До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 18.

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 18.

РОЖНІВ БОРЕТЬСЯ

КІЛЬКА СЛІВ ВІД СЕБЕ

З самого початку хочу сказати, що цю тему вважаю делікатною і вразливою. Дуже важко бути об’єктивним, коли ти симпатизуєш одній із сторін. Навіть з приводу незначної події думки двох різних людей будуть різними або ж протилежними. Та бути об’єктивним треба старатись.

Тема боротьби жителів Рожнова проти сталінського режиму зовсім не висвітлена або висвітлена дуже слабо і фрагментарно. Ця тема ще чекає на своїх дослідників, які спроможуться опрацювати архіви Комітету Державної Безпеки (КДБ) колишнього Радянського Союзу. На цю тему будуть писати в майбутньому ще чимало авторів.

У ті часи я був ще дитиною, а тому буду посилатися не так на свої спогади, як на спогади людей старшого віку, які ті часи пам’ятають дуже добре. І тут теж не без проблем. Люди нерадо йдуть на контакти, дуже скупо відповідають на запитання, не хочуть показувати фотографії, кажуть, що не хочуть ворушити минуле.

І в цьому немає нічого дивного. До цього часу діє інерція страху, яка тягнеться ще з радянських часів, і, вважаю, не безпідставно. Ще недавно ми голосували за обрання президентом комуніста Петра Симоненка; до цього часу на державному рівні не визнано Українську Повстанську Армію воюючою стороною; до цього часу не відбулося примирення ветеранів минулої війни; до цього часу слово бандерівець для багатьох громадян України асоціюється не з борцем за побудову незалежної Української держави, а з образом німецького спільника, який укоренила у свідомість цих громадян радянська пропаганда; до цього часу ми чуємо ці й інші нісенітниці навіть з уст високих державних достойників по телебаченню, від депутатів у стінах Верховної Ради на початку третього десятиріччя існування нашої держави.

То що ж ми хочемо від простих людей, які завжди при різних державних устроях були крайніми? Вони повинні були бути обережними, щоб вижити, обережні вони й зараз.

Думаю, що ці нижче наведені матеріали не могли б появитися, якби не багаторічна і невтомна праця Великого Подвижника і збирача документів про рожнівських повстанців, жителя Рожнова Мартинюка Івана Мироновича. З матеріалів, які він зібрав, видно, що протести й боротьба рожнівчан проти сталінського режиму не були поодинокими. А щоб оминути можливість суб’єктивізму, виклад і цього розділу я побудую на спогадах, листах і свідченнях учасників тих буремних подій.

ПІДПІЛЬНИКИ І ПОВСТАНЦІ

Почну з листа-­відповіді Федора Дмитровича Тарабаса, учасника тих подій, на лист Федора Погребенника.

«28 лютого 1998 р.,

с. Леніно, Крим.

Добрий день, друже!

Листа твого отримав, разом – і книжечку, а також список рожнівчан, котрі боролися, як могли, з лютим ненависним ворогом. Ти просиш, щоб я дещо написав про мою підпільну роботу в русі.

Ця справа була дуже відповідальна, ризикована, не кожний міг би зважитися віддати своє життя, свою молодість, а також знаючи, що може чекати родичів в разі розкриття зв’язку з повстанцями. Але то були молоді літа, було вороже ставлення до московських окупантів, що стало причиною моєї підпільної роботи. Якщо розказати про мої обов’язки і роботу, яку я виконував, і ким я був – трудно все описати, тому що позабував, а, по­друге, моя участь була непланова, вона залежала від обставин і потреби того часу. В основному я був зв’язківцем під псевдонімом «Довгий». Стежив і сповіщав бойовикам письмово, а також усно про пересування, тобто перехід внутрішніх військ НКВД, яких звали в народі «Червона мітла». Розповсюджував літературу, розклеював листівки, продавав серед населення бони, себто облігації, а на виручені кошти купував папір для друкування та інші прилади. Одним словом, що вимагали обставини підпільної роботи, я старався виконувати.

Після війни більшовики кинули основні сили НКВД для придушення УПА, тому довелося деяким великим загонам розформуватись на невеликі боївки, щоб можна з меншими втратами виходити зі скрутної обстановки. В Рожнові був командиром боївки Андрійчук Василь – «Сагайдачний». Це була людина відважна, чесна, це був борець і герой нашого народу, котрий любив свою Україну ­неньку. Пригадую один епізод боротьби з активістами комуністичного кодла, де боївка потрапила в засаду, і їм вдалося в нерівному бою перемогти, вийти живими. Це відбувалося в селі Кобаки. На жаль, «Сагайдачний» був поранений. Вижити від ран допоміг Погребенник Омелян Юрійович, а також доктор Дольницький (забув ім’я).

Богдан Дольницький з дружиною Володимирою і дітьми

Будинок і приватна лікарня Дольницьких

Не знаю, чи буде тобі цікаво читати, що відбувалося зі мною, коли була розкрита моя підпільна робота. В 1948 році, увечері перед жовтневими святами, зайшов до мене Радиш Григорій. Він ходив до школи у м. Косові у 9 клас, ми з ним трохи поговорили, а так, як він був товаришем у нашій справі, я доручив йому, щоб розклеїв листівки в центрі села. Але він замість того, щоби виконати роботу особисто, зайшов до молодого Бажанського, по дорозі залучили ще одного хлопця (забув його прізвище) – і пішли по дорозі розкидати листівки. В той час рожнівські стрибки йшли за ними слідом і спіймали їх. Під час варварського допиту Радиш Григорій сказав, хто йому дав листівки, і вони, себто стрибки і воєнні, правда із запізненням, оточили нашу хату. В той вечір після Григорія заходили до нашої хати бойовики. За короткий час чуємо – пес гавкає, вийшов на подвір’я – стоїть сусідка Ірина, дружина Григорія Ясінського (обоє покійники) і говорить, що муж бачив, як зловили хлопців. Без всяких вагань вийшли з хати, разом і я з ними. Нам тут здорово пощастило: якби не сусідка Ірина (царство їй небесне), ми всі згоріли би в хаті. Вони би нас живими не випустили. Через пару днів прийшли з КДБ за мною до школи в Косів, але я був вже в другому місці. Після всього, що сталося, в мене були дві дороги: одна – це брати в руки зброю і боротися до кінця, а друга – жити під іншим прізвищем.

Мені друзі порадили, що є така можливість. За допомогою Дмитра Симовона з Новоселиці я оформив паспорт на Гуцула Петра Наумовича. Через знайомих я вступив учитися до 10 класу Снятинської вечірньої школи. Однак закінчити не вдалося, тому що перед останнім екзаменом приїхали за мною працівники НКВС. Привів їх рожнівський КДБ­біст Ґушул. І на цей раз мені вдалося уникнути арешту, і знову довелося шукати якийсь вихід.

Був у мене знайомий хлопець із села Русова Снятинського району на прізвище Аксенюк, який, як він говорив, мав добрих знайомих в Коломиї, і за 500 карбованців обіцяв оформити паспорт, на що я погодився. у призначений час і день, дуже раненько я приїхав до нього, де він проживав на квартирі, потім пішли до товариша, котрий, за його словами, все приготував. Узяв у мене гроші – і ми зайшли на подвір’я двоповерхового будинку. Я залишився на місці, а він зайшов до помешкання і через пару хвилин запросив мене в будинок, щоб отримати паспорт. Я зайшов і в коридорі потрапив в руки НКВС, а його відразу відпустили.

Бачиш, як чітко працювала сітка розвідки КДБ у двох випадках. На місці арештували і відправили в міліцію, а під вечір того ж дня приїхала вантажівка з Кутів з офіцером і трьома солдатами, закутали мене в палатку і повезли в Кути до будинку КДБ. Це не була тюрма, а просто маленька кімната, одні тільки стіни, де вели допит. Держали в душегубці з тиждень, а коли переконалися, що з мене нічого не виб’ють, перевели в тюрму для кримінальників. А так, як я паспорт оформляв у Заболотові, то відвезли мене до заболотівської тюрми, де провели слідство і засудили за підробку документів на 5 років позбавлення волі. На суді ніхто, крім мене, не постраждав.

Відпустили на волю по амністії, після смерті кривавого ката, виписали вовчий паспорт і відправили на проживання до родичів на Сибір. Отак, друже, коротко описав я свою біографію, про свою молодість, мої переживання, тортури, які довелося пережити. Таких, як я, було сотні тисяч, навіть мільйони. Вони боролися, умирали, не жаліли свого життя, щоб Україна була незалежною. Але, на превеликий жаль, теперішні державники недооцінюють ту боротьбу, котру пройшов наш народ, а декотрі ще й засуджують. Але нехай це буде на їхній совісті. Видно, моя така доля, бо навіть якби не сталося і цих випадків, що я описав, то мене все одно арештували б після того, як через рік зловили рожнівські стрибки Рижка Петра (псевдонім «Крутій»), який переховувався в близької родини, і на допиті розказав про мене все, що знав. Цей протокол знаходиться у Івано­франківську, в архівах КДБ. Та я особисто не жалію про те, що сталося на пройденому шляху мого життя, але в мене залишилась туга за моїми, ні в чому не винними батьками і сестрами, які померли в розквіті свого молодого життя (на висилці – авт.).

Прочитавши списки громадян Рожнова, хочу сказати, що я багато позабував, але разом з тим я просто не розумію слово «посібники ОУН». Що це за люди і яку роль виконували? Наприклад, Тарабас Ірина Петрівна, 1925 року народження, в списках – спецпереселенка, а насправді вона працювала в підпіллі, була станичною, потім її засудили на 10 років. Погребенник Омелян Юрійович, 1925 року народження, числиться як посібник ОУН. Він був засуджений на 25 років. Немає у списках Бажанського (не пам’ятаю ім’я), а також третього хлопця, якого спіймали разом з Радишем. Цей хлопець жив поруч з хатою Мицкана Івана. Чомусь немає в списках Мицкана Івана. Немає в списках Кифорука Василя, який був в УПА. Якщо пам’ятаєш, – це товариш твого вуйка Івана Строїча, вони разом училися в гімназії. Обидва були моїми вчителями за німецької окупації. Немає в списках мого вуйка, старшого брата мого батька, Тарабаса Пилипа Федоровича, а також немає сім’ї Бажанських, які були вислані на Сибір. І нарешті стоїть моє прізвище і через тире – помер. Не знаю, може це однофамілець з Рожнова?

Хотів би сказати, що добре знаю Кондрука Петра Федоровича – «Чуприну». Це була людина дуже здібна, та нерви не витримали – зрадив свою справу і вищий суд проводу ОУН його розстріляв, хоч він і признався у злих вчинках. Добре знав Радиша Степана, «Сизий». Це був хороший стрілець, художник, загинув внаслідок зради. Знав я ряд інших, прізвищ яких не пам’ятаю (), а декотрих забув взагалі.

Думаю, що тобі набридло читати цього листа, та вибач – кому я все розкажу, як не Тобі. В другому листі вишлю фотографії поодинокі на кожного.

Бувай здоровий! Поздоровляй дружину!

Тарабас Ф. Д.»

Вражаючий лист, чи не так? Хочу звернути увагу на дві речі.

По-­перше, на те, що Ф. Тарабас не згідний з визначенням «посібник ОУН». Я з цим визначенням також незгідний. Воно перекочувало з документів радянських каральних органів, де всі, які були виселені до Сибіру, чи бездоказово засуджені, чи навіть переселені в східні області України, без всяких доказів називалися «пособниками ОУН» або бандерівців. І цих слів для радянської не правової репресивної системи було достатньо і для звинувачення, і для «доказів» вини підсудних чи репресованих.

А тепер подумаймо, як назвати ту чисельну армію патріотів, які допомагали УПА:

– зв’язківців, які долали десятки, а часом і сотні кілометрів, виконуючи свої завдання;

– інформаторів, які збирали інформацію про переміщення, кількість і дії військ НКВС, дії представників радянської влади і стрибків;

– розповсюджувачів інформації про УПА, розклеювачів прокламацій і розповсюджувачів листівок;

– медиків, які лікували повстанців;

– постачальників ліків і медичних препаратів;

– станичних і постачальників продуктів харчування;

— виконавців спеціальних завдань – вивішування синьо-­жовтих прапорів, розповсюдження символіки УПА;

– збирачів і постачальників боєприпасів, а часом і зброї;

– переховувачів повстанців у криївках і бункерах.

Всі вони виконували дуже ризиковану й потрібну роботу, ризикували своїм майбутнім і життям, ризикували благополуччям своїх рідних і близьких. Насправді вони були справжніми вояками УПА, тільки до певного часу – тиловими. Я би їх назвав тиловими бійцями УПА (ТБ УПА) і пропоную ввести це визначення в українську історіографію.

Підтвердженням вище викладеного є те, що коли каральні органи їх викривали і мали докази, то судили їх так само суворо, як і вояків УПА, котрі воювали зі зброєю в руках. Якщо доказів бракувало, судили і давали років п’ять за щось інше, наприклад, за підробку паспорта або ще за щось інше.

А ті, яких органам КДБ не вдалося викрити – жили й працювали разом з усіма, займали різні посади, працювали в різних установах, якщо КДБ з часом не «розкопувало» минуле таких людей і не зміщувало їх з посад або не ув’язнювало.

Прикладом такої людини можна вважати Мартинюка Івана Мироновича. Ось що він пише у своїй стислій біографії:

«Народився 01.07.1930 року в селі Рожнові. В 1937 році пішов у 1­й клас. В 10 років залишився без батька. На формування мого світогляду великий вплив мала вчителька української літератури та історії України пані Хортик, дружина священика Хортика, яка виховала в учнів почуття патріотизму й любові до України та українського народу. (р. 96)

В 1947 році, в 17 років, мене призначили ланковим рільничої бригади. Весною 1948 року рожнівська станиця УПА прийняла нас в «юнаки» УПА і присвоїла псевдо: Радишу Г. М. – Тиміш, Стеф’юку В. М. – Лис, Мицкану П. Д. – Перевід, Ґушулу Г. Ф. – Дубок, мені – Орлик, а Бажанському Й. А. та Фенко М. Г. – не можу згадати.

Незабаром командир боївки Соломон і референт пропаганди Чуприна доручили нам із Савином Миколою Васильовичем вивісити в Рожнові жовто-­блакитні прапори. Нам сказали, що їх залишать в умовлений час в умовленому місці. Нам треба буде їх звідти забрати і вивісити. Один прапор ми вивісили на тополі в царині, а другий – на березі в Лазах. Кадебісти думали, що вони заміновані, і не ризикнули їх зняти своїми силами, тому змушені були чекати, поки не приїхали сапери з Коломиї чи Івано-­Франківська.

6 листопада 1948 року, перед жовтневими святами, у Народному домі мій ровесник Бажанський вручив мені листівки для розповсюдження у Стебліцькій, що я і виконав. На другий день Радиша, Мицкана і Бажанського за розповсюдження листівок заарештували. Мене Господь милував.

У 1949—1950 роках вчився у Львівській школі кіномеханіків.

У 1950—1952 роках служив в армії.

У 1952—1957 роках працював кіномеханіком в Рожнові, інструктором райкому комсомолу.

У 1955—1956 роках вчився у Ровенській партшколі.

У 1956—1957 роках працював інструктором райкому партії.

З 03.1957 по 03.1958 року – голова сільської Ради с. Рожнова.

З 03.1958 по 12.1963 року – звільнений секретар парткому колгоспу «Зоря комунізму».

З 03.1964 по 09.1972 року – секретар виконкому сільської Ради.

З 10.1972 по 09.1978 року – майстер сувенірного цеху.

З 12.1978 по 12.1979 року – завгосп дитячого садочку.

З 12.1979 по 12.2000 року – завідуючий комунгоспу колгоспу.

З 1947 року – учасник художньої самодіяльності (і до сьогоднішніх днів).

З 1975 року – голова Ради Народного Дому.

З 1994 року – голова Ради Старійшин при сільській Раді».

Передбачаю, що багато рожнівчан будуть здивовані тим, що посаду секретаря парткому займав колишній підпільник. Та це факт не поодинокий. Однак не всі підпільники про своє минуле погоджуються розказати.

А тепер звернемо увагу ще на одне місце в листі Ф. Тарабаса: «Хотів би сказати, що я добре знаю Кондрука Петра Федоровича – Чуприну. Це була людина дуже здібна, та нерви не витримали – зрадив свою справу і вищий суд проводу ОУН його розстріляв…».

Ця історія неждано і випадково мала своє продовження. Як розповідає Іван Миронович, одного разу він захворів і лежав у лікарні в Коломиї. Лежав в одній палаті із чоловіком старшого віку. Познайомилися, розговорилися. Звали його Дмитром. Коли він довідався, що Іван Миронович з Рожнова, сказав, що знає багатьох вояків УПА з тих місць, з якими разом воював. Тоді Іван Миронович спитав, чи знає він щось про Кондрука. Дмитро відповів, що знає дуже добре, навіть знає, як він загинув і де похований.

ПЕТРО КОНДРУК І НАМІСНИК МАРІЯ

Кондрук Петро Федорович, псевдо Чуприна, Дзвін, пропагандист референтури окружного проводу ОУН, народився в 1926 році. Після закінчення 7 класів вступив до коломийського профтехучилища на спеціальність «електрик» і закінчив його. Там познайомився з національно-свідомою патріотичною молоддю, ознайомився з історією України і вступив в ОУН.

7 червня 1944 року 18-­річного юнака радянські каральні органи заарештували і звинуватили в членстві ОУН. 8 серпня 1944 року військовий трибунал Чернівецької області засудив його на 10 років позбавлення волі і 5 років позбавлення громадянських прав з конфіскацією майна.

Строк відбував у тюрмі в Коломиї. Через деякий час тюремне начальство доручило йому провести електроосвітлення на стриху (горищі) другого поверху тюрми. Виконуючи цю роботу, він зміг розвідати і підготувати варіант можливої втечі. Коли настала ніч з великим дощем і буревієм, Кондрук вимикає у тюрмі світло і вдало тікає з тюрми. Потім переходить вбрід і перепливає ріку Прут, переодягається в одного із господарів села Кропивище у сільський одяг, щасливо добирається до Рожнова і вступає у боївку Сагайдачного – Андрійчука Василя Михайловича.

У липні 1948 року рожнівські стрибки Вінтоняк Ю. М., Левко Д. Ю., Будз М. та інші взяли його живим у Рожнові (очевидно, за доносом і сплячим, бо повстанці живими не здавалися), прив’язали ланцюгами до підводи, привели його в сільраду і зразу ж почали допит. Після цієї коротенької довідки про Петра Кондрука повернемося до розповіді п. Дмитра.

«На допиті Кондрука питали, де знаходиться бункер, скільки є там повстанців. Кондрук сказав, що бункер знаходиться на Кобацьких горбах, де була колись цегельня, детально описав місце, де є вхід у бункер (знав добре ту місцевість) і що там може бути 5—10 повстанців, радіостанція і бібліотека. Всі енкавеесівці сіли на машину і негайно поїхали шукати бункер. А Кондрука закрили в кімнаті з решітками на вікнах на другому поверсі сільради. Для охорони залишили двох стрибків.

Через якийсь час Кондрук почув, як вони домовлялись піти вниз покурити. Коли вони відійшли, Кондрук вагою всього свого тіла вибив віконну решітку, яка, мабуть, була не дуже міцно закріплена, перескочив паркан і зник у кукурудзі. Стрибки стріляли за ним, але він встиг уже на певну віддаль відбігти, весь час петляв, як заєць, і йому вдалося втекти».

Коли ж прийшов до своїх, ним зайнялася Служба Безпеки (СБ) ОУН. Було це звичайним явищем і обов’язковою процедурою для тих, хто якимось чином виривався з рук НКВС чи КДБ, бо були випадки, що ці служби тими чи іншими методами схиляли вояків УПА на співробітництво з ними.

Референтом СБ по Кутському району був у той час Кордуб. Ніхто ще не знав тоді, що він був агентом КДБ. Тут перервемо розповідь п. Дмитра, і скажемо кілька слів про Кордуба:

«Пост референта Служби Безпеки Кутського району займав Кордуб… Його всі вважали героєм і мали для того вагомий аргумент. Районний есбіст заквартирував якось у хаті голови Вербівської сільради, що під Косовом. До сільського керівника завітали в гості начальник районного НКДБ, військовий комісар і районний прокурор. Коли господар щедро напоїв ласих на дармівщину гостей, Кордуб власноручно продірявив із пістолета голови п’яним, як ніч, радянським функціонерам. Його помічники забрали в убитих документи і зброю. Не дивно, що після такої зухвало-­бездушної операції, яку ретельно спланувало вище керівництво радянських спецслужб, їхній давній агент Кордуб, що так бездоганно провів цю операцію, користувався неабияким довір’ям повстанців».

Для скептиків, які не вірять у те, що ця операція могла бути спланована радянськими спецслужбами, скажемо, що, як говорять люди, голову сільради після цього не судили, не вивозили в Сибір, – що говорить само за себе.

Ось що згадує «Христя» – Дарія Кошак, вояк УПА, яка за багато років сходила наші гори, як кажуть, вздовж і впоперек.

«У Космачі застала незвичну подію – суд над зрадником. Судили Чорного, що приходився братом районному провідникові СБ Кордубові. Суд скрупульозно вивчив усі факти і виніс вирок – смерть. Чорний лежав тимчасом зв’язаний під смерекою з вибалушеними від страху очима, ще надіявся, вочевидь, на поміч рідного брата – провідника. Але Кордуб власноручно розстріляв молодшого брата. Через три роки виявилося, що агентом НКВС був самий Кордуб, а Чорний – його зв’язковим. Багато невинної крові було на руках обох запроданців».

Для довідки додамо, що справжнє прізвище Кордуба — Петро Козменюк. Народився він у селі Старі Кути, колись Кутського, а тепер Косівського району. Завербований був ще в 1939 році. Дотепники­-односельці називали його Петром Покладком.

Тепер повернемося до розповіді п. Дмитра. Суд і Кордуб не повірили Кондрукові, що він говорить правду. Питалися, чому він себе не підірвав чи не застрелив, не вірили, що міг так легко і так швидко втекти. Кордуб сказав, що це свідчить тільки про те, що він дав згоду на співпрацю з КДБ. Суд виніс вирок – смерь. Вирок виконав Кордуб у Рожнові у заріцьких лугах. Там і поховали. А через деякий час Кордуб десь безслідно зник.

Пройшли довгі роки. Повернулись вояки УПА з тюрем і заслань. Знайшовся і Кордуб. Бачили його швейцаром у одному із ресторанів обласного центру, бачили за випивкою в компанії кадебістів – значить продовжував свою чорну справу. Потім переїхав у курортне селище Черче Івано ­Франківської області. Розказували мені, що знайшлися «зацікавлені», які вирішили провідати Кордуба. Кордуб був дома один, голився. Сказали: «Привіт, Кордуб!» Кордуб зблід, тіло його зм’якло, і він, як мішок, рухнув на підлогу. Помер зі страхом в очах, з яким і жив все своє життя. А інші кажуть, що це не є правдою. Кажуть, що Кордуб сам розпустив таку брехню, щоб його більше не розшукували.

У рожнівських заріцьких лугах побратими довго шукали захоронення Петра Кондрука, та пошуки були марними. Але якщо хтось колись знайде у тому лузі чиїсь останки, то нехай знає, що це можуть бути останки безстрашного воїна УПА Петра Кондрука і перепоховає його з належними йому почестями.

Того ж року при загадкових обставинах зникла зв’язкова П. Кондрука Намісник Марія Дмитрівна, 1925 року народження. Марія була вдовою, мала дворічну донечку Наталку. Її чоловік Ангеленюк Іван Григорович загинув на фронті, коли Наталя ще не народилася (похорнка прийшла в середині лютого). Марія збирала для повстанців продукти, медикаменти, мала дружні теплі стосунки з П. Кондруком, доглядала його, коли був поранений. Хтось доніс в КДБ на Марію про те, що вона вишила на прапорі тризуб – і її заарештували, але незабаром випустили. Після цього до неї почав навідуватись начальник КДБ Кутського району Сибірцев (про нього – далі), який, як свідчить на три роки молодша сестра Катерина, домагався прихильності Марії ( була вродливою жінкою). Одного разу Сибірцев приніс Марії листа, якого вона повинна була передати повстанцям, але як тільки він вийшов, вона зім’яла його і кинула у вогонь.

22 вересня ввечері хтось постукав у вікно і Марія вийшла. Через хвилину повернулася, накинула хустку на плечі, сказала, що ненадовго і знову вийшла. З того часу її ніхто ніколи й ніде не бачив. Того вечора Маріїна мама Теодозія задрімала сидячи і проснулася від жахливого видіння: вона побачила Марію з петлею на шиї… Марію довго чекали, мама не спала цілу ніч. Потім довго шукали, всіх розпитували, ходили дивитися між загиблими, але ніде нічого не дізналися. Дочка Наталка до цих пір розшукує відомості про свою маму. Вдалося дізнатися тільки те, що того дня сусідка бачила двох невідомих, що ховалися в кукурудзі. Потім ходили чутки, що Петра Кондрука вбили і поховали разом з якоюсь жінкою.

Аналізуючи вище викладене, можна висловити припущення, що за Марією приходили підлеглі Кордуба, бо якби захотіли заарештувати її кадебісти, то вони зробили б це вдень. Але це здогади, які можуть бути підтверджені чи спростовані тільки матеріалами архівів КДБ.

А скільки їх, безіменних, лежить у нікому не відомих місцях, не похованих, а купою звалених кадебістами в якусь яму чи яругу і загорнутих бульдозером або просто закинутих у криниці, де і загортати не треба було. Відомо, що УПА – армія безіменних, кожен від найстаршого командира до простого стрільця були закриті псевдонімом, придбаним іменем. «Розкриття псевдо зволене тільки після смерті даного революціонера, і то лише тоді, коли це не може стягнути репресій на його рідню, ні пошкодити справі».

Енкавеесівці десятками виставляли на впізнання вбитих вояків УПА, складаючи їх в Косові біля суду. Люди приходили і «не впізнавали» своїх рідних, бо якби впізнали – зразу ж поїхали б пасти «білих ведмедів», а вдома були маленькі діти, старі батьки. Були і в нас, у Рожнові, виставлені біля сільради три бійці УПА з ножами в серцях. А в Новоселиці – виставили одного біля церкви і заборонили його ховати. Труп розкладався і неприємний запах поширювався на всю округу, його розгрібали кури. Тоді один чоловік граблями згріб останки у ряднину, поклав на драбину і на ній затягнув у яму. Кажуть, що на тому місці, де він лежав біля церкви, і досі не росте трава, а тільки мох.

Тепер уявіть собі маму, яка «не впізнає» свого синочка і не забирає його, знаючи, що його загребуть невідомо де… Чи можна після цього їй докоряти за те, що «она не любит русских». З іншого боку, чи зможе зрозуміти мати з Підмосков’я, син якої загинув уже в мирний час на Західній Україні ті аргументи, що бандерівець не прийшов у Підмосков’я убити її сина, що він захищав свою землю, свій народ, свою Державу. То хто ж винен?

Очевидно, що винні ідеологи і провідники імперських амбіцій російського народу, які не перевелися, на жаль, і до сьогодні. Їм потрібна Абхазія, Осетія, Грузія, вони топлять у крові Чечню, вони «защищают русские рубежи» у молдавському Придністров’ї, їм потрібна Тузла, їм потрібний Севастополь, їм потрібний Крим. І хто б там що не говорив, але політика Росії таки залежить від російського народу, бо вони вибирають собі таких керівників, вони віддали на виборах своєму одіозному політикові аж 22 % голосів, вони дають свою мовчазну згоду на загибель своїх синів у «гарячих точках», які породжують їхні ж керівники. Та будемо надіятись на краще.

+3
101
RSS
18:57
+2
Дякую, друже. Буду читати.
22:17
+2
Як же ж важко таке читати… Згоден із запропонованим терміном ТБ УПА.
00:22
+3
Радію друже, що таким чином «достукався» до молоді у Рожнові і навколишніх селах, до земляків Івано-Франківського земляцтва. Бо такі книжки молодь, як правило, не читає. А в інтернеті, частинами, читають із задоволенням. І відкривають для себе недалеке минуле Рідного краю.
05:20
+2
Пишеш: винні імперські ідеологи рос. Народу. Ні. Це наслідок. А причиною є самі московити як народ. Їхня життєва установка: жити за рахунок грабунку сусідніх народів.
11:12
+3
Цілком згідний і про це я пишу далі:І хто б там що не говорив, але політика Росії таки залежить від російського народу, бо вони вибирають собі таких керівників, вони віддали на виборах своєму одіозному політикові аж 22 % голосів, вони дають свою мовчазну згоду на загибель своїх синів у «гарячих точках», які породжують їхні ж керівники.
У вас, шановні, вийшов міні-диспут в стилі "ab ovo".
_соромлюсь
Що первинне: курка чи яйце?!
Що первинне: влада, яка здійснює негативну селекцію населення — чи населення, яке обирає собі на голову отаку владу?..
15:32
+3
Так воно і є. І не знати чи комусь вдасться відповісти на всі ці питання.
17:53
+2
А що це за дивні 22%?
07:54
+3
Голосування за Жириновського.
17:29
+1
Ага. То це одіозний політик Жириновський? То варто так і написати в тексті (хочби в дописі).

Випадкові Дописи