До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 14.

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 14.

ТАТУСЬ ПОВЕРНУВСЯ

Була осінь 1946 року. Тривожна, неспокійна. Майже щодня пожежі, стрілянина. Мама стелить нам спати на землі, бо боїться, що випадкова куля може когось вбити на постелі. Вдень влада радянська. А під вечір «совіти» сідають на машини і їдуть у Косів або Кути і влада настає українська. Прості люди не розрізняли родів військ. Знали, що це «Советская Армия» або «советы». А рожнівчани називали їх, незалежно від родів військ, «совітами» З місцевих жителів влада сформувала «истребительные батальйоны», скорочено «истребки», а рожнівчани називали їх по своєму – «стрибки». Отже, совіти під вечір їдуть у районні центри, а стрибки і представники сільської влади ховаються на ніч у своїх схованках. Дома ніколи не ночують. Місце ночівлі часто міняють. З сутінками настає влада українська.

Може тому в Рожнові вояків Української Повстанської Армії (УПА) називали «нічними». Вночі нічні виконують свої завдання: поповнюють запаси продовольства, боєприпасів, шукають тих, яким Служба Безпеки (СБ) УПА винесла смертний вирок. Особлива увага з одного й другого боку приділяється питанню виявлення інформаторів. Ніхто нікому не довіряє, бо не знає, хто кому служить, хто є чий інформатор. Тому люди мовчать. Не кажуть нічого навіть родичам. Наймудрішою відповіддю на будь-які запитання з будь-якого боку було: «Не бачив, не знаю». Але це далеко не завжди допомагало. Зізнання вибивали катуваннями, які далеко не всі витримували. Багатьох забивали до смерті, багатьох ув’язнювали або висилали в Сибір.

Розказують, що був у нас тільки один мудрий чоловік у Кутах. До нього вночі прийшли нічні за продуктами. Інформатори спрацювали – і на ранок біля його будинку зупинилась машина з енкавеесівцями. Оточили будинок, все обшукали й тільки тоді старший офіцер зайшов до будинку, де відбувся приблизно такий діалог:

– Були?

– Були.

– Чого приходили?

– За продуктами.

– Давав?

– Давав.

– Чому давав?

– Тому, що вони озброєні, з автоматами, як і ви. А ти чому вчора зі своїми солдатами на ніч поїхав у Косів? Чому не захистив мене? У мене зброї немає. З віником проти автоматів я не вистою. Давав і буду давати! І тобі дам! Забирай все, що залишилося, а діти хай помирають з голоду. Сил у мене немає з вами всіма воювати.

Кажуть, що цього вуйка навіть не забрали на допит і залишили в спокої. Чи правда це? Чи, може, люди видавали бажане за дійсність? Чи, може, багато з них хотіли би так поступити, але не посміли? Хто його знає. Але вище описане, на мій погляд, вдало змальовує і відтворює ті обставини, в яких тоді жили люди. Та повернемось до теми.

Був теплий осінній вечір. Кукурудза була вже вижата, зв’язана в оберемки й складена в купки, які, як вартові, стояли біля воріт подвір’я. Мама доїла корову, а я присвічував гасовою лампою, бо було вже темно. Мама завжди доїла корову пізно, бо до ночі трудилась на городі. Старший брат Михайло чистив картоплю на вечерю. Наш улюбленець пес Бровчик поскиглював і радісно махав хвостом – чекав своєї порції молока з якоюсь кашею.

Раптом Бровчик насторожився й загавкав. Це означало, що хтось іде, і я про це сказав мамі. А в ті часи так просто вечорами ніхто не ходив. Біля нас між городами була стежка, якою з Новоселиці ходили в Рожнів. У певному місці від неї відгалужувалась менша стежка, що вела до нашої хати. Коли хтось ішов основною стежкою, Бровчик гавкав рідко – давав знати, що хтось іде. Коли ж хтось звертав на нашу стежку, Бровчик гавкав без зупинок. А коли хтось підходив до хати, він шаленів.

Бровчик замовк, але чомусь підскиглював і виривався з прив’язі. Раптом із-­за купки кукурудзи вийшов військовий. Я тільки встиг сказати: «Мамо, совіти!», як він уже був на порозі стайні. Мама повернулася, зойкнула й почала опускатися додолу. «Совіт» підхопив її у свої обійми. Вони мовчки плакали, зрідка схлипуючи.

Я остовпів і не знав що робити. Через якись час мама сказала, що це наш татусь. Він узяв мене на руки, обнімав, цілував, а я був надутий, як сич, і ніяк не міг зрозуміти, як цей вусатий совіт може бути моїм татусем.

Тато — солдат-фронтовик

Зайшли до хати. Тато відкрив свій речовий мішок і почав викладати подарунки. Мамі подарував дуже гарну тонку хустку  – «шилінову», як у нас казали. Мені з Володею дісталися солдатські онучі. Одна пара зимових, байкових, а друга – літніх, полотняних. З них пізніше нам пошили перші коротенькі штанці, схожі на теперішні шорти (до того ходили в сорочках з домотканого полотна, підперезаних очкурами). Тато приніс також американську м’ясну консерву нечуваної смакоти і кілька грудок білого, як сніг, цукру. Ми не знали, що це таке, і не знали, що з ним робити. Тато взяв ножа, відділив маленькі кусочки цукру, дав нам по кусочку і запропонував покласти їх на язик. З обережністю ми це зробили і – о радість! Він же солодкий, як мед!

Татовим розповідям того вечора не було кінця. Розповідав, що їхню частину з Німеччини відкликали в Союз для переобмундирування і демобілізації. Наказ уже був. За щасливою випадковістю, зупинились у Заболотові. А це за 15 кілометрів від Рожнова. Тато звернувся до командира з рапортом-­проханням демобілізувати його, оскільки він майже вдома. Командир відмовив, посилаючись на те, що відповідно до наказу він повинен усіх, які звільняються, одягти в усе нове, щоб старою, зношеною формою не ганьбити Радянську Армію. Через деякий час тато спробу повторив, але знову отримав відмову. Тоді він підійшов до політрука, виклав суть справи і вкінці сказав: «Ви, напевне, знаєте, яка обстановка в наших краях. Наступного ж вечора в мене цю нову форму заберуть, а в старій я ще деякий час походжу. Та й ви, напевне, не хочете одягати своїх противників». Ці аргументи були переконливими. Політрук переговорив з командиром – і той підписав документи на звільнення тата в запас.

На цьому свято закінчилось. На другий день до нас зійшлися сусіди, родичі. Віталися, цілувалися, плакали й раділи, а вдови – ридали-­голосили. Тато пізніше мені казав, що часом почував себе винним перед цими жінками. Так виходило, що ніби і він винен у тому, що їхні чоловіки не повернулися з війни. Розповідали й говорили про все. Про тих, хто загинув на фронті, хто пропав безвісти, хто повернувся калікою, хто раптом зник із села, кого заарештували, кого вивезли до Сибіру, кого застрелили, кого спалили.

У 1945 році нічні спалили сільраду. На тому місці побудовано пам’ятник всім рожнівчанам, які загинули на війні і після війни у 1939—1950 роках. Тому, за задумом авторів, пам’ятник являв собою композицію із озброєних гуцула і радянського солдата, який був композиційно розташований за гуцулом. Коли пам’ятник був уже майже готовий, хтось із дотепників сказав: «Усе правильно. Попереду бандерівець, а вже потім совіт».

Сільське й районне начальство сполошилося. Будівництво пам’ятника припинили, й постало питання про його демонтаж і виготовлення іншого. Тільки обласне чи, може, республіканське партійне керівництво вирішило, що пам’ятник переробляти не потрібно, і незабаром його завершили й відкрили. Та повернемось у післявоєнні часи.

ВІЙНА ЗА ПРАВО ЖИТИ

КОЛГОСП

Влада твердо почала вимагати від людей записуватися в колгосп. У січні 1947 року колгосп в селі таки створили, але членів колгоспу на той час там було ще мало. Сколективізованих корів і коней годувати не мали чим. Голодні корови ревли так, що їх було чути на всю околицю. Господині не витримують цього й під пахвою несуть у колгосп оберемок сіна, щоб погодувати свою «Зірку» чи «Лиску». Весною натиск влади на людей збільшується. Агітатори, які пропонуть «добровільно» записатися в колгосп, заходять у кожну хату разом із озброєними стрибками. Люди, знаючи це, тікають з дому. Дома залишаються одні діти, які «не знають», куди пішли тато і мама.

Останній візит цієї компанії запам’ятався мені на все життя. Тато пішов у Новоселицю. Мама також кудись поділася. Михайло пас корови, а я з Володею залишилися одні. На подвір’я зайшло 7 чи 8 озброєних чоловіків. Наш Бровчик скаженів, але коли один із «гостей» направив на нього гвинтівку, він замовк, заховався в будку і тихенько «плакав» (мене до цього часу дивує це: звідки він міг знати, що то була зброя). Спитали мене, як старшого, де тато й мама. Кажу: не знаю. Тоді один із них приклав багнет Володі до грудей (йому не було ще й п’яти років) і сказав: «Кажи, де тато?» Володя страшенно злякався, дуже плакав і після того почав заїкатись. Примовляннями у бабок мама заледве вилікувала його від цього переляку й страшенно кляла того стрибка, який, до речі, був нашим далеким родичем. А через деякий час в Лазах його вбили нічні.

Я свідомо не називаю прізвищ тому, що у всіх є діти, внуки, близька родина. І я не хотів би, щоб ця книжка стала приводом для всіляких закидів і з’ясувань стосунків. Діти не можуть відповідати за вчинки своїх батьків. Треба все робити для того, щоб раз і назавжди настало примирення колись ворогуючих сторін. І дуже добре було б, якби це сталося і на державному рівні. Тому не будемо розповідати про діяння кожного, а обмежимося загальним переліком тих, хто був при владі та в стрибках, хто допомагав створювати колгоспи (їх у Рожнові було три), вивозити до Сибіру, саджати до в’язниць, забирати в людей до колгоспу майно й худобу. Назвемо їх поіменно: Данилюк Микола Федорович, Павлюк Петро Матвійович, Будз Михайло, Погребенник Микола, Вінтоняк Юрій Михайлович, Мокан Юрій, Мокан Михайло, Вінтоняк Василь Михайлович, Стеф’юк Дмитро Григорович, Соломійчук Катерина Григорівна, Левко Дмитро Юрійович, Левко Григорій Юрійович, Левко Михайло Юрійович, Левко Петро Юрійович, Кобильчук Юрій, Сенчук Ярослав, Бойко, Радиш Дмитро Григорович, Сенчук (Халампій), Покутурка, Щербань Микола (Городник), Вінтоняк Іван Андрійович, Гавука Василь Михайлович, Гавука Степан Михайлович, Сахро, Сав’як Василь Миколайович, Павлюк Василь Петрович, Мокан Танасій, Глітняк Григорій Михайлович, Павлюк Михайло Остафійович, Демко, Стеф’юк Григорій Гнатович, Савин Василь Матвійович.

Після того випадку з Володею мама сказала татові: «Василю! Мені дорожче здоров’я дітей за все інше. Давай заяву в колгосп. Як люди будуть жити, так і ми проживемо». Тато погодився. Казав, що ще під час війни з розповідей східняків зрозумів, що колгосп – це неминуче, але ще трохи надіявся на таке: Жуков обіцяв солдатам, що після війни колгоспів не буде. Та й не хотілося туди поспішати.

До прийняття такого рішення підштовхнув ще й такий випадок. Якоїсь ночі мама проснулась від того, що «зарипіла» віконна шибка. Це був умовний знак нічних. Вони не стукали у двері чи вікна, як совіти, а змочували кінець пальця слиною і, притискаючи до шибки, водили ним по склі. Скло рипіло. На вулиці звуку майже ніякого, а в хаті чути досить гучно. Сказали відчиняти, кілька зайшло в хату. На шапках тризуби, озброєні. Привітались «Слава Україні!» Мама відповіла – «Героям слава!» Спитали: «Де чоловік?» На щастя, тата справді не було дома, і мама так і відповіла. На це вони сказали, що прийдуть завтра і щоб тато приготував для них воєнну форму.

Коли мама про все це розповіла татові, його взяли сумніви: форма була нікудишня, і якщо би вона була потрібна нічним, то вони забрали б її давно. Тато приготував форму, а сам ввечері постелив собі десь під плотом у кропиві і ліг спати. Серед ночі Бровчик оскаженів, але карабін загнав його в будку. Кілька чоловік зайшло в хату, а інші стояли біля криниці й тихо між собою розмовляли. Вже по голосу тато впізнав, що це були рожнівські стрибки, бо знав їх усіх дуже добре: були його ровесниками. Та й при місячному світлі побачив на шапках червоні стрічки. Тут треба сказати, що на такі акції стрибки об’єднувалися зі стрибками сусідніх сіл і в хати заходили стрибки сусідніх сіл, яких у цьому селі не знають. Малими силами ходити вночі вони не ризикували.

На другий день вранці, о 9 годині, тато вже був біля сільради. Стрибків ще не було. Видно, ще спали після нічних «трудів праведних». Через деякий час прийшов їхній командир, якого тато дуже добре знав ще з парубоцьких часів. Пам’ятав добре й він тата, бо була колись між ними парубоцька суперечка, повів він себе негарно, й тато добре його «потримав» у своїх руках. Тато зразу ж у присутності людей, що в різних справах прийшли до сільради, почав казати: «Вчора вночі твої підлеглі під виглядом нічних забрали мою воєнну форму. Це були (перелічив усіх, кого впізнав). А сьогодні ти прийдеш перевіряти, де моя військова форма. Її не виявиться й це буде доказом того, що я допомагаю нічним. І будуть всі підстави виселити мене до Сибіру. А цього я вам уже не подарую, ти мене знаєш…»

Тут треба сказати, що й стрибки, і всі радянські урядовці все робили так, щоб персональної їхньої відповідальності не було видно, а тут, при людях, було перелічено багатьох учасникків провокації. Командир стрибків знав, що ще до вечора про це можуть розповісти нічним, тому відкрив двері кабінету й сказав: «Забирай своє барахло». На цей раз від висилки до Сибіру ми врятувалися.

Тато подав заяву до колгоспу. Але ще до подачі заяви відвіз плуг і нову передню тічку воза до Тарабасів у Новоселицю(там колгоспу не було до 1950 року), задню – ще кудись. Дзвінки й дорогу святкову кінську збрую, з якою колись возив нартачів (лижників) у Ворохті – надійно заховав. Надіявся, що ще колись пригодиться. Все інше – пару коней, воза, упряж, сільськогосподарський реманент, телицю віддав до колгоспу. Приховав також і молодого лошака. Але, на жаль, ненадовго… Восени мама з 11­річним Михайлом везла цим лошаком картоплю з поля. На дорозі її зустріли стрибки, перевернули картоплю в канаву, а лошака і воза забрали в колгосп. Із усього залишився тільки плуг, який є ще і до цього часу, і дзвінки. Їх вже не ховали. Почепити не було на кого, тому вони висіли в стодолі на відкритому місці на гвіздочку. Ми часом з братом брали їх і дзвонили ними, ніби поминаючи старі добрі часи…

Колгоспник повинен був мати тільки дві будівлі – хату і стайню. Якщо була стодола й інші будівлі – все забирали до колгоспу. В нас хата зі стайнею була під одним дахом, тому стодолу в нас не забрали – вона була другою будівлею. Наміряли нам присадибну ділянку площею 45 сотих. Сюди входили: хата, стодола, подвір’я і сад. Городу була жменька. Тато змушений був корчувати сад, розорювати подвір’я. Робив це зі сльозами на очах, бо колись ці щепи яблуньок спроваджував здалека, ростив їх, а тепер мусив корчувати. Мусив, бо за кожне плодове деревце – родить чи не родить – треба платити податок. Та й город потрібен більше, чим сад. До стодоли залишилася тільки стежечка. Кошницю забрали в колгосп. Подвір’я стало маленьким – 10—15 квадратних метрів. Із худоби залишилась тільки корова, порося і Бровчик. Це була катастрофа…

Тато пішов працювати на свиноферму. Там треба було працювати цілий рік без вихідних і свят, зимою й літом. Це була справжня каторга, зате там заробляли у 2—3 рази більше трудоднів, ніж на польових, сезонних роботах. Треба було якось виживати, тому тато зробив якраз такий вибір.

Мама взяла норму тютюну. Спочатку норма визначалась – 1000 стебел, а пізніше – 0,75 га. Це означало, що треба було зробити теплицю, посіяти й виростити розсаду, виростити тютюн, періодично підживлювати його, періодично обламувати нижні спілі (жовті або жовто­зелені) листки, нанизувати за допомогою глиці (плоскої, довжиною 50 см голки) на шпагат, розсунути на шпагаті листки так, щоб між ними був проміжок приблизно 1см (для кращої вентиляції і просушування), висушити ці швари тютюну під стріхою або під накриттям від дощу, зняти зі шпагату висушені листки, розсортувати й поскладати їх за сортами у папуші (стопка тютюну висотою біля 10 см), обв’язати їх шпагатом і здати на склад у колгосп. І тоді тільки, залежно від кількості зданого тютюну, нараховували трудодні. Цілий рік нікому не платили ні копійки й всі надіялися на розрахунок восени за підсумками року. Цю роботу допомагали мамі виконувати старший брат Михайло, а потім і я з братом Володимиром. І це також була каторга.

Прийшла осінь 1948 року. Колгосп нарешті розрахувався з державними закупками і призначив день розрахунку з людьми за трудодні. Дома святкове пожвавлення. Трудоднів зароблено багато – повинен бути гарний заробіток. Мама готує мішки на пшеницю, перевіряє, чи немає дірок, прогризених мишами, готує зав’язки. Ми, діти, уже уявляємо собі свіжий, смачний домашній хліб на столі, пухкі пироги (вареники) з сиром чи картоплею. Мама турбується, чим тато привезе пшеницю, бо ж коней своїх уже немає…

Зі самого ранку тато пішов на розрахунок. Чекали ми довго. Тато прийшов аж перед вечором. Зняв з плеча мішок, вагою десь 30—35 кг, кинув його на землю і сказав: «На, жінко! Це ввесь наш з тобою заробіток за цілий рік»… У хаті всі остовпіли і оніміли. Була німа сцена. Першого прорвало тата. Він кляв радянську владу, кляв державу, кляв Сталіна, згадував про марні воєнні жертви й казав: «Най шлях трафить таку державу, в якій не можна заробити хоча би на їду». Мама заспокоювала тата, але все було марним. Тато казав, що треба йти в ліс і повибивати всіх їх до «лаби». Насамкінець, трохи заспокоївшись, сказав: «Я буду красти. Я не дам дітям вмерти з голоду».

І тут заголосила мама. Казала: «Тебе засудять, можуть і розстріляти. А що я тоді буду робити з маленькими дітьми?» Тато заспокоював її, казав, що красти не буде і в ліс не піде. Таке у нашій сім’ї було перше «колгоспне свято», а в нас, дітей, один із дуже багатьох днів «щасливого дитинства».

Якщо хтось подумає, що я тоді був дитиною і всьому цьому не можна вірити, то я відсилаю його до свідчень Федора Мацка, котий працював у той час головою колгоспу, мав найбільше трудоднів і за рік заробив 60 кг відсіву пшениці. На трудодень, який можна було заробити за два робочих дні, давали в колгоспі ім. Сталіна – 300 г, у колгоспі ім. Франка – 300 г, а в колгоспі 30­річчя Жовтня – 200 г пшениці або її відсіву. Не більші були заробітки і в колгоспах інших навколишніх сіл.

Наступного року весною і в нас не залишилося їстівної картоплі, чого не було навіть за німців (весною 1944 року, коли нас заставили евакуюватись, тато у стодолі закопував пшеницю й кукурудзу – це вже я пам’ятаю). Мама відрізала вершки з посадкової прозелениної картоплі й залишала їх для посадки, а з других половинок зварила нам борщ. Картоплю не лупили (не чистили), а обшкрябували, щоб нічого не пішло у відходи. Від того борщу в нас дуже боліла голова. Корову також годувати було нічим, і вона під весну настільки втрачала сили, що сама підвестися не могла і їй допомагали двоє-­троє чоловіків. А в декого часом підняти її на ноги так і не вдавалось. Весною нічого не їли без лободи, але у нас було ще трохи кукурудзяної муки, було молоко й з голоду, як інші, ми ще не пухли.

Ранньою весною мама посадила клаптик ранньої картоплі Американки. І вона нас врятувала. І не тільки нас. Одного разу, коли мама підкопувала цю картоплю, дорогою ішов сусід Петро Левко. Привітався, сказав: «Боже помагай!» і зупинився. Став і дивиться на картоплю очима дуже голодної людини. Мама підійшла до нього і висипала прямо в поділ сорочки мисочку картоплі. Пройшли роки, але кожного разу, коли на весіллях чи інших набутках він зустрічався з мамою, казав: «Вуйно Василихо! Дай вам Боже здоров’я! Якби не ви, то у голодний рік помер би з голоду і я, і мої діти». Він пив за мамине здоров’я чарку, а я думав про себе: «Дорогоцінною може виявитися навіть незначна допомога людині, якщо вона у скруті».

Пригадалася мені розповідь бабусі дружини Ліди Охтанаски (Афанасії) про те, як вони зі своїм зятем Василем у 1947 році їздили на Західну Україну міняти речі на хліб (на Східній Україні в цьому році голод був незрівнянно більшим, ніж на Західній Україні, в якій колгоспи тільки почали організовувати і було ще багато приватних господарств):

«Зайшли ми на подвір’я до одного багатого господаря, – згадує вона, – сказали, хто ми і чого прийшли. Жінка попросила сісти й зачекати, а сама пішла в стодолу покликати чоловіка. Зі стодоли доносилося пружне гупання ціпів: молотили пшеницю і її запах дражнив ніздрі. Голодна людина особливо гостро чує запах всього, що можна з’їсти. Запах квіток і парфумів її не хвилює, на них вона не реагує. Наймилішим для неї є запах їжі…

Прийшов господар. Розпитав, хто ми й чого прийшли. Розказуємо. Він запросив нас до хати й сказав жінці дати пообідати. Просить розказати, як ми живемо на Східній Україні. Розказуємо, що у нас скрізь колгоспи, що приватної власності вже немає, що тяжко працюємо і мало заробляємо, що люди пухнуть і помирають з голоду. Господар слухав уважно, дещо перепитував, а вкінці спитав: «То чого ж ваш Сталін не нагодує вас?» Я на це відповіла, що тепер Сталін уже й ваш і що скоро він і вас нагодує. Василь мене смикнув за рукав, вважаючи сказане зайвим.

Господар тяжко задумався, вкінці сказав: «Мабуть, ти, жінко, права. Скоро він і нас нагодує». Він щедро нас обдарував, але що з того. По дорозі назад нас пограбували. На квитки у нас грошей не було, тому ми старалися крадькома забратися на вагони, завантажені дерев'яними колодами. Ми знали що ліс з Карпат везуть тільки на схід, тому мали надію доїхати кудись ближче до дому. А щоб нас не помітили, ми лягали по центру вагона між колодами і так їхали ввесь час, не піднімаючись. Але про це знали і грабіжники. На станціях вони закидали наверх трійчасті гаки на міцних мотузках і стягували вниз все що зачепилося: сумки, мішки, торбинки, а часто і людей із їхніми пожитками. Дуже швидко все стягнуте забирали і зникали. Просити допомоги не було коли, та і не було в кого»…

+2
86
RSS
20:54
+2
Коли прочитав:

Прийшла осінь 1948 року. Колгосп нарешті розрахувався з державними закупками і призначив день розрахунку з людьми за трудодні. Дома святкове пожвавлення. Трудоднів зароблено багато – повинен бути гарний заробіток. Мама готує мішки на пшеницю, перевіряє, чи немає дірок, прогризених мишами, готує зав’язки. Ми, діти, уже уявляємо собі свіжий, смачний домашній хліб на столі, пухкі пироги (вареники) з сиром чи картоплею. Мама турбується, чим тато привезе пшеницю, бо ж коней своїх уже немає…

— і далі, то засмутився. Бо чомусь вирішив, що Ви помилково опублікували текст, який я вже читав. І тільки потім згадав, що то був коментар під текстом друга Анатолія:

Прийшла осінь 1948 року. Колгосп нарешті розрахувався з державними закупками і призначив день розрахунку з людьми за трудодні. Дома святкове пожвавлення...

— і далі за текстом.

Звісно, в тексті публікації воно виглядає більш органічно. Продовжуйте, прошу пана!
_чудово _чудово _чудово
23:26
+3
Щиро дякую, пане Тимуре, за підтримку. Справді частина цього тексту була у коментарі. Але крім вас, дуже уважного читача, цього ніхто, мабуть, не помітить.
08:11
+2
Чого ж, друже Миколо, і я це помітив, бо вказаний твій коментар був до мого допису: ДИТИНА ЗАПЛАКАЛА. Смілий твій батько Василь був, бо якби не пішов був тоді в сільраду, то родину вивезли б у Сибір. Оцей феномен СТРИБКІВ: люди йшли проти своїх.
08:15
+2
Возняк правильно написав був, що ні монголи, ні москвини з поляками та німцями не зробили більше зла Україні, як самі ж українці. Таке страшно читати, але СТРИБКИ це підтверджують.
На жаль, це правило працює завжди і всюди: ніхто людині не напаскудить більше від самої людини...
_ні
Просто у випадку з народом та з країною народ треба розглядати, як сукупність людей, яка паскудить сама собі найбільше. Звідси знаменитий вислів Симона Петлюри:

Нам не страшні московські воші, нам страшні українські гниди.

_ні
Пан головний отаман мав рацію: без «українських гнид» оті «московські воші» були б безсилими…
20:19
+3
«Пан головний отаман мав рацію: без «українських гнид» оті «московські воші» були б безсилими…»

Ой, складні це питання. Життя показує що завжди перемагає сила. Адже настільки стійко, патріотично і самовіддано воювала Чечня, а силою її зламали. І тільки тоді з'являються Кадирові, які співпрацюють з окупантами. І із-за них звинувачувати ввесь чеченський народ, на мій погляд, не правильно. Я схиляю голову перед цим героїчним народом, і вірю його майбутнє, як і в майбутнє України.
19:59
+3
«Возняк правильно написав був, що ні монголи, ні москвини з поляками та німцями не зробили більше зла Україні, як самі ж українці».

Не можу з цим погодитись. Хіба що частково. Адже не українці самі собі створили Голодомор, хоча деякі з них, обдурені пропагандою, або рятуючись від голодної смерті, за пільговий пайок, ішли на співпрацю з владою і допомагали забирати останнє у своїх братів. Не самі ж українці придумали окупаційні порядки на Західній Україні, колгоспи і стрибків, репресії і вивезення в Сибір. «Фундаментальне» зло приносили окупанти. І тільки невелика частина українців допомагала їм. У нашому селі я нарахував стрибків 33 особи. Це на шість тисяч жителів. Як кажуть, у сім'ї не без виродка. А тих, які боролися з окупаційною владою, були сотні, а співчуваючих чи, в тій чи іншій мірі, допомагаючих — тисячі. Тому твердження Возняка вважаю помилковим.
06:45
+1
Є ще й давній вислів гетьмана Мазепи:
Самі себе звоювали. Ось через 10 днів другий тур виборів президента України. Він знову зможе стати, на жаль, прикладом, як малороси самі собі напаскудять.
11:02
+1
Біда у відсутності єдності у суспільстві. Про це свідчить 44 кандидати у Президенти. Колись об'єднались навколо Ющенка — і перемогли. Зараз таке навіть не проглядається. Боже! Нам єдність подай!
Перепрошую, але я не вважаю, що 44 кандидати свідчать про відсутність єдності. Кандидатів може бути і 144, і навіть 244 — але переважно більшість з них будуть технічними, от що важливо! Реальних кандидатів все одно буде 3-5 осіб, не більше. Решта або «гучно заявлятиме про себе» напередодні виборів нижчого рівня (парламентських, місцевих) — або розмиватиме електоральну базу інших кандидатів, відтягуючи голоси на себе.
_не_знаю
В свою чергу, кількість технічних кандидатів визначається платоспроможністю «гаманців» основних кандидатів. Тому можна очікувати на виборах 2024 року, наприклад, 60-70 кандидатів. Чом би й ні?!

Випадкові Дописи