До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 16.

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 16.

Я ШКОЛЯР

1 вересня 1947 року я пішов до школи. До неї було 2 кілометри. Восени й весною з цим не було проблем. Але зимою, коли все замітало й навалювало багато снігу, виникали значні труднощі. До школи я ішов зі старшим братом Михайлом, а зі школи сам, бо в нього уроки кінчалися пізніше. Дітей у школу тоді не водив ніхто (а не возив – тим більше): не було часу, всі працювали. Найгірше мені було перейти наші городи. Те, що стежки замітало снігом і я часом провалювався по шию в сніг повз стежки, ще не було бідою. Біда була в тому, що городами завжди гуляла велика тічка псів. Водила ту тічку велика сіра сука. Коли вони наближалися до мене, я пірнав у сніг, притискав руки до рамен, щоб не дай Боже не махнути рукою, непорушно стояв і дивився псам в очі (так мене навчив тато). Першою прибігала сука. Поки вона обнюхувала мене, навколо казилися пси. Але я дивився тільки на неї, на вожака. Після обнюхування мене вона зневажливо чмихала, що, мабуть, означало – не їстівний, і бігла собі далі. З часом я навіть подружився з ними. Та скоро для нас відкрили 1 клас у хаті батька Пантели й матки Васюти. Тут було ближче й можна було йти дорогою.

Великою проблемою зимою були одяг і взуття. З одягом ще сяк-­так. Шили його з домотканого полотна, з саморобного сукна, а зі взуттям було гірше. Шкіру купити було ніде, тому тато робив нам постоли зі старого ската вантажної машини. З нього він обрізав гуму й залишав тільки корд. З корду вирізав заготовки, скріплював відповідні частини скобками з дроту, пробивав з боків дірочки, в які засилювалися волоки (мотузки) – і радянські постоли зразка 1947 року були готові. Це був вихід, бо інші школярі не мали що взути й сиділи цілу зиму дома.

З одягом було простіше. Восени й весною, коли дні прохолодні, я одягав курушину, інакше – кептар – цю універсальну дуже зручну одежину, в якій не перегрієшся, але й не замерзнеш, а зимою – байбарак – короткий, подібний на куртку кожушок і смушеву шапку. З часом овець не стало. Тоді смушеву шапку замінили на вушанку, а байбарак – на куфайку. Мабуть, у ті часи дотепники і склали коломийку:

Нема в мене кожушини –

Та й то мені байка.

Тепер добре мене гріє

Совітська куфайка.

До повернення тата з армії ми також зимою сиділи вдома. Пам’ятаю, як ми з кукурудзяного бадилля робили для нашого кота Мурчика сани, шили упряж. Працювали тижнями, а коли все було готово, запрягали Мурчика в сани. Він відчайдушно протестував, гарчав на нас, – але нас було двоє. Та коли ми вже його запрягли і відпустили, Мурчик прожогом зіскочив з печі на землю і за одну мить наші творіння пішли «коту під хвіст». Нам же не залишалось нічого іншого, як «зализувати» рани, нанесені Мурчиковим протестом.

Вчився я добре, був відмінником. На батьківських зборах мене хвалили. Особливо було приємно батькам, коли мене разом з іншими відмінниками хвалив директор школи на загальних батьківських зборах школи (тоді такі практикувалися). Їм віддавалася честь перед цілим селом – і це для них важило багато. Класний керівник сказала батькам, що мені треба більше давати цукру, бо при розумовій праці організм цього вимагає. Батьки журилися цим, бо де ж було взяти тих грошей на той цукор, коли не ставало їх на податки, обов’язкове страхування і «добровільну» позику. Мама давала на цукерки нам з Володею 5 копійок, на які ми купували одну карамельку «подушечку» й ділили її на двох. Тоді я мріяв про той час, коли зможу з’їсти сам один цілу «подушечку». А сьогодні, коли бачу, як діти шоколадними цукерками «грають у футбол», моя душа протестує…

Нас прийняли в піонери, й це теж стало проблемою. Треба було носити червоний галстук, а ніхто цього робити не хотів. Про те, що когось побачили без галстука, об’являли на загальних батьківських зборах і звинувачували в цьому батьків, закидаючи їм спротив радянській владі. А цього закиду в часи, коли велику кількість людей без будь-­якого звинувачення вивозили в Сибір, люди боялися найбільше. Тому ми пов’язували галстук, але тільки перед самою школою, а як уже виходили зі школи, знімали його й ховали в торбу.

Я не помилився. Портфелів тоді не було й книжки ми носили в торбі, зшитій із ряднини. До боків торби пришивали «ремінь» зі старої маминої чи бабиної окривки (крайки), якою вони колись оперізували опинку (гуцулки носили запаски, а наші – опинки). Торбу носили на плечі або через плече. Але в торбі носити не було чого. Книжок не було. Великою рідкістю був зошит. Писали на старих газетах, журналах. Чорнило робили з ягід бузини або з плодів вільхи. Підручників мало – два ­три на клас. Необхідно було йти часом за 1—2 км до того, хто мав підручник, щоб списати умову задачі з математики. Це робилося тільки ввечері, бо після школи треба було пасти корову. Усні предмети готувалися переважно на пасовищі, але й то тоді, коли був підручник.

Ще одне роздвоєння особистості мало місце при вітаннях із зустрічними людьми. До того часу, поки я не пішов до школи, знав, що вітатися треба «Слава Ісусу Христу» або скорочено «Слава Йсу», знявши перед тим шапку (в будь-­яку погоду). А в школі вимагали, щоб ми віталися «Добрий день». Поза школою в нас не було проблем – ми віталися «Слава Ісусу Христу». У школі вчителям «добриденькали» – і також без проблем. А що було робити нам, коли ми, вийшовши зі школи, на очах у вчителів зустрічалися з багатьма людьми, які поверталися в четвер з базару, в тому числі і з хресними батьками й матками? З цього приводу багато дітей мали неприємності, коли віталися «Слава Йсу!»

За подвійними стандартами жили й дорослі. Дедалі більше людей змушували різними способами записуватись у партію, інакше не призначать на керівну посаду, не підвищать ставку, не дадуть зростання по службі. Вітатися «Слава Йсу» комуністи не могли. Казати «Добрий день» не хотіли. А вітатися якось треба було. Тоді і з’явилося нове вітання: «Чи ви дужі, ­здорові?», або просто – «Дужі?» Їм відповідали: «Чи ви дужі». Крім того, пізніше пішла мода ходити без шапок, а коли вона пройшла і знову почали носити шапки, то при вітаннях їх уже не знімали. Дотримувались і дотримуються нині цього тільки люди старшого віку. А жаль.

Це роздвоєння особистості продовжувалося увесь радянський період. Ми думали одне, а говорили інше, голосували одноголосно, а в душі часто були проти того, за що голосували. Тих же, хто насмілювався говорити те, що думає – оголошували ворогами радянської влади й ув’язнювали. А коли нарешті більшість людей почала говорити те, що думає, фальшива радянська система розвалилась дуже швидко…

Колись, як я був уже старшокласником, про це говорив мені тато. Він казав, що ця фальшива держава побудована на брехні, тому довго жити не буде й швидко розвалиться. Я з ним не погоджувався, казав, що така потужна держава з найбільшою в світі армією, з найчисельнішими репресивними органами – КДБ, міліцією, прокуратурою, судами, з монолітною однопартійною системою не може так просто розвалитися. А він наполягав на своєму і казав, що, може, до того часу і не доживе, але я доживу й побачу. Й досі дивуюся, звідки тато, простий селянин, ще у п’ятдесятих роках, коли держава щойно почала нарощувати силу, міг знати про її неминучий крах?! Та повернемося до шкільних справ.

Мене вибирають старостою класу, редактором стінгазети, я танцюю в хореграфічному (тоді називали – танцювальний) гуртку, беру участь у драматичному гуртку, співаю в хорі. Одного разу я прийшов додому і співаю собі під ніс, як заведений, пісню, мелодія якої припала мені до душі:

Із–за гір, та з­-за високих

Сизокрил орел летить,

Не зламати крил широких –

Того лету не спинить.

Тато мене спитав, що то за пісня. Я відповів, що то «Пісня про Сталіна». А він мені на те: «Я тебе навчу кращої пісні про Сталіна»:

Мала баба одну козу –

Й ту віддала до «колхозу»

Поза гори, поза ліс,

Сталін й цапа вже поніс.

Баба цапа виглядає –

Сталін цапа доїдає.

Подивися, Молотов,

Як я штани залатав.

Подивись товариш Сталін

І там, і там, і там далі.

При цьому він показав рукою те місце, куди обов’язково повинен був подивитися товариш Сталін. Нічого більше не сказавши, тато повернувся і вийшов. Що хотів сказати тато, я зрозумів і зі сорому почервонів. З того часу я прислухався не тільки до мелодії пісні, а й до слів, до того, про що в ній співається. Трохи пізніше я почув і таку пісеньку:

Сіла баба на граблі

Та й рахує трудодні.

Ні корови, ні свині,

Тільки Сталін на стіні.

Сталін, Сталін, дай нам мила,

Бо вже воші мають крила.

Як мене вони з’їдять,

То й до тебе прилетять.

На цей час припадає моє захоплення музикою. Старший брат Михайло купив «гармошку», в нас з’явилась гітара й мандоліна. Всі на всьому вчилися грати. Музичної школи в Рожнові тоді ще не було і музику в школі не викладали, тому доводилося опановувати все самотужки.

Натхненником і вчителем для нас був наш ровесник Гриць Пилип’юк. Він грав на саксофоні, дуже рідкісному інструменті як на ті часи в сільській місцевості, на гітарі, на цимбалах, на сопілці й на інших інструментах. Самотужки вивчив нотну грамоту й «заразив» цим мене. У сьомому класі я вже міг грати й співати по нотах, грати на гітарі, «гармошці» та сопілці. Нині Григорій Пилип’юк – людина­ оркестр, грає на багатьох інструментах, навіть на пилі й гумовому шлангу, виступав у Києві в Палаці мистецтв Україна, є керівником дитячого духового оркестру школи, ансамблю сопілкарів і дримбарів, пише пісні й музику на свої слова та слова пісень відомих авторів. Видав збірку власних пісень «Пісенне джерельце» (Косів: Писаний Камінь, 2001), а в цьому, 2009 році, у тому ж видавництві вийшла друга його збірка пісень під назвою «Букет пісень». Та повернемось до нашої теми.

Моєю вчителькою була Василевська Валентина Гаврилівна. В неї був син, старший від мене на один чи два роки. Якось вона попросила мене затриматися після уроків. Коли ми залишилися одні, Валентина Гаврилівна вийняла з сумки пакунок і подала його мені. Коли я розгорнув його, там виявився гарний, цілком ще новий піджак. Вчителька запропонувала приміряти його. Піджак був якраз на мене. Валентина Гаврилівна сказала, що це мені від неї подарунок за гарне навчання й зразкову поведінку. Цим вона мене зворушила. До того часу на моїх плечах піджаків ще не було. Я прийшов додому й показав подарунок. Мама зразу ж запротестувала. Казала, що є діти, які взагалі не мають чого одягнути, що хай би вчителька їм і подарувала. Я чекав, що скаже тато. Тато, помовчавши, сказав: «Послухай, жінко! Ти думаєш, що його вчителька не знає, що є учні бідніші від нього? Звичайно, знає, але, видно, чимось заслужив він таку її прихильність!»

Мені полегшало на душі, бо навіть не уявляв собі, як би я мав віддавати той піджак і що я мав би при цьому говорити. А думка про те, що він був ношений її сином, навіть не спадала нікому на думку: на нове ніколи не вистачало грошей і нам купували (якщо і купляли) тільки ношені речі, з яких повиростали інші діти. І це робилося один раз на рік перед Великоднем. Тоді тато ніс до «свого» кравця в Новоселицю щось нам перешивати, а до шевця – щось полатати, і цієї одежини і взуття повинно було вистачити на цілий рік. Аж у восьмому класі мені купили нові кирзові чоботи, які я носив у всі пори року. А перший бавовняний (на вовняний не було грошей) костюм мені купили за 11 карбованців аж на випускний у 10 класі, і то, напевне, тому, що я збирався поступати до інституту, і треба було мене пускати в світ хоч якось одягненим. І тепер, коли я бачу, як марнотратно викидаються цілком нові дитячі речі, мені болить душа…

Ще один доброчинний вчинок мені запам’ятався на все життя.

Я час від часу простуджувався, і в моїх грудях «грали скрипки». Тоді мама прикладала мені до грудей і спини нарізану тоненькими пластинками солонину (свиняче сало), обкутувала мене бавовняною й шерстяною хустками – і так я спав до ранку. Через три ночі «скрипки» замовкали. Але перевірити мої легені таки вирішили рентґеном. У селі лютував туберкульоз. Рентґенівський апарат був тільки в районній лікарні в Кутах. Поки подолали 15 км до райцентру, сонце вже було височенько. Черга була безмежною. Ми з татом стояли до вечора й пройшли рентґен тільки із заходом сонця. Додому було йти пізно і не мали вже сил. Ми пішли проситися на нічліг до рожнівчан Максимівських, які жили в Кутах. Квартира в них була маленька, і нам з татом постелили на підлозі. Але з яким задоволенням я простягнувся на цій постелі! М’якшої постелі й солодшого сну в своєму житті я не пам’ятаю. Пам’ять про цих добрих людей зобов’язує й нас чинити так само.

За гарне навчання після закінчення четвертого класу мене нагородили путівкою на екскурсію до Києва. Путівка в піонерський табір на три тижні! Мама була категорично проти. Казала, що можуть не віддати мене, бо я добре вчуся й таких дітей їм треба. Тато маминих думок не поділяв і сказав: «Нехай їде – побачить світ. А ти, жінко, готуйся до того, що він від нас все одно поїде. Жити в селі він не буде».

У призначений час я прийшов до школи. Мені сказали почекати. Я ліг на траву й тяжко задумався. Хотілося побачити Київ, але вдома якраз починали спіти черешні. А я так їх люблю! Та й мами мені було шкода: вона час від часу дивилася на мене і сльози крутилися в її очах. Я вирішив піти додому: подумав, що Київ у своєму житті я, напевне, ще побачу. Та було пізно. Назустріч ішла моя вчителька і сказала: «Пішли». Вона посадила мене в автобус, щось переговорила з водієм, сказала, що мене в Коломиї зустрінуть, попрощалася й пішла. Двері автоматично закрилися. Таке, що двері зачиняються самі, я бачив вперше. В автобусі чомусь не було нікого. І чомусь, не зупиняючись, він доїхав до Коломиї, а там – на залізничний вокзал. У Коломиї мене передали старшому групи. Він підвів мене до дівчинки, яка, мабуть, закінчила 6­-й чи 7-­й клас, і сказав: «Марічко! Ти будеш відповідати за нього. Візьми його за руку і ніколи й ніде самого не відпускай». Виявилось, що в групі я був найменшим. Нас повели до вагона, посадили в поїзд, локомотив важко зітхнув клубами пари, сердито «рявкнув» – і ми поїхали. Все це я бачив вперше й дивився на все широко відкритими очима. Марічка не залишала мене ні на хвилину та все мені розказувала, все показувала, стелила постіль, годувала, водила в туалет, пояснювала, як там себе поводити. Через день я «розморозився», сам «прилип» до Марічки і від неї не відходив. Почуття самотності зникло – і я почував себе щасливим.

Що я запам’ятав з тої поїздки? Піонерський парк, в якому були на якихось концертах, їдальню чи ресторан напроти нього на першому поверсі, де тепер готель і ресторан «Дніпро», в якому ми часом снідали, пам’ятник Леніну на бульварі Шевченка, біля якого ми чекали своєї черги в їдальню, яка була на розі біля Бессарабського ринку, школу на Саксаганського, де ми ночували, і цирк, у який нас водили не на виставу, а на зустріч із Сидором Ковпаком. Лавру, Софіївський собор, Андріївську церкву та всі інші місця поширення «опіуму для народу» нам не показували. Навіть звичайної екскурсії по Києву не було. Видно, шкода було грошей на автобус. Єдине, що ми бачили, – це Хрещатик, яким пішки ходили групою від вулиці Саксаганського до Піонерського парку й назад.

У великому захваті я був від харчування. Щоранку нам давали дрібненьку білу кашу, схожу на рідку кулешу, политу розтопленим маслом і цукром або трохи густішу кашу, схожу на варену пшеницю, і теж білу-­білу, і теж политу розтопленим маслом та цукром. Таких делікатесів до того часу я ще не їв. Звичайна манна каша і рис видалися мені «манною небесною».

На прощання нам подарували повість І. Франка «Борислав сміється» і томик праць Й. Сталіна. Томик Франка у мене зберігається і дотепер, а писання Й. Сталіна викинув. Та шкода. Я сьогодні дорого заплатив би, щоб його мати. Тоді я зміг би хоч дещо прочитати теперішнім його захисникам і проілюструвати убогість думки їхнього «великого» вождя.

З Марічкою ми обмінялись адресами. Вона, не дочекавшись від мене листа, написала першою. Я відповів, але в наступному листі я не зміг скомпонувати відповідь. Її листи були листами розумної, дорослої дівчини, а мої, які я пробував писати, хлопчачими. Листування між нами обірвалось.

У 1959 році, коли вже працював у Грамітнянській школі Верховинського району, я поїхав на першість області з лижного спорту. Коли пробіг дистанцію 10 чи 15 кілометрів і «відхекався», до мене підійшла симпатична дівчина в лижному костюмі й спитала, чи я її впізнаю. Я відповів, що обличчя знайоме, але не можу згадати, на яких змаганнях ми зустрічалися. А вона тоді: «Ах так! Краще би ти був загубився в Києві ще маленьким, як мав вирости таким невдячним! Не відповідав на мої листи, а тепер не впізнаєш!»

«Марічка!» – вигукнув я, і ми обнялися. Виявилося, що вона працює вчителькою молодших класів, заміжня, збирається вступати до педінституту. Я розказав про себе. Ми довго говорили, згадуючи дитинство. Обоє вирішили, що листуватись недоцільно: можуть бути складності в стосунках з чоловіком. Ми попрощалися. Чомусь вона сказала: «Не забувай!» Різко повернулася і пішла…

Коли я навчався в шостому класі, помер Сталін. Вчителі «пускали сльозу», не думаю, що всі щиро. Учні ходили похмурі. Тоді бігати, гратися, сміятися в школі було заборонено. Але поза школою все йшло своєю дорогою. Жалю з приводу смерті Сталіна я не почув ні від кого. Дорослі зітхнули з полегшенням: надіялися на краще.

Сьомий клас, як і всі попередні, я закінчив з відмінними оцінками з усіх предметів. З багатьма однокласниками ми розпрощалися. У восьмий клас вони йти не збиралися. Із двох класів залишився один. Ми пішли на канікули.

Перша зустріч після канікул мене дуже здивувала. Наші дівчатка за канікули стали дівчатами, з дуже принадними формами тіла, з гарними силуетами, а ми залишилися такими хлопчаками, як і до канікул. Ця обставина спонукала мене поводитись серйозніше, щоб хоч трохи виглядати дорослішим. На кінець восьмого класу припадає моє перше захоплення. Кращої дівчини за Лесю не було в цілому світі – це я знав твердо…

Подією, яка запам’яталася на все життя, став туристичний похід (під час літніх канікул після восьмого класу) на Говерлу. Організувала цей похід школа. З нами йшов учитель фізкультури й дві вчительки – одна викладала географію, а друга – біологію. Ночували ми в школах сіл, через які проходили, а харчувалися домашніми запасами.

Враження були надзвичайні. До того ми бачили Чорногору тільки здалека, знали про неї багато легенд, багато читали про її красу, але мої враження перевершили всі очікування. Скільки сягає око, застигле море гір, які губляться вдалині, в синьому прозорому тумані, сніги в долинах і яскраво-­зелені полонини на схилах, кам’яні вершини і темно-­зелені смерекові ліси, а навколо квіти, квіти, квіти. Цю красу кожній людині треба побачити хоч раз у житті. Передати словами це неможливо.

Хрест на горі Говерла зимою (фото Василя Кричуна)

Василь Кричун біля хреста влітку 

(24 березня цього року 95-й раз піднявся на Говерлу. 

Відмітив 72-й День народження та 60 років 1-го сходження на цю гору). 

Така товщина снігу буває зимою

Йти було важко, особливо нашим учителькам, які мали взуття хоч і не на високих, але все ж таки на підборах. Ми розібрали між собою все, що вони несли, але це мало допомагало. Ще на Говерлу вчительки якось, з нашою допомогою, потихеньку піднялись, але вниз на підборах спускатися було просто неможливо: ступня виверталася і ноги підкошувалися. От коли я зрозумів, що постоли для гір – найвдаліше взуття. Зняти взуття також було неможливо: гостре каміння і щебінь різали ноги. Вчительки плакали – і нам було їх дуже шкода. Я тоді думав: «Ну чого вони не взяли собі, як і ми, черевики?» І тільки вдома тато мені пояснив: «А звідки у них можуть бути черевики? На роботу в них вони ходити не будуть. А купити спеціально для походу – дорого. Та й де ти їх купиш? Їх треба шукати часом і півроку».

Зійшли ми з Говерли аж під вечір. На щастя, була гарна погода. Якби линула злива з градом чи зі снігом і вітром, як це часто буває навіть серед літа, без жертв не обійшлося б. Чорногора сувора і слабких не любить. Вона часом мстить за зневагу до неї.

Дев’ятий клас для мене, окриленого почуттями, промайнув блискавично. В десятому класі я готувався в медалісти. Медалістів приймали у вищі навчальні заклади без іспитів, і це був неабиякий стимул (конкурси були вражаючими, часом понад десять осіб на одне місце). Та медаль мені не дали. Після письмового іспиту з української мови й літератури наступного дня мені сказали, що твір я написав на відмінно, але є кілька невдалих зворотів і його треба переписати. Мене закрили одного в класі – і я старанно переписав твір, врахувавши правки, які там хтось зробив. У мене твір забрали й сказали прийти завтра. На другий день все повторилось, але правки були вже іншими.

А коли мені вручили атестат, то з української мови й літератури та чомусь і з російської мови й літератури (мабуть, щоб не давати срібну медаль) стояли четвірки. Мені сказали, що комісія утрималась від рішення про присвоєння мені золотої медалі. А я собі подумав, що твір мій, два рази переписаний, ніхто нікуди не посилав: боялися «вдарити лицем в грязь».

+1
110
RSS
22:16
+2
Ой, школа-школа. Маєш гарну пам'ять, друже Миколо. Зелена трава. Високе небо коло школи. Мрії про черешні…
А Чорногора це і є Говерла?
22:39
+3
Чорногора — це загальна назва гірського масиву. Інакше — Чорногіський хребет. Говерла — найвища вершина цього хребта, цього масиву.
А Піп Іван?..
19:07
+2
Піп Іван теж одна із вершин Чорногірського хребта. Колись, за Польщі там була обсерваторія. Її кам'яні будівлі збереглись у задовільному стані до наших днів. Туди часто піднімаються туристи. Навіть зимою. На жаль, бувають випадки що в негоду втрачають орієнтири і замерзають. Рятувальникам знайти їх не завжди вдається. Горами мандрувати краще літечком.
04:24
+2
Був і я під Говерлою — на полонині Брецкул. Це було взимку. Ми каталися на лижах, здається в 1973 р. Незабутні часи. Але вибратися на гору так і не наважився.
19:24
+3
І правильно вчинив, друже. Бо в горах погода дуже мінлива. І відстані обманливі. Здається що до вершини рукою подати, а йти треба пів дня. Краще триматися біля теплої хати, коло теплої печі, коло теплої кулеші з бринзою зі шкварками чи з маслом. А перед тим спожити трунок пеленки, закусити добрим шматом бужениці, а після — філіжанку кави. А після всього — мати з ким лягти у теплу постіль…
Чи пробували ви з Любою варити кулешу?
21:54 (відредаговано)
+2
Ні, друже, ще не варили кулешу. Хоч я вже купив кукурудзяне борошно. Ти пишеш за одну цукерку подушечку, яку ви з братом ділили на двох. Мати дала 5 копійок на неї. Наша світочанська молодь, зокрема Тимур і Дзвінка, мабуть і не куштували тих цукерок. А мені вдалося це в дитинстві. Цукерка смачна, бо ще й мала начинку із повидла. А формою справжня подушка. Тілька малесенька, як ніготь мізинця. Щоб не злипалися, подушечки пересипалися цукром. Ще були вони рожеві та білі. Да, друже Миколо, ти пишеш, що дивитися не можеш, як молодь розкидає по підлозі шоколадні цукерки. А це є ознакою добробуту нашого «зубожілого» населення, яке ненавидить Пороха…
Наша світочанська молодь, зокрема Тимур і Дзвінка, мабуть і не куштували тих цукерок.

Чому ж?! Їв ще й як!

14:16 (відредаговано)
+3
«А це є ознакою добробуту нашого «зубожілого» населення, яке ненавидить Пороха…»

Не коректно, друже, порівнювати не порівнювані речі: голодні післявоєнні роки і сьогодення. Пороху люди дадуть оцінку 21 квітня — "і нема на то ради". Шкода тільки що вони не спромоглися вибрати у другий тур із 44 кандидатів кращих за баригу і шоумена. А за Пороха населення таки зубожіло щонайменше у два рази, і за це він поплатиться. Що буде дальше — побачимо. Оптимісти говорять, що гірше не буде. Будемо надіятись…
22:32
+2
Хай хоч подивляться юні світочани на ці подушечки. Деякі з них притрушувалися порошком какао. Ото була смакота!
23:16 (відредаговано)
+2
Подушечки, притрушені какао — на другій фотці:

Подушечки з какао

І все ж таки за співвідношенням «ціна — якість» найкращими були, мабуть що, батончики:

За ціною батончики не дотягували до категорії «дорогих» (до яких відносилися «Білочка», «Червоний мак», «Кара-Кум», «Ананасні», «Три ведмеді», «Гулівер» та ін.). Однак це була солодка однорідна маса, приємна на смак, якщо пощастить — то шоколадна. М'яка — отож навіть літні люди з проблемними зубами сміливо могли їх кусати.
Я росла в трохи кращі часи, і у нас, у Львові, була шоколадна фабрика «Світоч». Тож на подушечки я навіть не дивилася. Любила смоктульки — дюшес, барбарис і м'ятні.
У вас у Львові — «Світоч», а у нас в Києві — кондфабрика ім.Карла Маркса.
_вибачаюсь
І що з того?! Якщо ми жили бідно, то доводилось орієнтуватися на відповідні продуктові сегменти незалежно від того, де що виготовлялося.
Я ж кажу, що жила в трохи кращі часи. В 70-ті вже не було аж такої бідосі. І стуація з сімейним бюджетом теж була трохи краща. Обоє батьків з вищою освітою, на інженерних посадах. А тато ще й халтурив трохи.
19:27 (відредаговано)
+2
Моя мама халтурила, коли сиділа зі мною в декретній відпустці: вона працювала копіювальницею — брала з заводу медапаратури додому креслення і копіювала «білки» на кальку.
_чудово _чудово _чудово
До речі!!! Написав і пригадав одразу…
_чудово _чудово _чудово
Я теж «працював» разом з нею: вона копіювала на кульмані, у мене ж була своя маленька дощечка. Мама стелила на підлогу поближче до пічки (тоді у нас вдома радіаторів ще не було) невеличку ватяну ковдру, саджала мене туди, давала ту дощечку. Потім давала мені аркуш паперу формату А4, заряджала тушшю рейсфедер і «балеринку» (хто не знає — це такий маніпусінький циркуль для того, щоб креслити кола маленького діаметру) — тож я сидів на ватяній ковдрі та щось там собі креслив. Чекав, доки туш висохне, і креслив знов… Особливо полюбляв крутити «балеринкою» цілі ґрона кіл, нашарованих одне на інше. Коли ж туш в рейсфедері та «балеринці» закінчувалася — мама заряджала їх знов.

Між іншим, це мало цікавий наслідок. Коли навчався в КПІ, то я, мабуть, єдиний на весь наш потік не боявся виконувати креслення на ватмані тушшю. Всі інші чомусь боялися, я ж знав, що виконані тушшю креслення мають свою перевагу. Олівець по мірі використання тупиться, ширина лінії змінюється — отож олівець треба час від часу гострити. Натомість рейсфедер як виставив на певну ширину — таку лінію він і видаватиме весь час. Лінії виходять однакові завтовшки на всьому кресленні, доки не змінити зазор рейсфедера. Студенти боялися, що накреслену тушшю лінію не можна стерти гумкою? Не можна — але верхній шар ватману легко зрізається лезом! Так видаляється будь-яка лінія.
_сміюсь
Отож я всі курсові проекті креслив тушшю, так би мовити, однією лівою. Та й працюючи згодом інженером-конструктором, показував клас. Тоді теж часто доводилося креслити просто на кальці: кальки вже не копіювалися вручну (як це робила мама), а ксерилися з «білок» — отож частину ліній змивали ацетоном, а потім наносили нові тушшю просто на кальку… Пам'ятаю, я якось самостійно «перековбасив» цілий калькований проект, займався цим місяць. А все тому, виходить, що звик до рейсфедера і «балеринки» ще глибокого дитинства
_крутий
19:40 (відредаговано)
+2
Аж не віриться, чим тебе, Тимуре, забавляла мама малям. Справді, робота з тушшю дуже дисциплінує. Я якось пропонував молодятам, щоб вони перевіряли спорідненість характерів перед одруженням, роботою з тушшю.
І тим не менш… _вибачаюсь Мама калькувала тушшю серйозні креслення на кульмані, я собі поруч малював кола й лінії на маленькій дощечці. Так і було.
06:46
+2
Да, батончики теж була смакота. Але найбільше мені смакував ГЕМАТОГЕН, який я бігав купувати в аптеку, що була поруч із нашим Трипільськии інтернатом. І ціна демократична — 8 копійок плитка.

Випадкові Дописи