До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Я існую - і це добре

Я існую - і це добре
Джерело матеріалу:

Людмила Петрановська про здорову основу ставлення до себе.


Скількох би проблем вдалося уникнути, якби був у кожного «в основі особистості — міцний, немов з титану, стрижень переконання «я існую і це добре». Така людина набагато менше залежить від зовнішньої оцінки.

Стріли критики, осуду не зруйнують її. А отже, лишаючись спокійною за свою безпеку на найглибиннішому рівні, доросла людина зможе поставитися до критики розумно, щось прийняти, щось відкинути, [якщо] винна — виправити і принести вибачення, зробити висновки на майбутнє. Критика сприймається як суб'єктивне судження іншої людини, яке може бути як вірним, так і помилковим, як важливим, так і таким, що не має особливого значення. Те ж і з позитивною оцінкою, похвалою. Вона приємна, але не гостро необхідна, в найпотаємніші глибини особистості не проникає, не існує такої похвали, яка була б сильнішою і важливішого тієї базової переконаності «я хороший», засвоєної в дитинстві.

А якщо титанової підстави, міцного позитивного ставлення до себе, нема? Тоді критика, особливо від близьких або значущих людей сприймається як загроза особистості в цілому, як послання світу: «Ти недостатньо хороша. Краще б тебе не було». І хоча розум розуміє, звісно, що критика сама по собі не може вбити, знищити, викинути їхні життя, підсвідомо осуд сприймається як смертний вирок. Чи варто дивуватися, що людина в цьому випадку не може витягти з критики користь, вона буде або оборонятися за всяку ціну, як поранений гладіатор, що не церемонячись в засобах, нападає і ранить у відповідь, або знову ж за всяку ціну уникатиме будь-якої активності, впадатиме в параліч, щоб не ризикувати зробити помилку.

Як не дивно, похвала теж не йде на користь: вона або вкрай бентежить, сприймається болісно, оскільки завжди здається «незаслуженою», «нещирою», або перетворюється в необхідний допінг, і тоді людиною легко можна керувати за допомогою лестощів і компліментів. І те, й інше в житті зустрічається, і, на жаль, частіше, ніж хотілося б. А в найважчих випадках приймає форму хворобливої залежності від оцінок оточуючих — нарцисичного розладу особистості.

Скільки їх навколо нас, людей, які ніби не впевнені, що існують, що вони в світі по праву? Не обов'язково колишніх сиріт, але майже завжди обділених свого часу увагою і прийняттям найбільш значущих в своєму житті людей.

Ми прокидаємося серед ночі від реву мотоцикла, який без глушника мчить по сплячим вулицями міста. Що змушує їздця настільки агресивно повідомляти світові про своє існування, чому в інший спосіб заявити про себе він не вірить?

Ми бачимо натовпи людей на кастингах в дурні телешоу, людей, готових втратити на потіху публіки не тільки приватність, а й почуття власної гідності тільки заради того, щоб «круто потрапити на ТБ» і, з'явившись на тисячах екранів, бодай на час повірити, що вони існують.

Скільки мелодрам закінчуються гепі-ендом, який полягає в тому, що герой бачить себе на перших шпальтах газет — тільки після такого радикального підтвердження соціумом свого існування він починає вірити в себе, в своє право жити і бути таким, яким є.

Скільки людей нескінченно постять в соцмережах фото і звіти про кожен свій день, про будь-яку деталі свого життя, немов без відповідних лайків не цілком упевнені, що у них і справді є особа, фігура, машина, дача, кішка, дитина і пиріг з ягодами на десерт. Пам'ятаєте, ще у Гоголя: «Передайте государю імператору, що є на світі такі Добчинський і Бобчинський»...

Звісно, позитивне віддзеркалення не закінчується в дитинстві, ми продовжуємо і далі давати дитині розуміти, що вона є любою, важливою, що ми раді її присутності в нашому житті. Потреба в такому «теплому душі» може знов загострюватися в кризові періоди життя, в періоди важких випробувань або вікових труднощів, наприклад, в підлітковому віці. У ці момент дитині знов буває дуже важливо побачити в очах батька, почути в його словах розуміння, схвалення і безумовне прийняття, щоб знов переконатися: «Я існую — і це добре».

Людмила Петрановська.
З книги «Таємна опора. Прихильність в житті дитини»

+2
223
RSS
21:40
+2
Це ж треба! Дзвінка Сопілкарка майже одночасно зі мною опублікувала свій піст
Синхронія. Близькі за духом або переконаннями люди часто підключаються до всеосяжного поля Хронік Акаші одночасно і виловлюють з відтам схожу інформацію.
02:02 (відредаговано)
+2
Отже це вже є ще одним доказом, що Тимур і Дзвінка є соратниками.
02:52
+2
Час публікації Тимурових коментарів під дописами дійсно збігається: 22=40 і 22=42. А коли були опубліковані самі дописи?
03:34 (відредаговано)
+1
Похвилинно сказати не можу, але коментарі я опублікував один за одним майже одразу, як побачив допис Дзвінкої Сопілкарки.
P.S. Можливо, Модератор скаже точніше?.. Спробуй спитати у нього, друже мій!
Коли мій допис відкрився на головній сторінці, то під ним писало — щойно, а під дописом пана Тимура — 1 хвилину тому.
А у мене під обома дописами був однаковий напис — «Щойно»!

Випадкові Дописи