у них, мабуть, немає роботи, коли мають час на теревені. Тому хай їдуть до Німеччини, там роботи багато.

Під головуванням Прокопія Ропара в селі створено громадський суд, який розглядає різні суперечки. Таким чином частково захищають людей від вивезення до Німеччини, бо коли справа доходить до німців, винного або й обох сперечальників забирають до Німеччини. З Рожнова до Німеччини забрали 153 особи, в тому числі чоловіків – 104 й жінок (в основному дівчат) – 49.

Весною 1941 року поля залишились незасіяними (будували аеродром), урожай малий, а податок зерном німцям треба здати. Навесні і влітку деякі сім’ї голодували. Сільська управа створила в селі народну кухню, в якій безплатно раз на день видавали найбіднішим людям і дітям сніданок.

16 жовтня 1941 року на Косівській горі в Косові німці розстріляли євреїв зі всього району. Було розстріляно 2088 осіб, з них 600 дітей до 15 років. Федір Мацко пише: «Дивним є те, що ніхто з жидів не бунтував, не робив спроби бодай якогось фашиста вбити, а гинули смиренно, як вівці».

У кінці 1942 року гестапо заарештувало вчителя, члена ОУН Строїча Івана Михайловича і його товариша Юраха Василя Михайловича. 27 листопада 1942 року німці розстріляли їх у Старій Ягольниці під Чортковом.

«28 квітня 1943 р. проголошено прокламацію про створення Української Стрілецької Дивізії «Галичина». Оформилась Військова Управа з полковником А. Бізанцом у проводі (старшина Української Галицької Армії) та з уповноваженими по окружних і повітових містах Галичини. Почався набір добровольців, який у травні – червні дав понад 80 тисяч чоловік. Однак у Дивізію взяли тільки 13 тисяч».

Ініціатори створення дивізії розцінювали проходження служби в ній з точки зору можливостей навчання й вишколу наших вояків і мали надію, що після закінчення війни ці вояки повинні стати кістяком при створенні армії майбутньої Української Держави.

«17—21 липня 1944 року, після коротких навчань, Дивізію направили на фронт під Броди, де Дивізія втратила 70 % свого складу, але з оточення вийшла».

У той же час, за даними радянських істориків, там німців загинуло близько 30 тисяч і взято в полон близько 15 тисяч. Залишки Дивізії відправили у Чехословаччину на переформування. Після переформування Дивізію відправили в південну Австрію на протидію югославським партизанам Тіто. А в час закінчення війни дивізійники здалися союзним військам.

«Заради справедливості слід відзначити, що галичани нічим не нагадували елітні есесівські частини, що складалися з фанатичних фашистів, і не відрізнялися від інших дивізій СС, які комплектувалися жителями окупованих країн. Після капітуляції Німеччини західні союзники не видали радянським каральним органам військовиків дивізії «Галичина», посилаючись на те, що вони громадяни Речі Посполитої, а не причетним до військових злочинів дозволили проживати у Великобританії і США».

Про Дивізію «Галичина» та її діяльність радянські історики писали чимало, і тільки негативно, і багато з нас до цього звикли. Натомість діяльність генерала Власова зовсім не висвітлювали і обмежувалися тільки повідомленням про те, що він був зрадником. Навіть у дванадцятитомній Українській Радянській Енциклопедії 1985 року про генерала Власова не сказано взагалі нічого. Сказано тільки кілька слів про власовців: «Власовці – зрадники Радянської Батьківщини, учасники антирад. військових формувань, які діяли на боці фашистської Німеччини під час Великої Вітчизняної війни 1941—1946. Названі за ім’ям ген.­лейтенанта А. А. Власова, який, командуючи 2­ю Ударною армією Волховського фронту, в липні 1942 здався в полон і перейшов на службу до гітлерівців. У травні 1945 рештки частин Власова було ліквідовано рад. військами на тер. Чехословаччини. Власова та його близьких спільників за вироком Військової колегії Верховного суду СРСР страчено».

А 10 вересня 2009 року засоби масової інформації повідомили, що Російська православна церква вважає генерала Власова не зрадником, а борцем з більшовизмом. За різними даними в Російській Визвольній Армії, яку сформував генерал Власов, воювало проти Радянської Армії близько 800 тисяч солдат.

Порівняймо тепер з Дивізією «Галичина», яка мала всього 13 тисяч стрільців.

З другої сторони, Дивізія «Галичина» формувалась в Галичині, яка була окупована радянськими військами. Вона вела війну проти окупантів і мала на це моральне право. Дивізйники нікого не зраджували, не були агресорами. Інша справа, що вони воювали спільно з німцями, але це їхній вибір і їхнє право, зважаючи на обставини, які тоді були.

Наведемо список рожнівчан (неповний), які були призвані в дивізію «Галичина»:

Андрійчук Василь Михайлович, 1922 р.н.,

Андрійчук Дмитро Іванович, 1923 р.н.,

Ґушул Василь Петрович, 1911 р.н.,

Ґушул Юліан Антонович, 1924 р. н.,

Кифорук Василь Федорович, 1925 р.н.,

Мицкан Степан Дмитрович,

Пінка Дмитро Іванович, 1921 р.н.,

Пророчук Дмитро Григорович, 1923 р.н.,

Стрільчук Степан Миколайович, 1925 р.н.,

Фенко Петро Миколайович, 1923 р.н.,

Щербань Микола.

У 1943 році німці стали смирнішими. Всім заборонили співати й танцювати, спішили забрати в селян податки й худобу. Через деякий час німці з села зникли.

Кілька днів у селі стояли партизани­-ковпаківці. Також, як і німці, забирали в людей продовольство і коней. Потім – знову затишшя. На сході вночі видно червоні заграви. У селі організувалися загони самооборони, які чергували вночі. Так минула зима 1943 року.

Навесні 1944 року, 30 березня, в Рожнові з’явились радянські війська. Німці відступили в гори. Косів і Кути зайняли радянські війська, а Тюдів, Город і Соколівка були ще під німцями. 

+4
81
RSS
22:52
+2
Цей допис треба читати й перечитувати. Він є дуже інформаційно ємким. Нелегко нам давалася незалежність України. А відстоювання її зараз теж легко не дається. І все ж нам таки легше, бо маємо свою державу. Правда, ще нема свого повного інформаційного простору, а це є небезпека втрати незалежності.
00:13
+3
На жаль ніхто крім тебе, друже, не читає. І матеріал, як мені здається, цікавий. На інших спільнотах через годину після опублікування 71 відгук і з десяток поширень. А для світочан ці публікації, видно, не цікаві. У них інші зацікавлення. Тому, мабуть, буду припиняти цю безнадійну справу.
Чому це ніхто не читає?! Я регулярно читаю. І найпершим плюсую, до речі. Просто Ви на мої зауваження реагуєте надто болісно, отож я намагаюсь без крайньої на те потреби не коментувати Ваші дописи — бо не люблю зайвих конфліктів. Тим паче, з такими шановними переконаними патріотами рідної землі, як-от Ви.
15:43
+2
Друже, кажеш 71 відгук? Ніколи не повірю, що наші українці розщедрюються на таку кількість коментарів на 1 допис. І де ж це такий щасливий сайт і публіка?
15:56 (відредаговано)
+3
У Рожнові, Рожнівська об'єднана громада. А ще збираюся публікувати на сайті Івано-Франківського земляцтва у Києві.
16:13 (відредаговано)
+2
Якщо не помиляюся, то коли я писав коментар про Андрія Стефурчанина, то давав посилання на цей сайт: РОЖНІВ. Сайт чудового села — я по цьому сайту уточнював дату народження героя допису.
_соромлюсь
Можу лише повторити: я все читаю і все бачу, у мене є запитання. Однак я тривіально не ризикую образити шановного пана Миколу — бо не знаю, як він зреагує на те чи інше запитання. Я навіть запитував його дозвіл на одну річ 26 січня в приваті — ві так і не відповів, хоча відтоді минуло вже 2 місяці… Звідси я зробив висновок, що зі мною не дуже-то хочуть спілкватися. Ну, то й я не нав'язуватиму своїх запитань!
І так — сайт про Рожнів я помістив у «Закладки» собі на ноутбук… _соромлюсь Шкода, що я не натрапив на нього позаторік — коли ми писали книги 1-4 епопеї! А зараз вже запізно…
16:02
+2
І отак прямо 71 коментар?
16:35 (відредаговано)
+2
У мене написано 71 відгук, а не коментар. Спеціально для тебе, друже матеріал, який опублікований:
14 березня — 24 відгуки, 3 коментарі, 5 поширень:
17 березня — 83 відгуки, 23 коментарі, 34 поширення:
21 березня — 54 відгуки, 1 коментар, 13 поширень:
25 березня — 21 відгук, без коментарів, 5 поширень. Ці цифри щодень змінюються. Бо не всі читають зразу ж після опублікування. Особливо зараз, у передвиборчий період. зараз читають в першу чергу тексти політичні.
16:55 (відредаговано)
+1
Дякую, друже, за таку докладність. Отже 4 дописи. Рахую коментарі: 3+23+1+0 = 27. Скільки це коментарів в середньому на 1 допис? 27:4 = до 7! Ну хай ще за місяць буде додатково 13 коментарів. Однак в середньому виходить 10 коментарів на допис. Малувато! Наші українці таки мало здатні когось похвалити!

Випадкові Дописи