До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 13.

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 13.

ЕВАКУАЦІЯ

Перше, що я запам’ятав у своєму житті, це — евакуацію. Пам’ятаю, як я з мамою йшов додому від сусідів і в небі появився літак. Мама сказала, що нам треба тікати, бо він може скинути бомбу і нас убити. Не знаю, чий він був, але знаю, що я налякався, і, може, тому й запам’ятав цей випадок. Ми прибігли додому й заховалися в землянку, яку тато зробив для такого випадку. Але літак бомб не скидав – і все обійшлося.

У квітні всіх селян Рожнова повідомили про те, що вони повинні евакуюватися до села Веренчани Кіцманского району Чернівецької області. Та люди не поспішали покидати свої господарства. Тоді по хатах пішли військові й суворо зобов’язали всіх жителів покинути село до 15 квітня.

Пам’ятаю, як ми готувалися і як були евакуйовані (це не наше слово люди вимовляли просто – «ваковані», так само як на аероплан наші люди говорили – «вуруплян»). Все майно, яке залишалося, батьки вирішили заховати в стодолі. Тато там викопав величеньку яму, куди склали посуд, одяг, зерно та інші речі, які не могли взяти з собою, накрив дошками, соломою й землею. Все заховали в стодолі, щоб не замокло, і накрили землею, щоб не згоріло, навіть якщо стодола загориться.

Завантажили на воза найнеобхіднішу одежу, посуд, саж з курми, посадили на воза й нас із молодшим братом і мамою (я мав чотири роки, а братові не було ще й трьох ). Щастя, що у нас тоді були коні й віз, бо евакуація державними органами не проводилась. По суті справи це була не евакуація, а вигнання людей із села.

Гусей і качок залишили напризволяще. Наша хата була метрів за 80 від річки – й мама надіялась, що качки й гуси якось прогодуються на річці рибою та всякою зелениною, а також сказала циганам, які залишалися, щоб їли їх, якщо буде потреба. Свиню також не могли взяти. На спині їй зробили фарбою мітку – ініціали власника. Для неї тато на подвір’ї зробив дуже довге корито, мама наготувала повне корито їди – і то було все, що вони могли для неї зробити. Оголену хату підмели й поскладали все, що залишалося. Хатні двері зачинили, але не замкнули. Замків тоді ще не клали. Ніхто нічого не крав, то й замків не клали. Двері закривалися від вітру на засув або защіпку. Коли хтось приходив і бачив, що защіпка защеплена зовні, – це означало, що господарів немає вдома. Стайню, кучу, курник, ворота, браму – все повідкривали навстіж і поїхали…

Попереду тато зі старшим братом Михайлом (йому тоді було сім років) вели корову. Ми з мамою й меншим братом сиділи на возі, а позаду ступав прив’язаний до воза сумний-­пресумний наш розумний пес Бровчик. Це був великий гладкошерстий клаповухий пес, білої з коричневими плямами масті. Голос він мав такий гучний, що чути його було за кілометр. Він мав свою будку біля входу до стайні і був прив’язаний на ланці так, що перекривав вхід до стайні. Коли приходив хтось чужий, він так гавкав і виривався, що ланцюжка ставало на півтора­-два роки. Ланки ланцюжка так стиралися, що його доводилося міняти. Водночас, коли Бровчика у великі морози тато спускав із прив’язі, щоб погрівся, він за двором нікого з чужих не чіпав і навіть не гавкав.

Коли ми трохи підросли й почали бавитися в усякі ігри з киданням палиць і камінців, тато нам забороняв це робити біля будки Бровчика. Він пояснив нам, що камінець чи палиця може попасти в будку Бровчика, а він цього дуже не любить і може вас за це покусати. Не навмисне, але часом так було, що хтось таки попадав чимось у будку. Тоді винний три дні не міг зайти до стайні й просив вигнати корову чи вівці когось іншого. Але одного разу брат Володимир забув, що провинився, й пішов у стайню раніше триденного строку. Бровчик кинувся на нього, збив його з ніг і, оскаливши зуби, страшенно загарчав над його обличчям. На крик вискочив тато й відігнав Бровчика. Та, на моє здивування, не насварив на Бровчика, а насварив брата.

Кажуть, що собаки відчувають настрій господарів, їхні переживання, тривоги, тому Бровчик ні на кого не гавкав і йшов ніби на страту. А турбуватися й хвилюватися було чого. Не тільки з приводу евакуації як такої, а з приводу того, що починалася весна. Треба було орати, сіяти, садити. Якщо цього не зробити весною, то не буде чого збирати восени. А як обробити свою землю, коли ти від неї далеко? Тому, мабуть, рожнівчани й не поїхали у Веричани, як наказували, а роз’їхались по ближчих сусідніх селах, які не підлягали евакуації.

До Веричан не доїхали й ми. Зупинилися в Іллінцях (у нас кажуть у Лінцях) Заболотівського (тепер Снятинського) району. Нас прийняла родина Семотюка Дмитра Ілліча (1910—1982) і Марії Онуфріївни (1919—2004), хата яких була в долині біля самої дороги.

Тут треба сказати кілька добрих слів про цю сердечну родину. Старої хати вже немає. У новій хаті мене привітно зустріла їхня невістка Марія Василівна, дружина сина Василя, які побудували собі хату на батьківському місці. А дві дочки Одарка й Ганнуся живуть у Чернівцях. З війни Дмитро Ілліч повернувся інвалідом, мав нагороди.

Семотюк Дмитро Ілліч — господар, в якого ми жили під час евакуації

Та повернемося до нашої розповіді. Далі дорога йшла вгору. По дорозі часто їхали військові машини, танки, гармати та інша техніка, на яку ми бігали дивитися. І не тільки дивитися. Оскільки під гору машини рухались повільно і дуже диміли випускними газами, ми бігли до дороги, щоб не тільки їх роздивитися, а й на повні груди вдихнути їхні випускні гази, яких ми ніколи раніше не нюхали. Мені це тепер виглядає дивним і незрозумілим. Тепер дедалі частіше доводиться задумуватися над тим, де можна вдихнути на повні груди чистого повітря…

Час від часу батьки і наші сусіди, які також були евакуйовані в Іллінцях, навідувалися до своїх господарств. Пробиралися лісовими й польовими стежками дуже рано, а поверталися ввечері. Була встановлена певна черговість. Усіх хвилювало, чи збережеться господарство, майно й живність, яку довелося залишити. Як розповідала пізніше моя мама, її днем була середа. Щосереди вона готувала свині й качкам їсти, робила те, що було найнагальніше на городі й увечері поверталася в Іллінці.

Одного разу сусідка з другого кутка, що жила над потоком Хімчинець, після відвідин Рожнова сказала мамі, що біля свого господарства бачила нашу свиню (нагадую, що свиня була помічена ініціалами власника ). Потім ще хтось бачив її на другому кутку. І мама боялася, що свиня загубиться і вона її вже не знайде. І як же вона здивувалася, коли в чергову середу побачила свою свиню вдома. Потім нашу свиню бачили в інших місцях, але щосереди вона була вдома. Моя дружина Ліда кепкувала: «Якщо вірити тобі, то у вас всі були розумні – і коні, і собаки, і навіть свиня». Я ж на це можу сказати, що переповідаю тільки те, що мені розповідала мама.

З території можливих воєнних дій евакуйовували в цей час наших людей і німці. Ось що згадує про це Ігор Пилипейко: «Попри весь негатив, сказаний про німців, варто відзначити їх дивну турботу про людей в окремих випадках. Навесні 1944 року внаслідок фронтових подій чимало людей опинилося в горах, зокрема в Жаб’ї, Ворохті. Одні самі тікали від радянських визволителів, інших зігнали з рідних місць бойові дії. Нашій родині – матері з чотирма дітьми (батька ще раніше схопили) мадярські солдати дали 15 хвилин на те, щоб вибрались із дому, після чого підпалили його. Ми опинились в горах без будь­-яких засобів для життя. Перебивалися завдяки допомозі горян, які жертвували хто пару жмень «буришки» (картоплі), хто бринзи чи гуслянки (різновид кислого молока). І тут німці оголошують, що можна виїхати з Ворохти у Словаччину для допомоги в збиранні врожаю. До Ворхти ми доїхали з угорськими вояками, які взяли нас у свій «трен» (кінний обоз). А у Ворохті нас заладували (запакували) в ешелони з товарних вагонів – без комфорту, але як на воєнний час – цілком пристойно. Німецький Червоний хрест видавав продуктовий пайок на кожну особу (а в ешелоні були люди від похилого віку до немовлят). Потім у дорозі, яка тяглася два тижні через Угорщину, регулярно забезпечували всіх продуктами. Варили їжу в казанках під час зупинок, які тривали часом цілий день.

Дотепер не можу зрозуміти, чому це німці виявили справжній гуманізм щодо тисяч українців, більшість із яких навіть не належала до співпрацівників окупаційної влади. І це в умовах їх тотального відступу, коли залізниці були забиті військовими ешелонами». 

А як наших людей Радянська влада вивозила в Сибір читайте в наступних розділах.

Війна. Рожнів вона обійшла стороною. Ніяких воєнних дій на території Рожнова не було. Трагедій також. Усвідомлення того, що йде війна, прийшло лише після того, як тата забрали на війну. От тоді то й ми відчули трагізм війни на емоціному й психологічному рівнях. До того війна сприймалася, я б сказав, тільки на інформаційному рівні…

ТАТУСЬ НА ВІЙНІ

У червні 1944 року по всіх селах, куди були евакуйовані рожнівчани, розіслали повістки, якими повідомлялося, що всі чоловіки віком від 18 до 50 років повинні о 9 годині 11 червня з’явитися в Рожнівську сільську раду на військову комісію. За кілька днів перед тим ми подякували гостинним Семотюкам за те, що вони нас прийняли, й поїхали додому. Пам’ятаю, як ми проїжджали дорогою попід черешні й на ходу рвали їх. В одному місці тато зупинив коні, щоб ми наїлися вволю.

Наше подвір’я й господарство не можна було впізнати. Все заросло бур’янами, лопухами, кропивою, віниччям, лободою у ріст людини. Луги над річкою взагалі мені здавалися темним лісом.

Як тато пішов на ту комісію не пам’ятаю. Мабуть це було вранці й ми ще спали. Як згадує Федір Мацко, 11 червня була неділя. До обіду біля сільради зібралося 906 чоловік. Ніякої комісії не було. Вишикували всіх у колону по чотири в ряд – і «шагом марш!» Тільки тоді всі зрозуміли, що це мобілізація… Жінки заголосили, на ходу прощаються, діти ридають, батьки цілують їх і теж плачуть. Розлука й розпука…

Пішки дійшли до Снятина (32 км), потім буковинською стороною й через Дністер на Заліщики Тернопільської області. Коли проходили через село Дзвиняче, по обох боках колони стояли офіцери і коли когось помітили, що налягав на ногу або були червоні очі, на ходу витягували їх із колони – й то була вся комісія.

Ось що згадує про це Мирослав Прокопович Ропар, учасник тих подій:

«На станції Дзвиняче, – згадує він, – нас посадили в товарні вагони і поїзд, яким нас везли, проїхав мимо Києва й зробив першу зупинку на кілька хвилин на одній із станцій аж за Києвом. Поїзд зразу ж обступило багато людей різного віку, між якими було багато маленьких дітей, які могли вже ходити й говорити. Вони протягували маленькі рученята й просили: «Дядьку! Дайте хліба! Ми хочемо їсти, а їсти у нас немає чого». Давали їм, хто що міг. Підійшов також старенький, білий як молоко, дідусь. Він скинув свого капелюха й мовчки стояв. Хтось кинув йому в капелюха скелет оселедця. Він тут же поклав його до свого беззубого рота й почав жувати. По щоках його котилися сльози. Дідусь беззвучно плакав. Плакали-­ридали діти, плакали й ми…

Поїзд рушив. У який обіцяний нам радянський «рай» ми їхали, всі зрозуміли. Далі такі зустрічі повторювались на кожній станції, де ми зупинялись. 7 липня ми прибули в Татищево Саратовської області. Там нас зустріли наші попердники, що були раніше призвані з наших теренів і з Молдавії. На наше здивування, вони в нас просили милостиню, щоб щось поїсти. Вони були спухлі від голоду, ходили по смітниках і збирали все те, що ми викидали зі своїх домашніх мішків. Ми з ними ділилися, чим могли, а через місяць і ми ходили по смітниках та шукали хоч би якоїсь поживи.

Через два місяці навчання, 19 вересня, нас відправили на Прибалтійський фронт. Всі полегшено зітхнули – на фронті годували краще. Кожен подумав, що краще вже смерть, ніж нестерпні муки голоду».

Тата, як і всіх інших, відправили в навчальну частину в м. Татищів Саратовської області. Там було зібрано 75 тисяч галичан і волинян. Як тато розказував, було важко, але можна було терпіти. Дошкуляло те, що погано годували. Дивувало те, що на базарі продавали молоко, в якому плавала жаба, і продавці закликали покупців словами: «Молочко, холодненькое, с лягушечкой!» Та найбільше гнітило те, що не було листів. Казав, що відносились до них з пересторогою, з недовірою. Суворо заборонялось говорити один з одним. Відчувалось, що офіцери від нас щось приховують.

Федір Мацко згадує, що тільки через 9 місяців, аж у Латвії, коли він лежав у військовому шпиталі після поранення, йому принесли 28 листів разом. Чи могло бути це випадковістю? Звичайно – ні. Випадковість могла статися з одним чи двома солдатами. Тут же була система.

Мама залишилася сама з трьома малими дітьми. Поле, господарство, діти – все на одні руки. Та найважчим було те, що не було листів. Що можна думати, коли немає листів? Тільки найгірше. І мама плакала… А мій брат Володя, якому тоді не було ще і трьох років, казав: «Не плачте, мамусю! Я зараз покличу татка». І біг через все подвір’я, вилазив на ворота й щосили кричав: «Татусю! Ідіть додому, бо мама плаче!» Мама ще більше заходилась плачем, знімала його з воріт, обнімала, цілувала й нарешті заспокоювалась. Брала нас за руки й казала: «Підемо помолимось за те, щоб наш татко повернувся додому». Ми йшли в хату, ставали перед образами (іконами) на коліна й за мамою повторювали: «Отче наш! Ти, що є на небесах, нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде царство Твоє, нехай буде воля Твоя як на небі, так і на землі»…

І навіть до цього часу, коли я згадую, або комусь розповідаю про цей випадок, навертаються на очі сльози.

Нарешті почали надходити листи. Якщо комусь приходив лист, зразу ж сходились сусіди. Надіялись, що й про своїх рідних щось почують. Через деякий час прийшов лист, в якому тато писав, що він у воєнному шпиталі, але нічого страшного немає. Ще через якийсь час тато пише, що вже в Коломиї і називає адресу, де розташований шпиталь. Мама збирає «нехитрі» гостинці і їде в Коломию, але тата там уже не було. Сказали адресу, де він може бути, але й там його не виявилося. Так ні з чим мама й повернулася додому, та вже спокійніша, знаючи, що тата відправили в тил.

Уже коли я став дорослішим, не раз просив тата, щоб розказав, як воював. Він відповідав, що війна – це велике горе, біда, й немає що про неї розказувати. Казав, що війна – це дуже великий труд, холод, голод і недосипання. Стомлені були настільки, що спали на ходу. Тільки передній ішов з відкритими очима, а всі інші один за одним, тримаючись за полу шинелі попереднього, йшли із закритими очима і спали. Розказував, що не раз мріяв про те, щоб повернутися додому, добре наїстися, виспатися, а тоді вже згідний був би й померти. В такі хвилини думав про себе, що коли повернеться додому, то хвору здихаючу курку не буде закопувати, а буде її їсти.

Обурювався тим, що коли випадала часом година-­дві вільного часу, зразу ж гнали на стройову підготовку і без потреби ходили вперед­-назад. При цьому не було часу відпочити або щоб написати додому листа. Розказував про деяких недалекоглядних командирів, які перед атакою давали солдатам по 100 грамів спирту чи горілки й казали, що закуска в німецьких окопах. Казав, що вмовляв солдат не пити спиртного, але то було марним – випивали навіть і його порцію.

Розказував також, як у Східній Пруссії зайняли підземний кінний завод і його призначили старшим конюхом. Коні були як вогонь, з прекрасною, кованою латунню шкіряною збруєю. Але збрую офіцери почали знімати й міняти їх у місцевих людей на горілку. Взамін давали наші радянські ганчір’яні уздечки. Достатньо було коневі один раз енергійно мотнути головою, як уздечка тріскала по всіх швах. Тато доповів ситуацію командирові. І краще був би цього не робив, бо командир прийняв «Соломонове» рішення – наказав коням три дні не давати ні їсти, ні пити. Перше тато виконав, а пити на свій страх і ризик давав. Через три дні всі коні стали «радянськими».

Розказував, як старшина перекручував його прізвище й називав його жидом. Завжди ставив у найгірші наряди й часто – в наряди поза чергою. Цим дуже вимотував тата фізично. Одного разу тато стояв у наряді охорони пасовища з кіньми. Вартові стояли через кожні 40 метрів і повинні були ввесь час ходити по периметру та голосом перевіряти сусіда – то одного, то другого. Якось розв’язався в тата шнурок на черевику і він присів, аби його зав’язати. І хоч знав, що не можна сідати, але подумав, що тільки зав’яже шнурок і піде далі. Та як тільки сів, зразу ж заснув. На щастя, на сусідньому відтинку стояв у наряді його найкращий товариш молдованин Іонеску. Коли тато перестав відкликатися до нього, він вирішив перевірити, що сталося, і побачив, що тато солодко спить, обійнявши карабіна. Пробудження було сумним: в карабіні не було затвора. А це розцінювалося, як втрата особистої зброї, тим більше на посту. За це могли розстріляти або дати багато років тюрми. Тато у відчаї. А Іонеску говорить: «Це зробив старшина. Я знаю, де він спить. Він спить на сіні. Бери мого карабіна й ходи по наших двох дільницях, а я затвор зараз принесу. Тільки дай слово, що коли старшина, знаючи, що в тебе немає чим стріляти, буде «нахрапом» іти на тебе, ти його застрелиш. Даєш слово?» Тато відповів: «Даю».

Через деякий час затвор був уже в карабіні, а ще через якусь годину старшина йшов перевіряти пости. Ішов прямо на тата. Тато сказав: «Стій! Хто йде?» — Старшина мовчки йде далі. «Стій! Стріляти буду!» – Мовчання. Тоді тато «смальнув». Але не по ньому, а над головою. Старшина впав у болото й почав кричати: «Це я! Старшина… (називає своє прізвище)». Тато ще раз «смальнув» поверх нього і змусив його «врости» в болото.

Стрільба підняла всіх по тривозі. Старшину витягли з болота. Був розбір ситуації. Старшина не міг пояснити своїх дій, не міг розказати про все, як було, бо затвор був у тата в карабіні. А тато не хотів розказувати. З того дня старшину ніхто не бачив. Татові винесли подяку за службу, а Іонеску до кінця служби тато називав не інакше як братом.

З великим захопленням тато розказував про німецькі склади консервованих продуктів. Чого там тільки не було: м’ясо, ковбаси, різноманітні овочі, фрукти, спеції (Рожнів тоді ще технології консервації не знав). Найбільше його здивувало те, що він знайшов консервовану подрібнену смажену цибулю і гарбуз, – гарбуз, який у нас часом і свині не їдять, у них консервований!

Захоплювався німецькими порядками. Міста переважно були зруйновані, але невеличкі містечка, особняки, родові «гнізда» в горах і лісах війна не зачепила. Дивувався з того, що при тротуарі фруктові дерева вгинаються від плодів і ніхто з перехожих їх не зриває. Ще більше дивувало те, що для худоби приміщення були майже такими чистими й охайними, як помешкання людей. Світлі великі вікна, дерев’яні підлоги, бетонні стоки для рідких нечистот, електричне освітлення, вода – це все було вражаючим. І завжди, коли я просив тата ще щось розказати про війну, він розповідав про господарство і порядки в Німеччині.

Мабуть, побачила в татові доброго господаря одна багата полька, яка мала велике господарство й втратила чоловіка на війні. Вона пропонувала татові після демобілізації залишитися в неї за господаря або управляючого – на вибір. Та, видно, тато почув голос свого найменшого синочка, який кричав: «Татусю! Ідіть додому, бо мама плаче!»…

+3
89
RSS
07:45
+2
Так гарно описано. Прочитав усе з величезним інтересом. Дякую, друже.
13:36
+3
І тобі дякую, друже.
07:47
+1
Вразило і за Бровка, і за мудру свиню з написом на спині. Чи осталася вона цілою? Вразило також гуманне ставлення німців до українців.
14:06
+3
Мене також це здивувало. Німці розстріляли євреїв і трьох рожнівських членів ОУН. Але не переслідували, не допитували і не катували рідних, близьких і знайомих, як це робили органи НКВС і КДБ, вибиваючи признання навіть у невинних. А вже як їх вивозили у концтабори і Сибір — і говорити нічого. Про це буде далі.
Нічого дивного. Мій покійний тато теж розповідав про німців доволі прихильно. Єдине, коли вони з окупантами хлебнули лиха — то це коли німці полишали Київ і забрали мою бабусю на примусові роботи до Німеччини. Тоді так — самі залишилися її 3 дитини + 2 єврейських хлопчика, яких вони під час війни переховували. І 6-річний тато на всіх — найстарший… Тоді вони переховувалися в Пущі-Водиці по старих радянських бліндажах на підножному годуванні, аж поки 5 листопада 1943 року на них не вийшли радянські розвідники, які підкинули хлібу й американської тушонки.
08:52 (відредаговано)
+1
Колись мати розповідала за Німеччину. Казала, що там усе є, Усі ретельно працюють і блискучий порядок. Платили по 50 марок на місяць за дуже важку і брудну роботу на фермі. За два роки наші обносилися до краю. До українців з Галичини ставилися вони добре. А до українців із Східної України ставилися брутально. Може й тому, що вони називали себе руськими.

Випадкові Дописи