До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Ці загадкові "баккуроти"

Ці загадкові "баккуроти"

Якщо хтось не помітив природного ходу речей, то зараз весна. Буквально вчора був не тільки день голосування в другому турі президентських виборів, але й Вербна неділя. Наступної неділі буде Великдень. А це означає, що в масовій свідомості настає щорічне загострення цікавості до роману Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита». 


Ясна річ, на наших теренах Булгакова не надто поважають. Ще б пак: хоча і вроджений киянин — проте імперець, антиукраїнець… Все це зрозуміло. Тим не менш, масова свідомість — це масова свідомість, не враховувати її прояви, звісно, можна… проте це вилізе боком.

Сказане стосується «Майстра і Маргарити» повною мірою, а тим паче — у передвеликодній період. Парадокс в тому, що далекі від релігійної проблематики обивателі зазвичай з захопленням вигукують: «Ох, до чого це високодуховна річ!.. До чого боголюбивим є цей роман!.. Скільки людей через нього навернулися до Бога!.. Прекрасно, все там прекрасно».

Подібні дифірамби можуть співати тільки «совки» в третьому-четвертому колінах, які від дідів і прадідів «варилися» під пресом системи радянських каральних органів й нічого кращого в житті просто не бачили. Бо насправді в роботі над романом Булгаков спирався на одне з апокрифічних Євангелій, та й інші його джерела аж надто великої довіри не викликають. Дуже чітко це можна помітити на прикладі однієї цитати з розділу 26 «Погреб». Далі цитую:


Левій понишпорив у пазусі й витяг сувій пергаменту. Пілат узяв його, розгорнув, розстелив між вогнями і, щулячи очі, почав вивчати малорозбірливі чорнильні знаки. Важко було збагнути ці кострубаті рядки, і Пілат морщився та прихилявся до самого пергаменту, водив пальцем рядками. Йому пощастило-таки розібрати, що записане є безладною низкою якихось висловів, якихось дат, господарських записів і поетичних уривків. Дещо Пілат прочитав: «Смерті немає… Вчора ми їли солодкі весняні баккуроти...»


Оті «солодкі весняні баккуроти» — що воно таке?! Виявляється, то є одна з найбільших загадок роману «Майстер і Маргарита»! Це не моя вигадка, це так і є. Проілюструю сказане словами Юрія Вяземського — професора МГІМО (!) й письменника, автора й ведучого програми «Розумники й розумниці». Один зі своїх романів він так і назвав — «Сладкие весенние баккуроты». Ось його пояснення «Российской газете» з приводу вибору такої назви (цитую мовою оригіналу):

Когда Понтий Пилат открывает пергамент Левия Матвея, то он читает: «Смерти нет… Вчера мы ели сладкие весенние баккуроты». Я долго пытался найти в словарях, что же это за баккуроты такие, — не нашел. Потом, погрузившись в историю Евангелия, в одном из толкований нашел, что это — фиги-скороспелки.

Повторюю: на відміну від мене — українського письменника всього лише з вищою технічною (а ніякою не гуманітарною) освітою, це спосіб дій професора МГІМО — одного з провідних російських вишів. Що він зробив, аби встановити значення слова «баккуроти»?!

  • Насамперед — пішов шукати по словниках.
  • Коли словникові пошуки результатів не дали — занурився в історію Євангелій... 
  • І в одному з тлумачень Євангелій (!!!) нарешті відшукав, що «баккуроти» — це «фіги-скороспілки».

А закопатися глибше, ніж в історію Євангелій, добродій навіть не подумав… Внаслідок таких дій сталося, як в тому прислів'ї: «Чую, де дзвін, але не знаю, де він».

Насправді причина непорозумінь з «солодкими весняними баккуротами» закладена вже в самому булгаковському тексті. Це очевидно для того, хто знає бодай основи давньоєврейської мови. Або сучасного івриту, побудованого на її фундаменті.

Адже очевидно, що слово «баккурот» — це вже множина жіночого роду! В однині це слово мало би звучати «баккура». Так само, як назва одного з осінніх єврейських свят «Суккот» — це множина жіночого роду, що традиційно перекладається як «Кущі». Однина від цього слова — «сукка» (з наголосом на останньому складі), що перекладається як «курінь [з зеленого гілля]». Річ у тім, що в пам'ять тривалого блукання Синайською пустелею, під час якого померли майже всі євреї, які вийшли з давньоєгипетського рабства, кожної осені сучасні євреї споруджують отакі курені з «дірявими» дахами — з такими, щоб через них обов'язково просвічувало небо. В такому курені бажано прожити 8 днів, якщо ж такого не дозволяє холодний клімат — в курені хоча б снідають, обідають і вечеряють. Один з найрозповсюдженіших і загальнодоступних матеріалів для спорудження святкових куренів — це гілки дерев. Звідси назва отакого «зеленого» куреня в однині — «сукка», і свята в множині — «Суккот».

Отже, можна не сумніватися, що «баккурот» — це вже слово жіночого роду в множині, яке б в однині мало звучати як «баккура». А що таке булгаківське «баккуроти»?! Ніщо інше, як штучна надлишкова мовна конструкція — «множина від множини». Іноді таке зустрічається, коли за переклади творів іноземних авторів беруться недолугі перекладачі. Тоді на основі іспанського слова "гаучо" (іспанське gaucho, португальське gaúcho), що означає скотаря, переважно південноамериканського, і множини від нього — «гаучос» конструюються абсолютно протиприродні «гаучоси», які й запускаються на сторінки перекладених творів. Аналогічна історія сталася з романом Віктора Гюго «Людина, яка сміється»: на сторінках перекладу з'явилися «компрачикоси» — так перекладачі назвали скупників дітей, які спотворювали їхню зовнішність і потім продавали в якості живих забавок. Хоча в іспанському оригіналі "компрачикос" (comprachicos) — це вже слово в множині, яке в однині має звучати як «компрачико». Отже, «компрачикоси» — це штучна надлишкова мовна конструкція, «множина від множини».

Повертаючись до «солодких весняних баккуротів», можна таким чином констатувати, що Михайло Булгаков не до кінця розібрався з етимологією слів «баккура» та «баккурот», тому й утворив ще й штучні «баккуроти». Чому аж цілий професор МГІМО не запідозрив цього?! Хтозна… Але для мене очевидно, що допустивши в свій роман штучну мовну конструкцію типу «множина в множині» — «баккуроти», автор тексту міг взагалі спотворити оригінальне давньоєврейське слово. От саме тому шукати його в словниках — марно! Шукати треба схоже слово, а не «баккурот» чи «баккура»...

Інша річ, що Булгаков міг спотворити давньоєврейське слово… навмисно! Адже хто це читає?! Прокуратор Іудеї, вершник Понтій Пілат! Його знання місцевої мови могло ледь-ледь вистачити на те, щоб «важко збагнути ці кострубаті рядки», щоб ідентифікувати «малорозбірливі чорнильні знаки»...

До речі, варто врахувати й те, що за часів Ісуса Христа давньоєврейською мовою вже тільки молилися, тоді як в побуті розмовляли нині мертвою арамейською мовою, а всі записи важливих текстів (як-от Євангелій, наприклад) велися давньогрецькою. Таким чином, супутник Йєшуа га-Ноцрі — його вірний учень Левій Матвій міг вести свої «малодозбірливі» чорнильні нотатки… арамейською мовою! Тоді як прокуратор Понтій Пілат намагався прочитати це давньоєврейською. От вам і ще одне джерело спотворення для «солодких весняних баккуротів» — тепер вже навмисне, яке б наочно відображало тогочасну ситуацію в окупованій римлянами Іудеї. 

А якщо все так і є, тоді ні слова «баккурот», ані «баккура» в будь-яких словниках бути не може за визначенням. Бо це — явно штучна булгаківська конструкція. Навмисна чи ненавмисна — питання спірне… Однак з «баккуротами» все зрозуміло: потрібно шукати не це слово, а схоже на нього! І не в Євагнеліях, а глибше — в Старому Заповіті, в ТаНаХу. Або в Торі.

І знаєте… таке слово і справді є: "бікурім" ("біккурім") — так звані «первинки», що згадуються в Повторенні Закону (Дварім — це п'ята книга єврейської Тори); аналогічну назву має останній трактат Мішни — частини єврейського Усного Закону, з часом викладеного у вигляді Талмуду. Щоб не мучити читачів зайвими подробицями, скажу лише, що «бікурім»/«біккурім» — це найкращі, без найменших недоліків перші плоди нового врожаю, що приносилися в давньоєврейський Храм і віддавалися жерцям-когенам та левітам. Не кожен єврей мав право відбирати та/або приносити «бікурім»/«біккурім» до Храму. Так само не від будь-яких «дарів землі» вони відбиралися, а лише від:

  • пшениці
  • ячменю
  • маслин
  • винограду
  • інжиру
  • фініків
  • гранатів

Таким чином, наприклад, від згадуваних в Біблії яблук, або від цитрусових (лимони, апельсини) «бікурім»/«біккурім» не відбиралися й не приносилися в Храм за визначенням — бо вони не входили до переліку «семи плодів землі». І в усякому разі, це не «фіги-скороспілки». До швидкості достигання фігових плодів (інжиру) це поняття не має жодного стосунку, де професор МГІМО розкопав подібну дурню — таїна за сімома печатками.

Передостаннє, на що варто звернути увагу — то це на те, що слово «бікурім»/«біккурім» є множиною чоловічого (а не жіночого, як у Булгакова!) роду. Розрізнити роди слів дуже просто: в давньоєврейській "-ім" — це закінчення для множини чоловічого роду, "-от" — для множини жіночого роду. Є свої закінчення для складних слів (що складаються з двох частин і пишуться через дефіс), але то інша історія...

Й нарешті останнє зауваження, що стосується вже суті булгаковської фрази: «Вчора ми їли солодкі весняні баккуроти». Якщо згадати, що в романі «Майстер і Маргарита» її записав Левій Матвій — колишній митар, теперішній єдиний учень Йєшуа га-Ноцрі, то постать останнього постає, м'яко кажучи, в дуже непривабливому вигляді. Чому?! Та тому, що «бікурім»/«біккурім» приносилися до Храму й віддавалися жерцям-когенам і левітам. Ні Йєшуа га-Ноцрі, ані Левій Матвій не належали ні до перших, ані до других. З тексту роману випливає, що вони — волоцюги. Звідки ж вони взяли «бікурім»/«біккурім» для того, щоб з'їсти?! Єдине можливе поняття — поцупили… Робіть висновки про моральність «великого вчителя» Йєшуа га-Ноцрі в інтерпретації Михайла Булгакова.

От саме тому мені й дивно, як можна називати роман «Майстер і Маргарита» — «високодуховним» і «боголюбивим». Тим паче незрозуміло, до якого «бога» можна прийти через цей текст, якщо Йєшуа га-Ноцрі (а це перелицьований автором Ісус Христос) є тривіальним злодюжкою...

+1
116
RSS
18:43
+1
_не_знаю Ось до чого складно іноді працювати з Біблією! Навіть професори МГІМО іноді починають городити відверту дурню… _не_знаю

Випадкові Дописи