До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Опори

Опори
Джерело матеріалу:

Теорія

Поданий нижче матеріал виник від відчуття, а потім і впевненості в тому, що наша власна історія, на яку ми могли б спертися, ухвалюючи важливі й доленосні рішення, навмисно і педантично знищувалася дуже тривалий час. Причому, робилося це хоч і з імперської подачі метрополії, але все ж — нашими власними руками, оскільки жоден окупант не може знищити її так ґрунтовно, як самі жителі конкретної території або місцевості.

Причому, саме ця історія, в її різноманітному прояві, лежить в найнижчому шарі фундаменту, на якому або встоїть нація, або впаде чи не відбудуться, якщо цього шару не буде або він буде занадто тонким. Як це не крамольною звучить, мова — більш верхній шар, і якщо немає зв'язку з нижнім — жодна мова не стане надійною опорою для нації. Більш того, без зв'язку з цим мова буде або відторгатися, або поступово вмирати, що ми і спостерігаємо в Україні.

Повертати українській мові статус державної — половина справи, друга половина — ґрунт, на який впадуть зерна. Якщо він кам'янистий — толку буде мало. Так і з нашою історією, яка і є тим самим ґрунтом. Причому, ця історія повинна мати не тільки загальний, теоретичний вигляд, а й матеріальне втілення, з чим у нас, безумовно, складніше.

Матеріальна складова нашої історії або знищена геть, або дискредитована настільки, що її потрібно дуже довго, наполегливо і вперто відмивати. В крайньому разі, треба якось змістити акценти на рівні держави і не епізодичними епопеями, а загальним, фундаментальним рухом. Напевно цей процес потребує досить тривалого часу, але врешті-решт ще можна відновити фундамент, або створити його на тому місці, де він був і де його знищили.

На наш погляд, проблема тут ось у чому. Історія, як теоретична субстанція, досить аморфна, і якщо вона не тримається на матеріальному каркасі, може бути деформована як завгодно. Чим більше матеріальних точок прикладання теорії до історичних і зримих артефактів, тим більше її стійкість до зовнішнього деформуючого впливу.

Як не крути, а історія складається з низки важливих вчинків окремих особистостей, які змінювали її хід протягом століть. Саме тому пам'ять і матеріальні свідчення діяльності таких людей — особливо важливі. З цієї причини їхніми іменами називають вулиці, площі або міста. Тут немає нічого нового. Достатньо згадати, як це діяло в совку. У будь-якому населеному пункті була вулиця або площа Леніна з відповідним пам'ятником різного калібру і якості виконання.

Цією гидотою заповнювалася пустеля, яку імперія робила на місці історичного простору своїх колоній. Тисячі, десятки тисяч потворних статуй і ще більше — географічних назв, саме й формували той кістяк, на який більшовики натягували власний варіант історії. І треба зауважити, що вдалося їм це вельми непогано. Причому, вдалися обидва елементи — була стерта наша власна історія і на її місце імплантований штучний варіант історії, якашвидше  була пропагандою і вже точно — псевдо-історією. Матеріальні опори були створені тільки для совкового періоду, та й то, сама система матеріальних основ була дуже своєрідною. Історичні події та імена викреслювалися з неї легко і якісно, оскільки система мала внутрішній механізм її коригування.

У підсумку, імена Сталіна, Берії, Блюхера, Троцького, які за життя навантажувалися масою легенд, що дозволяють увійти в історію з такою ж вагою як Річард Левине Серце, Жанна Д'Арк чи Наполеон. Потім стиралися буквально за кілька місяців і практично не залишали слідів, а на їхнє місце висувалися нові діячі, яким готувалася роль таких історичних стовпів. Наприклад, в совку було вакантне місце Наполеона і його абсолютно незаслужено розділили між Олександром Невським, Кутузовим і Жуковим.

Проте, маючи бажання, план дій і розуміння цієї проблеми, все можна відтворити і повернути на місце, хоча зробити це буде дещо складніше, ніж в тому випадку, коли з історією не влаштовували брудних ігор. Просто замислимося над тим, що і як відбувається в нормальних країнах, наприклад — у США. Адже там досі користуються мовою метрополії — англійською, а населення там настільки строкате, що взагалі неможливо когось назвати ядром нації, а нація — ось вона! І водночас, там дуже трепетно ставляться до власної історії, особливо в період з 1776 року. Саме цей кавалок історії має безліч матеріальних опор, які ретельно оберігаються і залишаються без ретуші для наступних поколінь. Це робиться для того, щоб вони могли звірити своє уявлення про своїх предків, про історію з тим, що їм викладають за цим курсом.

Наведена вище торія говорить про те, що Україна, протягом декількох століть, піддавалася не просто асиміляції з боку окупанта, а цілеспрямованій деукраїнізації. Знищувалися не тільки етнічні українці, знищувалася культура й історія.

Насправді, Росія проводила щодо України щось, подібне гітлерівському голокосту, але в більш збоченій формі. Проте, ми вистояли, вижили, зберегли свою ідентичність, але цього виявилося дуже мало і саме тому, що окупантові вдалося зруйнувати саме фундамент.

Як ми вже зазначили вище, мова (в будівлі нації) стоїть вище фундаменту і спирається на нього. Якщо з фундаментом — тією самою зримою і матеріальною складовою історії є проблеми, то мові просто не буде за що чіплятися.

На наш погляд, проблема повернення статусу української мови полягає в тому, що віз поставлений попереду коня. Потужні, важкі блоки укладаються на пісок і конструкція починає перекошуватися й репатися. З цієї причини доводиться докладати надмірних зусиль для того, щоб споруда хоч якось трималася, але вона в принципі не має стійкості й може розвалитися в найнесподіваніший момент.

Система цінностей розбалансована настільки, що потрібно починати з самих основ і тільки потім — вибудовувати все інше. Так, це — довго. Так, це вимагає кропіткої роботи. Так, результати не завжди будуть очевидними, але якщо не робити цього, то годі й братися і за все інше. При першій же нагоді ситуація відкотиться назад, особливо якщо суспільство хитнеться в бік деградації або спрощення всього.

Як, що і в якій послідовності слід рухати — велике й вузько спеціальне питання, яке тут немає сенсу обговорювати. Ми ж звернемо увагу на те: 

  • (а)як це виглядає в нормальній країні та 
  • (б) що конкретно може зробити кожен з нас, не чекаючи вказівок від громадських, політичних або державних діячів.

Практика 1

Емпіричним шляхом, автор дійшов висновку про те, що якісь матеріальні артефакти, що підтверджують історичні теорії — вкрай потрібні для сприйняття теорії. Так влаштована психіка людини, що їй простіше мати опори у вигляді чогось матеріального, для сприйняття якоїсь теорії. Це прекрасно розуміють різні релігійні діячі, які генерують різні «реліквії» з жахливою силою.

Це почалося дуже давно, коли не було навіть уявлення про статистику. Це вже набагато пізніше виявилося, що якщо скласти докупи всі руки, ноги, ребра, голови і все інше, одного конкретного святого, то публіка просто жахнеться від вигляду цього семиголового, сторукого й багатоногого чудовиська. Куди простіше мати під рукою клаптик одягу або того самого хреста, пов'язаних з Ісусом чи його першими сподвижниками.

Проте, матеріальні прив'язки там — обов'язкові. Церкви намагалися роздобути якийсь артефакт, щоб отримати матеріальне підтвердження святості даного місця, вигадували всілякі дивовижні історії, а під них — обов'язково підкладали якісь мощі чи щось подібне. Часто, церкви і називалися в зв'язку з такими артефактами.

Це — важливий момент тому, що якщо відкинути всю мішуру, якою прикрита будь-яка релігія, [то виявиться, що] вона торгує смертю або вірніше — загробним світом. Церкви були монополістами по частині поховання знаменитих останків і за фактом, стали матеріальним підтвердженням ходу історії та зв'язку з тими особистостями, які по черзі робили свій внесок у цю історію.

Як відомо, Франція вже давно є республікою і зараз це — П'ята Республіка. Тобто, республіка позбулася монархії й живе в умовах демократії вже досить тривалий час для того, щоб повністю сформувати відповідне ставлення до монархічного періоду власної історії, а головне — до бурхливого і кривавого її відрізку, пов'язаного з переходом від монархії до республіки.

Дивлячись на те, що сталося в совку після власної пародії на революцію, у Франції повинні були забути про своє минуле, пов'язаним з монархією і як мінімум — підтерти за нею історію в найвиразніших місцях. Але нічого подібного не сталося. Хоча звісно, під час знаменитої революції було всяке, але нам, через двісті з гаком років, після тих бурхливих подій, надана можливість оцінити те, що дійшло до нас.

Отже, у Франції є два місця, що утворюють вісь, на яку щільно нанизана саме матеріальна частина її історії. Один її кінець знаходиться в місті Реймс, на Сході країни, в провінції Шампань (в тій самій), притиснутої до кордону Німеччини, Бельгії та Люксембургу, а другий — на північній околиці Парижа — в Сен-Дені.

У Реймсі знаходиться кафедральний собор Нотр-Дам де Реймс і знаменитий він тим, що там коронувалися 35 французьких монархів. Чому це було саме там — окрема історія, яка не стосується нашого розповіді. Нам це місце цікаве тим, що там сходили на престол покоління французьких монархів, які й стали скульпторами тієї історії країни, яку знає весь світ.

А ось в абатстві Сен-Дені перебуває некрополь королів, королев, і осіб королівської крові. Там поховані персони, імена яких ніяк неможливо прибрати як з французької історії, таки і з всесвітньої історії. Частина з них була перенесена туди з найпершого королівського некрополя, але більша частина була похована там одразу після смерті.

Ми наведемо тут кілька фотографій з цього дивного місця, але кожен, кого туди занесе, знайде безліч імен, які з дитинства знайомі по книгах: Ізабелла Баварська, Марія Медічі, Хлодвіг 1, Марія-Антуанетта, Людовик 16 і так далі. Те, що викладено в підручниках, монографіях або художніх творах, має матеріальне підтвердження. Для того, щоб переконатися в цьому, достатньо знайти годину часу в Парижі й дістатися до відповідної станції метро, щоб потім пройти 200 метрів і побачити все на власні очі та навіть помацати власними руками. Це при тому, що район вважається вкрай небезпечним, оскільки заселений суцільно арабськими й африканськими переселенцями.

Загалом, це приблизно так і виглядає, але ніяких особливих проблем при відвідуванні собору — не виникне. В крайньому разі, ми спостерігали групки школярів молодших класів, які в супроводі вчителя виходили з метро і йшли на екскурсію в храм. Якби там було аж так небезпечно, школярів туди б не повели, але тим не менш, місце це зовсім відсутнє в туристичних маршрутах, попри те, чим є це місце.

Ось ця вісь або пружина, штовхає Францію в майбутнє і дозволяє їй залишатися самою собою.

Це — маленький, але важливий момент, який показує фундамент стійкості нації. Якщо він є — нація виживе за будь-яких обставин, а якщо вдалося вбити історію, то і все інше буде дуже важко відновити.

Практика 2

Напевно, кожен з нас чув, як люди старшого і дуже старшого віку розповідали про те, що вони своїми руками будували країну, в якій ми живемо просто зараз, і говорилося це з таким натяком, що ми повинні це поважати й цінувати. Але якщо дивитися на це з практичної точки зору, то можна з великою часткою ймовірності оцінити те, що було побудовано, як відверте паскудство. Не всі сто відсотків, але переважну частину з того, що ми бачимо, не варто навіть будувати.

Причому, наголос на те, що доводилося відбудовувати країну після війни та інші речі — не переконливі в принципі. Таке можна якось слухати, якщо не вдалося побачити, як в інших країнах люди теж відбудовували свої країни з руїн і попелу й побудували вони аж ніяк не те, що у нас. Автора ще не заносило в Японію, проте доводилося читати міркування американських військових щодо того, яку тактику використовувати для авіанальотів на японські населені пункти. Наголос робився на запальні боєприпаси, оскільки основна маса будівель була дерев'яною і коли розгорявся великий масив дерев'яних будинків, то пожежа перекидалася і на промислові, не дерев'яні будівлі.

Так що Японія вигоріла настільки ґрунтовно, що навіть без ядерних бомбардувань там було від чого зажурилися. І ось японці побудували ультрасучасну країну задовго до Еміратів або когось ще, хто піднявся на нечуваній ціні на нафту.

Багато міст Європи теж були зруйновані в щебінь і дуже швидко відновлені, десь в максимально наближеному до початкового вигляді, десь будували вже зовсім нове. Але головне, вони вибудували нормальні суспільно-політичні системи, які привели їхні країни до економічного успіху і високого рівня життя власного населення. Ось це можна піднімати на щит і закликати до того, щоб висловити подяку тим, хто створив це.

У нашому випадку такого немає і близько. Але найгірше навіть не це, а те, що цілі покоління українців, вільно чи мимоволі — знищували Україну і все українське до такої міри, що коли кинулися відновлювати, то виявилося, що вхопитися майже нема за що. Окупант знищував Україну не тільки і не стільки власними руками, як руками самих же українців, і тому ми опинилися в дуже дивному становищі. З одного боку, генетика тяжіє до Європи, а з іншого — «звиклі до сокири руки», які рубають дерево власної історії і духу.

Нинішні вибори зайвий раз показали, наскільки це серйозна проблема. Можливо, наша теорія з відсутністю каркаса або історичних опор зіграла в цьому одну з важливих ролей. Коли ми писали про Францію, то недарма звертали увагу на те, що кожен може знайти те місце, де лежить знаменитий Хлодвіг або будь-яка інша потужна історична постать, включно з Наполеоном Бонапартом. А ось де лежать наші історичні постаті?

Виявляється, що ми не зберегли ці опори. Більш того, ми не зберегли навіть того, що було зовсім нещодавно і що не втрачене. Проте, ми не маємо до цього ніякого інтересу. Просто зверніть увагу на те, як євреї з усього світу прилітають в Україну та їдуть в Умань, де похований їхній культовий діяч. Огромезні Боїнги-747 просто обліплюють Бориспіль, а частина з них переміщується в Естонію або Латвію тому, що немає місць для стоянок.

Ми теж маємо кілька таких опорних місць, які добре збереглися і повз які багато хто з нас дедалі частіше ходять, але навіть не знають, що знаходиться поруч з ними. Зараз ми не станемо розмірковувати на тему важливості відновлення цих опор, а дамо свій простий рецепт одного з таких варіантів. Кому це потрібно — скористаються ним, а якщо ні, то — ні.

Практикум

Отже, з набуттям європейського безвіза, наші туристи групами і поодинці дедалі частіше дістаються до знаменитих місць Європи і напевно, головним з таких місць є місто Париж, в який достатньо потрапити один раз і потім він стане містом, в яке вертатиметеся знов і знов, облишивши рахувати кількість цих відвідувань. Отож, окрім величезної кількості французьких пам'яток, можна знайти і наші власні, які вписані в історію України золотими літерами, але як завжди — не поціновані співвітчизниками з причини, зазначеної вище.

Якщо ви самі не поставите перед собою цю мету, вам її ніхто не покаже. В крайньому разі, наш чудовий турбізнес глибоко плював на такі речі й навіть факультативно не пропонує ознайомитися з подібними пам'ятками. І мені цілком зрозуміло, чому так воно є. Якщо тільки дійсно вести подібну екскурсію, то потрібно піднімати потужний пласт вже нашої, а не французької історії, а з цим у нас — все погано. Достатньо сказати, що коли гіди ведуть групи по будь-яких місцях Європи, вони часто обігрують пункт зв'язків з нашою історією, наприклад — в цьому будиночку зупинявся Петро 1.

Це вони видають за зв'язок з нашою історією, хоча там, у Європі, жили, творили і вмирали наші співвітчизники, які поклали чимало сил не для знищення України, як той найперший імператор Московії, а навпаки — намагалися створити європейську, цивілізовану державу. Ось ці люди або місця, пов'язані з ними — не цікаві. Вам швидше розкажуть історію назви кафе «бістро» або аеропорту Орлі.

Отже, ми зробимо посильний внесок в те, що ми можемо зробити власноруч. Для цього потрібно виділити годину-дві вільного часу під час подорожі Парижем (в залежності від місця, де ви знаходитесь) і не більше 10-ти євро на метро та квіти. А далі — робимо ось що.

Доїжджаємо до станції метро Едгар Куїне (Edgar Quinet) — 6-та лінія, одна станція від Монпарнас і виходимо на однойменний бульвар. Стаємо спиною до вежі Монпарнас і рухаємося правим боком бульвару.

Приблизно через 50-70 метрів, на першому поверсі кутового будинку, заходимо в магазин квітів і всього, що може стати в нагоді на цвинтарі. Беремо квіти (гвоздик там немає, отож — на свій смак, можна взяти в горщику, їх там поливають).

Продовжуємо рух і помічаємо, що будівля скінчилася і почався високий кам'яний мур цвинтаря Монпарнас. Проходимо аж до брами й заходимо всередину. Не забуваємо, працює цвинтар з 8:30 до 17:30 (з понеділка по п'ятницю) і з 9:00 до 17:00 (у вихідні дні).

Прямо перед вами буде центральна алея, по якій вам треба дійти до кола. Але перед цим, праворуч можете подивитися перелік похованих знаменитостей і знайдете багато знайомих прізвищ, зокрема Гі де Мопассана і того, кому ми несемо квіти — Симона Петлюри.

Далі — йдемо прямо до кільця і звертаємо ліворуч. Проходимо метрів двадцять і дивимося праворуч, доки не побачимо покажчик «11 дивізіон».

Звертаємо праворуч і йдемо між пам'ятниками. З цього моменту вже видно великий чорний пам'ятник з тризубом угорі. Доходимо до нього і ви — на місці. Ось одна з опор, один із стовпів нашої історії, нашої державності, всього того, що ми називаємо Україною.

Він упокоївся в Парижі, і дивлячись на результати нещодавніх виборів, з'являється думка про те, що нехай все так і буде, оскільки всі наші знамениті особистості, віддані землі на Батьківщині, потім безслідно зникли. У нас нема свого Пантеону або Сен-Дені. Все, що є — розкидано по інших країнах.

Дивимося уважно і задаємося питанням про те, чому українцям і зараз, коли можна вільно сюди дістатися, коли нема ніяких заборон, це місце не цікаве. Більш того, на його могилі стоїть лампадка з польським орлом.

Ми залишимо цю повість незакінченою. Нехай кожен зробить свої висновки, а ми свої зробили і поклали скромні квіточки від нас і від наших колег по Л[інії ]О[борони]. Сподіваємося, що наш приклад наслідуватимуть також інші.

Автор — Anti-Colorados

0
787
RSS
21:44
+2
Я нечасто перекладаю матеріали «Лінії Оборони». А це свіжак, до того ж в оригіналі він вивішувався 5-ма частинами. Фотки я взяв лише дві — в оригіналі їх значно більше… Матеріал огромезний, однак вартий прочитання й аналізу!
_чудово
21:51
+2
І так — автор дарма відгукнувся зневажливо про аеропорт Орлі.
14:03
+2
Вже читаю. Про Орлі теж помітив.
14:15
+2
Найперше слід шукати свої опори на своїй землі. Дивно, що руки московитів не дотягнулися до пам'ятника Петлюрі, щоб його зруйнувати. А от в Києві на Подолі на території Могилянки похований Гетьман Сагайдачний. Чи водять туди хоч київських учнів?
14:26 (відредаговано)
+1
В Києві на Байковому цвинтарі є могила Грушевського. Біля самої кладовищенської церкви! Щоправда, не в першому ряду центральної алеї — але є:



Грушевський — історично перший президент України. Нехай він був ним кілька годин, однак прецедент мав місце…
_наляканий
Територія НаУКМА є закритою, туди не пройдеш.
Територія Куренівського цвинтаря є відкритою.
Вгадай з трьох разів, чи водять школярів на могилу історично першого президента України?!

Випадкові Дописи