До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 17.

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 17.

РЕПРЕСІЇ

ВИСЕЛЕННЯ ДО СИБІРУ

Восени 1950 року я навчався вже в четвертому класі. Осінь – пора весіль. Якоїсь суботи було весілля в наших крайніх (найближчих) сусідів Стеф’юків – віддавали заміж дочку. Був уже пізній вечір. Гості, перекусивши й трохи випивши, танцювали в більшій кімнаті, а ми, хлопчаки, дивилися, як веселяться старші, бігали по подвір’ю й гралися. Час від часу хтось із жінок виносив нам по скибочці білого смачного весільного калача, який ми швиденько, прицмокуючи, з’їдали й продовжували гратися.

Раптом я побачив, як з усіх боків подвір’я в сторону хати йшли солдати. Я вбіг до хати й закричав: «Совіти!» Всі мовчки повернули голови до вхідних дверей. На дверях появився офіцер у супроводі двох солдат з автоматами наперевіс. Танцювали якраз гуцулку. Весільні крутилися в шаленому танці. Совіти почали пробиратися до музикантів, які сиділи й грали в протилежному кутку кімнати. Музиканти не зупинялися. Коло гуцулки ніби ненароком штовхало офіцера і солдат. Нарешті офіцер дійшов до музикантів, але вони не зупинялися. Тоді він підняв автомат і з силою вдарив прикладом по цимбалах. «Дзень-­нь-­нь!» – і все затихло. Гуцулка зупинилася. Офіцер вийшов на середину кімнати, вийняв папірець і почав читати прізвища: «Такий-­то – є, такий-­то – є, такий-­то – нема.» Коли закінчив читати, оголосив, що всі, кого він зачитав, завтра, о дев’ятій годині ранку, повинні бути з сім’ями біля Народного дому. Відповідно до наказу такого-­то вони підлягають виселенню до Сибіру…

Ох, як ревнуло весілля… Плачами-­риданнями, до Господа воланнями, рук заламуваннями, прощаннями­обніманнями, цілуваннями і сльозами вмиваннями… Нарешті хтось із чоловіків голосно сказав: «Тихо!» Всі замовкли. Він продовжував: «Люди! Плачем тут не поможеш. Ідімо додому, – треба збиратися. Ріжте свиней, беріть теплі речі, постіль… Може, в останній раз, але йдімо додому!..»

Було по весіллю… Господиня весілля сказала, щоб всі наїдки, разом з посудом, віддали виселенцям. Ще кілька хвилин на збирання – і виселенці, в супроводі солдат, пішли. З ними пішли й сусіди, щоб допомагати їм збиратися. Запанувала тиша, як після похорону…

Про те, що було далі, звернімося до спогадів жительки села Рожнова Ірини Кушнір, 1946 року народження, вчительки, яка разом зі своїми батьками й братом, а також разом із іншими рожнівчанами, була того дня виселена до Сибіру.

«До цього часу болить душа, – пише вона, – коли згадую про ту чорну сторінку в історії нашого села і нашої родини. До сходу сонця до 42-­х родин завітали кадебісти, які принесли дуже сумну звістку – про примусове виселення в Сибір на «білі ведмеді» (так тоді говорили).

Мої батьки і брат тієї ночі були на весіллі у Стеф’юка Петра, веселились і не відали про страшну біду, яка чекала на них. Повернувшись з весілля додому, вони застали непроханих гостей, які прочитали наказ про виселення нашої родини у Сибір. Він звучав так: «Виселити на спецпоселення з конфіскацією майна з с. Рожнів Кутського району Станіславської області в Іркутську область гр. Кушніра Івана Микитовича, Кушнір Тетяну Андріївну, Кушніра Петра Івановича та Кушнір Ірину Іванівну – неповнолітню дочку». При цьому повідомили, що через дві години наша сім’я повинна бути біля Народного дому. Причину висилки не повідомили.

Часу для роздумів не було – треба було діяти. Батько сказав мамі, щоб для всіх збирала теплий одяг, взуття, постільну приналежність, а сам з братом зарізали порося. М’ясо і сало посолили і склали у бочечку. Все це робилось під пильним оком працівників КДБ. Не було часу повідомити навіть сестру, яка жила за 300 метрів від нас (до речі, вона в той час допомагала збиратися сусідові Ґушулу Василю Прокоповичу, не відаючи навіть про біду, яка насунулась на нашу сім’ю). Коли все зібрали, кадебісти почали допитуватись, де я. Тієї ночі я ночувала в сестри. Батьки умовляли, просили, щоб хоч мене залишили, що мені всього чотири роки, але умовляння були даремними. Я була в списку сім’ї, і висилка для мене була обов’язкова. Добре пам’ятаю, як два незнайомці прийшли з братом за мною. Ранком у хаті я чула розмову про те, що висиляють у Сибір. Я вилізла на піч, заховалась за комин, плакала і казала, що я нікуди не піду. Згодилась піти за другим разом, коли брат прийшов сам.

Біля Народного дому стояла колона вантажних машин. Підводами підвозили сім’ї з їхніми речами і харчами. Народу було дуже багато, проводжали виселенців рідні, сусіди. Плач, ридання, стогін… Влада зробила збори. Народний дім був переповнений. На зборах виступив голова сільради Данилюк Микола Федорович. У своїй промові він і словом не обмовився про причини висилки, зате ствердно сказав, що ці люди ніколи не вернуться на рідну землю, що вернуться хіба тоді, коли в нього виросте волосся на долоні. В залі – шум, розпач, плач. Виступив і мій батько. Він дав критичну оцінку тодішній владі, зокрема сільському голові, його вірному заступнику Соломійчук Катерині Григорівні та посіпакам­-стрибкам, які шукали бандерівців у ґаздівських бочках з салом і грабували людей. Закінчив свій виступ оптимістично: «Якщо Господь допоможе вижити, ми обов’язково повернемося додому». Після зборів усіх завантажили на машини і настав час прощання. Неможливо передати того душевного болю і страждань, які пережили всі в хвилини прощання. Ридання, голосіння, обнімання, цілування і величезний розпач від безпорадності і розбитих родин…

Сім'я Кушнірів перед виселенням

Привезли нас у Коломийську тюрму. Тримали нас там більше місяця. Тут почалися наші муки. Умови проживання були жахливі й нестерпні. Родичі приїжджали до нас з передачами, але побачень не давали. Можна було по декілька раз приїжджати, але побачитись не вдавалось. Моя сестра приїжджала дуже часто. Мама кликала її: «Марічко!..» Один з наглядачів одного разу сказав: «Хто з вас Марічка? Ідіть за мною!» І вона пішла, не знаючи, що її чекає. Він виявився доброю і чуйною людиною, ознайомив її зі своїм графіком чергування на вишці і сказав, що вона може в день його чергування говорити з моїми батьками скільки захоче, але якщо він стукне по вишці, вони повинні розійтись і не оглядатися. Пізніше він порадив Марічці, що вона може мене вкрасти в день, коли всіх будуть вантажити на машини, щоб везти до вагонів.

Я дуже добре пам’ятаю, як мене мама готувала, щоб я не боялась, ні в якому разі не кричала, не плакала, і що мене Марічка вкраде. І ось настав цей день. Вечоріло. Ліпила сніжениця. Було дуже багато народу – рідня приїхала нас проводжати. Мене загорнули в товсту велику шерстяну хустку, і сестра зняла мене з машини. І тут якась жінка закричала: «Дитина впала з машини!» Сестра, побачивши, що біжать міліціонери, поклала мене під машину і зникла у натовпі. Лежу я під машиною у холодній калюжі, але не плачу, не стогну, бо знаю наказ мами, що я маю мовчати. Але мене знайшли. «Ворога народу» витягли з під машини і закинули назад у кузов. Одночасно з цим кілька міліціонерів кинулись за Марічкою, довго в натовпі шукали її, але не знайшли. Їй вдалося втекти.

Завантажили нас у товарні вагони і везли, як тварин. Ввесь час ми були під охороною. Так почалася холодна й голодна «довга дорога в дюнах». Це була дуже тяжка й виснажлива дорога, яка тривала більше місяця. Серед переселенців були діти від одного року і було багато людей, яким було більше 60 років. Морози стояли біля 40—50 градусів. Люди почали хворіти, вмирати. Захворів і мій старший брат Петро, дуже кашляв, була висока температура. Ліків ніяких не було. Ввечері брат затих, але ще був живий. Старший вагону хотів його включити до списку мертвих, але мама упросила його цього не робити. А на ранок йому стало легше. Вижити допомогли батьківські молитви. Господь Бог врятував його. Ця тяжка дорога забрала життя багатьох людей. Померлих ніхто не ховав. Їх просто викидали з вагонів на ходу на полях, у лісах. Ця довга дорога вкрита кістьми українського народу. Плач, стогін, невимовне горе, туга за рідним краєм, за своєю домівкою – ось що залишилось в моїй пам’яті з тієї дороги.

Коли ж ми приїхали в Іркутськ, нас пересадили в інший поїзд і повезли у Тайшет – районний центр, а звідти у мороз 58 градусів на відкритих машинах – в Баєндаєвський ліспромгосп Чунського району. Привезли в тайгу, де був один барак. Поблизу було селище, в якому жили татари, буряти, молдовани, латиші, литовці та жителі інших національностей. Помістили нас в один барак, який був недобудований. На ньому не було даху, стеля була вкрита товстим шаром траку. Топили і варили на металевих «буржуйках». Коли топили, то смола зі стелі капала, як дощ.

Жили всі разом до весни. Навесні зробили перегородки і групувалися по три­-чотири родини. А через рік почали будувати свої будиночки. Господарства обгороджували штахетником. З часом у тайзі появилось маленьке українське село. На зрубах корчували пні, орали і садили все необхідне. Ця вистояна земля добре родила. Майже всі працювали на лісорозробках. Матеріально стали жити добре. Одержували заробітну плату, за яку могли вдягнутися і купити все необхідне. М’ясо, молоко, овочі мали свої. Спочатку чекали посилок від родичів з України, а потім ми там жили матеріально значно краще від них, і ми вже висилали посилки їм в Україну. Адаптуватися до кліматичних умов було важко. Зима була довга, холодна, майже 9 місяців, а весна, літо, осінь – короткі й спекотні. В цей період мошка виїдала очі. На обличчя одягали сітки з кінської шерсті. Багато людей не змогли витримати всього, що випало на їх долю, і померли на чужині.

Спочатку, як нас привезли, нам була дана така характеристика: приїхали бандерівці, націоналісти, бандити – тому й ставились до нас упереджено. Та зовсім скоро ми подружились з людьми усїх національностей, і вони дивувалися, як таких добрих, мудрих, працьовитих людей можна так називати. Дуже швидко наші люди здобули повагу до себе. Хоч були ми далеко від рідної домівки, однак зберігали у своїх душах все українське. Довгими вечорами збиралися разом і вишивали, в’язали, співали українські народні й патріотичні пісні, відзначали релігійні свята, колядували, святили паску. Всі любили слухати наші пісні і говорили, що там живе веселий народ, тому і поселення наше назвали «посёлок Весёлий».

Мали ми свого священика, який щонеділі відправляв Службу Божу. Це був дяк Семен Павлюк. Життя йшло своєю чергою – гуляли весілля, народжувалися діти, хоронили померлих, але ні на хвилину не забували про Україну. У своїх щоденних молитвах просили Господа, щоб допоміг вернутись на рідну землю, яку любили понад усе. А як раділи кожній вісточці з України! Всі разом читали їх, обговорювали, тішилися добрим новинам і плакали з радості. Але втішних новин було дуже мало. Сестра писала, що наше господарство знищено вщент, біля хати виставили вартових, і поки все майно не повивозили, вони туди нікого не допускали. Потім нову хату, в якій ми ще не жили, віддали на премію бригадиру колгоспу, стодолу, худобу, коня, упряж, віз і ввесь сільськогосподарський реманент – все забрали у колгосп. Залишили лише стайню і літню кухню, в яку поселили бідняка­-сусіда Михайла Ґушула, в якого була стара нікудишня хата. Мама читала листа і гірко плакала, бо все нажите пішло за вітром. Батько заспокоював, підбадьорював її і казав: «Все набути можна. Головне – щоб повернутися на рідну землю. Згідний тільки хліб їсти і водою запивати, тільки щоб на рідній землі померти».

Добре пам’ятаю, як помер Сталін. Ми з мамою пішли у сусідній «посёлок», щоб купити продукти, а там повний магазин росіян і всі плачуть – помер «батько» Сталін. Я нічого не розуміла, а мама мені сказала, що по дорозі все розкаже. Вона втішала мене й казала, що, можливо, тепер нам дозволять повернутися в Україну. Після смерті цього тирана обстановка трохи потеплішала. Був прийнятий закон про звільнення неповнолітніх. У грудні 1954 року до своєї дочки приїхала Гураль Параска зі Старого Косова. Ця відчайдушна жінка погодилась і взяла на себе відповідальність привезти в Україну шестеро дітей віком від 8 до 13 років, а саме: двох своїх онучок Гураль Марійку і Ганнусю, Ватаманюк Марію, Сергійчука Петра, Сорохана Ярослава і мене.

З усієї дороги мені найбільше запам’яталася пересадка в м. Києві. Була шоста година ранку. Прозвучав гімн, а потім диктор сказав «Добрий день» і продовжував говорити моєю рідною, українською мовою. Це мене так зворушило, що сльози покотилися з очей. Тут я вперше відчула, що я справді на Україні, де скрізь звучить моя рідна, українська мова.

Три роки я жила в сім’ї сестри, яка складалася із 6 чоловік. Я схиляю голову перед прахом цих, майже чужих мені людей, які до мене відносились, як до своїх рідних онуків. Однак ці три роки для мене були важкими. Не вистачало батьківської ласки, та і матеріальне становище тут було значно гірше. Дуже мучила мене розлука з батьками, з братом. Я часто усамітнювалась і гірко плакала. За сім років наші українці обжились в Сибірі, але думка повернутись в Україну не покидала їх і моїх батьків ні на хвилину.

Загинув ще один кат радянської імперії – Берія. Обстановка в державі трохи потеплішала. Мій батько був добрим, далекоглядним політиком і приймає остаточне рішення – тікати в Україну. В березні 1957 року виробляє паспорти, а тоді йде до начальника спецкомендатури Кузнецова, з яким був у дуже гарних стосунках, і ніби радиться з ним з приводу того, що хоче переїхати жити до брата в Нижньо-­Уденський район Іркутської області (в Іркутську всіх спецпоселенців колись поділили – одних повезли в Чунський район, інших – в Нижньо­-Уденський). Хоч у паспорті є відмітка про прописку «Дозволено проживати в межах Чунського району», Кузнецов дає згоду на переїзд. А тато з мамою скористалися цим дозволом на виїзд, і їдуть в Україну. Брата Петра залишили: на той час він навчався у Тайшетському технічному технікумі. Приїхавши додому, поселились у сестри, але в прописці в нашому селі їм було відмовлено.

Тоді ми їдемо в село Попельники Заболотівського району і поселяємось у маминої сестри. На той час мамині племінникиПетро Дарійчук і Яків Николак були у районній владі й моїх батьків приписали. Не минуло і півроку, як моїх батьків викликають у КДБ (пізніше дізналися, що один із рожнівських стукачів, який в той час працював у заболотівській міліції, написав листа в Сибір і повідомив, що батьки приїхали в Україну). В той день я пішла до школи, але ні дітей, ні вчителів я не бачила і заледве дочекалась кінця уроків. Новини були невтішними. Прописка в паспортах батьків була перекреслена навхрест і написано «анульовано». Батькам сказали повертатись назад. Тоді батько остаточно заявив, що він ніколи не поїде в Сибір, що його зможуть повернути туди тільки при одній умові – якщо його тіло пошматують, складуть у ящик і повезуть. Але так Господь дав, що цього не сталося, 30 травня 1958 року був прийнятий закон, згідно з яким спецпоселенці звільнялися з дозволом повернення на Батьківщину. Тоді нас приписали в Рожнові. Ще півтора року ми поневірялись по чужих домівках. А тоді дізналися, що Михайло Ґушул, якому колись віддали остатки нашого господарства, продає його. І батько купив його. Своє, яке колись сам будував своїми руками і своїм коштом, змушений був тепер купувати… І купив.

І все почали спочатку. Завирувало життя. Знову батько посадив сад, відновлював господарство, почав будувати нову хату, яку закінчив у 1963 році. Все життя моєму батькові не давало спокою питання, за що ми терпіли таке тяжке поневіряння. Він завжди казав, що не боїться дивитись своїм односельцям в очі, що в своєму житті нікому ніколи не зробив зло. Нами було написано до Верховної Ради десятки скарг про невинність і просьб про реабілітацію, але завжди приходила відмова. У 70­х роках була написана остання скарга. З відповіддю приїхав працівник КДБ і сказав, що вивчив детально карну справу і сказав, що серйозних причин для висилки нас не було, і наші прохання були б задоволені, але в задоволенні їх відмовляє рожнівська сільська влада.

В час незалежності, коли було винесено рішення про реабілітацію жертв сталінських репресій, я сама їздила в Івано-­Франківськ, щоб ознайомитись із обвинуваченням. Причина висилки сформульована одним словом – «бандпособники». Головну причину, як мені здається, я знайшла у Рожнівській сільській раді. Переглядаючи книги за 1950 рік, я вияснила, що дані про майно є повністю сфальсифіковані. В книгах було показано, що будівлі були побудовані в 1800 році, тобто, старші на століття за моїх батьків. Насправді, батьки купили стару господарку і землю біля неї у М. Паранчича у 1931 році. А в 1950 році в нашому господарстві були побудовані стайня з кухнею, стодола, нова хата, в якій ми ще не жили, був кінь, дві корови, плуг, віз та інші господарські приналежності.

Допомогла я взяти опис майна Ю. Юрійчуку, який був виселений разом з нами. Записи в господарській книзі про їхнє майно були ще «цікавіші». Тут були вказані прізвища господарів та їхньої доньки, 1950 року народження, і що в господарстві була корова. Будівель ніяких не числилось. Виходить, що ця сім’я жила під відкритим небом. Насправді хати Ю. Юрійчука, В. Сергійчука, Гушула, наша та інших переселенців і сьогодні красуються у Рожнові. Влада того часу розбазарила наші господарства – одне ділили між собою, даючи один одному на премії, інше – забрали на побудову колгоспу. Тому сільська рада і зацікавлена була у відмові про реабілітацію незаконно вивезених односельців, бо при реабілітації необхідно було б повернути конфісковане майно.

В кінці мені хочеться сказати про ярлик, який був прикріплений всім спецпереселенцям – «бандпособники» і «націоналісти». Так, мої батьки були націоналістами, бо любили свою Батьківщину більше свого життя. А як мріяли про незалежну Україну!.. Батько цікавився політикою, добре знав історію України. Він мені багато розповідав, і я на історичні події дивилася іншими очима. Він казав, що зла радянська імперія, побудована на брехні, і так задовго проіснувала, і прогнозував її швидкий розвал і крах. Казав, що тоді Україна стане самостійною, вільною. На той час буде мати добрий науковий і технічний потенціал, мати багато освічених людей (на відміну від 1918 р.), які зможуть керувати державою. Тут він помилився, бо керівникові треба бути не тільки освіченою людиною, але й справжнім патріотом, який дбав би про свою державу, про добробут свого народу.

Були мої батьки і справжніми інтернаціоналістами. Вони жили з людьми різних національностей у мирі і злагоді, поважали їхні звичаї й обряди, вважали, що в людей різних національностей є люди добрі й погані. Допомагали мої батьки всім, хто потребував їхньої допомоги. У воєнні роки, коли німці знищували євреїв, у нас переховувалась єврейська сім’я. У Сибірі Нарушак Дмитро Іванович, батьки якого померли, коли йому було 5 років, називав моїх батьків «батя» і «мама» та вважав себе їхнім сином. Допомагали батьки йому, чим могли. І хоч ми роз’їхались – ми на Україну, а він – у Барнаул, зв’язки між ними не розривалися. А в 1969 році сім’я Нарушаків приїжджала до нас в гості.

А тепер залишається проаналізувати ярлик «бандпособники». За все своє життя я не пам’ятаю ні одного випадку, щоб мої батьки випровадили з хати людину, яка потребувала поїсти. У 1946 році поблизу нас стояла землянка, в якій жили російські дівчата. Вони до нас ходили за молоком та іншими продуктами, «як діти до школи» (з розповідей). Мої батьки не були в УПА, але їхню боротьбу за вільну Україну підтримували. Можливо, і допомагали їм харчами. Вони вважали гріхом залишити людину без допомоги, яка потребує її, але разом з тим не любили тих, які хотіли жити за рахунок чужої праці. Всі переселенці були справжніми патріотами, добрими ґаздами, мудрими людьми, майже всі їхні діти мають вищу освіту.

Кушнір Ірина Іванівна»

А тепер наведемо біографічні відомості про автора цих спогадів.

Ірина Кушнір

Ірина Іванівна Кушнір народилася 10 липня 1946року. В 1950 році разом із сім’єю була виселена до Сибіру. У 1953 році на виселенні-пішла до першого класу. 1954 року повернулася в Україну. В 1964 році закінчила 11-­й клас Рожнівської середньої школи. 1965 року вступила до Івано-­Франківського педагогічного інституту на фізико-­математичний факультет, який закінчила в 1971 році. 45 років вчителювала в школі, де викладала математику. Тепер працює вихователем Рожнівського навчально­виховного комплексу «Гуцульщина» ім. Ф. Погребенника.

Хочу звернути увагу ще й на те, що тільки за один раз вивезли до Сибіру 42 сім`ї, а в кожній сім`ї було по 4-5 або й більше осіб. І щоб не було сумнівів у достовірності спогадів людини, якій тоді було 4 роки, наведемо ще один спогад про виселення до Сибіру 56-­річного Юрія Винничука з села Княже Снятинського району, який був одружений з рожнівчанкою, старшою дочкою згадуваного вже Андрія Стефуранчина Катериною. Стисло про нього.

Юрій Винничук народився 22 лютого 1895 року. Незважаючи на те, що в австрійську армію брали після 20­ти років, він пішов добровольцем в 17 років (добровольці мали право вибору роду військ, а він хотів служити уланом). З 1914 по 1918 рік воював на фронтах Першої світової війни. В 1918 – 1919 роках у чині булавного Української Галицької Армії воював з поляками, а пізніше – з більшовиками. Був інтернований поляками, але через кілька місяців його відпустили під нагляд поліції. Однак через деякий час був заарештований і засуджений на два роки ув’язнення. Після звільнення працював головою читальні «Просвіта» й секретарем сільського кооперативу аж до приходу радянських «визволителів», які у 1939 році «Просвіту» закрили, а читальню й бібліотеку спалили. Тепер наведемо уривок із його спогадів під заголовком «Репортаж з Українського гетто. Коломийський концтабір».

«2 січня 1951 року вночі прийшлизабирати мою родину. Посеред ночі нас розбудили і, не беручи до уваги крик жінки й дитини, закинули у криті машини. На збір дали дві години. Хата навколо була оточена конвоєм. Закритими машинами спершу завезли нас до Снятина. Як виявилося, бранцями були ми не одні. В ту ніч привезли чотири родини з Княжого та вісім родин з Драгасимова і всіх заштовхали в одну тісну тюремну камеру, замкнули й виставили коло нас пости, як біля тяжких злочинців. У Снятині нас протримали три доби й 5-­го січня, теж вночі, перевезли в коломийську тюрму.

Тюрма та містилася в колишній німецькій школі на Марінгільф. Видно було, що совіти готувалися проводити арешти зарання, бо школа була підготовлена як справжня тюрма, подібна на німецький концтабір. Навколо були установлені високі паркани, метрів на три, над ними був натягнутий ще й колючий дріт, на кутках стояли високі вежі з караульними постами на них, всі вікна колишньої школи були добре заґратовані. В цій тюрмі ми вже застали двадцять родин з села Джурова, родини селян з Рожнева, Солотвина та з Коломиї. Так що там нас набралося душ триста п’ятдесят.

Цей концлагер був гірший за тюрму. В однім одноповерховім будинку містилася така кількість людей без розбору їх статі! На прічах (нарах – упор.), верхніх і нижніх, люди тиснулися як оселедці. Вікна були грубо заґратовані, стіни мокрі і спліснявілі, замість туалету в коридорі знаходився один цебер, звали його «параша», для користування дітям, жінкам і чоловікам разом. Комендантом цього пекла був офіцер КДБ Рухман.

Наступав Святий вечір… Ми готували святу вечерю, хто як міг. Мали на всіх один оселедець, до нього, що мали, склалися разом. …Повечерявши, пішов я між джурівські ґазди побалакати. В камері, де мешкали наші сусіди по нещастю, широко отворилися двері і зайшла велика група людей – чоловіків і жінок. Всі вони були одіті в святковий одяг із запаленими свічками в руках. Це Рожнів прийшов з колядою до Джурова, і люди колядували з такою щирістю та енергією, як в рідному селі! Всі джурівські родини встали, приймали вінчування, після коляди в камері всі взаємно дякували одні одним.

Я лише вдивлявся в людей, які старалися, та не могли вміститися в наше тюремне приміщення. У кожного з них був святковий настрій, кожний одівся святково, в кожного в руках була велика біла свічка і від світла її відбивалися сльози в кожного на очах. Здавалося, немов замість очей їх горіли дорогі жемчуги. І в очах кожного сіяла завзятість, і неначе іскри сипалися в кожного з очей. Вони своїми колядами посилали скаргу до Бога. Я довго стояв, як закляклий, не знаю, чому не зміг поступитися ні назад, ні наперед, ані не міг колядувати разом з ними.

Була пізня година, минула ніч. Я не міг заснути, лежав горілиць і поринав глибоко в думках з дитячих літ аж до сьогодні. Я довго перебирав у пам’яті, скільки­то таких Свят­вечорів пережив і у війську, і на фронті, і у польській тюрмі, однак жоден з них не був такий фатальний і зворушливий, як цей».

ПЕРЕСЕЛЕННЯ ХУТОРІВ

Ще одною, вражаючою за масштабами, репресивною акцією було переселення хуторів. Репресії радянської влади продовжувалися з новою силою і розмахом. Уже через півтора року в квітні 1952 року радянська влада приймає рішення знищити хутори шляхом переселення їх у східні й південні області України. Ось що згадує житель Рожнова Тарабаса Василь Маркович, використовуючи спогади свого рідного брата Тарабаса Федора Марковича та сусідів:

«Якось прийшов до нас далекий родич Василь, який працював у сільраді фінансистом, і приніс дуже тривожну новину, в яку не хотілося вірити. Він, по великому секрету, сказав татові: «Марку! Вали хату і перевези її в будь­яке місце села, бо є наказ про те, що хутір Забрід підлягає переселенню в східні області України. Новина була жахливою, ми не хотіли вірити, сумнівалися, не могли зрозуміти, чому нас треба переселяти, і кому це потрібно, але Василь настоював на своєму, казав, що читав наказ, а такі накази завжди виконуються.

Після довгих вагань, порадившись із моїм братом Федором (я тоді служив в армії), вирішили переселятись. Розвалили хату, господарські приміщення і перевезли на центральну вулицю Підгори. Побудували шалаш, щоб було де переночувати перші дні, точніше – тижні й місяці. В цьому шалаші й святкували Великдень 1952 року, який припав на 19 квітня. Жителі Заброду йшли до церкви, бачили шалаш і дивувалися з того. Казали, що дурний Марко сам собі завалив хату й тепер живе в шалаші. Та не знали вони, нещасні, що їх чекає.

Через два дні, на третій день Великодніх свят, о четвертій годині ранку, до кожного із 96 господарств хутора Забрід під’їхало по 4—5 підводи і в супроводі озброєних солдат – бригади робітників, чисельністю по 7—8 чоловік. Їх, виявляється, збирали з усіх сусідніх районів – Кутського, Косівського, Верховинського, Вижницького, Заболотівського і Коломийського. Бригади були укомплектовані сокирами, пилами, ломами та іншим інструментом.

Господарям оголосили, що всі вони, згідно з наказом, повинні бути переселені в східні області України, а тому бригади мають розібрати хату, всі господарські будівлі, завантажити на підводи разом з господарями, відвезти на залізнодорожну станцію Заболотів, завантажити у вантажні вагони і посадити сім’ю на поїзд для відправки до місця призначення.

Ох, як ревнув хутір жіночими голосіннями, дитячим плачем, гавканням собак, ревінням худоби. Такого Великодня Рожнів ще не бачив і не чув. Хати валили, не зважаючи на маленьких діточок, на старих або хворих людей, які не могли навіть вийти з хати – їх виносили і хату валили.

З собою дозволяли взяти тільки найнеобхідніше – одяг, постільні приналежності та щось поїсти. Худобу, свині, птицю виганяли просто на городи. Люди з села, які не підлягали переселенню, забирали потім її собі задарма або забирав все колгосп чи сільські начальники. Один, уже в літах чоловік, Михайло Прокоп’юк, не захотів поневірятись по світу, кинувся в криницю і покінчив життя самогубством. Те саме зробили Радиш Олена і Сенчук Марія.

Таке пекло тривало два дні. За два дні 96 господарств, які століттями створювалися господарями і їхніми предками, були знищені дощенту в ім’я побудови нового комуністичного раю.

Людей загнали в товарні вагони. Подорож тривала три тижні. У вагонах – холодно: була ще середина квітня, їсти не було чого, завелися воші, багато хворих не доїхало до місця призначення: вмирали – і їх викидали з вагонів.

Новим місцем проживання був визначений колгосп «Червоний» Ворошиловградської (тепер Луганської) області. Всіх викинули в степу і сказали, що відтепер будете жити тут. Виявилося, що по воду треба йти 3 км. Це була катастрофа.

Вагонів із хатами ще не було. Вони по декілька днів простоювали в тупиках, їх там розкрадали і власникам прийшла одна непотріб. Гуртувалися по 2—3 сім’ї і робили шалаші, щоб було де хоч переночувати. Потім робили саман, сушили його й старались побудувати до зими хоч би одну­дві хатини, щоб можна було якось перезимувати. На другий рік – ще 2—3, і так далі. За три­чотири роки побудувалися всі.

Перші два роки, на щастя, дозволили не ходити на роботу в колгосп, а після двох років – заставляли і мусили робити за копійки. Жити було важко. Відсутність води, спека, посуха, неврожаї. А головне – не росли сади. І люди ніяк не могли там прижитися, пристосуватися. Так промучились 6 років. У 1958 році спецпоселенцям дозволили повертатися додому. Все, що придбали і побудували люди за ці роки, покинули напризволяще й поїхали додому. Продавати не було кому.

У Рожнові спочатку жили в родичів, у знайомих, і знову, вже у третій раз, змушені були будувати хати, заводитись господарством, все знову починати спочатку».

До 1954 року були переселені і знищені всі хутори: Забрід і Сирилівка – 77 родин, Чорнятин і Юрахівщина – 191 особа, Італія і Зарваниця – 21 особа, Лучки, Клітище і Чурси – 48 родин. А кожна родина складалася з 3-5 і більше осіб. Одних вивезли, другі переселилися самостійно, але примусово, на територію села. Це було великою проблемою, бо хати, які на місці могли стояти ще десятиріччями, при розбиранні перетворювалися в непотріб, який можна було використати хіба що на дрова. Особлива проблема була з покриттям. Старі солом’яні стріхи після розбирання ставали непридатними. А щоб збудувати нову хату, треба було мати гроші, яких не вистачало навіть на хліб.

+3
131
RSS
01:23
+2
Перепрошую, але у мене не відкривається фото №3. Може, спробуєте його перезалити?
22:45
+2
На жаль Світоч не підтримує поширення фото у форматі «tif» — тільки в «jpg». А перевести це фото у формат «jpg» чомусь не вдається. Хоч всі інші фото переводяться без проблем. Треба, мабуть, звернутися до адміністратора за поясненнями.
Я змінюю формат файлів з зображеннями в звичайному Paint.
Відкриваю файл у цій програмі і вибираю опцію «Зберегти як», а там вибираю необхідний формат.
05:34 (відредаговано)
+2
Прочитав усе. Кажуть: не зарікайся. Українська гнида — голова сільради, сказав: вони повернуться із Сибіру, коли в нього на долонях волосся виросте. Із 1950 до 1958 року минуло 9 років і виселені рожнівчани повернулися. Нащадки нищителів України ніде не поділися. 21 квітня 2019 р. вони будуть голосувати за Зе-Лєніна. Перевір, друже Миколо, як проголосує твій Рожнів!
23:07
+3
У першому турі на одній із дільниць із 1028 осіб проголосувало 644. Голоси розділилися так: Тим.-230, Зел. -143, Пор.-83, Гриц.-66, Кошул.-23, Смішко-30, Ляшко-22, Шевч.-10. Решта набрали менше десяти. На інших дільницях картина аналогічна.
05:37
+2
Невже один з хуторів так і називався: Італія-Зарваниця?
23:11
+3
Італія і Зарваниця — це різні хутори. Написано некоректно і я вже в тексті виправив.
04:00
+2
Компартійна Влада, яка силою переселяла багато родин в Сибір або на Луганщину, я називаю злочинною владою. Ти, друже, називаєш нинішню українську владу теж злочинною. Яка схожість між ними?
22:43
+3
Чому я вважаю нинішню владу злочинною я не раз викладав у своїх попередніх дописах. І 73,6%, проголосувавших проти Порошенка ( не кажу — за Зеленського), підтверджують що я маю рацію. А схожість між компартійною владою і теперішньою українською в тому, що вони грабували людей: компартійна — відкрито, нагло, а теперішня українська — скрито, по-єзуїтськи через Ротердами+, Дюсельдорфи+, схеми в Оборонпромі, обвал гривні, ліквідацію більше 100 банків і т. п. І цього їм люди, як бачиш, друже, не пробачили. Попереду вибори до Верхавної Ради, формування нового Кабміну. Тож дай Боже нашому народові бути мудрим у своєму виборі!
06:21
+1
Ох, друже, голих, босих і зубожілих, як результат масованої пропаганди, позбавлено навіть почуття ОБАЧНОСТІ. Адже для живих істот найголовнішим є власна безпека, а вже потім напитися і наїстися. При Зе безпека України, на жаль, явно зменшиться. І тепер питання: коли Московія скористається ослабленням України?
12:34
+3
Росія у найближчий час буде мати головний біль з Сірією, і Венесуеллою. Щодо України, то максимум, на що вона надіється — це автономія Донбасу, яку просувають Медведчук і Бойко, і через неї — вплив на Україну. Така загроза реально існує в результаті тотального незадоволення місцевого населення меркантильною політикою Порошенка (див. результати гол. — біля 90% за Зеленського). А більше не дозволить Україна разом із Західними державами і Америкою, яка вітає перемогу Зеленського (вітання президента США). Сьогодні на погоджувальній раді Парламенту всі зійшлися на тому, що треба всім об'єднатися і допомогти новому Президенту ліквідувати корумповану владу і побудувати нову, яка буде дбати про покращення життя простих людей, які не можуть заплатити навіть за комунальні послуги (заборгоавність 89,4 мільярда грн).
Росія у найближчий час буде мати головний біль з Сірією, і Венесуеллою. Щодо України, то максимум, на що вона надіється — це автономія Донбасу, яку просувають Медведчук і Бойко, і через неї — вплив на Україну.

Перепрошую за втручання, але це не максимум, а мінімум, на який розраховує Росія. А от максимум — це 100% дезінтегрованої української території, включеної до складу РФ окремими губерніями. Бо без України немає Російської імперії. Окрім того, ВВХ**ло без реалізації цього максимуму не може увійти в історію як «собиратель земель руссских» — а він прагне саме цього, хоч би що не казав на публіку!..
Я думаю, що результат наших виборів став великим сюрпризом для всіх: і для Порошенка, і для його політтехнологів, і для команди Зеленського теж, бо він не планував перемагати на цих виборах, і для всього світу.
21:28
+3
Ну, дуже песимістичну картину ви малюєте, пане Тимуре. Якби щось таке планувалося, то за останні роки Росія хоч би щось — а таки зробила б в цьому напрямку.
21:39
+3
Поділяю вашу думку. Я теж не вірив у перемогу Зеленського. Наше розшароване суспільство помилилось у першому турі: із 40 кандидатів вибрали баригу і шоумена. І опинились перед вибором без вибору. І більшість голосувала не так за Зеленського, як проти Порошенка. Звідси і результат виборів. Сьогодні на погоджувальній раді ВР багато політиків закликали підтримати Зеленського в ім'я розбудови України. Тож будемо надіятись.
А парочка російських армій, які постійно накачуються технікою, на кордонах з Україною — цього хіба замало?!
13:42 (відредаговано)
+2
Друже Миколо, яка там Сирія з Венесуелою? Московія є диким і штучним утворенням, збудованим на піску брехні . Читав же «Країну Моксель» Олександра Білинського? Вони украли і привласнили нашу історію Руси-України. Без знищення Незалежної України їм нема далі як жити. Або змінити свою ідентичність на справжню угрофінсько-татарську. Отож далі буде перехід від хитрої війни, до класичної задля тотального знищення ворога. І ми ще будемо згадувати роки «зубожіння, коли ми були голі і босі», як роки ситого і умовно безпечного життя.
21:54
+3
Ти, друже Анатолію, завжди виділявся оптимізмом. А тут — такий песимізм. Україна вже не та, що була в 2014 році. Та і західні держави разом з Америкою не допустять реалізації такого сценарію, бо це загроза і їхньому існуванню.
06:23 (відредаговано)
+2
А ти добре подумай, друже, і зроби оцінку, ставши на бік Московії. Проблеми українців у піддатливості на дії ворожої пропаганди, метою якої є породити сум'яття в умах і висновок, що всі біди пов'язані з незалежністю України. От тобі пропозиція: випиши 10 позицій, якими можуть пишатися українці.
21:46
+2
Перша позиція — дали копняка баризі. Друга появиться, коли посадять його з конфіскацією майна. Інші назву після здійснення другої.
07:02
+1
Ой, друже, як же ти зациклився на НЕГАТИВІ. Я, до прикладу, пишаюся тим, що Україна є серед лідерів у виробництві меду.
А мені пригадався оцей мультик — дуже навіть в тему:

Випадкові Дописи