До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 19.

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 19.

СИНОЧОК

Ще одна історія, яку розказала мені жителька села Новоселиця Снятинського району Тарабас Марія Миколаївна, 1932 року народження, вчителька, дівоче прізвище – Жмендак.

«Вчилася я з моїм рідним братом Степаном, – згадує М. Жмендак, – у 10 класі (були близнятами) в с. Іспас Вижницького району, бо середньої школи в нас тоді ще не було. Жили на квартирі. Восени прийшла Степанові повістка іти в армію. Він пішов у воєнкомат, але чомусь повернувся і сказав мені, що його не взяли, і що візьмуть пізніше. Я запропонувала йому піти додому переодягнутися, бо в армію ішов у якомусь лахмітті, і повернутися для продовження навчання. Він погодився і пішов, але наступного дня не появився. Не появився і на другий день, не прийшов і на третій. А зв’язку – ніякого. П’ятниці я заледве дочекалась. Не чекала закінчення всіх уроків, а полетіла додому.

Ще на краю села наша сусідка Данилюк Ганна, побачивши мене, спитала: «Тобі передали чи ти ще нічого не знаєш?.. Хата згоріла і…» Дальше я її не слухала. Додому вже бігла. Прибігла – і завмерла. Побачила тільки піч і купу попелу. Мама крізь сльози сказала: «Степана вбили», і ми заплакали­заголосили…

Довго мама не могла говорити. Нарешті заспокоїлась і розказала, що послала Степана по корову на пасовище, а сама пішла додому, щоб тачкою відвезти сусідці порося, яке вона в мами купила напередодні. Коли зайшла в стайню за поросям, зі стриху (горища), де було сіно, почула тихе: «Мамо! Не бійтеся нас. Ми довго не будемо. Як тільки стемніє – ми підемо. Дайте нам води».Мама дала їм води, взяла порося і пішла. Коли повернулася – двір був оточений енкавеесівцями. Старший спитав: «Хто є з посторонніх?» Я відповіла, що в хаті немає нікого, а за все інше я відповісти не можу. Почався обшук. Довгими піками шукали криївку. Зі стайні вигнали корову, зірвали підлогу, – і там також шукали, але нічого не знаходили. І коли один із них по драбині поліз на стрих і ткнув у сіно пікою – загриміли постріли. Енкавеесівці, матюкаючись, вискочили зі стайні і залетіли в хату. Почалась жорстока перестрілка. Ніхто не хотів залишати своє укриття.

Раптом спалахнув дах стайні. Одночасно загорівся й дах хати. Ми з Ганнусею (сестра, молодша на 3 роки) почали виносити з хати подушки, перину і скидати прямо на город. Вивели тата (він був сліпим і хворим) і посадовили на подушки, винесли полібічок (бочку) з пшеницею.

Вечоріло. Густий дим низько стелився над городами. Раптом – гучний вибух. Через двері стайні було видно, як яскраво-­червоне полум’я вибуху підняло біле тіло – хтось підірвався на гранаті. Перестрілка затихла. За димом нічого не було видно. Раптом чуємо: «Убегают!» – і добірний мат. Зчинилася страшна стрілянина.

Двоє впали серед городу. Двох інших кулі настиглив кінці городу, коли до спасіння було кілька кроків. Все затихло. Хижо реготав тільки вогонь, який пожирав хату, стайню зі свинею, поросятами та іншою живністю і всі інші будівлі. Ніхто нічого не гасив: було пізно.

Маму взяли для впізнання трупів. І… Господи ж ти мій милий! Лежить її Степан, її дорогий синочок лицем до неба, ніби живий. Тільки на чолі маленька чорна дірочка, а під головою – червона «подушка».

Не будемо ятрити душу тим, що було далі. Скажемо тільки те, що скільки не просила вона залишити їй її любого синочка, не допомогло. Всіх, як дрова, закинули у вантажівку і повезли до Заболотова. Скільки загинуло енкавеесівців, невідомо.

Не зрозуміла була логіка радянських «визволителів». Ні одна армія світу не колекціонувала трупів. Аборигени Америки колекціонували скальпи, але не трупи. А радянські «визволителі» виставляли їх напоказ, глумилися над покійниками і пишалися трупами як найдорожчими воєнними трофеями.

«На другий же день, — продовжує Марія Миколаївна, — я поїхала в Заболотів шукати тіло брата, але мені сказали, що його відправили в Коломию. Хотіла їхати в Коломию, але випадково зустріла свого двоюрідного брата Дмитра Гуцуляка, який працював у Рожполі завідуючим клубом і приїхав до Заболотова у якихось справах. Розказала про свої наміри, а він сказав на то: «Дитино! Не їдь нікуди! Ніде ти його не знайдеш. Нікуди вони їх не відправляють, а викидають у яму під мостом і загортають бульдозером».

Від цих слів я наче прозріла. А й справді! Кому це і для якої потреби треба було би возити трупи аж в Коломию? Та це ж брехня! Відлуння тих днів мене супроводжувало все моє життя. Я змушена була покинути стаціонар Чернівецького університету, дивом вдалося закінчити заочно, мене не раз без всяких пояснень звільняли з роботи, переводили на роботу в глухі села і на нижчі посади. В таких випадках я, усміхаючись, говорила: «Дякую вам, що не даєте мені забути мого рідного, любого братика Степана». І мені на душі ставало легше. Вічна й світла йому пам’ять!»

БУНКЕР

Переховувались нічні, як правило, у схронах, криївках, бункерах. Ось що розповів мені про це вже відомий нам Микола Божак з Новоселиці.

«Бункерів у нашому селі було декілька. Один із них був викопаний у горі за 30 метрів від нашої хати. Це був великий бункер. До нього нічні йшли зі сторони лісу через сад і через наше подвір’я. Йшли один за одним на певній віддалі. Ніколи не йшли групою. Одного разу я нарахував їх 31 особу. Вхід був із городу, з кукурудзи, замаскований дерев’яною коробкою зі скошеними бортами, в яку посадили чотири стебла кукурудзи. Я щодня поливав кукурудзу, щоб не засохла і не відрізнялася від іншої кукурудзи. Гірше було зимою. З віддушини (вентиляційний отвір) часом можна було помітити димок. Коли проводились облави, я закидав віддушину снігом, а коли вони вже не мали чим дихати, пробивали отвір знизу довгою палицею.

Коли проводились облави, ми дрижали, як листки трепети (осики), але бункер, на щастя, не знаходили. Аж через кілька років один із нічних, який потрапив до рук кадебістів і не витримав знущань чи, може, був засланим КДБ агентом, водив їх по всіх бункерах. Неждано прийшли і до нас. У віддушину кинули гранату і заставили мого дєдю (тата) зайти в бункер першим. Він зайшов і сказав, що там нікого немає. Пізніше виявилося, що у кутку бункера був замаскований невисокий тунель, по якому можна було пересуватися повзком, і по ньому вони перейшли в інший бункер.

Кадебісти зайшли в бункер, впевнилися, що нікого немає, і вже хотіли йти, як раптом почули кашель людини, яка задихалася від диму гранати. Прогримів постріл і він звалився вниз: застрелився. Виявилося, що під верхом була ще одна невелика ніша на одну людину. Чому він там залишився, ніхто не знає. Може, залишився, щоб замаскувати тунель, по якому врятувалися інші, може, вирішив, що переховається у тій ніші, ніхто цього не знає. Тоді в Новоселиці заарештували багатьох. Усіх судили і відправили в Копевинський район Комі АРСР. Відсиділи там по 10—15—25 років. Дехто повернувся живим».

Тепер бункер господарі переробили на пивницю (погріб). Для цього зробили сходи, поставили двері. Був і я в тому бункері, коли в 2009 році приїхав до Рожнова святкувати Великдень і гостював у Тарабасів та Божаків. Там, де раніше зберігалася зброя, тепер зберігається картопелька.

Бункер в Новоселиці (тепер погріб)

Досить велике приміщення з куполоподібною стелею викопано в пісковику. Пісковик не щільний, луночку я зробив навіть пальцем. Таку породу я бачив вперше. Робити в такій породі бункери й тунелі було неважко. Але скільки тої породи треба було непомітно винести і занести її десь далеко і заховати її так, щоб не видно було, що десь копався бункер, і коли це робилося, що люди не бачили, відомо одному Всевишньому і тим, хто це робив. Це вражає і дивує. Приміщення сухе, навіть найменших ознак сирості немає. Я подумав, що з цієї криївки можна було би зробити прекрасний музей УПА, водити туди екскурсії і не дати забути нащадкам про тих безіменних героїв, кістками яких так рясно засіяна наша земля.

Тож може колись так і станеться?...

ОСТАННІЙ РОЖНІВСЬКИЙ ПОВСТАНЕЦЬ

У 1964 році Рожнів потрясла сенсація: легалізувався останній рожнівський вояк УПА Атаманюк Василь Юрійович, який перебував у підпіллі 14 років.

Атаманюк Василь Юрійович народився 1 жовтня 1925 року в селі Кобаки Косівського району. В 15 років залишився сиротою, рідних братів і сестер не мав. Обробляв землю, утримував пару коней, якими заробляв на прожиття. У 18 років забрали в Радянську армію, служив на Уралі. У 1949 році одружився з жителькою села Рожнів Юрах Оленою Омелянівною і перейшов жити в Рожнів, оскільки в Кобаках з організацією колгоспу все майно і коней забрали в колгосп. Налагодив контакти з боївкою Сагайдачного, допомагав їм грішми, купив на 300 карбованців бефонів (бефони – облігації УПА). Сагайдачний і Соломон доручають йому розповсюджувати листівки.

Одного разу Атаманюк з дружиною пішли на весілля до двоюрідного брата Церковнюка. Коли вони повернулися додому, побачили виламані двері. Перша думка була – заявити в сільську раду. Але коли вийшов з хати, неподалік побачив машину з воєнними і зрозумів, що вони приходили по нього. В хату не повернувся. Поїхав у Заболотів, а потім – у Джурів. Третього дня вночі повернувся додому. Дружина сказала, що багатьох заарештували, що облави й арешти продовжуються. З того часу Атаманюк переховувався в родичів і знайомих, спочатку в сусідніх селах, а пізніше, коли облави закінчилися, вдома, в Рожнові. Незабаром командир кущової боївки Соломон викликав Атаманюка в с. Смодне і дав йому гвинтівку й набої. 

Василь Атаманюк

У 1947 році, якраз на Різдво, 9 січня, Сагайдачний зі своїми бойовиками знищив начальника КДБ Кутського району Сибірцева І. А. (і сержанта Бормотова), на руках якого було багато безвинної крові рожнівчан і жителів інших сіл Кутського і Косівського районів. Щоб люди знали, що кат районного масштабу не виїхав кудись, а що його знищено, голову відділили від тіла і повісили на мосту біля присілку Чорнятин.

1 вересня 1950 року на горбах між Рожновом і Тростянцем відбувся великий бій повстанців з кадебістами, з якими був керівник обласного КДБ. Тоді було знищено 6 кадебістів. У тому ж, 1950 році, 4 вересня, в бою з військами НКВС загинув у Рожнові керівник кущового проводу Сагайдачний – Андрійчук Василь Михайлович.

Сили були нерівні. Щоб зберегти людей, провід ОУН-­УПА дав дозвіл на легалізацію і роботу вояків УПА в будь-­яких радянських органах, навіть службу в стрибках, і діяти надалі так, як їм велить їхня совість. Частина легалізованих не поривала зв’язків з УПА і по всякому допомагала їй. Про таких через Кордуба часом ставало відомо КДБ з відповідними наслідками. Інша частина не давала приводу для претензій, і за ними тільки стежили.

Велика частина підрозділів УПА прорвалася через Чехословаччину в Західну Німеччину. Інші розділились на малі групи і залишились у підпіллі. Василь Юрійович залишився в підпіллі. Треба було заробляти хоча б на харчування, тому обладнав собі у шопі криївку, заніс туди ткацький верстат, ткав полотно, плів светри, дружина продавала це все – і з того жили. Але життя диктувало свої умови. Завагітніла дружина. Виходило так, що вона в майже сорокарічному віці, не маючи чоловіка, нагуляла дитину. Очевидно, що Василь Юрійович не міг залишити ґрунт для всяких пліток та принижень і вирішив легалізуватись.

Після відповідних «розмов» в органах, влада вирішила влаштувати в Народному домі громадський суд над Атаманюком. На суд були покликані і жителі Рожнова, які допомагали переховуватись Атаманюку. Спочатку дали слово підсудному. Він розповів про 14 років життя в підпіллі і в кінці сказав, що нікого не вбивав, нікого не пограбував, а гвинтівку закопав на городі, і її, мабуть, хтось виорав, бо тепер її там немає. Казав, що раніше не легалізувався тому, що боявся каральних органів. Тепер просив громадян села взяти його на поруки.

Після цього бажаючі задавали питання, на які Атаманюк терпеливо відповідав. Потім дали слово громадянам, які переховували Атаманюка, в тому числі і його дружині Олені. Всі говорили, що каються (що іншого вони могли сказати), і що не заявляли про Атаманюка тому, що боялися каральних органів.

Рішення було таким:

«Взявши до уваги пропозиції виступаючих, які засуджують поступок Атаманюка В. Ю., а також його покаяння перед громадянами села, загальні збори села постановляють:

1. Надати Атаманюку В. Ю. можливість чесною працею виправдати довір’я громадян села і просити органи Державної Безпеки не притягати В. Ю. Атаманюка до кримінальної відповідальності та передати його на перевиховання громадськості.

2. Суворо попередити В. Ю. Атаманюка про те, що у випадку, коли він не виправдає довір’я громадян, проти нього може бути порушена кримінальна справа.

3. Запропонувати сільській раді й правлінню колгоспу надати йому можливість працювати на фізичній роботі за місцем проживання і взяти його трудову діяльність під постійний нагляд.

4. Суворо попередити громадян села Рожнова Атаманюк О. О., Юраха Василя О., Григораш Олену В., Борука Григорія В., Крутофоста Миколу Г., Юраха Петра Ю., Юраха Михайла В., Самань Марію Іванівну, Юрах Параску Іванівну, Данилюка Василя Петровича, які скривали Атаманюка В. Ю., і попередити, що при повторенні чогось подібного вони будуть виселені з села.

5. Довести до відома сільських виконкомів с. Джурів, с. Кобаки про мешканців їх сіл Тарабаса Степана М., Чепигу Миколу Танасійовича, Дуленчука Івана М. про те, що вони скривали В. Ю. Атаманюка, і запропонувати обговорити це на зборах громадськості села та прийняти відповідні рішення.

6. Зобов’язати В. Ю. Атаманюка якнайскоріше знайти зброю».

Василь Юрійовмч відпрацював у колгоспі без оплати один рік – і на тому все закінчилось. У 1964 році народилася дочка Орися. У 1968 році народився син Василь. Василь Васильович працює спеціалістом Рожнівської сільської ради, і якраз він, разом зі своєю мамою, надали мені цей дорогоцінний матеріал.

А Незалежну Україну Василь Юрійович таки побачив. Помер 27 травня 1993 року. Вічна і світла йому пам’ять! А в кінці 1991 року засоби масової інформації оприлюднили ще одну сенсацію – вийшов із підпілля останній вояк УПА, легалізувався тільки після того, як Україна стала незалежною. А тепер мені скажіть, яка нація може похвалитися такою стійкістю своїх захисників?

І ще одне. Переховувало Атаманюка, судячи з протоколу, щонайменше 13 сімей. Очевидно, що про це не могли не знати всі члени кожної сім’ї, бо не один-­два дні переховували його. Напевне знали про нього й діти цих сімей, але ніхто не доніс владі на нього. Ніхто навіть не проговорився, бо якби це сталося, зразу ж було би все відомо правоохоронним органам: сексотів у радянські часи вистачало. І це все тягнулося не рік, не два, не три, а цілих 14 років! Люди ризикували майбутнім своїм і своїх сімей, своїх дітей, бо могли бути за це ув’язненими або висланими до Сибіру. Ці люди також здійснили подвиг, справжній подвиг – і я схиляю перед ними голову.

СПОГАДИ ЗАСУДЖЕНОЇ

Тепер наведемо спогади Стефуранчин Ірини Андріївни, дочки уже згадуваного Андрія Стефуранчина, на долю якої випало самій пережити ув’язнення і не раз бути на межі життя і смерті.

«Я, Стефуранчин Ірина Андріївна, народилася 5 серпня 1921 року в селі Рожнові Косівського району Станіславської області (тепер Івано-­Франківська). Мої батьки селяни, українці. Я була наймолодшою восьмою дитиною у моїх багатодітних батьків.

Після сільської семирічки батьки віддали мене до Коломийської української жіночої гімназії УПТ, де я вчилася 4 роки. Одночасно вечорами вчилася на десятимісячних курсах медичних сестер, які закінчила у 1939 році. У вересні того ж року я поступила в Учительський інститут на філологічний факультет. Але з 1 жовтня 1940 року нас перевели на заочну форму навчання і направили на роботу в різні школи області. Мене направили у школу села Креховичі Долинського району, де я учила 5­й клас до початку Другої світової війни. Під час німецької окупації я ввесь час учителювала в нашій рідній школі в Рожнові і жила з батьками (серед інших вчила Федора Погребенника – авт.).

У 1943 році я захворіла на запалення легень, потім на тиф, пізніше на менінгіт, але місцеві лікарі врятували мене від тих хвороб. Коли здоров’я трохи поправилось, один рік працювала в коломийській поліклініці медсестрою і хотіла вчитися у медінституті, але моїм мріям здійснитися не судилося. Заарештували батьків, господарство і будинок конфіскували, а їх вирішили виселити до Сибіру. При пересилці у вагоні батьки захворіли на тиф. За допомогою депутата Верховної Ради Гаврищука хворих батьків вдалося зняти з поїзда. Маму вдалося врятувати, а тато через п’ять днів помер. Ми з мамою переїхали до Чернівців. Я влаштувалася на роботу в педінститут, працювала друкаркою і заочно продовжувала вчитися. Але закінчити навчання мені не судилося, гірка доля розпорядилася моїм життям інакше… 24 липня 1944 року мене заарештували, звинуватили у членстві в ОУН і в зв’язках з УПА. Перед тим ми з мамаю були в санаторії, і в цей час, коли нас не було дома, в нашій квартирі був обшук. Забрали тільки листи, бо ніякої іншої літератури у нас не було. В Чернівецькій тюрмі посадили в шосту камеру, в якій не було нар, і ми, шість жінок, спали на цементній підлозі. Крім суконки, я мала тільки літній плащик. Передачу мамочка носила, але мені не дозволяли її отримати. Аж у листопаді я отримала від мамочки передачу з осіннім одягом. А в грудні мені зачитали вирок. Мене було засуджено заочно Московською трійкою МГБ СРСР на 5 років політичних таборів без права переписки з рідними. Аж тепер мені дозволили побачення з мамочкою.

Наше побачення було в сльозах і в присутності начальника тюрми. Він відвернувся до вікна і сказав: «Мамаша! Не плачте! Ваша дочка молоденька, розумна і скоро повернеться до вас. Через три-­чотири дні буде етап на пересилку до Львова, тому зберіть їй теплі речі». Через тиждень я вже була у Львові.

В той час мій рідний брат Андрій вчився у Львівській політехніці. Одного разу мене визвали до окремої кімнати, де з начальником сидів ще якийсь чоловік, котрий сказав, що він від мого брата, і що Андрій просив передати, що мама вже в нього і що вони готують зимову одежу і перед Різдвом прийдуть на побачення. Я дуже зраділа і дякувала їм і Господу Богу за те, що зможу побачити мамочку і Андрійка. Але мої сподівання не здійснилися, бо наступного дня ввечері нас посадили в поїзд із заґратованими вікнами по 15 осіб у кожне купе (не було де навіть сісти всім, не то що лягти – авт.). А по коридору ходили озброєні вартові.

Якраз був Святвечір і тих, хто нічого не мав, волинянки пригощали кусочком цукру і кількома сухариками. От така у нас була Свята вечеря. На другий день нам дали кільку і хліб та по чашці теплої води. За заґратованим вікном було сіро і падав дощик. Ми плакали і молилися за здоров’я наших рідних, бо знали, що нас чекає сумна доля…

Поїзд проїхав майже без зупинок аж до Москви (мабуть, щоб менше людей бачило масштаби репресій – авт.). У Москві нас пересадили в інший заґратований поїзд, але вже по 8 осіб у купе. В нашому купе їхало дві росіянки, які їхали у Володимирську тюрму після повторного слідства. Одна з них розказала, що працювала в Москві в англійському посольстві і закохалася в замісника англійського посла. Дипломата з СРСР видворили, а її засудили на 10 років ув’язнення.

12—13 січня ми приїхали в Ухту Комі АРСР, де був великий пересильний пункт з 12 бараками, який називався ОЛП-­1. Була сніжна й морозна зима. Я не мала теплого одягу і захворіла на запалення легень, на нирки і радикуліт. Мала високу температуру і мене на носилках віднесли в шосту палату ОЛП-­1. До мене зразу ж підійшла медсестра і спитала, чи я не є сестрою студента Львівської політехніки спортсмена Андрія «Гуцула» – Стефуранчина (був двократним чемпіоном України). Так я познайомилася з Мартою зі Станіслава, яка також вчилася у Львові і була заарештована ще в 1944 році. Цьому знайомству я дуже зраділа. Може, завдяки Марті мене лікували добре, навіть призначали пеніцілін, але лежати довелося більше місяця. Після одужання медична комісія признала мене інвалідом 3 групи. Мене призначили медсестрою в 10 корпус, де лежали важко хворі на туберкульоз чоловіки. Лікарем у тому корпусі працював ­грузин, колишній в’язень, якому присудили жити на спецпоселенні до кінця життя, один лікар з Литви, дві вільні медсестри, а санітарами були два полонені німці. Щотижня нам видавали по пачці махорки і білий папір і заставляли нас протягом місяця три рази на день курити, бо лікарі казали, що нікотин вбиває паличку Коха, і ми повинні були це виконувати. Працювала по 12 годин на добу.

Медсестри з усього ОЛП жили в п’ятому бараці. Він був поділений на кімнати, в яких на тапчанах спало по шість осіб. Щомісяця у нас проводили обшук, шукали листів, але нічого не знаходили. Однак наші вільні медсестри самі нам запропонували передавати через них листи, а вони через своїх знайомих залізничників переправляли наші листи додому. Нам видали табірну форму: валянки, штани, куфайку, бушлат і шапку, а в лікарні ми одягали білий халат і тапочки. Я робила внутрішньовенні та підшкірні уколи і роздавала таблетки, виконувала інші обов’язки медсестри і працювала там три з половиною роки, поки не відправили мене з великим етапом у Воркуту в ОЛП­7, який звався Ветласян. Там я працювала медсестрою до весни, а весною перевели у Воркуту. Там зробили обшук, заставили роздягнутися і одягнути іншу одежу, зробили обшук у бараці і змусили пришити на шапці, на правому рукаві і на плечах куфайки і бушлата шматок білої тканини з номером ПН­4, який заміняв прізвище. На ранковій і вечірній перевірці ми повинні були називати свій номер, як у концтаборі. Жили в великому бараці на 120 осіб, спали на двоповерхових нарах по чотири особи. Кожен мав коц (тонка ковдра) і подушку – і то було все. Працювали на цегельному заводі, відкидали сніг, виконували інші роботи. Інколи вночі заставляли розвантажувати вагони із замерзлими овочами. А коли ми поверталися, нас обшукував конвой із псами та відбирали мерзлу картоплину чи ще щось – і жорстоко карали.

Коли прийшов мій строк звільнення, мене не звільнили, а етапом відправили у Сиктивкар (Комі АРСР), де через два дні мені сказали, що я повинна ще рік відпрацювати на лісоповалі, аж потім мене звільнять повністю. Я про все телеграмою повідомила мамочці, сповістила свою нову адресу, подякувала Богові за те, що я тепер хоча б можу вільно переписуватись і нетерпляче чекала відповіді. По обіді мене відвезли за 40 км у Сившар. Це невеличке село, де була лазня, магазин, медпункт і 25 маленьких хатинок, в яких жили переселенці та колишні політв’язні. Мене поселили у кімнату, де жили дві росіянки, і записали в бригаду. Бригадиром була литовка, яка там працювала вже чотири роки. Годували нас у їдальні, хто мав або міг купити продукти, у вихідний щось собі варив. Влітку нас пішки посилали на лісоповал за 5—6 км, і на обід давали з собою 300 г чорного хліба, два кусочки цукру і бляшанку, щоб ми мали чим пити воду.

Від мамочки я отримала посилку, в якій вона мені вислала одежу, щоб я хоч у неділю могла переодягнутися у своє. Часто отримувала листи. Аж тепер з них я дізналася, що в тому самому 1947 році вивезли в Казахстан моїх старших сестричок: Радиш Василину (10.10.1909—23.02.2001) з дочкою Наталею і Борук Парасю (26.06.1911—18.12.2002) з сином Юрком. А сестричку Євдокію 28.06.1915 р.н. з дітьми і її чоловіка Петра Жмендака після довгих страждань і поневірянь від вивезення звільнили, бо Петро Жмендак мав канадський паспорт. Також мені тільки тоді написали, що мого брата Андрійка заарештували у Львові ще у 1948 році – і він відбував ув’язнення у Джезказгані на мідному руднику.

Зі Сившора я писала в Москву до різних владних інстанцій з просьбою дати мені можливість зустрітися з рідними або вернути мене назад у табір. І тільки десь у серпні-­вересні 1953 року після смерті Сталіна прийшов наказ відправити мене на спецпоселення в Караганду, куди були вивезені мої сестри. Везли нас пасажирським поїздом (я була не одна), але з охороною, яка була переодягнена в цивільний одяг. На вокзалі в Караганді мене зустріла Наталочка, дочка сестри Василини, але зразу ж поїхати додому ми не змогли. Мене чекало два працівники НКВС – і ми змушені були з ними піти у відділення і зареєструватись. Мені призначили два дні в місяці, в які я повинна була відмітитись у них особисто.

Справуа про звільнення Ірини Стефуранчин

Радість і враження від зустрічі описати не зможу. Тоді «радість з журбою обнялися» і сльози текли рікою. А брата Андрія звільнили з табору тільки у 1955 році – і він приїхав на спецпоселення до нас з мамою в Караганду. 

Марія Стефуранчин з дочками Параскою, Василиною, Євдокією, Іриною і сином Андрієм на спецпоселенні в Караганді

Та на цьому наші біди не закінчилися: сестру Параску з сином Юрком з Караганди вислали в Якутію, а мою найстаршу сестру Катерину (07.03.1906—07.03.1994) в 1951 році виселили в Сибір (в Іркутську область). Повернулись додому тільки тоді, коли була «відлига» і всі змогли через 12 років, в 1959 році, повернутися на рідну Україну. А брат Андрій жив у Караганді аж до пенсії. Моя сестра Анна­Марія (03.06.1919—1990) в заміжжі – Котельницька, у 1944 році з сином Орестом виїхала на Захід, а потім – у США, жила у Філадельфії, другий раз вийшла заміж за Володимира Мелька. Щоб бути похованою в Рідному краї, повернулась на Україну і ще півтора року прожила в мене, в Коломиї. Померла в 1990 році, похована в селі Княже біля батьків. Брат Петро змушений був виїхати з України ще у 1928 році ( був членом підпільної організації ЗУНРО, заочно засуджений польською владою до смертної кари 

Мені стає дуже сумно, коли я згадую ті минулі роки страждань, сліз, поневірянь і молитов. Серце і душа болить від того, що теперішнє суспільство до цього часу належно не оцінило ту героїчну боротьбу ОУН і УПА і подвиги мільйонів кращих своїх синів і дочок, які боролися за незалежність рідної землі».

Я зустрівся з дочкою Петра і Євдокії Жмендак (Стефуранчин) Любою, 1939 року народження, вчителькою, і от що вона мені розповіла про свою родину:

Петро Жмендак (1902—1992) народився у бідній багатодітній сім’ї і в 10 років залишився круглим сиротою. У дванадцять років пішов у найми, возив кіньми товари з Коломиї та інших міст у єврейські крамниці, їздив навіть у Золотий Потік Тернопільської області. Щоб поїхати до Канади, продав морґ ґрунту, який йому заповів батько. Довгий час був у Канаді, вивчив англійську мову, мав канадське громадянство, добре там заробляв, висилав гроші братові Михайлу і той купляв для нього землю. Через якийсь час Петро Жмендак повернувся до Рожнова, побудував хату, одружився з дочкою Андрія Стефуранчина Євдокією і в Канаду вирішив не повертатися.

З приходом Радянської влади від нього наполегливо й неодноразово вимагали відмовитися від канадського громадянства і здати канадський паспорт, але Жмендак не погоджується. Його агітують вступити до колгоспу, але він відмовляється, аргументуючи тим, що він не є громадянином УРСР. Його обкладають великими податками, але і їх він здає вчасно. До Прокопія Ропара приходить начальник КДБ Кутського району Сибірцев і вимагає, щоб він умовив Петра Жмендака зректися канадського громадянства, але «канадник» непохитний. Тоді його заарештовують, звинувачуючи в шпигунстві, дружину виселяють у Сибір, а на базі їхнього господарства організовують колгосп, головою якого стає відомий нам Федір Мацко. Кілька тижнів Жмендаків тримають у Коломиї в «українському гетто» в різних камерах і так, що вони нічого не знають одне про одного. Перед тим, передбачаючи можливе виселення, Жмендаки завчасу відвезли своїх дітей Любу, 1939 року народження, і Марію, 1944 року народження, в село Княже до Катерини, рідної сестри Євдокії. І хоч на допитах батьки не призналися, де їхні діти, рожнівські стрибки Вінтоняк Юрій, Левко Дмитро і Мокан Юрій якось дізналися про те, де вони переховувалися, поїхали в Княже, заарештували дітей і повезли в концтабір у Коломию. Була зима. По дорозі, щоб обігрітись, вони з дітьми зайшли в селі Джурів у школу. Там одна бездітна вчителька просила їх віддати дворічну Марічку їй і пропонувала їм за це 2000 карбованців, але вони не погодилися – «ворогів народу» було доставлено до Коломиї (через багато років Петро Жмендак розговорився в автобусі з попутницею з Джурова. Вона, дізнавшись що він з Рожнова, розповіла йому про той випадок і спиталася, чи він часом не знає про долю тих дівчаток. І як же вона була здивована, коли дізналася, що вона говорить з їхнім батьком).

Тим часом Петра Жмендака відвезли в Станіслав, а після допиту – в Москву. Там допит вів генерал КДБ англійською мовою, яку Петро знав досконало. Після цього його звільняють і кажуть, що поки він доїде додому, сім’я його буде вже вдома. Але так не сталося. Перед самою відправкою до Сибіру дружину Євдокію з дітьми знімають з вагона (дворічну Марічку кладуть босою на сніг: не було часу її взути) і відвозять у Кутську тюрму. Зусилля Петра Жмендака звільнити дружину й дітей виявляються марними і він знову їде в Москву, де його знову запевняють, що поки він доїде додому – дружина і діти вже будуть удома. На цей раз так і сталося. З Кутської тюрми додому службовою машиною їх чомусь привіз Григорій Ропар, рідний брат Прокопія Ропара, голова райвиконкому Верховинського району.

Усвідомлюючи те, що спокою йому не дадуть і виїхати в Канаду також, Петро Жмендак відмовляється від канадського громадянства, здає канадський паспорт і вступає до колгоспу. Однак господарство і хату йому не віддають (з хати зробили контору колгоспу) і Жмендаки змушені жити в чужих хатах. З часом дружина Євдокія кілька разів відвідувала сестер, маму і брата Андрія на спецпоселенні у Караганді. У 1956 році Петро Жмендак знову їде до Москви – і тільки після цього їм повертають їхню хату.

Пройшли роки. Старша дочка Люба закінчила фізико-­математичний факультет Івано-­Франківського педінституту і 36 років вчителювала у Верховині. Молодша Марія закінчила медінститут і згодом стала кандидатом медичних наук. Нині вони на пенсії і живуть разом у батьківській хаті. У 2010 році на Різдво ми колядували у Жмендаків, провідали їхню 95-­річну маму. На той час вона вже сім років була лежачою хворою, але розум і пам’ять часом не були знищені. Долю родини Стефуранчиних найкраще пам`ятала вона і переказувала дочці Любі.Читала без окулярів і просила Бога дожити до того часу, коли вийде у світ книжка, в якій будуть описані мученицькі страждання родини Стефуранчиних та інших односельчан. І вона дочекалась. Книжка «Рожнів і рожнівчани» вийшла у березні 2010 року, а у травні того ж року Евдокії Жмендак (Стефуранчин) не стало. 

+2
119
RSS
18:53
+2
Гадаю, друже Миколо, що не годиться називати повстанців УПА бойовиками.
То є цитата з книги пана Миколи.
_шкодую
Отож годиться, не годиться — а в будь-якому разі, так вже написано в його книзі.
00:55 (відредаговано)
+2
Для вияснення цього питання, друже Анатолію, пропоную уважніше прочитати мій попередній допис «Підпільники і повстанці». Цитую слова Тарабаса Федора Дмтровича, учасника тих подій:«Після війни більшовики кинули основні сили НКВД для придушення УПА, тому довелося деяким великим загонам розформуватись на невеликі боївки, щоб можна з меншими втратами виходити зі скрутної обстановки. В Рожнові був командиром боївки Андрійчук Василь – „Сагайдачний“. Від себе додам що боївка була найнижчою ланкою бойових частин УПА. В радянській армії відповідник „отделение“.

А що можеш сказати по суті викладеного матеріалу?
00:58 (відредаговано)
+3
Справа не тільки в цитуванні книжки, пане Тимуре. Справа в суті, яку я виклав у відповіді А. Висоті. Прошу прочитати. Дякую!
03:13 (відредаговано)
+2
«Боївка» --> «бойовик»?..
А чому не «боєць»?!
_здивований _здивований _здивований
Як приклад, пошлюсь на гімн УНСО:


Цитати:

№1
Я вранці рано
У партизани
Піду з боївкою УНСО.


№2
Бо хто воює,
Той не вмирає -
Повік залишиться бійцем.


№3
В бою загину,
Не на базарі!
Сьогодні я, завтра він, післязавтра ти.


№4
Мій дім — руїни,
Сім'я — боївка,
А заповіт — статут УНА!


№5
Нехай гуркочуть
Бої за меблі,
Бо краще згинути вовком, ніж жити псом!..


Ясна річ, кожен митець має беззаперечне право вживати ті словесні ряди, які йому до вподоби. Ви обрали смисловий ряд «бій — боївка — бойовик», однак ось Вам приклад іншого смислового ряду: «бій — боївка — боєць».
_соромлюсь
Річ у тім, що в масовій свідомості сучасних людей слово «бойовик» міцно пов'язано з тероризмом, а «боєць» — не пов'язано. Хоча в Академічному тлумачному словнику української мови слово "бойовик" (1-ше значення) і справді нейтральне:

1. Учасник якої-небудь бойової групи, загону і т. ін. Ішли вони — гінці мільйонів і мільйонів Пробуджених, грізних, безстрашних трударів, — Московських передмість бойовики повсталі (Микола Бажан, Роки, 1957, 212); Як тільки зажила рана, Левко Когут вирішив вивести своїх бойовиків на операцію (Іван Цюпа, Назустріч.., 1958, 357).

З іншого боку, академічний словник від масової свідомості далекий, а воювати проти масової свідомості — справа невдячна… То чи варта шкурка вичинки?..
04:08
+2
І я мав це ж на увазі, що у масовій свідомості бойовик=терорист. УПА — це Українська Повстанська Армія. Та й у пісні «Ой, у лісі, на полянці стояли повстанці».
14:15
+2
Ще раз пропоную уважно прочитати розділ «Підпільники і повстанці». Цттую: «А тепер подумаймо, як назвати ту чисельну армію патріотів, які допомагали УПА:

– зв’язківців, які долали десятки, а часом і сотні кілометрів, виконуючи свої завдання;

– інформаторів, які збирали інформацію про переміщення, кількість і дії військ НКВС, дії представників радянської влади і стрибків;

– розповсюджувачів інформації про УПА, розклеювачів прокламацій і розповсюджувачів листівок;

– медиків, які лікували повстанців;

– постачальників ліків і медичних препаратів;

– станичних і постачальників продуктів харчування;

— виконавців спеціальних завдань – вивішування синьо-­жовтих прапорів, розповсюдження символіки УПА;

– збирачів і постачальників боєприпасів, а часом і зброї;

– переховувачів повстанців у криївках і бункерах.

Всі вони виконували дуже ризиковану й потрібну роботу, ризикували своїм майбутнім і життям, ризикували благополуччям своїх рідних і близьких. Насправді вони були справжніми вояками УПА, тільки до певного часу – тиловими. Я би їх назвав тиловими бійцями УПА (ТБ УПА) і пропоную ввести це визначення в українську історіографію». Це мої слова. Я їх називаю, як бачите, бійцями УПА. А бойовики і боївка приведені у листі учасника тих подій Ф. Д. Тарабаса. Це цитата і "… воювати проти масової свідомості… ніхто не збирався. Книжка видана у 2010 році, коли бойовиків на Донеччині ще і в помині не було. А в матеріалах про УПА цей термін існує і існувати буде, не зважаючи на те що у вас з Анатолієм він викликає негативні асоціації. Переписувати чи редагувати документи ніхто ж не буде.
Це не «у нас з Анатолієм», а в масовій свідомості. Я почав з того, що це цитати — Ви завершили тим, що це цитати. Отже, нехай цитати ними ж і лишаються.
18:54
+2
Дізнався, що осика називається ще й ТРЕПЕТА. Бо її листя тремтить…
01:06
+3
В Орфографічному словнику української мови є і осика і трепета.
04:01
+2
А по суті викладеного в ч.19 матеріалу можу додати: вражає та затятість, той народний опір, який був вчинений московським зайдам (Сибірцев+). Але були й місцеві стрибки-зрадники. Яке їхнє соціальне походження?
14:32
+3
У стрибки ішли, як правило, гультяї з бідноти, часом з не місцевих, яка надіялась на легкі прибутки за рахунок різноманітних методів грабунку. Такі «стрибки» є у кожного народу, знайшлися вони навіть у монолітній і дуже патріотичній Чечні у вигляді кадирівців. Порядні газди у стрибки не йшли.
18:12
+2
Недавно по ТБ послухав Алєксандра Пасхавєра — російськомовного єврея, економіста й україноцентриста. Він розповідав, що багато українців жалілися йому, що їх і їхніх предків сотні років гнобили як не поляки, так московити. А він їх запитував, а чого ж українці не гнобили поляків і московитів? Я те ж думав над цим питанням і маю свою відповідь. А що думає з цього приводу автор такої сильної і актуальної книги?
00:54 (відредаговано)
+3
Основна причина, на мій погляд, відсутність єдності, про що свідчать минулі історичні події і черговий раз було підтверджено минулими виборами. З метою роз'єднання виборців влада і «мобілізувала» кандидатів в кількості більше 40 осіб. 73% Зеленського не свідчать про об'єднання, бо велика кількість виборців голосувала не так за Зеленського, як проти Порошенка. Розшарованість суспільства зіграла свою роль в першому турі — і нема на то ради. І цю ваду нашого суспільства політики і олігархи мабуть будуть використовувати ще довго. Тільки в єдності наша сила. Боже, нам єдність подай!
20:00
+2
Друже Тимуре, а чому українці сотні років не гнобили поляків та москвинів, а дозволили гнобити себе. Друг Микола твердить, що причиною цього є відсутність єдності.
Друже Анатолію, а ти певен, що і справді хочеш почути мою думку з цього приводу?! Більш того, чи не побоюєшся ти, що моя відповідь не спричинить потужний скандал на Світочі?! Адже мій погляд на речі в 95% випадків надто нестандартний… А через те, що я є ґалахічним євреєм, мою відповідь можна легко інтерпретувати як «жидівську провокацію».
_шкодую
Тому й запитую: ти точно хочеш почути мою відповідь?!

P.S. Пан Микола може не перейматися тим, що моя відповідь другу Анатолію засмітить його чудову публікацію «Минуле й сучасне Покутського села».
_добре
Бо друг Анатолій має звичку ставити надто глибокі запитання, щоб я надавав на них короткі відповіді. Я полюбляю все добре обґрунтовувати — з цитуваннями й перехресними гіперпосиланнями. Отож якщо й відповім, то аж ніяк не коментарем, а розгорнутим авторським матеріалом…
22:53
+3
Цілком згідний з вами, пане Тимуре, що на такі глибокі запитання не обійтись короткими відповідями. Цікаво було б почути також думку і друга Анатолія, який заявив: «Я теж думав над цим питанням і маю свою відповідь». Може вийти цікава, а головне — корисна, дискусія. Бо ж збираємось обирати ще і Верховну Раду.
Ну, якщо Ви «за» — доведеться накропати матеріал!
_вибачаюсь
Друг Анатолій же хоче висловитися після нас, отож і попросив, щоб спочатку свої думки написали ми з Вами.
18:41
+1
Терпеливо будемо чекати.
А я вже написав усе 2 дні тому… _вибачаюсь
07:18
+2
На цю тему я вже маю публікацію. А відповідь друга Миколи про відсутність єдности українців є НАСЛІДКОМ багатьох причин. Тимуре, ти єврей лиш на 1/2. А інша половина і навіть більше — це українська. Інакше ти б не був би українським письменником. Гадаю, що Пасхавєр задав генеральне запитання: а чому це українці не панували над сусідами?. У част.19 описано, які героїчні зусилля робили рожнівчани, щоб вирватися з неволі. Вони надолужували те, чого не робили наші предки протягом століть…
12:46
+1
Друже Миколо, прошу висловитися, чому ми, українці, такі в дописі
svitoch.in.ua/1512-ukrayinskyy-kharakter.html
19:50 (відредаговано)
Пане Миколо! Вибачте, що звертаюся до Вас у делікатній справі — тим не менш…
_соромлюсь
За статистикою на сторінці, у Вас опубліковано 23 матеріали.
З них «Минуле й сучасне Покутського села» — 17 частин.
Але поточна має №19, а минула — №18!!!
Це для мене трохи дивно, оскільки позаминула публікація має чомусь… №16.
А де ж тоді №17?!
Так само нема частини №3!..

Не складається тоді й загальна статистика. У Вас опубліковано:
— 18 матеріалів "історичних" («Минуле й сучасне Покутського села» + «Україна і Польща...»)
— 1 матеріал «мовний»
— 2 матеріали «політичні»
В сумі: 18+1+2=21 матеріал
Але за загальною статистикою, має бути 23 — на 2 більше. Отож саме 2-х частин «Минулого й сучасного Покутського села» і не вистачає…
_стежу
А чому?! Чи можете пояснити?.. Може, Ви в чернетки їх перемістили?
Пане Миколо, перепрошую! Частини №№17 і 3 Ви просто не поклали в теку "Історія". Я ж дивлюся по рубриках — а в рубриці "Історія" матеріали відсутні… А виявляється, вони є в загальній теці «Все».
23:37
+1
Буду старатись не забувати вказувати рубрику. Дякую.

Випадкові Дописи