До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

"Пунктик"

"Пунктик"

— Тобі добре розмірковувати на цю тему, бо ти маєш вдома повний набір оргтехніки: не тільки комп'ютер, але й принтер, і сканер. А ще у тебе і диктофон є, і фотоапарат! Мені би хтось бодай комп'ютер подарував!..

Так сказав один мій колега-письменник Ігор С., для якого вимога надіслати до чергового видавництва свої художні тексти в електронному вигляді несподівано перетворилась на бар'єр, який він не міг подолати.

— Тобі неймовірно пощастило порівняно зі мною. В єврейських сім'ях дітей завжди підтримують, не те що в українських.

Так сказав Віктор Х. — один з моїх старших товаришів по журналістському цеху.

— Понятное дело, почему у тебя книги печатаются! Ты ж, как последняя б***ь, перед своими хохлами гопак в вышиванке танцуешь да вдобавок посмел предать исконный язык своего родного Киева — русский! Гордости у тебя, Тима, ни на каплю… Не то что я!.. Не то что у меня!.. Я вот русский ни за что не предам.

Це презирливо, через губу процідив Віктор Ш., ще один мій колега по письменницькому цеху — колишній шкільний вчитель, який свого часу закрутив роман із школяркою-старшокласницею. За що його витурили зі школи з «вовчим квитком». А він і досі нарікає на «підступи антисемітів» щодо своєї безцінної персони.

Є такий грішок: знайти (чи навіть вигадати) у людини, якій заздриш, один недосяжний для себе «пунктик» і саме ним пояснювати успіх цієї людини! Успіх, недоступний тобі, такому талановитому й завзятому… Хоча річ насправді зовсім в інших якостях цієї людини. Й повторити (а може, навіть перевершити) її успіх ти не можеш зовсім не через відсутність цього заповітного «пунктику». Справжньої причини ти не побачиш, бо отой клятий «пунктик» застряг колодою в твоєму оці.

Ігор С. дуже заздрив тому, що мій дім «нафарширований» власною оргтехнікою. Хід його думок видала обмовка щодо «подарованого» комп'ютера. Що ж, довелось пояснити добродію, звідки у мене взялась оргтехніка. У 1995 році я працював останнім інженером в лабораторії високотемпературного паяння ІЕЗ ім.Є.О.Патона НАН України. Окрім мене, в лабораторії ще залишились завлаб, його заступник і старий робітник-зварювальник. Завлабу дали рівно 1 рік на виправлення стану справ, якщо цього не станеться — лабораторію пообіцяли ліквідувати. Виходячи з цього, завлаб раптом почав тиснути на мене, щоб я стаханівськими темпами підготував кандидатську дисертацію. Раніше всіляко стримував, а тут навпаки почав «капати на мозок»: мовляв, якщо у тебе через рік буде дисертація — нашу лабораторію не ліквідують… Я ж, переваливши рубіж 30-річчя, з певних причин охолонув до перспектив прикладної науки в Україні. Тим паче, завлаб наполягав, щоб я хоч би з пальця виссав тему майбутньої дисертації! Я ж на подібні профанації не погоджувався. Натомість дедалі більше радів власним успіхам в царині художньої літератури: на той час мої рукописи вже розглядали в «товстих» літературних журналах, дещо навіть опублікували — а наступними щаблями мали стати публікації в колективних збірках і (нарешті!) авторські книги.

Знаючи про таку мою «ваду», завлаб вдався до безпрецедентного кроку: заборонив мені сідати за друкарську машинку, хоча більш ніхто в нашій лабораторії (ні сам завлаб, ні його заступник, ані тим паче робітник-зварювальник) друкувати не вміли. Отже, якщо раніше я встигав надрукувати по декілька сторінок машинописних художніх текстів протягом 1 години до початку робочого дня, в обід і ще протягом 1 години по завершенні робочого дня, то тепер подібна можливість зникла. А тут ще редактори часописів почали носами крутити: мовляв, машинописні тексти нам треба на комп'ютері набирати — от якби ви давали дискети з готовими електронними текстами!.. Але доступитися до великого комп'ютера на роботі можна було лише у відділі математичного забезпечення — там художні тексти в електронному вигляді не набереш. «Персоналка» у нас в лабораторії теж була… в одній кімнаті з друкарською машинкою! Теж не підступитися. Тоді дружина сказала наступне:

— Як і Панда Міранда в 26-й серії мультика «Andy Panda. Важкий день народження», я теж хочу мати власну шубку. Тобі потрібен персональний комп'ютер вдома. Отже, підзароби грошенят! Купимо мені шубку, тобі — «персоналку»...

Думали ми з благовірною, думали, й нарешті вона надумала для мене «халтурку». Із вкрай обмеженого сімейного бюджету виділили трохи грошей, на які для мене придбали міцну, проте все ж таки легку складану «кравчучку» (яку я конструктивно вдосконалив за допомогою робітника-зварювальника) і станковий наплечник. Місяць я пробував розвозити з їхньою допомогою косметику по комерційних кіосках. А через місяць підрядився возити в кіоск, розташований на метро «Тараса Шевченка», алкогольні напої, а за потреби — ще й безалкогольні напої, цигарки та цукерки. На тому майданчику кіосків було мало, тому власник бізнесу міг тримати відносно високі ціни. Настільки високі, щоб оплачувати мої послуги. Зазвичай товар по кіосках розвозили продавці, не зайняті на зміні. Але вони не могли забезпечити такого асортименту, який забезпечував я — бо я займався постачанням професійно. Внаслідок цього справи у мого «господаря» стрімко пішли вгору, він розширив бізнес… і тут його «підрізали» конкуренти. Та за 7 місяців, які тривала наша співпраця, я встиг «нахалтурити» стільки, що вистачило і на шубку моїй благовірній, і на персональний комп'ютер мені.

Зовсім невдовзі нашу лабораторію таки розігнали. Ще рік я перекантувався в приватній науково-виробничій фірмі, а потім з головою поринув у журналістику. На перший журналістський гонорар придбав диктофон, з часом обзавівся плівковою «мильницею». Потім принтером. Потім сканером. Потім змінив плівкову «мильницю» на цифрову… І весь цей час приблизно раз на 3 роки оновлював «персоналку», стару ж ми продавали «на залізяччя» або цілою.

Але звісно ж, в основі моєї технічної «нафаршированості» стояв перший персональний комп'ютер. Саме завдяки йому я доволі швидко перенабрав в електронному вигляді всі свої машинописні рукописи. А потім міг працювати не тільки в редакції, але й за потреби — вдома журналістом-фрілансером. Працювати головою, а не руками чи ногами. А для того, щоб купити «персоналку», я протягом 7 місяців 6 днів на тиждень в будь-яку погоду, через рекет і міліцію возив зі складів, розташованих в різних кінцях Києва, алкогольну та іншу продукцію до «свого» кіоску. Возив іноді майже центнер: до 30 кг в станковому наплечнику, до 60 кг на «кравчучці». В сумі — 90 кг. Що таке 30 кг за плечима?! Зовсім небагато: 2 упаковки соку (1 упаковка — це 12 штук літрових пакетів) + або половина (6 штук) ще однієї упаковки, або контейнер (12 штук по 0,5 л) пива. При цьому на «кравчучці» ще 3-4 ящики з вином чи горілкою… І все бігом, бігом! На 8:00 — в кіоск, взяти у продавців денне замовлення на товар. На 9:00 — на офіційну роботу, там вислухати завдання від завлаба, потім взяти «кравчучку» з наплечником, мотузками і порожніми ящиками (якщо треба щось пакувати додатково). Далі бігом по оптово-роздрібним складам, закупитися й завезти все в кіоск до 14:00-15:00, максимум до 16:00. Повернутися на роботу й виконати те, про що зранку казав завлаб… В суботу трохи простіше: не треба бігати на офіційну роботу, можна трохи часу зекономити й привезти все необхідне до 13:00.

Мене знали на всіх складах. Знали, що всі приїжджають машинами й лише я один прибігаю ніжками, щоб потім в кращому разі поїхати на трамваї чи автобусі, в найкращому — на метро. Але, наприклад, на багатющі склади, розташовані на Рибальському півострові, можна було дістатися тільки ніжками… Знаючи, що у мене немає машини, мені йшли назустріч: могли на моє прохання притримати на оптовому складі упаковку пива, наприклад, чи ящик горілки. Добрі у нас люди все ж таки...

З переодягненими у цивільне міліціонерами чи з рекетирами було гірше. Насамперед, міліції треба було казати, що все це я везу «сестрі на весілля», а рекетирів навпаки спокійно запрошувати із собою: адже у кіоску була своя «криша», тому грабувати мене по дорозі інші бандюки не мали права. Найгірше ж було з «дикими школярами»: знаючи про кримінальні «подвиги» своїх старших братів, дехто з учнів старших класів (особливо на канікулах) намагався й собі «випатрати бариг». Оці «дикі школярі» — такі собі здоровезні лобуряки не знали законів кримінального світу, тому слова, що я працюю на кіоск, а в кіоску є своя «криша», на них не діяли. І от розмовляєш ти з такими лобуряками на краю платформи метро й не знаєш, скинуть вони на колію в якості покарання за «непокору» лише твій товар чи тебе разом із товаром… а в тунелі вже поїзд метро реве… Доводилось впливати на школярів словом. Ну, й гав не ловити, звісно.

От саме це все я й пояснив Ігорю С. — бо іншого рецепту, «яким чином заробити собі на комп'ютер, а дружині на шубку», я не мав. Сіромаха чомусь не поспішав скористатися моїм рецептом. Та й загалом не надто мені повірив. Бо з його точки зору, людина, яка закінчила школу із золотою медаллю, а інститут — з «червоним» дипломом, не може занепасти до отакої тупої фізичної праці. Бо це надто принизливо, бачте… Що ж, він і досі не має власного комп'ютера, хоча надворі вже не «лихі 90-ті», а 2016 рік. І досі думає, що я йому локшину на вуха навішав, а «персоналку» з принтером, сканером, диктофоном і фотоапаратом мені подарував якийсь дядько-багатій. Та й не тільки Ігор С. так вважає, до речі! В середині «лихих 90-х» в письменницьких колах про мене поповзли чутки, буцімто я «занепав» до рівня «базарного бариги», а тому зі мною не варто мати справу. Бо письменник не може собі дозволяти занепаду до рівня, бачте, торгашів… бо це не інтелігентно. Дивні люди!..

Віктор Х. наголошував на іншому: в єврейських сім'ях, на відміну від українських сімей, дітей завжди підтримують, дають їм «зелену дорогу» скрізь і в усьому, задовольняють найменші їхні забаганки.

Ну-ну!..

Починаючи десь з 11-12 років, забаганка у мене була одна-єдина: коли виросту — стати прозаїком-фантастом. Бо немає в світі (з моєї точки зору) кращої професії, ніж письменник!.. Але коли запитував вчителів, чи вийде з мене (на їхню думку) письменник, то незмінно чув у відповідь:

— Письменник?! З тебе?! Та ні, звісно ж!.. Письменник — це Пууушкін… це Блооок… «хмара у штанях»… душа, що літає на Пегасі на свої Парнаси… романтик… А поглянь-но на себе: ти весь такий логічний, такий земний!.. Ти міцно стоїш на землі обома ногами — куди тобі письменником бути?! От Лариса Д. з твого класу… чи Аня Ц. — от вони можуть!.. Вони — не ти, а тобі не дано. Ти можеш бути математиком, хіміком, фізиком, інженером. Але тільки не письменником!..

Ну, це в школі. А вдома що?! В сім'ї, яка завжди підтримає будь-які дитячі забаганки?..

Тато часто відповідав трохи про своє, а не про те, що я його запитував. От і з запитання про можливість стати письменником він чомусь перескочив на мою уявну «геніальність» (хоча про це загалом не йшлося):

— Ти диви, він вже в генії збирається! Ні, синку, викинь це з голови. Генії народжуються, коли чоловік літній чи навіть старий, а дружина навпаки зовсім молоденька. У нас із твоєю мамою різниця у віці — 7 років, цього замало. От якби років 20-30!.. А ти би краще став плавцем. Отримав би розряд. Потім увійшов би до Олімпійської збірної. І от уяви: я на трибуні вболіваю за тебе, коли ти посідаєш останнє місце на черговій Олімпіаді… Га?!

Мама:

— Ти з глузду з'їхав?! Ти що, в педінститут зазбирався: ондо поглянь на тітку Іру! Вона закінчила педінститут, стала вчителькою англійської — і що?! Її в село розподілили, тож змушена була дременути звідти. Скільки вона в "Інтуристі" поневірялася готельним адміністратором, доки вибилася в люди!.. А якщо не в педінститут — то це ж в Університет Шевченка! А туди таких, як ти, з маминою «п'ятою графою» і близько не підпускають!!! Щоб туди поступити, окрім того треба мати великий блат. Треба, щоб не тільки «п'ятої графи» не було, а щоб іще хтось в родині вже був письменником. А у нас же ніхто… ні з мого боку, ні з татового… Тому викинь це з голови...

Дядя, мамин брат:

— В Києві письменником не станеш. Це треба в Москву їхати. А ти слабак і тюхтій, в Москві тобі робити нема чого.

Тітка Софа (з далекої маминої рідні, з гілки, де суцільні шахісти й музиканти):

— Булгакова тобі дати почитати?! Навіщо?! Ти Булгакова не зрозумієш, для його розуміння треба мати витончену душу і смак до високого мистецтва. А ти ніякий не витончений. Що ти із себе вдаєш?! Письменником хочеш стати?! Пхе!.. У тебе з почуттям гумору не все гаразд, а ти в письменники рвешся. Теж мені знайшовся...

Чому родина одностайно опиралася моїм планам, я дізнався, вже коли став письменником. Виявляється, саме в тій гілці з маминого боку, де суцільні шахісти й музиканти, теж свого часу знайшовся мрійник, який хотів будь-що стати письменником! Він поїхав до Москви (як і казав мені дядя) та аж 5 разів (!) намагався поступити в Літературний інститут ім.Горького. Нічого доброго з цього не вийшло: всі 5 спроб завершились ганебними провалами, після яких сіромаха образився на весь світ, замкнувся в собі, перепаскудив життя собі й усім близьким… Відтоді професія письменника в нашій родині стала табуйованою, і будь-які розмови на цю тему суворо придушувались дорослими. А тут ще настільки негідне бажання виявив хлопчик, матір якого «проштрафилася» неправильним шлюбом. Тому мої здобутки в царині літератури обумовлені чим завгодно, тільки не сприянням родини, якого не було й бути не могло.

І нарешті щодо Віктора Ш.… Те, що для мене є розмовою з духами української землі, для нього — лише пустопорожній звук. З його точки зору, мій перехід на українську мову написання художніх творів — ніщо інше, як «загравання» з титульною нацією. Або (в його термінології) «витанцьовування гопака у вишиванці» й «зрада російської мови», буцімто віддавна притаманної Києву. Ну і мені, як зрадникові, «хохли» нібито милостиво дозволяють друкувати мої нікчемні книженції...

Все це було заявлено не десь, а на Фейсбуці. Там же на Віктора Ш. посипались чемні прохання моїх українських читачів роз'яснити, які мої конкретні дії слід розуміти під оцим витіюватим визначенням — «витанцьовування гопака у вишиванці». Добродій відповів малозрозумілою (через численні граматичні помилки — такий у нього звичайний стиль письма) лайкою вже не тільки на мою адресу, але й тих, хто запитував. Після чого запити посипались на мене, причому доволі стандартні: «А як у цього пана з головою — чи все гаразд?..» Зрештою, за моєю рекомендацією його припинили чіпати. Але хоч як шкода, Віктор Ш. залишився переконаним, що мої книги друкуються у «Фоліо» не через якість текстів та інші переваги творів, а лише з ласки «хохлів» до «зрадника російської мови».


Є такий грішок: знайти (чи навіть вигадати) у людини, якій заздриш, один недосяжний для себе «пунктик» і саме ним пояснювати успіх цієї людини.

Ясна річ, я не святий, тому колись також страждав на цей грішок. Проте час і звичка постійно розшукувати альтернативні пояснення й обхідні шляхи (бо я — «нормальний герой»!) зробили свою справу: прийшло розуміння, що найчастіше річ не в загадковому чужому «пунктику», а в тобі самому, в твоїх діях чи позиціях. А якщо так, все виправити значно легше, ніж здається. Бо витягнути колоду з власного ока можна завжди — це ж не скалка в чужому оці!.. І то є добре.

+2
254
RSS
10:12
+1
Дуже цікава публікація!
Хоча «пунктики» іншим не придумую і не заздрю, але мені теж часто здається, що деяким людям неймовірно в усьому щастить і все вдається їм дуже легко. А коли дізнаюся ближче про їхнє життя, то виявляється, що не все так просто.
10:31
+1
Щодо ставлення до дітей маю наступну думку:

В українських сім’ях прийнято виховувати дітей методом батога. Тому часто можна почути як батьки ображають дітей, розказують які вони «невдахи» і т.д. Причому часто це робиться несвідомо, а автоматично визначається тим, що з ними їхні батьки так само колись поступали. Чого тільки варта одна звичка фізично карати дітей зі словами «Нас колись били і ми будемо бити» або «Мої діти, що хочу те і роблю з ними». Результат — діти виростають з комплексом неповноцінності.

Але на щастя — це стосується більше минулих поколінь. До великої частини сьогоднішніх молодих батьків це вже не відноситься. Та і діти вже не такі як колись

Щодо виховного процесу у євреїв, то маю думку, що в них прийнято ставитися до дітей як «ти найкращий, „ти розумніший за всіх на світі“, „ти — найталановитіший“. Це дає двоякий результат. З однієї сторони маючи завищену самооцінку такі діти виростаючи можуть набагато більшого досягнути в житті, але з іншої сторони вони виростають дуже пихатими і зверхніми до інших. І це проявляється не тільки у відношенні євреїв до інших народів, але й у відносинах між собою.

Але це тільки моя думка. І стосується вона „середньої температури по палаті“, а не когось конкретного.

Думаю, що дітям треба говорити не „ти — невдаха“ чи „ти — найкращий“, а „ти — хороший, ти — талановитий, ти — розумний“. Тоді не буде ні комплексу неповноцінності, ні пихатості, а гармонійне співіснування із зовнішнім середовищем.

А взагалі то всюди є свій позитив і свій негатив. І єдиний спосіб рухатися вперед — це брати все найкраще звідусіль, а не ділити все на біле і чорне.
В методиці М. Монтесорі дітям кажуть: «Гарна робота» або «Це треба зробити краще». Тоді оцінка стосується зробленого, а не самої дитини.
Є гарний ролик про вплив батьків на дитину і її майбутнє. Він польською, але я думаю, там все зрозуміло.
Дуже розумний підхід!
Думаю, що дітям треба говорити не „ти — невдаха“ чи „ти — найкращий“, а „ти — хороший, ти — талановитий, ти — розумний“. Тоді не буде ні комплексу неповноцінності, ні пихатості, а гармонійне співіснування із зовнішнім середовищем.

Як не дивно, але підхід №2 (говорити дітям „ти — найкращий“) нині вже встигли роздовбати! Ось стаття на цю тему — про Люсі з «покоління Y» (стаття є адаптованим перекладом на російську, проте почитати її цікаво):
Чому люди з покоління Y бувають нещасливими
Їх так і називають — «поколінням перемотивованих»! Себто, таких, які мали завищені очікування.

P.S. Для довідки… Але вже увійшло в життя наступне покоління — «Z»:
Знайомтесь, це Діма. Діма — представник покоління Z
А з цим поколінням вже свої «фішки»…
Цікаво, як назвуть покоління «надцятих», які ще й до школи не ходять? Англійські букви вже закінчилися.
17:32
+1
Статті на які Ви дали посилання — дійсно цікаві. І головне розуміти, що кожне наступне покоління все краще та сильніше, а не думати «куди котиться світ» . Еволюцію не зупинити!

Ви знайомі з теорією спіральної динаміки? Мені здається, що вона найкраще підходить для відображення процесу еволюції людства.
І головне розуміти, що кожне наступне покоління все краще та сильніше, а не думати «куди котиться світ»

В будь-якому разі, нові покоління пристосовані до нових умов життя краще, ніж старі покоління.

Ви знайомі з теорією спіральної динаміки?

На жаль, ні. Але якщо треба — ознайомлюсь.
Нам лише в студентські роки вбивали в голови по ходу засвоювання курсу філософії матеріалізму, що все розвивається по спіралі. Коли я запитував викладачку, чи може по спіралі відбуватися занепад і чи може спіраль виродитися в коло (себто, і не занепад, і не розвиток), а коло — в «маятник» (дуже швидкий перехід між діаметрально протилежними точками кола з затримками в них), вона наказала мені стулити пельку і не впадати в «буржуазні викривлення».
Але значно пізніше я переконався, що історія України, наприклад, досі таки бігала по колу. І що занепад також можливий. І що можливі ще й «цикли» історії — а це вже історичний структуралізм, ще одне «буржуазне збочення», в якому мене звинуватили вже в середині 90-х, коли в Україні нібито будувався капіталізм…
Але це лише мої власні висновки, а з якоюсь вибудуваною іншими спеціальною теорією я не знайомий.
19:20
+1
На жаль, ні. Але якщо треба — ознайомлюсь.

Можете це зробити прямо тут

11:34
+1
Ой, Тимуре, ти багато чого прояснив про себе. Дякую! Твої успіхи не ЗАВДЯКИ, а НАПЕРЕКІР. Тому вони є на порядок значимішими в порівнянні х успіхами тих, хто є фундаментом для своїх дітей. І кравчучка, і вантажі — це мені дуже знайомі речі. Може ми десь у Києві й перетиналися. І рекет мені знайомий. Лищ спочатку я закупляв товари в Києві і у важезних сумках доставляв їх у переповнених автобусах в Обухів, щоб здати потім на КОМІСІЮ. Я був комітентом. Але це дало можливість і двох дочок віддати заміж ще в 1993 році, а потім придбати кіоск. У кіоск я ввже возив товари власною машиною. Але комп я придбав лише в 1998 р.
Твої успіхи не ЗАВДЯКИ, а НАПЕРЕКІР.

Вони ще більше «наперекір», ніж ти можеш уявити…

Адже в 90-х до Києва, як до столиці вже не союзної республіки, а незалежної держави масово линули провнціали з усіх регіонів, тут почали з'являтися земляцтва різного ступеню впливовості. Відповідно, в українській літературі виразно окреслилися т.зв. «школи», з яких найвпливовіші:

  • львівська школа сучукрліту;

  • івано-франківська школа сучукрліту;

  • харківська школа фантастики.


Водночас, ніхто не хотів навіть чути про якусь там «київську школу сучукрліту» — хоча дехто вважає мене її найяскравішим представником. Столичні письменники (корінні, не приїжджі) різко почали вважатися другосортними — «бо всі вони геть зросійщені». Мені довелось і тут пробивати своїм впертим чолом мур упередженості.

Я був комітентом.

Ой, друже! Можу лише поспівчувати.


Але комп я придбав лише в 1998 р.

Бо для тебе наявність персонального комп'ютера вдома не була нагальною. Для мене ж питання стояло руба: або мої паперові рукописи відсуваються в хвіст довжелезної черги — або прочитуються в електронному вигляді на моніторі поперед усіх!
Зараз всі мої жінки одностайно твердять, що деформуючий артроз, який поклав мене в ліжко інвалідом І групи, я «набігав» собі ще в «лихі 90-ті». Те, що я тут описав, було лише верхівкою айсбергу — і згадав я про все це лише через заздрість Ігоря С. щодо моєї «нафаршированості» технікою. А у мене ж була ще не згадана «халтура», коли моя дружина працювала на першій своїй сантехнічній фірмі, а я там був торгівельним агентом. Там теж доводилось іноді привозити замовникам всяку сантехніку: фланці, згони, перехідники… і що хочеш! На тій же «кравчучці» і в тому ж станковому наплечнику. Ті ж таки 50-90 кг за ходку. Бігом в будь-яку погоду. Тут хіба що рекет з міліцією не чіплялися — бо їх «залізяччя» не цікавило, це не вино й не горілка. Ну, і в суботу фірма не працювала…
Тому цілком можливо, що стоптувати ноги я почав ще тоді. Але переді мною (як і перед тобою) стояли питання виживання й переходу до успішності: мене — в літературі, сім'ї — як такої. Й я його вирішував, як міг.
18:02
+1
А от другий свій комп я придбав на гонорар від книги «Красне.Красен.Красн» — вона в тебе є. І текст рукопису я набирав на першому компі. Можу поділитися з вами, друзі, радістю: в наше село підводять ШВИДКІСНИЙ ІНТЕРНЕТ по оптико-волоконному кабелю! Тож мені будуть доступні ті численні відео, на які ви посилаєтеся. До теми статті. У 2015 р. я провів із трьома дівчатами КРАСНЯНСЬКІ ІГРИ-15 (це публікація на НО) і зрозумів, що наші діти й онуки дуже прагнуть спілкування з дорослими, а найбільше прагнуть оцінки-похвали. Та цього ж хочемо й ми, дорослі. Хіба не так?

Випадкові Дописи