До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 15.

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 15.

ВИЖИВАЄМО

Отже, надії на заробітки в колгоспі були марними. Залишилася тільки одна надія – на присадибну ділянку, або простіше – на присадибу, яка повинна була годувати нас, свиню й корову, а корова повинна була годувати нас, свиню й нашого Бровчика. З цього часу в нас корова стала священною. Ми дбали про неї більше, ніж самі про себе.

Тато пішов у гори й купив нам корову, як він казав, Гуцулку (стару здали в заготконтору). Це була струнка, червоно-­білої масті корова з гострими, на кінцях чорними, піднятими вгору рогами. Вона ішла завжди з високо піднятою головою, як королева. Пасли ми її на зарінках і в лугах біля Рибниці, а коли паші не вистачало – на горах, на Дубниках, до яких десь кілометра півтора. Нас піднімали разом з сонцем, давали поїсти молока з кулешею (густо зварена каша з кукурудзяної муки) – і на пасовище. Корова повинна була напастися до настання спеки. Коли сонце добре припікало, її кусали ґедзі й вона тікала додому.

Гнали ми корову, а пізніше й півторарічну телицю та кількамісячне теля повз хату жінки, в якої була дочка Доміна. Коли ми проходили біля хати, то чули, як мама її будила: «Домі! Вставай! Ґушулові хлопці вже погнали корови пастися, сонце вполудне, а ти спиш до цього часу?» А коли вона пригонила свою корову, ми її дражнили: «Домі! Вставай! Сонце – в стайні, корова – вполудне, а ти спиш недоєна?»

На горах було добре. Велика площа, відсутність городів, яких треба стерегти від худоби, краєвиди села й околиць, гір від Буковини до Чорногори, сади, в яких у всякий час знайдеш щось погризти, високі трави й польові квіти – все це приваблювало й заворожувало. Там хотілося грати на телинці або сопілці, там хотілося співати. Там з’явилися перші мої ліричні поетичні спроби під впливом мого старшого товариша Івана Чурка. Та повернемось до прози життя.

Після того, як корова втікала додому, ми снідали (як правило картопляний борщ із кулешею й кип’ячене молоко з кулешею) і з тачкою та великим мішком ішли на колгоспне поле нажати (не наполоти, бо наша Гуцулка бур’ян з піском не їла) тачку й мішок бур’яну. Потім на півгодини купатися, обідати й знову по бур’ян (через це колгоспні поля були чистими, і бур’яну треба було ще й пошукати). Ще раз півгодини купатися – і пасти корову. Так було щоденно, крім неділі. Але на неділю треба було нажати бур’яну завчасу в суботу. Нам катастрофічно не вистачало купання. Я часто тішив себе думкою, що, коли виросту, буду купатися, скільки захочу. Не раз із плачем я говорив татові, що сусідські хлопці, в яких не було корови, купалися, скільки їм захочеться. Тоді тато казав мені: «А ти, синку, подивися, що вони їдять?»

І справді, м’яса й жирів не було. А сметаною можна було забілити борщ, заправити салат, збити масло, додати до яєчні й часом з хлібом лизнути ложечку-­дві. У кого не було корови, не було сметани й молока, і не було що їсти.

Ще одним засобом для виживання була дрібна худоба. Ми держали свиноматку й продавали маленькі рожеві поросятка, з якими мені шкода було розлучатися. Тримали також табунець овець і барана, тому пасли худобу вдвох: я з Володею. Один пас корову й телят, інший – вівці. Кожної ранньої весни овечки нам приводили ягнят. Було ще холодно, й тато заносив їх на кілька днів до хати. В кутку, під припічком, стелив їм солому – й вони там жили. Це була велика втіха для нас, особливо коли вони починали бігати по хаті та мекати. Пасти вівці було легко. Паслися вони завжди отарою. Була проблема тільки зі старим, великим, круторогим бараном. Він бився. Коли хтось із нас стояв близько отари, він розганявся й кулею летів на нас зі своїми страшними крутими рогами. Треба було швидко лягти на землю. Тоді він зупинявся, повертався до своїх овечок і мирно продовжував пастися. Але якщо хтось із нас «ловив ґав» і не бачив його, він усією масою бив рогами так, що ми падали, як підкошені. Ми скаржилися татові, але він захищав барана. Казав, що баран захищає своїх овечок і б’є вас за те, що ви не пасете овець, а ловите ґав. А дружина Ліда, слухаючи мої розповіді, кепкувала й казала: «У вас і баран був розумний». Та поза всім ми його любили. Баран був настільки потужним, що ми їхали на ньому, як на конику.

Великою радістю для нас було й народження теляти. Тато його також на декілька днів заносив до хати, щоб не замерзло. Воно було таке миле й кумедне, що ми ввесь вільний час сиділи біля нього. Добре було, коли це була теличка. Її залишали на виріст – і згодом вона ставала молодою коровою. А доля бичків закінчувалася сумно: їх продавали на м’ясо – і нам було дуже їх шкода. Ми плакали. Щоб краще зрозуміти почуття, які нас охоплювали тоді, звернемося до збірки «Дитинство» відомого поета Дмитра Павличка, нашого земляка зі Стопчатова Косівського району:

Прийшов купець з червоними очима,

Щось на подвір’ї з батьком говорив,

А потім витягнув капшук з грошима

І за моє дитинство заплатив.

Я одягнув нову сорочку

І, сльози витираючи тихцем,

Потяг сумне теля на мотузочку

У чорну ятку за старим купцем.

Я бачив сонце, ніби ніж у крові,

Там, де в лісах кінчається земля,

І думав, що, ну що скажу корові,

Коли вона спитає, де теля.

Приніс я кволий мотузок з теляти,

До хати увійшов, немов німий,

І спати ліг, і чув у сні, як мати

Ділила на податки золотий.

І пошепки, як вітер на підсінні,

Молилася за душі всіх створінь.

І прокидався я, неначе в сіні,

У сивім шелесті її молінь.

І досі – тільки сном візьмуться очі –

Я чую журні мамині слова,

Лечу стежками поміж ниви отчі,

Де кров’ю сонця збризкана трава.

Одне літо разом з вівцями ми пасли козу. Це була «кара Божа». Вона ніколи не паслася разом з вівцями, а ввесь час десь лізла на верби, забивалася в луги, забігала в городи. З нею було набагато більше клопоту, ніж з усією отарою овець разом з проблемним бараном. Коза була не наша, а матки Олени, якій тато не міг відмовити взяти її на випас. Якось на Петра ми пригнали отару трохи раніше, бо свято: будуть пироги (вареники) з сиром. Вівці загнали в кошару, а козу – цього чорта, прив’язали до плоту. Маючи гарний настрій, Володя хотів обняти козу й попестити її (а відомо, що кози цього не люблять). Коза мотнула головою й своїм рогом вибила йому зуб. Кров, крик, плач, зіпсоване свято. Тато тут же взяв козу за мотузок і відвів господині. «Кара Божа» для нас закінчилась.

Допомагав виживати й город. Ранньої картоплі на наступний рік посадили ще більше. Вже частину можемо продати, особливо першої, коли ціна ще висока. Мама носила продавати її аж до Косова, бо рожнівським хоч і треба було тої картоплі, але не мали за що купити. Мама не раз розказувала мені про Косів, про те, що це гарне місто, розташоване над нашою річкою Рибницею під живописною Косівською горою, що там є водоспад, який називається Гук, і я не раз просив маму, щоб вона взяла мене з собою до Косова. Вона не погоджувалася. Казала, що їхати немає чим, що йти треба 14 кілометрів пішки, до того ж необхідно вийти ще з-­за ночі, аби бути на базарі раннім ранком, що мені буде важко й що треба, аби я ще трохи підріс.

Та одного разу я таки маму вмовив. Розбудила мене мама з солодкого сну десь серед ночі. Було темно. Спросоння я не міг зрозуміти, чого так рано мене мама розбудила, але коли сказала: «То, може, не підеш?» – сон як рукою зняло. Наспіх випив чашечку молока – і ми пішли. Мама несла картоплю в бесагах (дві великі торби, з’єднані полотнищем на певній віддалі з одного боку. В обидві торби накладали все необхідне, перекручували на середній частині одну із них і клали на плечі так, щоб одна була позаду, а друга спереду. Коли клали на коня, то торби були з обох боків коня). Приготувала мама й мені маленькі бесаги з якихось торбинок. Було ще темно і йти було важко. Часто зупинялися перепочити. Тільки тепер я зрозумів, як мамі було важко ходити. Ліва нога в коліні не згиналася. Наступаючи на праву, мама перехилялася вправо, і в цей час заносила вперед ліву ногу. І робити це з бесагами, повними картоплі, було дуже важко. Я просив перекласти хоч трохи картоплі у мої бесаги, але мама не погоджувалася. Розказувала, що поки не було колгоспів, пішки у Косів ніхто не ходив – їздили кіньми, а тепер коней нема… І багато чого нема…

До сходу сонця ми дійшли до Косова. Захопленими очима я дивився на Косів. Місто я бачив уперше. Час від часу мама нагадувала мені, що треба дивитися під ноги, але то мало допомагало. Дійшли до базару, виклали свій товар – дві мірочки картоплі: одна більша, друга – менша. Прийшли перші покупці. Торгуються. Мама каже: «На початок – най буде і так». Покупців мало, торгівля іде мляво. Через якийсь час мама каже: «Я піду куплю тобі булочку, а ти постій біля картоплі. Оця мірочка – стільки-­то, а ця – стільки-­то. Я швиденько». Тільки мама відійшла, підійшли дві огрядні жінки з яскраво намальованими червоною помадою губами й великими сумками. Спитали: «Сколько стоит?» Я відповів. «А по столько-­то будет?» – спитала одна й, не дочекавшись відповіді, сказала: «Ну давай!», відкрила свою сумку й обидві мірочки – у сумку, сама набрала з бесаг ще одну велику мірочку – у сумку, ще одну – у сумку, й дала мені якісь гроші. Поки перша давала мені гроші, друга зробила те ж саме, й швиденько пішли собі.

Через хвилину прийшла мама. Спитала: «А де картопля?» Кажу: «Продав.» «А де гроші?» Я відкрив жменьку і показую купку копієчок. Мама заридала: «Та що ж це за люди такі безсовісні, що не бояться гріха й обдурюють таку маленьку дитину!» Я теж гірко заплакав. Казав: «Мамусю! Я не хотів. Вони самі набирали картоплю, самі мені давали гроші». Я так гірко плакав, що мама мене ніяк не могла заспокоїти. Пропонувала мені булочку, казала, що не звинувачує мене, обнімала, цілувала, але все було марним. Нарешті сказала суворо: «Не плач! Сльозами тут не поможеш. Господь їх покарає за це. Пішли додому».

Я поплентався за мамою, сьорбаючи носом і не піднімаючи очей. Косів мені здавався гидким і непривітним. Від булочки я відмовився. Боліла душа. Цей біль перетворив образу на злість. Я подумав, що якби був дорослим, пішов би в нічні і обов’язково знайшов би їх… О-о-о! Вони тоді заплатили б високу ціну… Тепер я так думаю, що мої гіркі гарячі дитячі сльози повинні були би обпекти їхню «товсту шкіру», і вони повинні би від цього перекинутися в домовині. Кожен раз, коли я розказував комусь про цей випадок, у мене на очі наверталися сльози. От і зараз, коли мені вже за сімдесят, пишу ці рядки зі сльозами на очах.

З того часу в мене поселилася відраза до жінок з намальованими губами. І коли одного разу Ліда, не знати чому, прийшла на побачення «вся намальована», я скривився так, як «середа на п’ятницю». Вона це помітила. Напевне, це було нетактовно, але я сказав: «Навіщо такі гарні, рожеві губки «мастити» всякими помадами й робити себе подібною до дівчини легкої поведінки?» З того часу вона не малювалася і, вважаю, багато від цього виграла. Та повернемося до нашої теми.

Ми дійшли до роздоріжжя на Рожнів. Мама сказала, що будемо чекати машини. День – не ніч, і вони хоч зрідка, але появлялися. Був базарний день, людей – багато. Як тільки зупинялася машина, спритніші вискакували на неї і місця нам не залишалося. Та ось зупинився черговий лісовоз. Всі кинулися до нього. З кабіни вийшов шофер, обвів усіх поглядом і сказав: «Візьму цю жінку з дитиною».

Хто бачив лісовоза, той знає, що кузова в нього немає зовсім. За кабіною на шасі є невеличка площина з опорами для колод, а позаду – двоколісний причіп з такими ж опорами для колод. Водій допоміг мамі вилізти на машину, вибачився за те, що не може посадити в кабіну – там сидить його начальник. Потім підсадив мене й сказав міцно триматися за решітку, якою було захищено заднє віконце кабіни – і ми вирушили. Хто лісовозами не їхав по наших післявоєнних ґрунтових вкрай розбитих дорогах, той не знає, що це таке. Машину кидає з боку на бік, опори й не завантажений причіп на ямах підскакує й страшенно загрозливо гримить, повно пилюки. Справжнє пекло на колесах. Але до Рожнова ми доїхали й щиро подякували водієві. Я радів тому, що хоч назад мамі не довелося повертатися пішки. Може через це, відколи у мене появилася машина, я завжди підвожу жінок з дітьми, віддаючи борг тому водієві, що підвіз нас і не взяв за це з нас ні копієчки.

Допомагала вижити нам також і річка Рибниця. За час війни розвелося в ній багато риби: клені, марени, в’юни, кублі, швиї (верховодки), слижі, нарасниці. В часи повені запливали до нас навіть щуки. Ловили рибу лакатками й сачками. Лакатка являла собою сітку, розміром 1,5 х 2 метри, розтягнуту двома навхрест зігнутими дугою лозинами, до яких прив’язувався довгий дрючок. Лакатку закладали на дно річки й з двох боків одночасно заходили та заганяли в лакатку рибу. Коли бачили, що риба зайшла (а це було добре видно через чисту й прозору воду), лакатку витягали й забирали рибу в бідончик з водою.Сачком ловили в основному в печерах, які в берегах вимивала вода і в яких полюбляла ховатися велика риба. Сачок приставляли боком під печеру і бовтом (довга палиця, на торці якої з одного боку прибитий каблук черевика) виганяли рибу з печери.

В печерах ловили рибу також руками навпомацки, ниряючи під воду. Часом декому щастило за одне ниряння витягнути дві рибини – одна в руках, а друга в зубах. Про такого щасливця очевидці розказували із захопленням кілька тижнів. Ловили рибу також єкірами (ятерями), які плели з гнучкої лугової лози. У нього закладали приманку (макуху, кулешу), прив’язували грузило й опускали на дно тихого плеса, де було найбільше риби. Зранку перевіряли, витрушували рибу й знову закладали на те або інше місце. Ловити вудочками вважалося марною тратою часу.

Зразу ж після вилову рибу чистили від нутрощів, навіть найменшу (у нас сміються з тих, які їдять тюльку з кишками). Почищену рибу трохи солять, розстеляють на листах паперу в один шар і печуть її на чавунній плиті з одного й другого боку. Така печена засушена риба, підсолена й зі слабим запахом диму, може зберігатися дуже довго. Коли треба, варять на воді, додають молока, засмажують салом або олією з цибулею, і їдять з кулешею, як суп. Виходить дуже смачно.

Така принадна Рибниця, коли у горах випаде дощик.

Допомагав вижити також і ліс. Збирали гриби, ягоди, лісові горіхи. Гриби варили свіжими або сушеними, знову ж таки, як суп. Заправляли смаженою цибулею, сметаною з часником і їли з кулешею.

З мого опису все виглядає симпатично, навіть романтично. І так воно, мабуть, і було б, якби це було розвагою. На жаль, це було не розвагою, а засобом виживання. Не спіймав рибку – сидиш голодний, не знайшов грибочків – знову сидиш голодний. Романтика завжди була на другому плані, якщо й була.

Важливе значення в тодішньому житті мали різноманітні промисли. У магазинах нічого не було, а пізніше хоч і було, то не мали за що купити, тому шевці, кравці, ковалі, теслярі, столярі, гончарі, кушнірі, різьб’ярі, ткачі, вишивальниці своїми виробами хоч якоюсь мірою зменшували брак цих товарів. Особливо важливе місце займало виробництво домотканого полотна. Воно потрібне було для пошиття сорочок і білизни дітям і дорослим у всі пори року. Тому кожна сім’я сіяла коноплі та льон. Коноплі сіяли дуже густо. Тоді вони виростали тоненькими і високими. А для насіння – навпаки, дуже рідко, залишали їх по одній, і вони виростали, як смереки. Називали їх коловатницями. З їхнього лика робили курмеї і вужища (довгі курмеї) для прив’язування худоби.

Якщо їсти й одягти ще можна було щось знайти, то з грішми було гірше. Гроші потрібні були не тільки на найнеобхідніші речі, а й на податки, страховку, а головне – позику. Позика вважалася добровільною. Але щоб зрозуміти, наскільки вона була добровільною, звернімося до свідчення Федора Мацка. Він згадує, що найменша позика становила 10 карбованців, найбільша – 1000 карбованців. Рожнів повинен був здати 100 тисяч карбованців позики. Сільська влада робила відповідну рознарядку, й доводила до відома кожного господаря суму, яку він повинен був заплатити. Тих, хто не платив, викликали в сільську раду й разом з представником району «вмовляли» заплатити позику, наприклад 300 карбованців. Якщо він не погоджувався, заарештовували його й казали, що не вийде звідси, доки не заплатить 500 карбованців. Через певний час арештований просив його випустити й обіцяв заплатити позику 300 карбованців. На це йому відповідали, що 300 карбованців треба було платити зразу, а тепер необхідно дати вже 500 карбованців. Він просився, що стільки не зможе, що й 300 карбованців йому багато. На це йому відповідали, що багато говорить і тепер заплатить 600 карбованців. І якщо не буде позики, то й не буде його в селі: піде «пасти білі ведмеді». І господар змушений був платити, і платив. І таких випадків було не десятки, а сотні. Тому протестувати ніхто не наважувався. Тільки просилися. Будь­яка критика (навіть не протест) розцінювалася як агітація проти радянської влади, а це вже був кримінальний злочин, і людину ув’язнювали або вивозили «пасти білі ведмеді», чи верблюдів у Казахстанських степах.

Ми дорослішали, збільшувалося коло наших обов’язків і робіт, які мали виконувати. Тато часто мусив десь їхати в справах. Треба було будувати нову хату. Ми підросли й «на печі вже не поміщалися». А купити будівельні матеріали було дуже важко. Все треба не купити, а «дістати», тобто, знайти того, хто може «дістати» те, що тобі необхідно «дістати», і при цьому йому і всім іншим треба було добре переплатити. Спочатку Михайло, а потім я і Володя в таких випадках підміняли тата. Була це дуже важка робота. Тато годував відгодівельну групу свиней кількістю 100 штук. Щоб уявити трудомісткість одного годування, наведу перелік складових цього процесу:

Кожній свині треба одне відро пійла. Для приготування його на 100 штук необхідно було принести з потоку 70 відер води (водокачки тоді ще не було), вручну на січкарні нарізати 20 відер зеленої люцерни, вручну макогоном потовкти 8 відер вареної картоплі, додати 2 відра висівок. Тоді треба було все це перемішати до однорідної маси в великому цебрі (шаплиці) й рознести пійло по 25—30 клітках. При цьому відро з пійломнеобхідно було підняти над кліткою й вилити в корито, яке знаходилося в клітці. Відкрити клітку, щоб вилити пійло в корито, було неможливо, бо голодні свині можуть «з’їсти тебе разом з відрами». Після цього необхідно було прибрати нечистоти, вивезти їх тачкою зі свинарника та підмести коридор.

Таким чином за одне годування треба було перенести 2000 кг рідини. А таких годувань – три на добу. До того ж воду доводилося носити із глибокого потоку по крутому земляному схилу. При цьому розхлюпана з відер вода робила стежку слизькою, що теж помітно ускладнювало носіння води. І все це повинен був виконати підліток, насправді ще дитина.

Крім того, тато виконував обов’язки фуражира – перед кожним годуванням видавав свинарям висівки на всю ферму (за це нараховували додаткові трудодні). Пам’ятаю, як одного разу в неділю після обіду в нас було змагання з футболу із заріцькими. В запалі гри я не помітив, що мені давно вже треба було йти на ферму. Коли ж нарешті прибіг туди, біля комори стояла черга насуплених свинарів, чекаючи висівок. А свині кричали так, що їх, мабуть, було чути аж у косівському райкомі партії. Через цей випадок тато, очевидно, мав неприємності. Але коли прийшов додому, не сварив мене, а тільки сказав: «Я тобі нічого казати не буду. Тобі все сказали свині».

Згадався ще один випадок. Одного разу, коли Володя носив воду з потоку, на горбку стояв у своєму галіфе завідуючий фермою Семенюк і довгенько спостерігав за ним. Володя старався, але все одно таки послизнувся на підйомі і впав. Вода розлилася, відра покотилися вниз. Семенюк сказав: «То треба, хлопче, дивитися під ноги, коли йдеш», і пішов собі. Я й Володя його не любили. Але незабаром на місце Семенюка поставили Петра Ґушула. Це був високий вродливий чоловік, з правильними рисами обличчя, з гарним, з маленькою горбинкою носом. Раніше працював у заготконторі заготівельником худоби і був відомим спеціалістом своєї справи. Тато мені казав, що він «на око» може визначити вагу корови з похибкою до п’яти кілограмів, та й то, якщо він не знає, коли вона випорожнилася. Крім того, Петро Ґушул був розумною та розважливою людиною. Часто мене розпитував про школу, які предмети мені подобаються й чому, чи подобаються мені шкільні порядки.

Працювала якийсь час на фермі й його дружина. Але яка вона була вродлива! Кращої від неї, на моє переконання, в Рожнові не було. От з кого писати б портрети! Часом у снах я бачив, як легко вона перекидає через клітки відра, як пружно вигинається її гарне тіло, і як при цьому трохи оголюються її стрункі ноги. І вже значно пізніше про зачарованість жіночою красою я прочитав у Дмитра Павличка:

Впали на мене чари

Хмари далекої.

Біг я через мочари

І став лелекою.

Понад широким полем

Зашумів крилами.

Ніби черкнув я полами

Об небосхили.

Сів на зеленім обніжку

Аж перед вечором,

І на одненьку ніжку

Став по ­лелечому.

З лелечатами по зарінку

Бігав навзаводи.

Раптом побачив жінку

У темній заводі.

На хвилях вона ходила,

Гралася зорями.

Швидко сховав я крила

Під осокорами.

Сам за прозору галузь

Приліг на купині.

Бачив, як одягалась

Жінка по купелі.

Як у волосся синє

Вплітала маєво.

Як вона в тихій лозині

Зникла, мов марево.

Мене осліпили похилі

Золоті плечі.

Не міг я знайти в бадиллі

Крила лелечині.

Там десь вони пропали

Під осокорами.

Пішов я в світи, пропалений

Жіночими зорями.

Не раз ці колгоспні свині ставали мені «впоперек горла», особливо тоді, коли я був уже в 9—10 класі і мене цікавили вечори танців, які проводилися в школі. Танці закінчувалися рівно о двадцять третій годині, і я встигав побувати на них тільки 15—20 хвилин. Я встигав тільки роздивитися й запросити на танець одну-­дві дівчини – і танці закінчувалися. Якби ви знали, як мені катастрофічно не вистачало тих танців!..

Ця каторга на фермі закінчилась для мене тільки із закінченням школи й виїздом з Рожнова, але про це іншим разом.

Нова батьківська хата.

Тим часом ми почали будувати хату. Працювали всі, але найбільше Михайло з Володимиром. Мене старалися не відволікати від навчання. Будівельного матеріалу не вистачало, тому довелося розібрати колиску нашого дитинства – стодолу. Старим, романтичним часам дитинства було сказане останнє прощальне слово… 

+2
81
RSS
20:29 (відредаговано)
+2
Як чудесно все описано тобою, друже. Пас і я козу, яка все норовила кудись втекти або заскочити в город. І корову теж пас. Родини, які мали корову, теля і свині і в нас вважалися, що з достатком. Згоден, що то було життя щоденного виживання. Я як це твоя мати скалічила ногу?
21:24
+3
«А як це твоя мати скалічила ногу?»

Дякую, друже! У попередніх частинах я такі деталі опустив як такі, що не важливі. А сталося це так: якось пізньої осені, коли тата не було вдома, хтось хотів украсти швари тютюну, який досушувався під стріхами будівель. Мама почула і вискочила босою в одній сорочці на подвір'я (злодії втекли), і почала обходити і дивитися що встигли украсти. А були уже заморозки, мама дуже замерзла і після цього у неї розпухло ліве коліно, відкрилась рана. У Косові ногу вилікували, але в коліні вона не згиналась. Лікарі сказали що треба робити операцію — «ламати» ногу в коліні. Мама погоджувалась, казала татові: нащо я тобі калікою, але тато був категорично проти. Після цього мама ніколи не лежала в шпиталях народила нас з братом і сестру (старший брат народився за рік до цієї події) і померла на 81-му році життя. Царство їй небесне.
08:48 (відредаговано)
+2
Ага! Під стріхою тютюн сушився. То мати в хаті чула все, що робилося надворі вночі? Сторожко спала. Вискочила з теплої хати боса на мороз і нога вразилась у коліні. (У нашого друга Тимура це сталося влітку… )Пригадую, що і в нас у Красному так робили. Але вирощували й сушили тютюн для себе, або на продаж стаканами. Тоді скурювалася всяка газета. Є що згадати.
(У нашого друга Тимура це сталося влітку… )

Не влітку, а пізньої осені: то було десь на межі жовтня-листопада.
20:40
+2
Друже Миколо, а чим ви укрили свою нову хату? І чим вона відрізнялася від старої? Стару хату розібрали?
23:11
+3
На світлині видно що хата крита черепицею. Виявилося що радянська черепиця покручена, і якщо від дощу вона захищала задовільно, то зимою вітер через щілини надував на горище снігу, який треба було прибирати. Тому через деякий час хату перекрили оцинкованою бляхою. А стара хата була тісною і крита соломою.
10:14
+2
Ох, друже, і я жив у хатах під солом'яною стріхою. Стріха годилася років із 15-20, а потім доводилося перекривати дах. Тому й сіяли жито. Але соломи з 30 соток городу вистачало лише десь на одну десяту покрівлі. Тому хату підкривали кожного року і дах був схожий на латаний кожух злидаря. Такими й були українці-колгоспники.
17:43
+2
У нас солом'яні дахи служили трошки довше, тому що були гостроверхими. З них швидше стікала вода, швидше просушувалися. Крім того дим з печі пускали під дах (без димаря, так звані курні хати), який також підсушував дах, прокопчував його, і в ньому не могли заводитись жучки-хробачки. Тепер у музеях солом'яні дахи обробляють спеціальними консервуючими препаратами.

Випадкові Дописи