До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Кругозір чи точка зору?

Кругозір чи точка зору?

Ми постійно робимо висновки про інших по собі:

— А ось я б так не сказала і так низько не вчинила. І ні за що б не взула подібні старечі туфлі. І не погодилася б жити з таким вилупком, переїжджаючи з ним в Тьмутаракань.

Пам'ятаю, лежала якось в лікарні і ніяк не одужувала. Температура лізла вже з вух, але все-одно щоранку звивалася, пудрила обличчя і летіла сходами з п'ятого поверху. Санітарка, штовхаючи перед собою візок з лікарняного бурдою, хапалася за серце: «Божевільна! На тобі ж живого місця немає», — але я, притримуючи рукою шви, вже годувала шпитальних собак і збирала насіння сальвії. А сусідка по палаті після незначної операції стогнала з ранку й до вечора і чекала на чоловіка, щоб той погодував з ложки і допоміг надягнути труси. Я її засуджувала. Сміялася і нічого не хотіла знати про низький больовий поріг.

Мій друг років десять не спілкувався з мамою. Не приїжджав, не дзвонив, не писав записок своїми смішними буквами-комашками. Багато хто його засуджував: «Як ти можеш! Це ж матір! Потім будеш лікті кусати». Тільки я пам'ятаю, як вона його била дерев'яною качалкою по голові за будь-яку провину. І як йому періодично накладали шви, а він, ніби попка, охоче пояснював, що впав до каналізаційного люку. Падав він в нього разів десять. У сімнадцять років вперше зупинив її занесену безжальну руку, і вона страшно закричала: «Ти мені більше не син». Він поїхав у чому був, а потім неодноразово поблажливо слухав, як дівчата, які виросли в тепличних умовах, спали на перинах і снідали круасанами з кактусовим мармеладом, співали йому про синівський обов'язок і милосердя.

Одного разу до нас прийшли гості. Скромні інтелігентні люди з хлопчиком років семи. Дитина сиділа тихо, прикривши руками зчесані об асфальт коліна, і мляво копирсалася в котлеті й картоплі-пюре. А коли заварили чай і поставили вазу з цукерками, підстрибнула, немов каучуковий м'яч, і стала набивати «Червоним маком» свої кишені. Я розчавила її поглядом, немов таргана, а її мама зніяковіло нахилилася до моєї:

— Не можу відучити від цієї жлобської звички. Все запасається. Вдома у нас не буває шоколадних цукерок. Тут хоч би на гречку та олію вистачило.

Ми не можемо відчути чужий зубний біль, прожити сусідське дитинство і подолати чужий кілометраж. Зрозуміти китайця, який вважає образою, якщо носик заварника втупився в його груди, і англійця, обуреного в цирульні тим, що дріт електромашинки торкнувся його пещеної північної щоки. Комусь постійно спекотно, а комусь холодно. Хтось любить кататися на чортовому колесі, а інший не може поворухнутися вже на висоті три метри. Одні читають детективи, а інші — «Дао де дзін». Данці ніколи не поспівчувають жителям Сомалі, бездітна жінка — матроні з п'ятьма дітьми, ситий — голодному, а зрячий — сліпому. У нас є тільки власний досвід, власне світовідчуття і звужена точка зору. І було б шляхетніше залишати її все-таки при собі.

Ірина Говоруха

+3
151
RSS
19:39 (відредаговано)
+2
Якось Далай-лама сказав:
«Перш ніж засуджувати когось, візьми його взуття і пройди його шлях, спробуй його сльози, відчуй його біль. Наштовхнись на кожен камінь, об який він спотикнувся. І тільки після цього говори, що ти знаєш — як правильно жити». ©
07:57
+3
Гарно сказано!
06:39 (відредаговано)
+2
Друже, «об який він спотикнувся». Люди взагалі дивні істоти: не тільки осуджують, а й вбивають одне одного.
11:40 (відредаговано)
+2
Друже, «об який він спотикнувся».

Це до чого?! _наляканий
Ти просто не стикався з системою професійної коректури. Хоча б абзац вкажи, бо я нічого такого в тексті не бачу.

P.S. А-а-а, бачу, бачу: це не в тексті, а в коментарі!
15:12
+1
Буду уважнішим, друже.

Випадкові Дописи