До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

​«Хороший» і «поганий» батько

​«Хороший» і «поганий» батько
Джерело матеріалу:

«Хороший» і «поганий» батько.
Наслідки для дорослих дітей


Хочу поговорити про історію, коли, переживаючи і осмислюючи відносини мами і тата в батьківській родині, дитина встає на бік одного з батьків, як правило, ідеалізуючи його. Про наслідки цього для дорослого життя.


Дитина ще не здатна зрозуміти, що внесок в малюнок відносин в родині завжди 50 на 50, що чоловік і жінка (батьки) вносять порівнянний (якщо й не рівний) внесок в ситуацію. Тому в дитячій свідомості хтось виявляється кращим, а хтось гіршим. Мотиви і вчинки «хорошого» батька обробляються свідомістю. Їх дитина усвідомлено переживає, схвалює, хоче бути схожим, це легітимна поведінка, і вона в свідомості. 

Зрозуміти батьків дуже важливо для власного дорослого життя

А ось мотиви і вчинки обвинувачуваного батька, як правило, в свідомості не обробляються. Бо нема чого. І так «зрозуміло»: цей батько — просто поганий, дефективний з ним щось не так, за визначенням. (Дитяче спрощення). Дитяча свідомість приписує дефект самій природі цього батька (злий, дурний та ін.). (Запитання на кшталт «а навіщо ж такий «хороший» батько вибрав такого «поганого», що вони разом робили?» наївній дитячій душі недоступні).

Тому модель поведінки відкинутого батька витісняється в підсвідомість. Що вона там робить? Живе собі прекрасно. І працює! Як працює — включається автоматично у відповідних ситуаціях.

Адже дитина через наслідування вбирає обидві моделі поведінки, окрім того, генетично несе в собі як татове, так і мамине. Ні те, ні інше не може пропасти, зникнути. І щодо моделей поведінки того з батьків, кому віддається перевага — дитина їх навчилася довільно регулювати. А відкинуту поведінку вона не могла навчитися довільно регулювати, бо для цього потрібна свідома обробка і запитання на кшталт: «Чому ж він так поводився, що змушувало, як сформувалася таке поведінка».

Наприклад, тато завжди був спокійним, з ним було цікаво грати, хоча він і був часто зайнятий, а мама чомусь регулярно кричала на дітей.

Наслідок номер один: виростаючи, дитина буде щиро розмірковувати про неприпустимість крику, але підвищуватиме голос в будь-якій стресовій ситуації, на всіх молодших, насамперед на дітей і тварин (коли такі з'являться). Причому відчуватиме нестерпне почуття провини і найшвидше вибудує потужні психічні захисти. Чому — тому що витіснена в підсвідомість модель поведінки відкинутого батька «вистрибує, як чорт з табакерки», при втомі, стресі й інших ситуаціях, що зменшують свідомий контроль.

Або навпаки, мама дбала про сім'ю та дітей, проявляла любов, а тато часто скандалив, дозволяв собі на адресу дружини й дітей зневажливу інтонацію, доходило до бійок між батьками.

Виросла дитина часто міркує: «Я не розумію, як тато так міг поводитися» (насправді вона ніколи й не намагалася розуміти), так само з обуренням і нерозумінням засуджує знайомих-«скандалістів». І при цьому регулярно відчуває неконтрольовані напади люті, під час яких може ображати близьких, зламати щось в домі або ж займатися саморуйнівною поведінкою. І знов почуття провини. Обіцянка собі, що це не повториться. Але фокус в тому, що ці манери поза свідомим контролем. Це важко визнати. Тому обіцянки абсолютно марні.

Або: тато «гуляв», мама добродійно терпіла, син страждав, співчував мамі, засуджував тата. Син виріс, одружився і зраджує дружині. Як так?

Для чого таке дається — а саме для того, щоб людина, для початку, перестала засуджувати одного з батьків (а отже й себе), по-дорослому спробувала зрозуміти, що спричиняло таку поведінку, які механізми, які були мотиви, потреби, чого намагався домогтися таким чином. Тоді можна буде задати запитання — а які ще інші шляхи існують для того, щоб отримати бажане. Запустити обробку в свідомість. І з'явиться гнучкість і довільність.

Доля запихує нас в «шкурку» відкинутого батька тоді, коли ми говоримо «я не розумію», бо розуміння — це дія, коли ти робиш довільне зусилля мізками, уявляючи себе на місці іншого. І не просто «я на його місці так не вчинив би», а «яким має бути це місце, що людина робить такий вибір?» 


«Засуджуючи інших, кращим не станеш».


Другий наслідок: дитина, яка вважала маму доброю, а тата поганим, в дорослому віці ідеалізує роль жінки в принципі, в абстрактній мови, але, якщо придивитися, постійно проявляє ознаки неповаги і зневаги до конкретних жінок, з якими [встановлені] близькі стосунки (дружини, дочки, коханки). З захватом-увагою-повагою-мрійливо про жінку взагалі, та з відтінком невдоволення-неповаги-осуду про жінок конкретних.

Дитина, яка вважала тата хорошим, а маму — поганою, може в дорослому віці із захопленням говорити про чоловіків взагалі, про роль чоловіків у суспільстві, доти, поки не йдеться про конкретних чоловіків, з якими досить близько спілкується — і тоді, раптом, нізвідки з'являється інтонація знехтування і неповаги — кожен конкретний близько знайомий чоловік чимось «не такий», не дотягує до ідеалу. З захватом-увагою-повагою-мрійливо про чоловіка взагалі, та з відтінком невдоволення-неповаги-осуду про чоловіків конкретних.

Як наслідок, важко вибудовуються відносини, або часто руйнуються, багато конфліктів або «всі не підходять». Причому, цей механізм доволі складно усвідомити, оскільки все місце в свідомості займає ідеалізована модель, списана зі спогадів про того з батьків, якого дитина вважала хорошим, до якого щиро добре ставилася, тому в свідомості — відчуття% «Я дуже добре ставлюся до жінок (до чоловіків)». А тенденцію неповаги-зневаги, і як саме ця тенденція руйнує її відносини, людина не помічає. І буває або розгублена, або ображена, або одразу йде в заперечення, якщо намагатися звернути на це її увагу.

«Всього лише» й треба — визнати і відчути, що улюблений батько не був ідеальним, так само як не буде ідеальним ніхто з тих, хто тобі зустрінеться. Але це «всього лише» — це відчувається нестерпно, це як «наступити на горло власній пісні». Чому — а тому що часто саме ідеали і фантазії про них — це те, що підтримує, дає хоч якусь опору, особливо в підлітковому віці, і людина звикає відчувати цю пам'ять про хорошого батька як важливу частину себе.

Насправді, якщо ви вже дорослий — у вас багато інших «частин себе», багато інших опор, багато різних кутів зору, під якими ви можете дивитися на минулі або теперішні стосунки ваших батьків. І у вас є опція переглядати цінності.

Не потрібно змушувати партнерів дотягувати до наявної в пам'яті дитячої фантазії. Адже це всього лише дитяча картинка, спроба дитини «спростити» неперетравлювану реальність, щоб якось адаптуватися. І ця картинка не стосується дійсності. А людина все чекає, коли вона реалізується. («Чекала га прекрасного принца/принцесу, прийшов листоноша і приніс пенсію»).

Інший ( «відкинутий» вами) батько не мав порочної природи, він робив те, що міг в тій ситуації. Помилявся як міг, і на щось у нього бракувало психічних ресурсів. І він всього лише виконував свою партію в парному танці ваших батьків. І проявивши в своїй свідомості співчуття до відкинутого батька, інтерес до його позиції, до його внутрішнього світу, до того, як все це відчувалося для нього зсередини — ви, повільно, але вірно, зможете його модель поведінки, яка реалізується і вами також, перемістити зі своєї підсвідомості в свою свідомість, а отже в сферу довільності, контролю, вибору. Що згодом дозволить вам знаходити більш гнучку і відповідну форму для свого прагнення до ідеалу.


Дитяче мислення: якщо я намагатимуся зрозуміти «поганого» батька — я буду як він. Плутанина з правилом «про що думаєш, те стається». Так ось тут психологічна закономірність зворотна: «що витісняєш — те стається». В даному випадку, повторюся, ми автоматично несемо в собі обидві моделі, як батьківську, так і материнську, й ефективніше нести їх усвідомлено. «Про що думаєш, те стається» — це щодо зовнішніх речей. А щодо внутрішніх речей закономірність інша, вони в будь-якому варіанті (вже) виконуються, але включаючи їх в зону усвідомлення — ми можемо модулювати форму виконання.


Євгенія Тихвинська

+2
154
RSS
19:43
+2
Все так, от тільки трішечки не так! ©
_не_знаю
Так, від початку для мене особисто мама була «доброю», тато «поганим». Тато міг раптово «розпсихуватися» до того, щоб розшматувати якусь мою іграшку чи дитячий журнал при тому, що сам же привчав мене до необхідності стримуватися. Подібну невідповідність я відчував дуже гостро. Хоч як мамі було важко, але вона навчалася на заочному відділенні в КІНГу, а тато отримувати вищу освіту не бажав нізащо, хоч як його до цього не підштовхували. І таке інше… В підсумку, на тлі тата мама виглядала кращою.
_не_знаю
Однак і 5-річному віці я раптом виявив, що вони обидва дуже схожі в обопільній боязні КДБ. Причому цю боязнь вони намагалися прищепити мені рівною мірою для мого ж блага! Як «поганий» тато (який, по ідеї, не мусив боятися загалом нічого), так і «хороша» мама. Мабуть, тоді я вперше ж зрозумів, до чого ж вони схожі!.. Саме тоді з дитячого сприйняття «доброї» матусі облетіло, мабуть, 50% яскравих пір'їн.
_нудно
Але чи стало це для мене аж такою катастрофою, зважаючи на ніжний вік?! Зовсім ні… По-перше, слід враховувати сказане в матеріалі "Механізм передачі травми. Частина друга" про наше покоління в цілому — про «дітей дітей війни»:

«З нас належить» — це, в загальному, девіз третього покоління. Покоління дітей, які вимушено стали батьками власних батьків. У психології таке називається «парентіфікація».

Себто, хоч яким «маминим синочком» я був у порівнянні з однолітками — але ж і я розумів, що є речі й ситуації, в яких покладатися на батьків не можна в жодному разі! Такі речі/ситуації або ти вирішиш сам, за рахунок своїх, вкрай обмежених ресурсів — або вони зламають тебе, поховають під своїм тягарем… Усвідомлювати таке в 5-річному віці нелегко — тим не менш, іншого виходу все одно не було…
_не_знаю
В подальшому усвідомлення, що «хороша» мама і «поганий» тато насправді дуже близькі між собою, тільки поглибилося. Вже років у 12 я прекрасно розумів, що «хороша» мама і «поганий» тато являють собою два боки однієї медалі, назва якій — дрімуча архаїчність. Причому це не було ні добре, ані погано. Просто я розумів, що деякі речі можу запозичити від обох, а деякі не запозичу нізащо. Як підсумок, в подальшому особливих розчарувань як від мами, так і від тата я не відчував.
07:00
+1
Є про що подумати. Як це розуміти: що витісняєш, те й стається?
Це слід розуміти прямо. Чи ти неуважно прочитав статтю?!
_здивований
Там же сказано: особистість одного з батьків — «засуджуваного», — витісняється в підсвідомість, але нікуди не зникає звідти! Ти нібито наслідуєш приклад «схвалюваного» й ігноруєш «засуджуваного» батька. Однак це свідомі дії. Коли ж свідомий контроль над ситуацією втрачається — ти керуєшся підсвідомістю, а там розташувалася «засуджувана» модель поведінки! Отож і стається те, що ти витісняв…
15:00
+1
Друже, поясни цей принцип, будь ласка, на життєвому прикладі.
Наприклад, для мене «засуджуваним» був батько, «схвалюваною» — мама. Нехай це тривало до 5-річного віку, але цілих 5 років для маленької людини — це майже вічність…
_вибачаюсь
Отже, протягом перших п'яти років життя в мою підсвідомість витіснялася поведінкова модель батька, зокрема такі риси, як:
— небажання вчитися;
— спалахи неконтрольованої агресії;
— напади жалості до самого себе.

Мама та знайомі тата постійно вмовляли його отримати заочно вищу освіту — проте він нізащо цього не бажав! При цьому руки у тата були «золоті», голова працювала неабияк — недарма він був співавтором багатьох винаходів! Однак відсутність вищої (та хоча б середньої спеціальної!) освіти заважала його кар'єрному зростанню. Вже в похилому віці він постійно бідкався, що його «ніхто не напоумив». Але ж я знаю, скільки його намагалися напоумити!..
_ні
Під гарячу руку тато міг розколотити посуд або зламати якусь мою іграшку чи розшматувати дитячий журнал. І так — він видавав міцненькі «трелі» з матюків. Не знаю, як на роботі: співробітники завжди казали, що він з усіма чемний та лагідний. Але вдома — це треба було чути!..
_ні
Коли тато випивав (а вони з мамою по вихідних, бувало, за обідом перехиляли по парі-трійці чарчинок — у разі потреби привід знаходився), то міг почати жаліти себе, нещасного. Це мене також дратувало…
_дідько
Ну от, час минав, років у 5 я зрозумів, до чого батьки схожі між собою. Відтоді «засуджувану» батькову модель поведінки я поступово витягнув з підсвідомості. До того ж, вибудував міцні «свідомі контрОлери» за власною поведінкою. Я неодноразово казав, що є дуже низькопримАтивним. Отже, здавалося б, інстинкти мої під надійним контролем?.. Тим не менш…
(1) По закінченні КПІ мене в «лихі 90-ті» якось запрошували викладати в школі, однак цьому завадила відсутність педагогічної освіти. Також я міг би закінчити, в різний час, Академію державного управління чи якісь журналістські курси. Тим не менш, другої вищої освіти я так і не отримав. Вирішив точнісінько, як тато: і так проживу! Натомість моя Олена які тільки курси не закінчувала: і секретарок-машиністок, і перукарів, і екрааналітиків!.. Більш того, вона отримала другу вищу освіту — закінчила МАУП, економіст, вечірня освіта…
(2) Я надто заощадливий, щоб бити посуд. Але «під гарячу руку» можу гримнути хоч на близьких, хоч на далеких — зовсім як тато! Просто я проаналізував його поведінку й виявив, що в такий спосіб скидається внутрішня напруга. Тому в редакціях мас-медіа, де я працював, усі звикли, що коли гаснуло світло, і всі набрані на комп'ютерах тексти зникали, я миттєво видавав щось міцненьке на кшталт: «Трим*ндобл**ський п*здопро*об!!!» — супроводжуваний гупанням кулака по столу. Я можу…
(3) Терпіти не можу жаліти себе! Тим не менш, раз на 2-3 роки на мене суто інстинктивно накочується подібна хвиля… Це коли я на самоті, коли ніхто не бачить — але буває!.. І для мене 1 раз на 2-3 роки — це дуже часто…
_дідько
Ось тобі конкретні приклади, друже.

Випадкові Дописи